Розділ 33
Неділя, 13 липня, 2014 [13.10]
Фінлі викреслив ще одне прізвище зі списку перед тим, як повернутися до решти чотирьох сотень звільнених службовців, потішив себе десятисекундним потягуванням. Він бачив, як Бакстер за своїм столом у кутку зосереджено опустила голову, одягнувши навушники, щоб відгородитися від гамірного офіса.
Едмундс залишив конференц-залу у непридатному для роботи стані — захаращену скрізь паперами, і тепер сидів за столом Сіммонса, щоб мати доступ до комп’ютерної програми, яку Фінлі навіть не впізнав. Ваніта і Сіммонс зачинилися в її крихітному кабінеті, щоб переглянути інтерв’ю Андреа Гол, і, без сумніву, оцінити можливу шкоду. Затамувавши подих, вони чекали, яку ще скандальну новину могла виголосити далі колишня дружина Вульфа. Хоча на час інтерв’ю «годинник смерті» зник з екранів, жоден із них не потребував нагадування про той обмежений час, який вони мали.
Фінлі поглянув на наступне прізвище у списку. Він поєднував обмежену інформацію, надану Міністерством оборони, та відомості з Національної комп’ютерної мережі, Національної бази даних поліції та Ґуґла, щоб сконденсувати воєдино свої підозри. Він волів би почуватися вільніше, адже, зрештою, цілком можливо, що їхнього вбивцю не звільняли з армії, і що він навіть ніколи не служив там. Фінлі намагався гнати від себе такі думки. Це був їхній найкращий шанс знайти Вульфа, тож вони з Бакстер продовжуватимуть надавати Едмундсу прізвища, щойно знаходитимуть їх.
Набундючений Блейк підійшов до столу Бакстер. Вона не витягувала навушників і продовжувала працювати, сподіваючись, що він зрозуміє натяк і відійде, але, вочевидь, йому варто було сказати про це вголос, адже він помахав рукою їй перед обличчям.
— Відвали, Блейку, — випалила вона.
— Ого! Не варто аж так. Я підійшов лише запитати, як ти. Знаєш, Андреа Гол зробила скандальні заяви про Вульфа та «невідому» колегу, — промовив він з уїдливою посмішкою. — Я лише хотів сказати, що ми всі про це підозрювали, але…
Побачивши вираз обличчя Бакстер, Блейк замовк і відступив назад. Він пробурмотів щось нерозбірливе й пішов. Для Бакстер новини стали несподіванкою, і їй було соромно це визнавати, але це її трохи образило. Їй здавалося, що вони з Андреа все вирішили, і що Андреа зрештою-таки змирилася з тим, що між нею та Вульфом нічого не було. З іншого боку, мова йшла про жінку, яка зараз на світовому телебаченні копирсалася у брудній білизні свого колишнього чоловіка, за лічені години до його можливої смерті.
Та все одно, таку мізерну зраду і порівняти не можна було з тим, що Бакстер відчувала до Вульфа.
Годиною пізніше Фінлі невміло ввів до комп’ютера наступне прізвище й ім’я зі списку. Він був набагато повільніший за Бакстер, однак хотів перевірити якомога більше осіб, доки вона закінчить свою половину, і робив для цього все можливе. Записи Міністерства оборони були типово стислими:
«Штаб-сержант Летаніель Массе, 16/02/74, агент служби розвідки, звільнений за станом здоров’я — червень, 2007».
— Ну, і на чиєму вони боці? — пробурчав він, розмірковуючи над тим, чи змогли б вони надати менш розпливчасту інформацію, якби хоча б спробували.
Він нашкрябав слова «військова розвідка» на серветці, яка залишилася після обіду.
Швидкий пошук у Ґуґлі показав сторінки результатів — здебільшого нові історії та обговорення. Він відкрив посилання згори сторінки.
«…Штаб-сержанта Массе відкомандирували до Королівського Англіканського полку… єдиний вижив після нападу, внаслідок якого загинули дев’ятеро осіб із його загону… їхній супровід натрапив на узбіччі на саморобний вибуховий пристрій південніше від Гайдарабада у провінції Гільменд… лікувався внаслідок небезпечних для життя пошкоджень та “значних” опіків обличчя та грудей…»
«Вижив — Комплекс Бога?» — записав Фінлі поруч із коричневою плямою від соусу. Він увів деталі до Національної бази даних поліції і був приємно здивований знайти чимало інформації, включно зі зростом (6 футів та 3 дюйми), сімейним станом (неодружений), працевлаштуванням (безробітний), зареєстрованою інвалідністю (так), найближчими родичами (жодного), відомими адресами (жодної за останні п’ять років).
Такі збіги з описом Едмундса спонукали Фінлі шукати далі, і він перейшов на другу сторінку, де пояснювалися причини такого обсягу інформації про штаб-сержанта Массе. Там було прикріплено два документи. Першим виявився звіт про інцидент, викладений міською поліцією Лондона в червні 2007:
— 2874 26/06/2007
— Палата виробничої гігієни, 3 поверх, 58, Портленд Плейс, W1.
— [14 : 40] Виїзд за адресою відповідно до скарги про неспокій. Пацієнт, Летаніель Массе, вороже налаштований і агресивний до персоналу.
Після прибуття, згори долинали підвищені голоси. Виявили містера Массе (чоловік, 30—40 років, 6+ футів, білий/британець, шрами на обличчі), сидів зі схрещеними ногами на підлозі, витріщався у простір, з одного боку кровоточило обличчя. Стіл перевернутий, вікно розбите.
Поки напарник підійшов до містера Массе, мене проінформували, що рану на голові він заподіяв собі сам і ніхто більше не постраждав. Доктор Джеймс Бараклаф повідомив, що пацієнт може страждати від посттравматичного синдрому, і такий вибух був спричинений новинами, що, зважаючи на фізичні та психічні ушкодження, він не може повернутися до лав армії.
Ні лікар, ні персонал не бажали нічого ускладнювати. Причин для арешту чи подальшого втручання поліції не виявлено. Беручи до уваги рану на голові та ризик здійснення самогубства в подібному стані, викликали швидку допомогу. Чекатимемо на місці до її прибуття.
[15 : 30] Прибула команда швидкої.
[15 : 40] Супроводжуємо команду швидкої до Лікарні Колегії Університету.
[16 : 05] Чисто.
Фінлі зрозумів, що вже підвівся, готовий поділитися найбільш імовірним підозрюваним із рештою команди. Він навів курсор мишки на другий документ і двічі клацнув на ньому. З’явилася фотографія зламаного комп’ютера, який лежав біля перекинутого столу. Він прокрутив до наступного фото: велике розбите вікно. Незацікавлений попередніми, він клацнув на останню фотографію й відчув, як спиною пробігся морозець.
Фотографію зробили біля відчинених дверей, і на задньому фоні виднівся наляканий персонал, який стурбовано спостерігав за тим, що відбувалося. Фото закарбувало глибоку рану на вже й без того понівеченому обличчі Летаніеля Массе. Проте Фінлі занепокоїв не обсяг жахливих поранень, а очі: тьмяні, холодні, розважливі.
Фінлі стикався з більшою кількістю чудовиськ, аніж міг згадати, і зрозумів, що у тих, хто здійснював найжахливіші злочини, була спільна риса — погляд. Саме такий невимушений, спокійний погляд, який дивився зараз на нього із фото в комп’ютері.
— Емілі! Алексе! — заревів він через увесь офіс.
Летаніель Массе був убивцею, він не сумнівався. Чи був він «Лялькарем», чи Фаустівським убивцею, чи все разом, Фінлі турбувало менше. Збором доказів займатиметься Едмундс.
Вони з Бакстер мали перейматися тим, щоб знайти його.
***
Вульф був на межі. Він годинами спостерігав за зливою на вулиці, періодично витираючи запітніле вікно в тісній квартирці, й молився, щоб не пропустити, як будь-якої миті Массе повернеться додому. Він був більше ніж упевнений, що змарнував свій єдиний шанс закінчити те, що розпочав багато років тому.
Тепер він мусив пристосовуватися, імпровізувати. Вульф припустив, що так чи інакше, а він спокутує провину. Він ніколи навіть подумати не міг, що гратиме свою роль під таким пильним поглядом преси, або що Массе з-поміж усіх людей обере Андреа своїм посланцем. Якби все сталося по-іншому, то у вівторок зранку він би зайшов до Нового Скотленд-Ярда героєм, лишень ще однією невинною мішенню божевільного колишнього солдата, якого Вульф незумисне вбив під час самозахисту. Будь-які докази його причетності зникли б разом зі смертю Массе. Він ще й досі мав добірку вирізок із газет, які планував розкидати в його квартирі.
Більшість статей висвітлювали судове слухання «Палія», убивчі доповіді про невдачі з кількома обведеними прізвищами тих, хто був причетний до марної смерті школярки Анабель Адамс. Інші історії стосувалися спроб військових приховати кількість загиблих мирних жителів у Афгані, особливо дітей, під час перестрілки колишнього полку Массе. Вульф був переконаний, що ці прості теми вважатимуть достовірним спусковим гачком для нестабільної, з медичної точки зору, психіки Массе, а обставини дивовижного порятунку від вибухового пристрою зроблять цю історію ще вагомішою.
Тепер це не стосувалося справи. Натомість, Вульф відпустив садиста-хижака гуляти містом, і будь-яка надія, що потім він зможе повернутися до нормального життя, зруйнувалася разом із цим планом. Елізабет Тейт та її дочка взагалі не повинні були бути причетними до цього. З його боку, було необачним переховуватися разом з Ешлі. Хоча вирішальним стало те, що він не передбачив Едмундса.
Молодий детектив переслідував його ще від початку і знайшов щонайменше одне з ранніх, не таких довершених убивств Массе. Вульф знав, що це лише справа часу, коли він складе все разом до купи. Якби він так по-дурному не напав на Едмундса, то знав би напевне, як багато вдалося з’ясувати його колегам.
Ніщо з цього не було для нього таким важливим, як те, що Бакстер дізналася, що він накоїв, що він і досі мусив зробити. Вульф знав, що вона ніколи не зможе зрозуміти цього, як би сильно не намагалася. На противагу всім доказам, вона все ще вірила в закон, у справедливість, у систему, яка винагороджувала брехунів і продажних людей, коли вони без жодних докорів сумління діяли в межах культу байдужості. Вона вважатиме його своїм ворогом, нічим не кращим за Массе.
Сама думка про це була для нього нестерпною.
Знизу почувся гучний стук, коли вхідні двері необережно зачинили. Вульф схопив важкий молоток, який знайшов під раковиною, і прислухався до хистких дверей. Кількома хвилинами по тому, пролунав ще один грюкіт, коли хтось зайшов до квартири нижче, і крізь стіни почувся звук телевізора. Вульф розслабився й повернувся до вікна та не надто приємного краєвиду на зачинений магазин «Шепгерд Баш» і залізничні рейки внизу.
Чомусь барліг найвідомішого у світі вбивці-соціопата зовсім його не захоплював. Це було наче підглядати за завісу магічного фокуса. Він очікував гротескних картин, написаних кров’ю, зловісних релігійних написів на стінах, жахливих фотографій чи трофеїв від його значного переліку жертв, але там не було нічого, хоча попри це у вибіленій кімнатці було щось недобре.
Там не було телевізора, комп’ютера, дзеркал. Шість наборів однакового одягу були акуратно розкладені по шухлядках і висіли в гардеробі. У холодильнику лише пінта молока, а замість ліжка — тонкий матрац на підлозі: звична справа для солдатів, які повернулися додому, але залишились назавжди інші. Книжки на стелажі розставлені за кольорами: «Про війну», «Про мораль», «Особливі види: непорозуміння в людській еволюції», «Енциклопедія із вибухівки», «Медична біохімія»…
Вульф знову протер запітнілу шибку й помітив на вузькій під’їзній доріжці біля входу авто. Крізь нещільні вікна він чув, що мотор працював. Авто впізнати він не міг, однак знав напевне, що воно виглядало надто дорогим, щоб належати комусь із тутешніх мешканців. Відчуваючи, що тут щось не так, Вульф підвівся.
Авто на доріжці раптом прискорилося, а відразу за ним під’їхало ще два авто озброєної групи швидкого реагування, які різко загальмували на траві та камінцях під його вікном на другому поверсі.
— От же лайно, — сказав Вульф, уже прямуючи до дверей.
Він вийшов до похмурого коридору, дозволивши дверям до квартири Массе зачинитися позаду. Старі сходи в кінці коридору вже протестуюче скрипіли під вагою першої хвилі озброєних поліціянтів.
Тікати було нікуди.
До нього вже наближалися важкі кроки. Ані пожежного виходу, ані вікон, лише жалюгідні обдерті двері кімнати навпроти.
Вульф постукав, кроки пришвидшилися.
Він постукав знов, у деревині з’явилася тріщина.
У відчаї, він спробував виламати двері. Щойно на сходах з’явилися поліціянти, замок вилетів з деревини й упав до порожньої кімнати. Вульф зачинив за собою двері. Уже за кілька секунд почулися важкі удари у двері Массе.
— Поліція! Відчиняйте!
Ще за кілька секунд пролунав гучний постріл, яким поліціянти вибили замок, щоб удертися до крихітної квартири. Серце Вульфа шалено билося. Він ліг на підлогу, прислухаючись до моторошних звуків обшуку лише в кількох метрах від нього.
— Тут лише одна клята кімната! — почув він знайомий голос, який сперечався з кимось на сходах. — Якщо вони досі його не знайшли, то напевно ж його тут немає.
Вульф знову підвівся й визирнув крізь маленьку дірочку, коли Бакстер і Фінлі з’явилися в куті огляду. Поки вони нетерпляче чекали в коридорі, Бакстер дивилася прямо на нього і, на якусь мить, Вульф був упевнений, що вона бачила його. Жінка дивилася нижче, на зламаний замок.
— Гарне місце, — зауважила вона до Фінлі.
Бакстер обережно штовхнула двері. Вони наполовину розчинилися, а потім вдарилися Вульфу об ноги. Він озирнувся на порожню кімнату та низький дах сусідньої будівлі, до якої міг дістатися з вікна.
— Усе чисто! — вигукнув хтось у коридорі.
Коли з помешкання Массе вийшов головний офіцер, тримаючи щось у руках, Бакстер втратила інтерес до дверей і розвернулася до нього.
— Знайшов оце під матрацом. Гадаю, один із ваших, — докірливо сказав він.
Він передав їй лептоп із позначкою відділу вбивств та інших серйозних злочинів. Бакстер відкрила його й важко зітхнула. Коли Фінлі спантеличено глянув на нього, поліціянт відійшов.
— Це Чемберсів, — пояснила вона. — Упродовж усього часу він мав доступ до нашого сервера. Ось чому він завжди був на крок попереду нас! Едмундс просто шматок лайна! Вульф не зливав інформацію!
— Я знаю, що тобі хочеться в це вірити. Мені теж. Але ми не знаємо цього напевно.
Вона роздратовано глянула на Фінлі й відійшла.
— Дякую… Дякую… Дуже зобов’язані… Ходімо, — сказала Бакстер, кваплячи озброєних поліціянтів у дверях.
Вульф кинувся до вікна, виліз на дах і спустився першим пожежним виходом, яким і прийшов. Намагаючись прикривати обличчя, він пройшов повз поліціянтів, які охороняли вхід до під’їзної дороги, а піднімаючись сходами до станції, чув, як краплі дощу барабанили по зачинених металевих віконницях магазину. Він сів на потяг і щойно двері зачинилися, глянув на блакитні спалахи внизу, які вже поступово віддалялись, коли потяг рушив уперед і затарахкотів на мосту.
Він втратив свою перевагу.
