Розділ 32
Неділя, 13 липня, 2014 [6.20]
Ваніта і Сіммонс пробули в офісі до 19.30 та 21.00 відповідно, а от Едмундс і Фінлі залишилися на цілу ніч. Майже о першій, після того, як опівночі з поліційним супроводом відіслала родину Локлен додому, до них приєдналася Бакстер.
Едмундс очікував отримати серію гнівних повідомлень і дзвінків від Тіа, через те що перетворив їхній будинок на нічліжку для абсолютних незнайомців, однак майбутня мама впродовж усього дня гралася з дев’ятирічною Ешлі, а тому, коли Бакстер покинула їхнє помешкання, відразу заснула.
Коли Бакстер приїхала до офіса, Фінлі працював над величезним завданням, складаючи список звільнених військових. Тим часом Едмундс встиг розкласти вміщені в архівних коробках речові докази по підлозі у конференц-залі й саме ретельно розбирав той безлад.
Атмосфера в нічному офісі завжди здавалася Бакстер дивною. Навіть попри те, що Новий Скотленд-Ярд переповнювали працівники, складалося враження, що ті, хто працював уночі, виконував свої обов’язки під якесь приглушене бурмотіння. Гнітюче освітлення здавалося трохи теплішим, розсіюючись у вільних кімнатах і темних коридорах, а телефони, які мусили надриватися, щоб їх почули вдень, тепер були в режимі люб’язного дзижчання.
О 6.20 Фінлі заснув у своєму кріслі й похропував біля Бакстер, якій тепер перейшло його виснажливе завдання. Спираючись на опис Едмундса, чималу кількість людей можна було виключити через серйозність їхніх поранень, однак із першої тисячі людей, яких вони переглянули, їм вдалося виокремити перелік з двадцяти шести прізвищ.
Хтось кашлянув.
Бакстер підняла погляд і побачила, що біля неї стояв неохайний чоловік у кепці.
— Маю документи для детектива Едмундса, — сказав він, вказуючи на вантажний візок позаду, на якому були акуратно складені ще сім архівних коробок.
— Так, насправді він щойно…
Бакстер побачила, як Едмундс розлючено швиргонув коробкою через усю кімнату.
— Знаєте що? Чому б вам просто не залишити це мені? — посміхнулася вона.
Коли Бакстер зачинила за собою двері, їй на голову посипалися папери.
— Я не бачу того, що там у біса бачив він! — розчаровано викрикнув Едмундс. — Що він знайшов?
Едмундс згріб із підлоги купку паперів й кинув їх у Бакстер.
— Ані відбитків, ані свідків, ані зв’язків між жертвами… нічого!
— Гаразд, заспокойся. Ми навіть не знаємо, чи те, що знайшов Вульф, і досі тут, — сказала Бакстер.
— І ми ніяк не можемо цього перевірити, тому що він забрав висновки криміналістів, а сьогодні клята неділя, тож ніхто не працює, — Едмундс різко опустився на підлогу.
Схоже, він був геть виснаженим, і його чорні очі виглядали гірше, ніж будь-коли. Він ляснув себе по голові.
— У нас немає часу на моє отупіння.
Бакстер починала усвідомлювати, що вже й без того значний внесок у справу її нового напарника був керований не егоцентричною показовістю чи прагненням довести, що Едмундс є частиною команди, а непосильним тягарем, якого він узяв на свої плечі, який був на межі одержимості й наполегливого небажання поступитися контролем комусь іншому. Бакстер припустила, що за таких обставин було б не зовсім доречним говорити йому, як сильно він нагадував їй Вульфа.
— Тобі привезли якісь коробки, — сказала Бакстер.
Едмундс спантеличено глянув на неї.
— Ну то чому ти відразу не сказала? — підводячись, промовив він і вилетів із кімнати.
***
Мжичка поступово просочувала одяг Вульфа, коли він упродовж кількох годин стояв на автобусній зупинці на Ковентрі-стрит. Він не зводив погляду із дверей поганенького Інтернет-кафе, що якимось чином спромоглося вижити серед найбільших світових брендів на найлюдянішій і найдорожчій вулиці столиці, як і численні крамнички із сувенірами та символікою Лондона.
Він простежив сюди за чоловіком, тримаючись на відстані від нього, коли той сідав на потяг на станції Ґолдгок-роуд, проштовхувався крізь натовп навколо вуличних музикантів у Ковент Ґарден, а потім зайшов до бридкого кафе лише в кількох сотнях метрів від площі Піккаділлі.
Зі зміною погоди температура знизилася, і його здобич замаскувалася відповідно до традиційного лондонського вбрання: довге чорне пальто, бездоганно начищені черевики, щойно випрасувана сорочка та штани, під незмінно чорною парасолькою.
Часом йому було важко втримувати темп, коли кремезний чоловік швидко пробирався крізь звивистий натовп. Вульф бачив, як багато людей стикаються з ним, проштовхуючись у протилежному напрямку, просять милостині, намагаються всунути йому в руки лискучі листівки, і жоден із них не здогадувався, що серед них іде чудовисько: вовк у овечій шкурі.
Незадовго після того, як чоловік вийшов з Ковент-Ґарден, він вирішив зрізати шлях. Вульф простежив за ним аж до тихої прилеглої вулички і прискорився, передчуваючи той рідкісний момент усамітнення у завжди невсипущому місті. Він прискорив ходу до повільного бігу, так, неначе переслідував свою ціль, яка ні про що не підозрювала, однак, коли із-за рогу з’явилося таксі і проїхало трохи далі вулицею, Вульф неохоче сповільнив свою ходу і знову пройшов за своєю здобиччю на метушливу вулицю.
Коли мжичка переросла в дощ, Вульф підняв комір свого довгого чорного пальта й згорбився, щоби вберегти тепло. Він спостерігав, як у вітрині кафе на мокрому склі поступово спотворюються яскраві цифри неонового годинника — ще одне нагадування, що це був його останній день, його останній шанс.
Він гаяв час.
***
Ізабель Плат проводили експрес-курс у телевізійній студії. Зрештою, щоб пояснити неймовірно привабливій репортерці, в яку камеру їй дивитися й коли, знадобилося п’ять спраглих членів команди техніків. Задля такого неочікуваного розвитку у своїй стрімкій кар’єрі, вона вбралася у свій найстриманіший одяг, а це аж ніяк не задовольняло Елайджу, і він надіслав їй повідомлення: «Розстібни верхні три ґудзики».
Хоча формат її першої появи на публіці й був відносно простим: інтерв’ю сам на сам лише з двома перервами на відео, вони очікували, що десятки мільйонів людей з усієї планети увімкнуть канал, щоб переглянути півгодинну програму. Ізабель непокоїлася, що її може знову знудити.
Вона ніколи не хотіла цього. Ізабель насправді зовсім не хотіла бути репортеркою, тому здивувалася не менше за інших, коли, попри абсолютну нестачу досвіду та кваліфікації, їй запропонували роботу. Вона сперечалася з хлопцем про те, щоб улаштуватися кудись деінде, але ненавиділа працювати тут і рішуче вирішила звільнитися.
Усі в редакції вважали її тупою, шльондрою, чи тупою шльондрою. Ізабель прекрасно чула шепіт за своєю спиною і першою визнала б, що вона далеко не геній, проте там, де посередньо освіченим людям пробачали неправильну вимову чи недоречну репліку, її без кінця висміювали.
Вона всміхалася разом із недолугими людьми і сміялася з їхніх очевидних жартів. Ізабель удавала, що була в захваті від того, що їй виявили таку честь, однак насправді їй хотілося лише, щоб на її місці опинилася Андреа, узгоджуючи складні рухи камери та хитромудрий розподіл часу програми.
— Мені здавалося, що я зможу звикнути до цього, — засміялася вона, коли один із чоловіків підкотив її разом із кріслом на потрібне місце.
— Не надто влаштовуйся, — вигукнула Андреа, перетинаючи студію дорогою в гримерку. — Ти тут лише тому, що насправді я не можу взяти інтерв’ю у самої себе, хіба ні?
***
— У мене щось є! — вигукнув Едмундс із конференц-зали.
Коли у Бакстер під ногами зашелестіли розкидані повсюди папери й вона зачинила за собою двері, Фінлі, Ваніта і Сіммонс уже були всередині. Схоже, Сіммонс не на жарт розлютився й, здавалося, розмірковував над тим, чи варто робити Едмундсу догану за такий розгардіяш.
Едмундс потягнувся до архівної коробки й роздав їм документи.
— Гаразд, — засапаний, почав він. — Вам доведеться трохи потерпіти мене. Тут усе трохи заплутано. Зачекайте, не ці.
Він вихопив із рук Сіммонса папери й кинув на підлогу позаду нього.
— Вам доведеться поділитися, — посміхнувся Едмундс. — Це одна з тих справ, які Вульф брав із архіву. Стефан Шерман, п’ятдесят один рік, Генеральний директор збанкрутілої фірми виробника електроніки. Його син був директором компанії та покінчив із собою після невдалого об’єднання, чи щось таке… Це неважливо.
— А як це стосується справи? — запитала Ваніта.
— Я теж так думав, — захоплено продовжив Едмундс. — Але здогадайтеся, хто винен у тому, що об’єднання не відбулося? — Ґабріель Пул Молодший.
— Хто? — запитала Бакстер, висловлюючи загальну думку.
— Він був спадкоємцем електронної корпорації, який зник зі свого готельного номера, залишилася калюжа крові, а тіла не знайшли.
— О, — із удаваним інтересом промовила Бакстер.
Вони всі мали значно важливіші справи.
— Ось ця, — сказав Едмундс, розпаковуючи ще одну картонну коробку, — Його дочку вбили бомбою… — він вказав на ще одну коробку… — яку встановив ось цей чоловік, якому вдалося задушитися всередині замкненої камери.
Усі були спантеличені.
— Хіба ви не бачите? — запитав Едмундс. — Усі вони — Фаустівські вбивства!
Це спантеличило присутніх ще більше.
— Це міська легенда, — важко зітхнув Фінлі.
— Вони всі пов’язані, — сказав Едмундс, — усіх їх убили задля помсти, а потім гинула й жертва. Ми ніколи не розуміли, як Вульф вписувався до переліку своїх ворогів. Тепер це стає очевидним.
— Це абсурд, — сказав Сіммонс.
— Пальцем у небо, детективе, — сказала Ваніта.
Едмундс покопирсався у ще одній коробці й витягнув звіт.
— Джоель Шеппард, — сказав він. — Помер шість місяців тому, сумнівне самогубство. Засуджений за три вбивства з помсти, переконаний, що Диявол приходив забрати їхні душі. Він був у психлікарні.
— Що ж, ось тобі й відповідь, — глузливо всміхнувся Сіммонс.
— У лікарні Святої Анни, — пояснив Едмундс. — Він лікувався там у той же час, що й Вульф. Десять днів тому Вульф робив запит на цю коробку, і тепер у ній бракує речових доказів.
— Яких доказів? — запитала Ваніта.
— «Однієї закривавленої сторінки з Біблії», — прочитав Едмундс зі звіту. — Гадаю, Вульф дещо знайшов.
— То виходить, ти хочеш сказати, що «Лялькар» значно плодовитіший, ніж ми вважали спочатку? — запитала Ваніта.
— Я хочу сказати, що Фаустівський вбивця — не міф. Що «Лялькар» і є Фаустівським убивцею. Я вважаю, що Вульф встановив особистість убивці й тепер десь там наодинці полює на людину, яку, зрештою, вважає демоном у прямому сенсі цього слова.
***
Двері кафе відчинилися, і постать, яка вийшла звідти, приєдналася до потоку людей, котрі прямували до яскравих вогнів площі Піккаділлі. Щоб мати кращий огляд, Вульф відступив на кілька кроків управо, однак обличчя чоловіка в натовпі, та ще й під парасолькою, яку той щойно відкрив, було нечітким. Вони розпочали рух.
Вульф мав вирішити: залишатися чи йти?
Це був він, Вульф у цьому був майже впевнений. Він перебіг вулицю і пішов за своєю мішенню вздовж людної вулиці. З кожним їхнім кроком натовп людей густішав, і Вульф намагався не втрачати чоловіка з поля зору. Коли дощ посилився, навіть ті, хто мав відважність іти під слабкою зливою і не зважати на неї, заквапилися в укриття чи несамовито виймали свої парасольки. Уже за секунду тротуар перед Вульфом заповнило щонайменше з десяток однакових парасольок.
Відчайдушно намагаючись не загубити чоловіка, Вульф вийшов із натовпу і пробіг десять метрів вулицею вниз, а потім став позаду кремезної постаті. Коли вони проходили повз наступну вітрину, він силкувався розгледіти відображення його обличчя. Перед тим, як діяти, Вульф мав знати напевне.
Кілька людей навколо зацікавилися такою дивною поведінкою пішохода, і стало зрозуміло, що дехто з них упізнав у цій його намоклій версії знайомого чоловіка з новин. Вульф рвонувся вперед, щоб відірватися від них, і тепер, коли вони пройшли повз «Трокадеро», між ним і його ціллю було лише двоє людей. Він міцно схопив шестидюймового мисливського ножа, якого сховав під пальто, й обігнав ще одну людину.
Він не міг промахнутися.
Він не міг ризикувати тим, щоб убивця вижив.
Вульф чекав ідеальної можливості: тихого парку, порожньої вулички, однак зрозумів, що так було навіть значно краще. Він ховався в усіх на очах, обличчя в рухомому натовпі, лише ще одна людина, яка відступить від мертвого тіла посеред вулиці.
Коли вони зупинилися перед світлофором, Вульф мимохіть глянув на чоловікове обличчя. Без сумніву, то був він. Вульф зайняв позицію просто позаду своєї цілі — досить близько, щоб відчути, як дощ бризкав йому на обличчя, коли краплі відскакували від його чорної парасольки, — і зосередився на оголеній шкірі в основі черепа, куди він занурить свого ножа. Вульф витягнув лезо і притис його до грудей, глибоко вдихаючи, щоб заспокоїти тремтливі руки. Йому потрібно було лише протиснутися вперед…
Щось на іншому боці вулиці відвернуло увагу Вульфа: на вигнутій скляній стіні, що відділяла скульптури колісниці Геліоса нижче від його трьох золотих доньок, які радісно випірнали з даху вгорі, він побачив їхні з Андреа імена. Йому знадобився якийсь час, аби зрозуміти, що перевернуті літери були відображенням біл-борду з рекламою LG у нього над головою. Він глянув угору, щоб прочитати рухому стрічку новин під рекламою з двох букв:
«…у світовому ексклюзивному інтерв’ю… 13.00 за британським літнім часом… Андреа Гол/Вульф розповість у світовому ексклюзивному інтерв’ю… 13.00 за британським літнім часом… Андреа Гол/Вульф…»
Коли натовп людей позаду почав обходити його, щоб перейти на той бік вулиці, Вульф виринув із власних думок. Транспорт зупинився, і він загубив у натовпі того, кого переслідував. Заштовхавши ніж до рукава, він рвонув уперед, углядаючись у обличчя в морі чорних парасольок. Раптом знову полляло як із відра. Вулиці заповнили вигуки погано підготовлених туристів та виразний стукіт крапель по тканині.
Щойно Вульф досягнув відомого перехрестя, у нього врізалася ще одна хвиля людей. Він стояв у сяйві мерехтливих екранів, ще яскравіших під темним небом над головою, і зрозумів, як щойно викрив себе. Безликий натовп штовхав його з усіх боків, де хтось один був не тим, ким здавався.
Вульф запанікував.
Він почав продиратися крізь натовп назад, у відчайдушній спробі вибратися, штовхаючи людей на землю. Він випустив ножа додолу, на море черевиків і коліс, шукаючи ворожі обличчя скрізь, куди падав його погляд. Вульф вибіг у центр вулиці, дотримувався темпу повільного транспорту й озирався мов на військо, яке й досі переслідувало його.
За ним ішла смерть.
П’ятниця, 11 лютого, 2011 [7.39]
Як і кожного ранку перед сніданком, Джоель стояв навколішках на холодній підлозі у своїй кімнаті й молився. Його розбудили працівники лікарні, які у звичний час відімкнули двері й одягли на нього наручники, які тепер він повинен був носити поза межами своєї кімнати постійно.
Два тижні тому він раптом напав на медсестру й успішно подовжив своє ув’язнення. Молода жінка завжди була доброю до нього, і Джоель щиро переймався, що, мабуть, серйозно поранив її, однак просто не міг піти. Він знав, що ховатися від власної долі — це малодушно.
Він був боягузом, адже давно вже мав розрахуватися.
З коридору долинули крики. Джоель зупинився на середині молитви, щоб послухати. Він почув, як повз його двері промайнули важкі кроки, а потім несамовитий крик звідкілясь із будівлі змусив його серце забитися частіше.
Джоель встав і вийшов до коридору, де кілька стурбованих пацієнтів дивилися в бік кімнати відпочинку.
— По кімнатах! — закричав кремезний чоловік, проштовхуючись повз них, і попрямував до джерела неспокою перед тим, як коридори наповнив ще один моторошний болісний крик.
Джоель приєднався до натовпу допитливих пацієнтів, які не підкорилися наказу й заквапилися до подвійних дверей кімнати, де проводили більшу частину своїх днів. Знову почувся крик, сповнений болю. Цього разу Джоель упізнав голос Вульфа. Він проштовхався крізь гуртик інтернів у яскравих формах і зайшов до кімнати відпочинку.
Повсюди валялися розтрощені меблі, а в іншому кутку кімнати лежав непритомний лікар. Троє міцних робітників не могли вгамувати божевільного чоловіка, поки медсестра в цей час несамовито розмовляла по телефону.
— Ні! — волав Вульф, побачивши Джоеля. — Я казав їм! Я казав їм, що це зробив він!
Джоель простежив за ошалілим поглядом Вульфа до великого телевізора: репортер стояв на занедбаній лондонській вулиці. Двоє озброєних поліціянтів тримали тимчасову ширму, щоб прикрити щось, від чого все ще курівся дим.
— Я міг зупинити це! — кричав Вульф, і сльози струмками стікали його обличчям.
Коли до кімнати забіг ще один лікар із велетенським шприцом у руках, схожим на ті, що використовують ветеринари, Вульф відсахнувся від нього, мов здичавіла тварина, але кільком їм не залишалося нічого іншого, як заспокоїти його.
Усе стало зрозуміло, коли репортерка повторила ту обмежену інформацію, яку їй вдалося зібрати.
— Для глядачів, які щойно приєдналися до нас, репортаж із місця події. Поліція заарештувала Наґіба Халіда, підозрюваного у справі «Палія», якого виправдали в суді минулого року у травні. Вони мають беззаперечні докази його провини, адже ви можете бачити, як у повітря ще й досі підіймається дим…
Коли лікар загнав величезну голку в ліву руку Вульфа, той лише застогнав. Коли він обм’як, виснажений борюканням персонал лікарні силкувався втримати його вагу. За мить до того, як відключитися, Вульф глянув на Джоеля — його вираз обличчя був позбавлений співчуття чи здивування. Він просто розуміюче кивнув, і після цього Вульф знепритомнів.
***
Коли Вульф прокинувся, то знову був у своїй кімнаті. За вікном на землю вже опустилася темрява. У нього перед очима все пливло, і йому знадобилося трохи більше хвилини, щоб зрозуміти, чому він не міг піднести руку до голови, яка розколювалася від болю, — його прив’язали до ліжка. Він марно боровся з товстими мотузками, гнів, який охопив його раніше, усе ще продовжував вириватися назовні.
Вульф згадав випуск новин, дим, який здіймався над обірваним білим простирадлом. Він повернув голову вбік, і його знудило на підлогу. Йому не потрібно було бачити, адже Вульф краще, ніж будь-хто інший, знав, що приховували від камери за ширмою. Він знав, як сильно й незаслужено страждала ця безневинна маленька дівчинка.
Вульф заплющив очі і спробував зосередитися на гніві, щоб опанувати себе. Він охоплював його, затуманював думки. Вульф витріщався на білу стелю й шепотів прізвища тих, кого вважав відповідальним за це, однак потім про дещо згадав: остання відчайдушна надія, безглузді слова неврівноваженого розуму…
— Сестро! — голосно покликав він. — Сестро!
Йому знадобилася година, щоб переконати лікарів розв’язати його, та ще півгодини для отримання їхнього дозволу на телефонний дзвінок. Чекаючи на рішення, Вульф витягнув із-під матраца брудний аркуш. Він уже майже забув, що той узагалі там був.
Вульф заледве міг стояти, і йому допомогли вийти в коридор, щоб він міг скористатися телефоном на сестринському посту. Щойно він залишився сам, Вульф розгорнув складений аркуш, уперше помітивши, що крізь написані цифри виднілися друковані слова: «Бог. Диявол. Душа. Пекло».
Він схилився на стіну і набрав вільною рукою послідовність цифр.
Залунали гудки.
Після приглушеного клацання запала тиша.
— Алло? — знервовано промовив Вульф.
Тиша.
— … Алло?
Зрештою йому відповів автоматичний жіночий голос.
— Штат… ваше… повне ім’я… після гудка…
Вульф зачекав сигналу.
— Натан Вульф.
Ще одна пауза, котра, як йому здавалося, тривала вічно. Вульф знав, що це нелогічно, однак у комп’ютеризованому голосі була якась невідповідність, щось із інтонацією, тональністю. Здавалося, немовби він був у захваті від його відчаю, так, неначе глузував.
— Натомість… що? — зрештою запитали.
Вульф оглянувся на порожній коридор. Він чув легкий гул голосів, які долинали з однієї з бокових кімнат. Підсвідомо він прикрив трубку рукою, щоб прошепотіти.
Він вагався.
— Натомість… що? — знову повторив голос.
— Наґіб Халід… Мер Реймонд Тернбл… Маделін Оєрс… Охоронець лави підсудних… Детектив Бенджамін Чемберс… і всі інші, на чиїх руках кров тієї дівчинки, — випалив Вульф.
Тиша.
Вульф хотів було опустити слухавку. Він зупинився, щоб іще якусь мить послухати, а потім покласти телефон. У своєму оціпенінні він сміявся над собою. Навіть накачаний ліками, він усвідомив, як абсурдно це було, хоча йому стало трохи краще від того, що, вимовивши вголос ті імена, він поділився ними з рештою світу, навіть якщо то був автовідповідач.
Вульф уже був на півдорозі у мовчазному коридорі, аж раптом приголомшливий звук телефонного дзвінка наповнив простір навколо нього. Він упав на коліна, затиснувши вуха руками, і повернувся до непримітного телефону, думаючи про те, чи міг він бути таким гучним, чи це ліки спотворили його відчуття.
Один із огрядних санітарів квапливо пробіг повз нього, а наблизившись до телефону, пробурмотів щось нерозбірливе. Затамувавши подих, Вульф спостерігав за тим, як чоловік схопив слухавку і притиснув її до вуха, по-справжньому боячись того, хто чи що там було на іншому кінці лінії.
Обличчя чоловіка розповзлося у широкій посмішці.
— Так, знаю, вибачте. Тут був один із пацієнтів, — перепрошуючи пояснив він.
Вульф повільно підвівся і побрів до своєї кімнати, думаючи про те, що він напевно, зрештою-таки збожеволів.
