Розділ 35
Понеділок, 14 липня, 2014 [11.57]
Сирени різко обірвалися, одначе в повітрі залишилося їхнє примарне відлуння, яке безкінечно відбивалося під склепінчастою стелею Великої зали. Коли дзвін у вухах Вульфа затих і судова зала повернулася до відповідної тиші, її порушив новий звук: невпевнені кроки, які наближалися до дверей. Вульф залишався сидіти на балконі. Він силкувався заспокоїти дихання і стиснув кулаки так, що кісточки аж побіліли.
Нечітка пам’ять виокремила недоречний спогад: яскраве світло над головою в довжелезному коридорі, приголомшливий дзвінок телефону, хтось відповів: пацієнт? Медсестра? Він заледве пам’ятав, як вони піднесли трубку до вуха. Йому хотілося покликати їх, застерегти, не дивлячись на те, що й сам покладався на щось нераціональне, хай навіть лише на мить.
Такий же страх охопив його і зараз.
Вульф усвідомив, що напружено прислухався до неквапливих кроків, які все гучнішали, й аж підстрибнув, коли з приголомшливим гуркотом старі двері вдарилися об раму.
Десь немов під ним скрипнули завіси, а потім він відчув вібрацію, коли двері, хитнувшись, зачинилися. Вульф дивився на порожню кімнату широко розплющеними очима, а потім знову почулися кроки й з-під балкона з’явилася кремезна постать, одягнена в усе чорне. Голову накривав глибокий каптур довгого чорного пальта. У такому вразливому стані уява Вульфа стала безмежною: йому здавалося, що то сам Янгол-охоронець звільнився з головного входу до будівлі, під зливою каміння й пилу, щоб здійснити над ним суд.
— Мушу визнати… — почав Массе.
Кожний склад звучав так, немов його видирали з нього. Коли він випльовував викривлені слова в кімнату, під штучним світлом блискотіли бризки слини. Здавалося, наче він забув, як розмовляти.
— …Що я дуже вражений тим, що ти залишився.
Він пройшов поміж лавками, пробігшись надзвичайно блідими пальцями по відполірованій поверхні та кількох речах, забутих під час евакуації. Вульфу стало не по собі від того, що Массе не дивився на нього, бо це означало, що чоловік точно знав, де він. Вульф почав непокоїтися, що був точно там, де й хотів Массе.
— «Будь-який боягуз може битися, коли впевнений у перемозі, але назви мені того, хто має мужність боротися, коли впевнений у поразці», — процитував Массе, коли піднявся до крісла судді.
Коли чоловік у каптурі зняв зі стіни Меч міста, у Вульфа обірвалося серце. Обхопивши довгими пальцями золоте руків’я, Массе повільно витягнув зброю з піхов, шкрябаючи металом об метал. На якусь мить він зупинився, щоб оцінити довжину клинка.
— Це слова Джордж Еліот, — замислено продовжив він, коли плями віддзеркаленого світла блиснули та зникли на темних дерев’яних панелях. — Гадаю, що ти б їй сподобався.
Массе підняв безцінну пам’ятку історії над головою, а потім замахнувся нею в центр столу. Хоча й затуплений, важкий метал глибоко пронизав деревину, лише ледь-ледь затремтівши, коли остаточно загруз у тверді.
Чим довше Вульф був поблизу із Массе, тим більше в нього напружувалися нерви. Він знав, що під каптуром Массе був лише людиною. Безперечно, майстерним, безжальним та винахідливим убивцею, але все одно людиною, хоча важко було ігнорувати той факт, що він був моторошною і жахливою центральною особою в міських легендах, якого його попередня робота вимагала ігнорувати всесвітнє поневолення від незмінно байдужого світу. Массе не був демоном, але Вульф не сумнівався, що з-поміж усіх, кого він коли-небудь зустрічав, той був до цього визначення найближче.
— Справжній меч, — Массе вказав на зброю. — Висить у кімнаті над головами суддів, гарантує утримання хоча б одного підозрюваного вбивці у будь-який час, — він підняв руку до горла, натякаючи, що монолог був його погребальними дзвонами. — Ти повинен любити британців. Навіть після того, що ти власноруч зробив у цих стінах, вони більше поважають величавість і традиції, аніж безпеку і здоровий глузд.
Массе закашлявся й вочевидь від цього відчував біль.
Вульф скористався перервою в розмові, щоб витягти шнурки, сподіваючись, що ніколи не дозволить Массе наблизитися достатньо, щоб використати їх. Він саме намотував їх навколо руки, коли завмер: Массе знімав важкий каптур із порубцьованої голови.
Він бачив фотографії, читав медичний звіт, але ніщо повністю не передавало жахливого ступеня поранень Массе. На його мертвенному блідому обличчі звивалися ріки шрамів, вузькі притоки, заповнювалися чи висихали зі змінами його виразу. Нарешті він поглянув на балкон.
Із власного розслідування Вульф знав, що Массе звик до грошей: приватна школа, родинний герб, клуби з плавання. Колись він навіть був доволі вродливим. Десь у його непристойних манерах був натяк на викривлену дикцію вищого класу, та все одно було дивно споглядати на цього пошрамованого, безжального вбивцю, який так пишномовно звертався до нього, цитуючи вікторіанську романістку.
Вульф починав розуміти, чому Массе ізолював себе, чому він так і не зміг повернутися до життя своєї родини фінансистів та гольф-клубів, чому так відчайдушно прагнув повернутися до армії — у реальному світі для нього не було місця.
Неймовірний розум опинився у пастці понівеченого тіла.
Він думав про те, чи Массе був би ще одним нормальним членом суспільства, якби все склалося інакше, чи якби під час того вибуху бомби він втратив лише свою аристократичну зовнішність.
— Скажи мені, Натане, ти цього хотів? — запитав Массе. — Чи може нарешті маленька Анабель Адамс спочивати з миром, знаючи, що за неї помстилися?
Вульф не відповів.
Обличчя Массе прорізала викривлена усмішка.
— Ти насолоджувався жаром, коли мера охопило полум’я?
Несвідомо, Вульф похитав головою.
— Ні?
— Я ніколи цього не хотів, — пробурмотів Вульф, не здатний опанувати себе.
— О, але зробив, — глузливо всміхнувся Массе. — Це ти зробив усе з ними.
— Я був хворий! Я був розгніваний. Я не усвідомлював, що роблю!
Вульф був розлючений на самого себе. Він знав, що дозволяє Массе дістатися до нього.
Массе важко зітхнув.
— Мене неабияк розчарувало б, якби ти перетворився на одного з них. «Я не мав цього на увазі», «Мені потрібно переглянути нашу домовленість» або моє улюблене «Я віднайшов Бога». Хоча ти це зробив і ненароком, я справді був радий дізнатися, де ховався той маленький негідник.
Хриплий сміх Массе перервав ще один напад надривного кашлю, і це дало Вульфові час опанувати себе.
— А мене неабияк розчарувало б, якби ти перетворився на одного з тих фріків…
— Я не фрік! — перебив Массе, підскочивши на ноги та закричавши голосніше, ніж Вульфу здавалося можливим.
До напруженої атмосфери в приміщенні приєдналися звуки сирен.
На підлогу судової зали закрапала піниста кров, коли Массе розізлився й почав важко дихати. Його моторошна втрата контролю лише заохотила Вульфа.
— … який звинувачує у своїй темряві та збоченні голоси в голові. Ти вбивав з якоїсь раціональної причини, як і всі інші, адже тільки так слабкий може відчути себе сильним.
— Хіба нам варто вдавати, що ти не знаєш, хто я? Що я?
— Я точно знаю, що ти є, Летаніелю. Ти обманутий, нарцистичний психопат і скоро не будеш винятковішим за ще одного фріка в поганенькому костюмі.
Массе глянув на Вульфа таким поглядом, що тому стало не по собі. Массе мовчав, обмірковуючи свою відповідь.
— Я незмінний, вічний, назавжди, — сказав Массе з цілковитою самовпевненістю.
— З цього місця, де я сиджу, ти виглядаєш не надто незмінним і вічним назавжди, — сказав Вульф із удаваною впевненістю. — Насправді, ти виглядаєш так, наче гарячка може вирубити тебе раніше, ніж це зможу зробити я.
Массе самовпевнено пробігся рукою глибокими заглибинами в шкірі.
— Це належить Летаніелю Массе, — сказав він тихо, але так, що його слова назавжди врізалися в пам’ять. — Він слабкий, хворобливий, і коли він горів у вогні, я зажадав оболонку, яку він залишив по собі.
Витягши з дерев’яного столу церемоніальний меч, Массе знову зійшов на підлогу в судовій залі.
Тепер сирени були прямісінько над ними.
— Ти намагаєшся спровокувати мене? Саме тому ти мені й подобаєшся, Вульфе! Ти зухвалий… рішучий. Якщо суд каже тобі, що потрібні докази, ти сфабрикуєш їх. Варто присяжним виправдати когось, ти вирішуєш самотужки вбити його за кілька дюймів він них самих. Тебе звільнили і відновили. І навіть, коли ти зіткнувся сам на сам зі смертю, то віддано чіпляєшся за життя. Справді.
— Якщо ти такий мій запеклий прихильник… — саркастично прокоментував Вульф.
— Відпустити тебе? — запитав Массе так, наче така думка була для нього цілком новою. — Ти ж знаєш, що так це не працює.
Сирени затихли, а це означало, що будь-якої миті будівлю заповнять озброєні поліціянти.
— Вони тут, Массе, — сказав Вульф. — Ти не зможеш сказати нічого, чого вони ще не знають. Це кінець.
Вульф устав, аби вийти.
— Доля… Призначення. Усе це так жорстоко, — сказав Массе. — Навіть тепер ти віриш, що не помреш у цій судовій залі, та й чому б тобі в це вірити? Усе, що тобі потрібно, це вийти крізь ці двері й не повертатися. Тобі варто так і зробити. Справді варто.
— Прощавай, Летаніелю.
— Так сумно бачити все це: змушений мовчати, змушений підкоритися. Це… — Массе вказав на Вульфа. — Це не справжній Натан Вульф, який відстоював свої думки, приймав вагомі рішення, майже без інстинкту самозбереження. Справжній Натан Вульф — це полум’я та гнів, той, кого довелося замкнути, той, хто прийшов до мене за помстою, той, хто намагався втоптати вбивцю в оцю ось підлогу. Справжній Натан Вульф обрав шлях прийти сюди, щоб померти.
Вульфу стало не по собі. Він не розумів, чого прагнув домогтися Массе. Він обережно пробирався до виходу.
— Рональд Еверет був доволі огрядним чоловіком, — невимушено сказав Массе, коли Вульф притиснувся до дверей. — Напевно, тринадцять пінт крові? Більше? З честю джентльмена, він змирився, що має померти. Я проколов маленьку дірочку в його сонній артерії, і він говорив зі мною про життя, спливаючи кров’ю на підлозі.
«Це було мило… спокійно».
Десь за п’ять хвилин у нього з’явилися перші ознаки гіповолемічного шоку. Я б ризикнув припустити, що загальна втрата крові становила від двадцяти до двадцяти п’яти відсотків. На дев’ятій з половиною хвилині він знепритомнів, а через одинадцять хвилин його обезкровлене серце перестало битися.
Вульф раптово зупинився, коли почув, як Массе тягне щось по підлозі.
— Я згадав це лише тому, — вигукнув він до Вульфа звідкілясь із-під балкона, — …що вона вже стікає кров’ю впродовж восьми.
Вульф повільно розвернувся. В’язка` яскраво-червона кров позначила їхній шлях на підлозі судової зали, коли Массе тягнув за собою Бакстер, смикаючи її рукою, в якій тримав повню жменю волосся. Він заткнув їй рота літнім шаликом, якого вона завжди носила в сумочці, а руки скував її ж наручниками.
Вона виглядала слабкою та неймовірно блідою.
Массе впустив її на підлогу й вичікувально глянув на Вульфа, і вираз його обличчя спохмурнів. Усі побоювання, що зародилися в ньому стосовно цього псевдодемона чи важкої зброї в його руках, розвіялися.
— Ох! — сказав Массе, вказуючи мечем на Вульфа. — Нарешті! Ось де ти.
Вульф кинувся крізь двері до сходів.
Массе опустився біля Бакстер. Зблизька було помітно, як натягувалися його зарубцьовані тканини, коли Массе рухався. Коли він схопив Бакстер за руку, вона намагалася пручатися. У повітрі зблизька вона відчувала його гнилісний подих та запах суміші ліків та мазей, які він наносив на свою подразнену шкіру. Массе переклав її лікоть якраз справа від паху й натискав, аж доки кровотеча не сповільнилася.
— Просто, як раніше. Продовжуй натискати, — говорячи, він капав на неї слиною. — Ми ж не хочемо, щоб ти надто швидко спливла кров’ю.
Массе відійшов назад і вичікувально дивився на двері.
— А ось і наш герой іде на смерть.
