Розділ 34
Понеділок, 14 липня, 2014 [5.14]
Бакстер розбудив стукіт дощу у вікно. Щойно вона розплющила очі, десь далеко небом прокотився короткий гуркіт грому. Вона лежала на дивані в затишному сяйві світильників із кухні, а в щоку неприємно тиснула трубка бездротового телефону, біля якої вона й заснула.
Якась частина її єства чекала, що Вульф подзвонить. Як він міг цього не зробити? Коли вона почувалася такою розлюченою та зрадженою, коли було так багато невирішеного? Чи, може, вона й справді так мало означала для нього? Бакстер навіть не була впевнена, чого саме хотіла від їхньої останньої розмови. Вибачення? Пояснення? Можливо, впевненості, що Вульф геть збожеволів, і що її друг був радше хворим, аніж негідником.
Вона потягнулася до кавового столика за мобільником і не побачила жодного пропущеного дзвінка чи нового повідомлення. Коли вона сіла і звісила ноги з дивана, то штовхнула на підлозі порожню пляшку з-під вина, і коли та з гуркотом прокотилася дерев’яною підлогою, Бакстер щиро сподівалася, що цим не розбудила своїх сусідів унизу. Вона підійшла до вікна й визирнула на мерехтливі дахи. Кожного разу, коли всеохопна блискавка розкреслювала небо, зловісні хмари вгорі набували десятків різних відтінків темно-сірого.
Що б не трапилося, Бакстер усе одно до кінця цього дня мала щось втратити. Хотіла б вона знати, як багато.
***
Едмундс працював усю ніч, аналізуючи підозрілі грошові сліди, які кружляли містом немов числові хлібні крихти… Якщо додати те, що у Массе знайшли лептоп Чемберса, це ще більше підтверджувало і без того неспростовні докази його провини та те, що, яким би неймовірним це не було, «Лялькар» і «Фаустівський вбивця» — це одна людина.
Він відчував легке розчарування від того, що ніколи не зустрінеться з цим неймовірним та вигадливим серійним убивцею особисто, хоча без сумніву, відкриття причетності Вульфа шокувало його значно більше, ніж будь-який монстр, якого він тільки міг собі уявити.
Едмундс розмірковував, чи дізнається насправді про це весь світ.
Едмундс був утомлений і намагався зосередитися, щоб закінчити свою роботу. Десь о 4 ранку він отримав повідомлення від тещі й відразу ж передзвонив їй. Уночі в Тіа почалася незначна кровотеча і лікар попросила її приїхати, лише задля перестороги, щоб переконатися, що з дитиною все гаразд. Вони поїхали до лікарні, і мати Тіа наполягала, що все добре і йому не потрібно хвилюватися. За Тіа лише хотіли попильнувати впродовж кількох годин.
Коли Едмундс розгнівано поцікавився, чому вона не зателефонувала йому раніше, жінка пояснила, що Тіа не хотіла непокоїти його такого важливого дня і що вона б розлютилася, якби дізналася, що вони говорили. Думка про те, що Тіа переживала це сама, засмутила його, і, поклавши слухавку, Едмундс не міг думати ні про що інше, окрім як про те, що сильно хотів бути там, із нею.
О 6.05 до офіса зайшла Ваніта, убрана у гарний брючний костюм, передбачаючи день перед камерами. З її парасольки капало, і вода позначала її шлях від дверей, різко змінюючи курс, коли вона помітила Едмундса за столом.
— Доброго ранку, детективе, — привіталася вона. — Вам доведеться передати це пресі, вони невблаганні. Надворі просто кінець світу.
— Вони почали збиратися відразу після опівночі, — сказав Едмундс.
— Ви знову провели тут усю ніч? — запитала вона, більше вражена, аніж здивована.
— Я не збираюся до цього звикати.
— Ніхто з нас не збирався… — посміхнулася вона йому. — Ви далеко підете, детективе Едмундсе. Продовжуйте так і далі.
Едмундс передав їй завершений фінансовий звіт, на який витратив усю ніч. Вона прогорнула стос паперів.
— Неспростовний?
— Повністю. Квартира-студія у Ґолдгавк-роуд належить благодійній організації, яка забезпечує житлом поранених солдатів, саме тому його було важче знайти. Він просто платить їм значно знижену ренту. Це все на дванадцятій сторінці.
— Чудова робота.
Едмундс підняв зі столу конверт і передав їй.
— Це стосується справи? — запитала вона, почавши відкривати його.
— Певним чином.
Вона зупинилася, почувши його тон, гмикнула, а потім попрямувала до свого кабінету.
***
Бакстер приїхала до офіса о 7.20, після того, як її попросили залишити у спокої Центральну криміналістичну команду із зображень.
Правду кажучи, Бакстер зітхнула з полегшенням, вийшовши із затемненої кімнати. Вона навіть не уявляла, як працівники могли годинами сидіти в тій задушливій кімнаті, звідки здійснювався контроль за всіма камерами спостереження в місті.
Команда суперрозпізнавачів, яких відбирали за їхню виняткову здібність виокремлювати із натовпу окремі риси обличчя, упродовж усієї ночі разом із програмою розпізнавання облич шукали Вульфа чи Массе. Бакстер знала, що це немов шукати дві голки в копиці сіна, однак все одно була розчарована, коли їм не вдалося знайти жодного з них, хоча тут не було нічого дивного.
Коли один із працівників повернувся з перерви з кавою в руках, запізнившись на дві хвилини, Бакстер дорікнула йому. Наглядач із цим не погодився й відчитав Бакстер перед усіма, а потім вказав їй на двері. Вона влетіла до відділу вбивств та інших серйозних злочинів і попрямувала до Едмундса, який саме складав повідомлення для Тіа.
— Якийсь прогрес у кімнаті з камерами? — запитав він, закінчивши набирати текст і відклавши телефон.
— Мене викинули, — сказала Бакстер.
Вона говорила так голосно, що Едмундс майже зіщулився й навіть не став запитувати чому.
— Це в будь-якому разі марнування часу. Вони не знають, куди дивитися. Переглядають записи з камер поблизу квартири Вульфа, куди він, зрозуміло, не повернеться, та помешкання Массе, куди він теж навряд чи прийде.
— А як щодо розпізнавання облич?
— Ти певно жартуєш? — засміялася Бастер. — До цього часу вони помітили Вульфа тричі. Першого разу — це виявилася літня китаянка, другого — пудель, а третього — плакат Джастіна Бібера!
Попри надмірний тиск, під яким вони перебували, та серйозні наслідки від того, що команда техніків так і не знайшла жодного з чоловіків, такі збіги розсмішили їх.
— Мені потрібно з тобою дещо обговорити, — сказав Едмундс.
З гучним стуком Бакстер впустила сумку на підлогу й нахилилася над столом, щоб послухати.
— Детективе Едмундсе, — покликала Ваніта з дверей свого кабінету.
Вона тримала в руках розгорнутий аркуш паперу. — На хвилинку?
— Овва, — глузливо промовила Бакстер, коли Едмундс підвівся й попрямував до її кабінету.
Едмундс зачинив за собою двері й сів за стіл, на якому лежав лист, який він надрукував того ранку о 4.30.
— Мушу визнати, що здивована, — сказала вона. — Особливо сьогодні, з-поміж усіх днів.
— Мені здається, я зробив усе, що міг у цій справі, — сказав він, жестом вказуючи на чималий стос документів біля листа.
— Таки правда.
— Дякую.
— Ви впевнені щодо цього?
— Так.
Вона зітхнула.
— Я й справді бачила для вас яскраве майбутнє.
— Я теж. Проте не тут, на жаль.
— Дуже добре, сьогодні я підпишу документи на переведення.
— Дякую, заступнику комісара.
Едмундс і Ваніта потисли руки, а потім він вийшов із кімнати. Тиняючись без діла біля фотокопіювального пристрою і щоб хоч щось підслухати, Бакстер спостерігала за їхньою короткою розмовою. Едмундс забрав свій піджак і підійшов до неї.
— Ідеш кудись? — запитала вона.
— У лікарню. Тіа шпиталізували вночі.
— Вона..? Дитина..?
— Гадаю, з ними обома все гаразд, однак моє місце там.
Едмундс бачив, що Бакстер вагалася між співчуттям до його родини та невірою, що він покине команду, покине її в такий важкий час.
— Я не потрібен тобі тут, — запевнив її він.
— Вона, — Бакстер кивнула на кабінет Ваніти, — підписала?
— Якщо відверто, мені все одно. Я лише передав їй прохання про переведення назад до Фрауда.
— Що ти зробив?
— Одруження. Звання детектива. Розлучення, — сказав Едмундс.
— Я не мала на увазі… Це стосується не всіх.
— У мене скоро народиться дитина. Я не збираюся перевіряти.
Бакстер посміхнулася, згадавши свою жорстку реакцію на новину про вагітність його нареченої.
— Тоді чому б тобі не припинити гаяти мій час і просто не повернутися до Фрауда, — процитувала вона із сумною посмішкою.
На подив Едмундса, вона міцно його обняла.
— Якщо раптом я тобі знадоблюся для чогось, телефон зі мною, — сказав він, а потім щиро додав:
— Для будь-чого.
Бакстер кивнула й відпустила його.
— Завтра я знову повернуся до роботи, — засміявся він.
— Знаю.
Едмундс наївно всміхнувся їй, одягнув піджак та вийшов з офіса.
***
Вульф сховав поцупленого з мотелю ножа та звернув на Ладґейт Гіл. Коли він ішов уздовж Олд Бейлі, вулиці, яка й дала Центральному карному суду відому назву, то крізь зливу, яка все не вщухала, заледве міг розгледіти годинникову башту собору Святого Павла, хоча високі будівлі й давали незначний прихисток від грози.
Вульф точно не знав, чому з-поміж інших важливих для нього місць, як-от могила Анабель Адамс, місце, де Наґіба Халіда знайшли над її спаленим тілом, лікарня Святої Анни, обрав саме судові зали. З якоїсь причини суд видавався правильним місцем, адже там усе почалося, там він уже мав можливість зіткнутися сам на сам із демоном і вижив, щоб розповісти цю історію.
Упродовж усього тижня Вульф відрощував бороду, а ще позичив пару окулярів. Невблаганний дощ вирівняв його густе волосся, і це лише посилило просте, однак ефективне, маскування. Він підійшов до входу для відвідувачів до старих судових зал і став у кінці довгої, промоклої черги. З того, що він міг уловити з розмови гамірних американських туристів попереду, у Другій судовій залі розглядали резонансну справу про вбивство. Коли позаду нього черга поступово зросла, він підслухав кілька розмов, у яких згадували його прізвище, а ще висловлювали захоплені припущення стосовно того, чим закінчаться вбивства, пов’язані з «Лялькою».
Коли, зрештою, двері відчинилися, натовп із дощу покірно пройшов крізь рентгенівський апарат і перевірку охорони. Першу групу, куди входив і Вульф, уздовж мовчазних коридорів супроводжувала жінка, офіційний судовий пристав, а потім вона зібрала їх усіх перед входом до Другої судової зали. Вульфу не залишалося нічого, окрім як запитати, чи не міг би він сісти натомість у Першій залі. Йому не хотілося привертати до себе увагу, до того ж, він був переконаний, що чиновниця на якусь мить його таки впізнала. Здавалося, таке прохання її здивувало, однак потім, знизавши плечима, жінка провела його до потрібних дверей. Вона сказала йому стояти поруч зі ще чотирма людьми біля дверей до оглядового балкона для спостерігачів. Вочевидь, ті четверо добре знали одне одного, тому підозріливо розглядали Вульфа.
Через якийсь час двері розчинилися і з кімнати війнуло знайомими запахами відполірованої підлоги та шкіри. Вульф дивився вниз на судову залу. Від того часу, коли його витягли звідти зі зламаним зап’ястком, він жодного разу тут не був.
Різноманітний персонал, адвокати, свідки та присяжні розходилися кімнатою під ним. Коли обвинуваченого провели до лави підсудних, Вульф почув позаду себе якийсь рух, оскільки його знайомі-глядачі махали й жестами показували щось татуйованому чоловікові. Вульф, просто глянувши на нього, міг упевнено передбачити, що той був винен, у чому б там його не звинувачували. Потім усі присутні встали, коли до судової зали зайшла суддя і зайняла своє відокремлене місце на підвищенні.
***
Переконавшись, що докази Едмундса неспростовні, Ваніта поширила фотографії Массе у пресі. Його понівечене обличчя, яке було неможливо не впізнати, тепер миготіло на кожному каналі новин у світі. Зазвичай піар-команді довелось би благати телевізійні студії, щоб вони показували те фото хоча б упродовж трьох секунд, тож Ваніта не стала чекати, поки вляжеться безпрецедентність випадку. Вона посміхалася із такого шаблону: прагнення самого вбивці стати відомим і спричинило його провал.
Попри чіткі вказівки для загалу глядачів, вони завалили операторів сотнями дзвінків з інформацією про Массе, датованою аж від 2007 року. Бакстер доручили перевіряти оновлення кожні десять хвилин і підтримувати зв’язок із командою, яка контролювала камери спостереження по всьому місту. Чим більше проходило часу, тим більше вона занепадала духом.
— Та чи ці люди геть не слухають! — вигукнула вона, зім’явши останню роздруківку. — Чому я маю розбиратися, чи був він у біса в «Сейнсберрі» п’ять років тому, чи ні? Мені потрібно знати, де він зараз!
Фінлі не посмів промовити ані слова. На комп’ютері Бакстер пролунав сигнал.
— Просто прекрасно, ось іще прийшло.
Сковзнувши знов у своє крісло, Бакстер відкрила лист із кол-центру. Вона переглянула низку невідповідних дат, аж доки не натрапила на час 11.05 сьогоднішнього ранку. Вона провела пальцем по екрану, щоб прочитати решту деталей. Повідомлення було від інвестиційного банкіра, який відразу ж видався Бакстер надійнішим свідком, аніж психи та безхатьки під кайфом, дзвінки від яких становили дві третини від загальної кількості інформації, яка зараз надходила.
Місцеперебування: Ладґейт Гіл.
Бакстер підвелася і пробігла повз Фінлі ще до того, як він навіть не встиг її запитати, що вона знайшла. Вона рвонула сходами до контрольної кімнати Центральної криміналістичної команди із зображень.
***
Порівняно з досвідом Вульфа у справі Халіда, йому було дивно спостерігати за таким розслабленим та цивілізованим слуханням. Він зрозумів, що підсудного звинувачували у ненавмисному, а не зумисному вбивстві. Розгляд справи тривав третій день не для того, щоб довести провину чоловіка, а лише, щоб вирішити, як сильно він винен.
Через дев’яносто хвилин розгляду справи, двоє людей позаду Вульфа вийшли, потурбувавши всіх у судовій залі внизу, коли двері гучно зачинилися за ними. Щойно представник захисту почав свою промову, як раптом десь неподалік увімкнулася перша пожежна сирена. Одна за одною повмикалися й інші, волаючий сигнал наближався до тихої судової зали, немовби хвиля, аж доки не заповнив її остаточно.
***
— Ні, ні, ні! Геть! — вигукнув той самий наглядач, який і вранці виштовхав Бакстер.
— Ладґейт Гіл, 11.05, — задихаючись, промовила вона.
Працівник за контрольною панеллю глянув на нього, чекаючи вказівок. Коли наглядач неохоче кивнув, чоловік перемкнув екрани на поточне зображення з найближчих камер спостереження, щоб отримати доступ до записів.
— Зачекайте! — вигукнула Бакстер. — Зачекайте! Що відбувається?
На екрані з’явився натовп людей, які безцільно збиралися навколо. Більшість були одягнуті в гарні костюми, а на одній із жінок була навіть чорна мантія та перука. Працівник квапливо перемкнувся на інший комп’ютер.
— Пожежна тривога у Центральному карному суді, — прочитав він.
Бакстер відвела погляд і вибігла з кімнати, не сказавши ні слова. Чоловік за комп’ютером спантеличено глянув на свого наглядача.
— А мені продовжувати… чи ні? — ввічливо запитав він.
Бакстер бігла сходами нагору, але сповільнилася, коли досягла дверей офіса. Вона спокійно підійшла до столу Фінлі і присіла, щоб поговорити з ним наодинці.
— Я знаю, де Вульф, — прошепотіла вона.
— Чудово! — сказав Фінлі, дивуючись, що вони розмовляють про це пошепки.
— Він у Олд Бейлі. Вони обоє. Усе стає на свої місця.
— Чи не вважаєш, що варто сказати про це комусь, важливішому за мене?
— Ми обоє знаємо, що трапиться, якщо я комусь скажу. Вульф і Массе в одній будівлі разом. Вони відправлять туди всіх озброєних поліціянтів Лондона.
— Так і має бути, — сказав Фінлі, уже відчуваючи, до чого вона хилить.
— Гадаєш, Вульф дозволить комусь знову замкнути себе?
Фінлі зітхнув.
— Я думаю про те саме, — сказала Бакстер.
— Тож?
— Тож нам потрібно дістатися туди першими. Нам потрібно поговорити з ним.
Фінлі зітхнув навіть ще важче.
— Вибач, подруго, я цього не робитиму.
— Що?
— Емілі, я… Ти ж знаєш, я не хочу, аби щось трапилося з Натаном, але він зробив свій вибір. Мені потрібно думати про пенсію… та Меґґі. Я не можу цим ризикувати.
Бакстер виглядала ображеною.
— І якщо ти думаєш, що я відпущу тебе туди одну…
— Я поїду.
— Ні.
— Мені потрібно лише кілька хвилин із ним, а потім я викличу підтримку, присягаюся.
Фінлі якийсь час це обмірковував.
— Я викличу, — сказав він.
Здавалося, Бакстер була у відчаї.
— … за п’ятнадцять хвилин, — додав він.
Бакстер посміхнулася.
— Мені потрібно півгодини.
— Даю тобі двадцять хвилин. Будь обережною.
Бакстер чмокнула його в щоку і згребла зі столу сумку. Фінлі стало не по собі, коли він встановлював на своєму годиннику таймер відліку. Він бачив, як Бакстер пройшла повз кабінет Ваніти, а потім вибігла, щойно дійшовши до дверей.
***
Поки люди внизу організовано збирали свої речі й евакуювалися, Вульф залишався сидіти. Чоловік на лаві підсудних відчував спокусу скористатися шансом, однак був надто нерішучий, і двоє охоронців квапливо забігли всередину, щоб вивести його. Після того, як неуважний адвокат повернувся за своїм забутим лептопом, Вульф залишився сам у відомій судовій залі. Навіть попри сирени він чув, як грюкали двері і як людей виводили до найближчого виходу.
Хотів би він, щоб це була тільки пожежа, проте підозрював, що це було дещо значно небезпечніше.
