Розділ 31
Субота, 12 липня, 2014 [8.36]
— Це був ти? — процідила Ваніта до Фінлі, увірвавшись до конференц-зали.
Вона розвернулася до Сіммонса:
— Чи ти?
Жоден із них і гадки не мав, про що вона запитувала. Ще більше розлючена розгубленими виразами на їхніх обличчях, вона схопила пульт дистанційного управління та почала клацати каналами, аж доки не знайшла Андреа, яка сиділа за своїм новим столом, із «годинником смерті» над головою. Коли на екрані з’явилася сфокусована картинка, Ваніта збільшила гучність.
— …за описом, Ешлі Локлен провів через Дубай Інтернешенал начальник охорони Фахад Ель Мур, — зачитала Андреа.
У сповільненому темпі відтворили короткий запис із мобільного.
— А тут ми можемо чітко побачити, як детектив Вульф і Ешлі Локлен проїжджають через Перший термінал аеропорту Ґлазґо.
— Ми все це знаємо, — сказав Фінлі.
— Зачекай, — випалила Ваніта.
На екрані знову з’явилася Андреа.
— Із джерела, близького до розслідування, нам стало достеменно відомо, що місіс Локлен була свідком у судовому слуханні «Палія» і пов’язана з іншими жертвами вбивств «Ляльки». Також цей інформатор підтвердив причетність детектива Вульфа до операції з вивезення Ешлі Локлен із країни.
— Розумна дівчинка, — посміхнувся Фінлі.
— Перепрошую? — фиркнула Ваніта.
— Емілі. Вона не розповіла нічого важливого, але досить для того, щоб довести, що саме ця Ешлі Локлен і є ціллю вбивці. Тепер йому немає сенсу здійснювати ще один замах на маленьку дівчинку чи будь-яку іншу Ешлі Локлен. Вона розповіла світові лише те, що вбивця впіймає облизня.
— Вона розповіла світу лише те, що міська поліція Лондона така безнадійна, що в цієї жінки шанси вижити значно вищі, якщо вона буде сама по собі, аніж якщо дозволить нам захистити її, — сказала Ваніта.
— Вона рятувала життя.
— Але якою ціною?
У кабінеті Ваніти задзвонив телефон. Вона вилаялася, а потім вийшла, покликавши Сіммонса за собою, ніби пса. Сіммонс вагався і глянув Фінлі у вічі.
— Терренсе! — знову вигукнула вона, і Фінлі з відразою спостерігав, як той заквапився за нею.
— Підлабузництво перед начальством, — пробурмотів він собі під ніс.
Едмундс відійшов убік, пропускаючи Сіммонса, а потім зайшов до конференц-зали. Він мовчки розпакував свою сумку, не виявляючи жодного інтересу до випуску новин, оскільки вже повністю обговорив це питання з Бакстер.
— То виходить, це Вульф? — запитав Фінлі.
Едмундс похмуро кивнув і запропонував йому переглянути папку, яку щойно дістав із сумки, однак Фінлі відмовився.
— Я вірю тобі, — сказав він, а потім знову перемкнув увагу на телевізор.
— Якщо дозволите, а ви не дуже-то і здивовані, — сказав Едмундс.
— Коли ти так довго в цьому, як я, то перестаєш чому-небудь дивуватися. Це просто засмучує тебе. Якщо я чогось і навчився, так це того, що коли ти штовхаєш когось уперед, зрештою, він почне штовхатися у відповідь.
— Ви не намагатиметеся виправдати дії Вульфа?
— Звісно ж, ні. Але за всі ці роки я бачив так багато «хороших» людей, у тому чи іншому значенні, які робили жахливі речі один із одним: чоловіки душили невірних дружин, брати захищали сестер від ображених хлопців, що зрештою-таки зрозумів…
— Зрозумів, що?
— Що не існує «хороших» людей. Є лише ті, кого ще не притиснули так сильно, і ті, хто це пережив.
— Із ваших слів не схоже, щоб ви хотіли, щоб Вульфа впіймали.
— Ми мусимо. Дехто з цих людей не заслуговував того, що з ними трапилося.
— І на вашу думку, дехто-таки заслуговував?
— Ага, дехто, так. Не переймайся, хлопче. Я хочу впіймати його більше за тебе, тому що більше за будь-кого з вас не хочу, щоб йому зашкодили.
Едмундс дуже здивувався, коли до конференц-зали повернулися спантеличені Ваніта та Сіммонс і зайняли свої місця. Він передав кожному з них портрет вбивці, який же сам і склав.
— У нас збігає час, — сказав він, — тож я зібрав докупи все, що нам відомо про вбивцю, додавши певні обґрунтовані припущення, щоб звузити пошук: чоловік зростом від шести футів до шести футів і чотирьох дюймів, одинадцятий розмір взуття, стандартна армійська підготовка, солдат або був ним. Дуже розумний і постійно випробовує свій розум, щоб потішити власне еgо. Емоційно відчужений, не цінує людського життя, схильний кидати виклики та хоче, щоб його випробовували. Йому нудно, тож, імовірніше за все, він уже не солдат. Уся ця вистава свідчить про те, що він насолоджується тим, що відбувається. Він може бути одинаком, невдахою, неодруженим, мати постійне житло. Зважаючи на лондонські ціни, ставлю на квартиру-студію в не найкращому районі.
Люди, які йдуть в армію лише тому, що їм подобається вбивати, схильні ставати відомими, і їх звільняють без відзнак після того, як вони зроблять щось жахливе, або їх запідозрять у цьому. Оскільки його відбитків у системі немає, його, вочевидь, лише запідозрили в чомусь, хоча ми все одно не можемо виключати поранених.
— Дуже багато здогадок, — сказав Сіммонс.
— Обґрунтованих здогадок, і з цього можна почати, — без докорів сумління промовив Едмундс. — Нам потрібно скласти перелік тих, хто підходить під опис і кого звільнили зі служби перед першою архівною справою у 2008 році.
— І знову чудова робота, детективе, — сказала Ваніта.
— З вашого дозволу, я б хотів продовжити працювати з речовими доказами разом із детективом Шоу. І ще значно допомогло б, якби детектив Сіммонс почав складати перелік прізвищ для мене.
Сіммонс не оцінив того, що їхній новачок доручив йому роботу, і вже збирався щось сказати, коли заговорила Ваніта.
— Усе, що тобі знадобиться, — сказала вона йому. — Припускаю, що в такому разі детектив Бакстер шукатиме Вульфа?
— До опівночі Бакстер не відійде від дівчинки, і всі накази, погрози та благання не змусять її передумати. Більше вас не затримуватиму, — сказав Едмундс.
Фінлі та Сіммонс обмінялися спантеличеними поглядами. Тепер він віддає накази й заступнику комісара?
— Убивця систематично, з кожним убивством підходить все ближче. Він планує закінчити все особисто. Якщо ми знайдемо його, то знайдемо й Вульфа.
Нараду було закінчено. Ваніта і Сіммонс знову попрямували до кабінету заступника комісара, поки Едмундс затримався, щоб поговорити з Фінлі наодинці. Він зачинив двері до конференц-зали, а потім завагався, не впевнений, як найкраще підійти до незвичної теми.
— Фінлі… дивне запитання.
— Ну? — промовив Фінлі, глянувши на зачинені двері.
— Ви із Сіммонсом учора дещо обговорювали.
— Тобі варто бути трохи конкретнішим, — засміявся Фінлі.
— Фаустівський, — сказав Едмундс. — Я все думав, що б це мало означати.
— Чесно, я ледь пам’ятаю, про що була ця нарада.
З’явився записник.
— Ми обговорювали жертв, а потім ти сказав: «схоже на перелік фанатів Вульфа, якби в ньому не було його самого», а потім Сіммонс сказав: «Наче Фаустівський» чи щось у такому роді.
Згадавши, Фінлі кивнув.
— Нічого вартісного. Дурний жарт, — сказав він.
— Будь ласка, можете пояснити?
Фінлі зітхнув і сів на місце.
— Кілька років тому у нас був період часу, коли люди сліпо присягалися у своїй невинності, попри те, що навколо них збиралася ціла купа трупів.
— Звинувачували демонів чи Диявола? — зацікавлено запитав Едмундс.
— Ага, відоме, як Фаустівське алібі, — посміхнувся Фінлі.
— І як сюди вписується щось таке?
— Повтори?
— У практичних термінах, маю на увазі.
— Практичних термінах? — спантеличено запитав Фінлі. — Хлопче, це міська легенда.
— Потіште мене.
— До чого це все?
— Це може бути важливо.
Фінлі глянув на годинник, упевнений, що в них залишилося й так небагато дорогоцінного часу.
— Гаразд. Час для розповідей: ці номери виринули нізвідки, лише звичайні номери мобільників. Ніхто не знав, кому вони належали, і ніхто так і не зміг їх відстежити. Вони оживали лише раз перед тим, як від’єднатися назавжди. Якщо людина опинялася під владою одного з цих номерів, чи була схильна так думати, вони не залишали слідів.
— Угода з Дияволом, — сказав Едмундс, захоплений історією.
— Ага, угода з «Дияволом», — глузливо всміхнувся Фінлі. — Але як і в усіх історіях з Дияволом, є пастка: щойно він виконає твоє прохання, то очікуватиме щось у відповідь…
Фінлі замовк і жестом вказав Едмундсу нахилитися ближче.
— … Твою душу! — заволав він, змушуючи Едмундса підстрибнути.
Фінлі закашлявся і бризкав слиною, сміючись над своїм знервованим колегою.
— Як гадаєте, у цьому може бути хоч краплина правди? — запитав Едмундс.
— Диявол заплатить, коли ти підеш? Ні. Ні, не думаю, — сказав Фінлі, тепер уже серйозно. — Сьогодні тобі потрібно зосередитися на Вульфові, гаразд?
Едмундс кивнув.
— Тоді добре, — промовив Фінлі.
***
Містер та місіс Локлени дивилися телевізор в обшарпаній вітальні Едмундса. Зі свого місця за кухонним столом Бакстер чула, як Ешлі грається нагорі у спальні. Вона вже збиралася підвестися і щось приготувати, коли дівчинка раптом затихла.
Бакстер встала, напружено прислухаючись до бурмотіння телевізора в іншій кімнаті, однак розслабилася, почувши гучні кроки Ешлі, коли вона бігла другим поверхом, а потім сходами вниз. Вона забігла на кухню, на голові в неї були безладно причеплені різноманітні прикраси для волосся.
— Привіт, Емілі, — радісно прощебетала вона.
— Привіт, Ешлі, — відповіла Бакстер.
Вона ніколи не вміла розмовляти з дітьми. Здавалося, що вони наче відчували, що вона їх боялася. — Гарно виглядаєш.
— Дякую. Ти теж.
Бакстер сумнівалася, що це була правда, проте втомлено посміхнулася.
— Я лише хотіла переконатися, що ти й досі хочеш, щоб я прийшла і сказала, якщо побачу когось надворі.
— Так, будь ласка, — сказала Бакстер, якомога бадьоріше. — Я чекаю на друга, — збрехала вона.
— Добре!
Бакстер очікувала, що маленька дівчинка побіжить назад нагору, але замість цього вона почала хихотіти.
— Що?
— Що? — засміялася Ешлі.
— Що це таке? — Бакстер вривався терпець.
— Те, про що ти мене просила! Я кажу тобі, що на задньому дворі хтось є!
Натягнута посмішка Бакстер зникла. Вона схопила Ешлі й віднесла її до вітальні, жестом покликавши стривожених батьків.
— Ідіть нагору і замкніть двері, — прошепотіла вона, передаючи їм доньку.
Коли всі троє затупотіли над головою, Бакстер побігла на кухню і витягла із сумочки пістолет. Коли збоку від будинку почувся якийсь шум, вона завмерла. Бакстер перебігла до заднього вікна, але нічого не побачила.
У вхідні двері голосно постукали.
Бакстер кинулася в коридор і зайшла до ванної кімнати. Почувши металевий скрегіт у замку, вона підняла пістолет. Вхідні двері скрипнувши відчинилися, і Бакстер побачила довгу тінь, яка падала через поріг. Жінка затамувала подих і зачекала, поки постать пройде повз двері ванної кімнати, а потім вийшла і притисла до потилиці в каптурі невеликий пістолет, чим змусила непроханого гостя впустити на підлогу пакет, повний лез, гострих ножиць та одноразових рукавичок.
— Поліція, — сказала Бакстер, окинувши оком різноманітні загрозливі інструменти біля ніг. — Хто ви?
— Тіа. Наречена Алекса. Я живу тут.
Бакстер нахилилася й побачила помітний животик під грудьми вагітної жінки.
— Господи! Мені дуже шкода, — сказала вона, опускаючи зброю. — Я Емілі… Бакстер. Приємно нарешті познайомитися.
***
До того часу, як Ешлі вийшла з літака, начальник охорони Дубай Інтернешенал уже поговорив із Вульфом. Він був страшною людиною й викрикував накази до всіх і кожного поруч. Тож не дивно було дізнатися, що він змусив авіалінію перерозподілити місця на борту задля її перельоту до Мельбурна.
Ешлі почувалася жахливо. Вона бачила, як її супутники займали кожне місце далі салоном, у той час, коли навколо неї утворилися чотири порожні ряди. Годинник на розважальній системі було встановлено так, що він відображав зміну часових поясів. Офіційно вже був ранок неділі, але вона ще не була в безпеці. Ешлі глянула на свій непереведений годинник, знаючи, що не зможе розслабитися, аж доки в Англії не настане північ.
Ще відколи Вульф уперше розповів їй свій план, Ешлі сумнівалася, чи варто їй сідати на борт літака, повного невинних людей. Здавалось би, для всюдисущого вбивці не було жодних обмежень, і їй не залишалося нічого іншого, окрім того як думати про те, чи й досі його значні можливості не поширювалися на падіння пасажирського літака. Годинами вона трималася за підлокітник, очікуючи падіння з неба. Вона відмовилася від їжі й напоїв, які для неї замовив Вульф, і потайки спостерігала за кожним, хто вставав до вбиральні.
Навколо неї заблимали тьмяні вогники, й Ешлі стурбовано підняла погляд. Поміж сидіннями сонних пасажирів пробиралися, здавалося, розгублені члени екіпажу. Підлокітник під її рукою почав тремтіти, й до підсвічених знаків скористатися пасками безпеки додався недоречно радісний звуковий сигнал.
Він знайшов її.
Увесь літак почало несамовито трусити, й пасажири попрокидалися. Ешлі бачила стурбовані вирази облич членів екіпажу, хоча вони й розсипалися в запевняннях, пробираючись до своїх безпечних сидінь. Вогні згасли. Ешлі помацала вікно біля себе, однак бачила лише темряву. Здавалося, наче вона вже померла…
Тремтіння поступово вгамувалося, а потім відновилося таке ж яскраве освітлення. У салоні почувся знервований сміх, а трохи згодом згасли й сигнали, що закликали пристебнути паски безпеки. Пролунав голос капітана, який вибачився за турбулентність і пожартував, що всі пасажири на його борту отримали крісло з вібромасажем, а не лише перший клас.
Коли люди знову почали засинати, Ешлі подумки лічила секунди, відраховувала хвилини до їхнього приземлення.
***
Тепер Андреа попрощалася з глядачами. Коли напис «в ефірі» згас, «годинник смерті» показував +16 : 59 : 56. Вона насолоджувалася цим днем, сповненим позитивом, коли люди бажали Ешлі Локлен усього найкращого, чи просили поради, як їй удалося випередити, здавалося б, безпомилкового вбивцю.
Ниций відлік часу вже перетнув північ, і тепер, коли на ньому з’явилися додатні числа, один із тих, хто дзвонив, перейменував його на «годинник життя», він уперше за весь час символізував не відчай, а надію, відраховуючи години до поразки вбивці. Проте настрій Андреа швидко зіпсувався, щойно вона повернулася до редакції й у вузькому проході помітила Елайджу. Він зверхньо покликав її до себе жестом, а потім зайшов до свого кабінету.
Андреа не поспішала. Вона зупинилася біля свого столу і зачекала якийсь час, щоб опанувати себе, намагаючись не думати про важливість рішення, яке вона мала прийняти, яке вона вже подумки прийняла. Вона перетнула хаотичну кімнату, глибоко вдихнула й почала підніматися металевими східцями.
***
Вульф дивився новини в дешевому мотелі, номер у якому оплатив готівкою. Він уже давно був на межі й кинувся через брудну кімнату, коли пролунав сигнал його передплаченого телефону. Він відкрив повідомлення від незнайомого номера і з полегшенням відкинувся на ліжку.
«Я все ще тут! Л. Цьом»
Вона була в безпеці.
Вульф витягнув з телефону сім-карту і розламав її. Нахилившись, щоб вимкнути телевізор, він зрозумів, що канал новин, на якому працювала Андреа, знову запустив «годинник смерті». Він спостерігав за тим, як зникають три хвилини його життя, так неначе вони були секундами, а потім натиснув кнопку живлення.
— 23 : 54 : 23
