Розділ 27
Четвер, 10 липня, 2014 [07.07]
Крізь відчинені двері в кімнату вривалося сліпуче світло, відкидаючи на ліжко незрозумілі тіні. Вульф розплющив очі. У кімнаті Бакстер він був сам, повністю одягнений, лежав поверх ковдри. Його розбудив звук ритмічних кроків, який долинав із сусідньої кімнати.
Із значними зусиллями він встав і зібрав свої черевики біля ліжка там, де й скинув їх учора. Він пройшов до вітальні, залитої сонцем, і мляво помахав Бакстер, яка вже була вбрана в одяг для тренувань, ще й досі з кривобоким хвостиком, який він зав’язав їй минулої ночі. Якби він так гарно не знав Бакстер, то сказав би, що вона виглядала бадьорою та відпочилою. Їй завжди вдавалося швидко відновлюватися. Це була одна з причин, чому вона змогла так довго приховувати свою виснажливу проблему.
Коли він пройшов до кухні-студії, щоб зробити собі кави, Бакстер навіть не подякувала йому.
— Ще маєш… — почав він.
Бакстер дотримувалася швидкого темпу й на її шкірі виднілися крапельки поту. Її роздратувало те, що довелося зняти навушники, щоб почути його.
— Ще маєш зайву зубну щітку? — запитав Вульф.
У них завжди була невисловлена домовленість, згідно з якою Бакстер зберігала набір необхідних засобів гігієни на той випадок, якщо Вульфу доведеться залишатися наглядати за нею. На якомусь етапі це стало звичною справою. За такої невинності, як це виглядало, не дивно, що Андреа так підозріливо ставилася до їхніх стосунків.
— Нижня шухляда у ванній, — коротко відповіла вона і знову одягла навушники.
Вульф відчув, що вона чекає сварки, проте вирішив не давати їй приводу. Із Бакстер завжди так. Їй було соромно за свою поведінку, і вона висловлювала це показовою ворожістю.
Чайник закипів, і Вульф підняв чашку, без слів запитуючи, чи захоче вона теж випити кави. Бакстер голосно фиркнула і знову витягла навушники.
— Що?
— Я питаю, чи хочеш ти кави?
— О, я ж не п’ю кави. І ти знаєш про це краще від інших. Я п’ю лише вино та кумедні на вигляд коктейлі.
— Це означає ні?
— Це так ти про мене думаєш, хіба ж не так? Бідолашна п’яничка, яка навіть не може подбати про себе.
Рішучість Вульфа ослабла.
— Я так не думаю, — сказав він. — Просто повертаючись до кави…
— Мені не потрібно, щоб ти непокоївся так, знаєш? А тепер можеш прибрати цей щасливий благородний та зверхній вигляд. Зроби мені послугу: наступного разу не переймайся.
Чим більше вона говорила, тим більше збивалося її дихання.
— Хотів би я не перейматися цього разу! — закричав він. — Мені слід було кинути тебе повзати на підлозі в тому туалеті, замість того щоб псувати собі вечерю.
— О так, твоя вечеря з Ешлі Локлен. Як мило. У мене гарне передчуття стосовно цих стосунків. Гадаю все вигорить, хоча б на той час, поки когось із вас жорстоко не вб’ють упродовж наступних чотирьох днів!
— Я йду на роботу, — сказав Вульф, прямуючи до дверей. — До речі, будь ласка.
— Я не знаю, чому ти робиш це сам, — закричала до нього Бакстер. — Це ніби називати одну корову стадом.
Вхідні двері грюкнули, й від цього картина нью-йоркського пейзажу зісковзнула зі стіни. Бакстер переповнював адреналін, тому вона збільшила швидкість на тренажері, знову одягла навушники і зробила гучніше.
***
Вульф прийшов до офіса в жахливому настрої й відразу кинувся до столу Фінлі, де сидів його друг, згораючи від нетерпіння почути подробиці про побачення з Ешлі.
— Навіщо в біса ти це зробив? — випалив Вульф.
— Повтори?
— Сказав Бакстер про мою вечерю з Локлен.
— Я не хотів говорити, але вона знала, що я щось приховую.
— Тоді варто було щось вигадати!
— Мені слід зробити це зараз?
Вульф спостерігав за тим, як Фінлі, вічне джерело веселощів і позитиву у відділку, перетворюється на забіякуватого друзяку із Ґлазґо, яким був колись. Вульф витягнув руки з кишень на той випадок, якщо швидко доведеться реагувати, адже про лівий хук Фінлі ходили легенди.
— Це те, що зробив би друг, — сказав Вульф.
— Я друг і Емілі теж.
— Ще одна причина. Тепер ти зробив їй боляче.
— О, це я зробив їй боляче? Я? — Фінлі говорив дуже тихо, а це завжди було поганим знаком. — Я роками спостерігав за тим, як ти водиш за носа те дівчисько. Що б там між вами не було, це вже коштувало тобі шлюбу, а віз і нині там. А це означає, що або ти насправді хочеш її, але надто слабкий, щоб кинутися з головою у прірву, або ні, і тоді ти надто слабкий, щоб відштовхнути її. У будь-якому разі тобі залишилося лише чотири дні.
Вульфу забракло слів. Фінлі завжди і в усьому підтримував його.
— Тобі вести, я вмиваю руки, — сказав Фінлі, підводячись.
— Я поїду з тобою.
— Ні, не поїдеш.
— У нас о десятій нарада, — сказав Вульф.
— Прикриєш мене, — з гіркотою всміхнувся Фінлі.
Коли виходив, він різко поплескав Вульфа по спині.
***
О 9.05 Вульф проігнорував ще один дзвінок від доктора Престон-Гол і будь-якої миті очікував, що йому подзвонить заступник комісара. Фінлі зопалу пішов геть, і тепер він чув, як в іншому кінці офіса Бакстер кричить на когось.
Едмундс на все це не звертав уваги. Упродовж останніх десяти хвилин він готував папери, які хотів обговорити з Вульфом, і з нетерпінням чекав на його реакцію. Він зібрав усі документи і, коли йшов до Вульфа, подумки повторював вступні слова.
— Крістіан Пул Молодший. 2009, — виголосив Едмундс.
Йому здалося, що він побачив короткий погляд упізнання, однак Вульф лише важко зітхнув і нетерпляче глянув на нього.
— Це мало б щось означати для мене?
Відсутність реакції Вульфа розчаровувала, але Едмундс захоплено продовжив.
— Сподіваюся, що так, — сказав він. — Спадкоємець імперії електроніки зник із готельного номера, а тіло так і не знайшли. Пригадуєш щось із цього?
— Послухай, не хочу видатися грубим, але хіба немає нікого іншого, з ким би ти міг це обговорити? Я не надто гарна компанія.
Байдужість Вульфа похитнула упевненість Едмундса. Він зрозумів, що не надто гарно пояснив.
— Вибач, дозволь мені почати з початку. Я переглядав архівні справи…
— Мені здалося, я говорив тобі цього не робити.
— Говорив, та запевняю, що робив це в особистий час. Так чи інакше, я дещо знай…
— Ні. Жодних «так чи інакше». Якщо твій наставник дає тобі вказівку не робити чогось, то ти цього не робиш! — вигукнув Вульф, привертаючи увагу всього офіса до відчитування Едмундса.
Вульф підвівся.
— Якщо ти даси мені можливість пояснити, — запинаючись пробурмотів Едмундс.
Він не розумів, як невинна розмова могла так різко змінитися, однак усе одно не був готовий піти. Він мав важливі запитання, на які потребував відповіді.
— Я знайшов дещо дуже вартісне.
Вульф обійшов стіл і став попереду. Едмундс сприйняв це як знак, що той був готовий слухати, і протягнув йому перший документ. Вульф вибив з його рук усього стоса, й папери посипалися на підлогу. Він принизив його, глузував. До них уже прямувала Бакстер, а Сіммонс, знову ввімкнувши режим керівника, підвівся.
— Мені потрібно знати, чому ти забирав речові докази в справі Пула, — сказав Едмундс.
Він говорив голосно, однак тремтіння видавало його хвилювання.
— Не думаю, що мені подобається твій тон, — сказав Вульф, підходячи до довгов’язого молодика.
— Не думаю, що мені подобається твоя відповідь! — відповів Едмундс, здивувавши всіх, включно із самим собою. — Що ти там шукав?
Вульф схопив Едмундса за горло і впечатав його у стіну конференц-зали. На непрозорому склі поповзли зловісні тріщини.
— Гей! — вигукнув Сіммонс.
— Вульфе! — закричала Бакстер, підбігаючи до них.
Вульф відпустив Едмундса. По його шиї стікала цівка темної крові.
— Що за чорт, Вульфе? — закричала вона йому в обличчя.
— Скажи своєму песику триматися від мене подалі! — заревів Вульф.
Вона заледве впізнавала осатанілого чоловіка перед собою.
— Він більше не мій. Ти забуваєш про це, Вульфе, — сказала вона.
— Це я забуваю? — закричав він, його обличчя почервоніло від напруження.
Бакстер зрозуміла невисловлену погрозу. Він був за крок від того, щоб викрити її таємницю, яку вона роками приховувала. Бакстер опанувала себе, насправді відчуваючи полегшення від того, що нарешті змогла б припинити прикидатися.
Проте Вульф вагався.
— Передай йому, що якщо він збирається розкидатися звинуваченнями, то краще йому мати щось конкретне, — сказав Вульф.
— Якими звинуваченнями? — запитала Бакстер.
— Я ні в чому тебе не звинувачував, — вигукнув Едмундс. — Мені лише потрібна була твоя допомога.
Ваніта пропустила початок сварки і квапливо вибігла з кабінету.
— У чому справа? — рявкнула Бакстер до них обох.
— Замість того, щоб виконувати свою роботу, він марнував час, порпаючись у моїх старих справах!
— О, годі тобі, — закричав Едмундс, що зовсім не було схоже на нього.
Він тримався за голову й поміж пальців йому стікала кров.
Вульф рвонувся вперед, але Сіммонс заблокував його. Бакстер нахилилася й зашепотіла до Едмундса.
— Це правда? — запитала вона його.
— Я дещо знайшов.
— Я казала тобі облишити це, — голосно прошепотіла вона.
— Я дещо знайшов, — повторив він.
— Не можу повірити, що ти стала на його бік, — сказав Вульф.
— Ні, це не так! Я вважаю вас обох детективами! — вигукнула Бакстер.
— Годі!
В офісі запала мертва тиша. Ваніта була дуже зла, коли йшла до гурту, який сперечався.
— Едмундсе, нехай твою голову оглянуть. Бакстер, повертайся до команди. Вульфе, з цієї миті тебе відсторонено.
— Ви не можете відсторонити мене, — упевнено сказав він.
— Та невже? Вимітайся.
— Заступнику комісара, я мушу погодитися з Вульфом, — сказав Едмундс, стаючи на захист свого нападника. — Ви не можете його відсторонити. Він нам потрібен.
— Мені не потрібно, щоб ти розривав відділок ізсередини, — сказала вона Вульфу. — Вимітайся. З тобою все.
Настав напружений момент, коли всі затамували подих і чекали реакції Вульфа. Розчарований, він лише гірко розсміявся, висмикнув руку із захвату Сіммонса і, коли виходив, штовхнув Едмундса плечем.
***
На нараду змогли прийти лише Сіммонс та Ваніта. Дошка гордовито стояла в центрі кімнати, ніби завершена головоломка, й на ній був прикріплений список із дванадцяти прізвищ. На жаль, коли вони встановили особу останньої жертви Рональда Еверета, це була не та розгадка, на яку сподівався Сіммонс. Їм і досі чогось бракувало.
— Тоді лише ми двоє, — посміхнувся Сіммонс.
— Де детектив Шоу?
— І гадки не маю. Він не відповідає на дзвінки. Едмундса забрали до лікарні, щоб накласти шви, а Вульфа ти щойно відсторонила.
— Терренсе, просто визнай, якщо вважаєш, що я припустилася помилки.
— Не погано, — сказав Сіммонс, — от тільки сміливо.
— Він заважає. Його не можна звинувачувати, зважаючи на все, але ми зрештою досягли точки, де від нього більше шкоди, аніж добра.
— Я і справді з тобою згодний, але не можу вирішити цього самотужки, — сказав він. — Дозволь Бакстер повернутися.
— Не можу. Не після провалу з Ґарландом. Я призначу тобі когось іншого.
— У нас немає на це часу. Ешлі Локлен помре за два дні, Вульф ще через два. Бакстер знає справу. Тримати її осторонь — погане рішення.
Ваніта похитала головою і щось пробурмотіла.
— Гаразд. Однак, пам’ятай, я була проти цього. Тепер це твоя відповідальність.
***
— Прекрасна присяжна у крові, — сказала Саманта Бойд, дивлячись на свою славнозвісну фотографію, де вона стояла біля Олд Бейлі. — Їхнє прізвисько для мене. Не схоже, що я можу надрукувати його на своїх візитках чи ще десь.
Фінлі заледве міг упізнати в людині, яка сиділа за столом навпроти нього, ту жінку з фотографії. Без сумніву, вона й досі була привабливою, однак довге платиново-світле волосся тепер було темно-каштановим та ще й підстрижене під хлопчика. Її темний макіяж відволікав від небесно-блакитних очей, які пронизували навіть чорно-білі версії фотографій, а помітно дорогий одяг прикрашав її, проте не привертав уваги.
Третя найвідоміша людина з найвідомішого судового слухання сучасності погодилася зустрітися в модній кав’ярні Кенсінгтона. Щойно приїхавши, Фінлі подумав, що її зачинили на реконструкцію, проте постійних клієнтів з пакунками чи татуйованих працівників схоже не хвилювали уламки труб, підвішені лампочки та непоштукатурені стіни.
Фінлі поїхав з офіса не лише через суперечку з Вульфом. Він ще минулого вечора домовився про зустріч. Вульф був переконаний, що якими б гарними не були грошовий слід, аналіз бризок крові чи відбитків черевиків, найкращим способом зібрати докази було просто поставити правильні запитання правильним людям. Він знав, що колеги вважали його старомодним, динозавром. Він радо визнавав, що застряг у своїх звичках, і не мав наміру змінюватися тепер, за два роки до виходу на пенсію.
— Я доклала чимало зусиль, щоб вибратися з цього, — сказала йому Саманта.
— Не могло ж бути все так погано. Припускаю, це пішло на користь бізнесу.
Він зробив ковток кави і майже виплюнув її. Вона смакувала як та, про яку завжди просив Вульф.
— Абсолютно правильно. Ми не могли впоратися із замовленнями, особливо на ту білу сукню. Скінчилося все тим, що ми почали відмовляти клієнтам.
— Але все ж таки? — запитав Фінлі.
Перед тим, як продовжити, вона ретельно обміркувала відповідь.
— Того дня я не позувала для фото. Я шукала допомоги. І ніколи не хотіла бути відомою, особливо не завдяки чомусь… жахливому. Але раптом стала «Прекрасною присяжною в крові», і це все, ким я була для людей після того.
— Розумію.
— З усією повагою, не думаю, що це можливо. Правда в тому, що я соромлюся тієї партії, яку відіграла того дня. До того часу на нас уже так вплинула необачність детектива Вульфа й обвинувачення, які висувалися проти поліції, що гадаю, ми дозволили цьому затьмарити наше рішення. У будь-якому разі більшості з нас точно. Десять із дванадцяти серед нас припустилися непоправної помилки, і я не перестаю думати про її наслідки кожного Божого дня.
У її голосі не було ані натяку на жалість до себе, радше визнання відповідальності. Фінлі витягнув нещодавню фотографію Рональда Еверета та поклав її на стіл між ними.
— Ви впізнаєте цього чоловіка?
— Як же його не впізнати? Я сиділа поруч із цим збоченцем сорок шість днів і аж ніяк не назвала б себе його кумиром.
— Чи можете ви назвати хоча б одну причину, чому хтось міг зашкодити містеру Еверету?
— Вочевидь, ви не зустрічалися з цим чоловіком. Моя перша здогадка: можливо, він лапав дружину не того чоловіка. А що? З ним щось трапилося.
— Це конфіденційно.
— Я не скажу.
— І я теж, — сказав Фінлі закінчуючи на цьому обговорення.
Перед тим, як поставити наступне питання, він ретельно його обміркував.
— Коли ви згадуєте містера Еверета, чи було щось таке, що відрізняло його від вас та решти присяжних?
— Відрізняло? — запитала вона.
Її обличчя нічого не висловлювало, і Фінлі подумав, що поїздка виявиться марною.
— О, хіба що… ми так і не довели цього.
— Так і не довели чого?
— Мені та кільком іншим присяжним журналісти пропонували продати їм інформацію за сміховинні гроші. Вони хотіли знати, що ми обговорювали за зачиненими дверима, хто як збирається голосувати.
— І ви гадаєте, що Еверет погодився на їхню пропозицію.
— Ні. Я в цьому впевнена. Дещо з того, що вони друкували, ішло прямо від нашої групи присяжних, а потім бідолашний Стенлі, який від самого початку відстоював правильність вердикту «винний», прокинувся одного ранку й у всіх газетах побачив своє фото. Там ще заявляли про його сильні антимусульманські погляди, а також, що його родина була пов’язана з фашистськими науковцями чи щось таке ж абсурдне.
— Хіба не малося на увазі, що ви не матимете доступу до новин упродовж слухання?
— Ви пам’ятаєте розгляд справи? Простіше було уникати повітря.
Раптом Фінлі дещо спало на думку. Він покопирсався у своїх документах у пошуках чогось, а потім витягнув на стіл ще одну фотографію.
— Чи є хоча б шанс, що до вас підходив саме ось цей журналіст?
Саманта уважно глянула на фото.
— Так! — вигукнула вона.
Фінлі уважно слухав.
— Це чоловік, який помер у новинах, хіба ні? Джаред Ґарланд. Боже. Раніше я його не впізнавала. Коли ми познайомилися, у нього було довге масне волосся та борода.
— Ви впевнені, що це той самий чоловік? — запитав Фінлі. — Подивіться ще раз.
— Без сумніву. Я будь-де впізнаю цю ядучу посмішку. Ви легко могли б перевірити це, якщо не вірите мені. Я дзвонила в поліцію, щоб вони забрали його з моєї власності, коли він простежив за мною до самого дому і відмовився йти.
***
Едмундс ніяк не міг утихомирити пульсування в голові там, де медсестра склеїла шкіру докупи. Годинами, що він провів їх у кімнаті очікування, Едмундс подумки відтворював свою розмову з Вульфом і майже дослівно занотував її до записника. Він не розумів, чому Вульф так докорінно неправильно сприйняв його слова.
Едмундс був утомлений. Можливо, несвідомо він почав говорити непоштиво або зі звинувачувальним тоном. У чому він мав його звинувачувати? Едмундс гадав, чи не збрехав раптом Вульф про те, що не впізнав справу, добре знаючи, що забув додати оновлений висновок криміналістів. Його надмірна реакція могла бути захисною.
Єдине хороше з його вимушеної поїздки до лікарні було в тому, що Тіа довелося відповісти на його повідомлення. Вона навіть запропонувала відпроситися з роботи, щоб посидіти з ним, проте він запевнив її, що з ним усе гаразд. Вони зійшлися на тому, що вона залишатиметься в матері до кінця тижня, адже в цей час він майже не буватиме вдома, і Едмундс пообіцяв, що потім усе почне налагоджуватись.
З чистою совістю він переїхав через усе місто до Ветфорда, а потім упіймав таксі, щоб дістатися до архівів. Навіть не замислюючись, він пройшов через звичну процедуру, щоб отримати доступ до сховища, однак зупинився біля маленького кабінету внизу сходів. Зазвичай він просто проходив повз двері з написом «Адміністратор», але цього разу ввічливо постукав по склу і зайшов усередину.
Маленька жіночка середнього віку за застарілим комп’ютером виглядала точно так само, як він і передбачав: неприродно бліда шкіра, величезні окуляри, не причесана. Вона із захватом привітала його, наче старшого родича, спраглого до розмов, і Едмундсу спало на думку, чи не був він першим відвідувачем упродовж якогось часу. Він погодився сісти, однак відхилив пропозицію випити, припустивши, що це коштуватиме йому щонайменше годину коштовного часу.
Після того, як вона розповіла йому про покійного чоловіка Джима та його приязного привида, який, вона готова була присягнутися, оселився в підземному мавзолеї, Едмундс обережно повернув розмову в потрібне йому русло.
— То все мусить проходити через цей кабінет? — запитав він.
— Усе. Ми скануємо штрих-коди входу і виходу. Якщо ви пройдете крізь ті двері без затвердженого штрих-коду, кожна сигналізація у цьому місці заволає!
— І це означає, що ви можете сказати мені, хто і що шукав, — сказав Едмундс.
— Звісно.
— Тоді мені може знадобитися побачити всі коробки, які коли-небудь брав детектив Вульф.
— Усі? — здивовано запитала вона. — Ви впевнені? Натан часто приходив сюди.
— Усі й кожну.
Неділя, 17 жовтня, 2010 [21.49]
Вульф апатично плівся до своєї кімнати, готуючись до обходу нічної зміни о 22.00. Гнітючий коридор наповнювало штучне освітлення та запах працівника, який розносив порції гарячого шоколаду, хоча це була лише оманлива назва, оскільки температуру теплуватого напою знижували кожного разу, коли пацієнти кидали чашку в обличчя когось із персоналу.
Між пальцями він перекочував маленьку кульку пластиліну, поцуплену в Рожевих Леді тиждень тому, яку кожної ночі використовував замість беруш. Хоча ніщо не могло втихомирити безкінечних криків, це хоча б робило їх віддаленим жахіттям.
Він пройшов мимо кількох відчинених дверей до вільних кімнат, оскільки їхні мешканці досиджували кожну останню секунду вечора біля телевізора, перед тим, як їх змусять дотримуватися комендантського часу. Повернувши за ріг до ще одного порожнього коридору, він почув із однієї з огорнених у темряву кімнат шепіт. Проходячи повз ці двері, він обминув їх, підслухавши приглушене повторення швидкої молитви так, що мовець аж задихався.
— Детективе, — покликав пошепки той самий голос, а потім продовжив решту рядків.
Вульф зупинився, замислившись, чи йому не почулося. Він вглядався в темряву. Двері були ледь прочинені. Смужка світла вихоплювала з темряви лише жорстку підлогу та поверх босих ніг частину темношкірого торса, нахиленого в молитві. Вульф збирався було рушити далі, аж раптом шепіт обірвався ще раз.
— Детективе, — повторив голос, а потім почав проказувати нового вірша.
Вульф обережно наблизився до важких дверей і штовхнув їх. На старих завісах вони туго відчинилися, утомлено заскрипіли. З відносної безпеки дверей він сліпо шукав вимикач, який, як він знав, знаходився десь справа. Вимикач оживив флюоресцентну смугу, однак лампа була забруднена їжею чи засохлою кров’ю, тому її яскравість знизилася до імітації вогника свічки, відкидаючи на стіни темні тіні. В обмеженому просторі смерділо заразою і чимось, що палили на пластиковій обшивці.
Джоель запнувся у своїй молитві, щоб прикрити очі від забрудненого світла. Він був убраний лише в зношену білизну, залишаючи оголеною значну частину свого, вкритого рубцями, тіла. Проте це не були пам’ятки з аварії в минулому чи жорстокого нападу, ці каліцтва він завдав собі власноруч. Темне полотно вкривали хрести різного розміру, чимало шрамів від часу вже побіліли, а інші ще й досі були із запаленнями й червоними.
Решта маленької кімнатки личила своєму мешканцю: на ліжку в жовтих плямах лежала Біблія, а її сторінки були забруднені кров’ю, окремі вірші жорстоко вирвали з Євангелія та приклеїли слиною до кожної наявної поверхні, накладаючи у тих місцях, де послання Господа перевищували замалий розмір кімнати.
Наче вийшовши з трансу, Джоель повільно підняв погляд на Вульфа й усміхнувся.
— Детективе, — м’яко сказав він, а потім жестом обвів кімнату. — Я хотів показати вам ось це.
— Хотів би я, щоб ти цього не робив, — відповів Вульф, намагаючись якомога ввічливіше прикрити носа.
— Я багато про вас думав… про вашу ситуацію. Я можу допомогти, — сказав Джоель.
Він провів рукою по своїх спотворених грудях.
— І це… це те, що врятує вас.
— Самокаліцтва?
— Господь.
Вульф підозрював, що самокаліцтва могли спричинити значно реальніші наслідки.
— Врятувати мене від чого, Джоелю? — запитав він.
Джоель розсміявся. З Вульфа цього було досить, і він розвернувся, щоб піти.
— Три роки тому мою маленьку сестричку вбили… вбили: борги за наркотики, — почав Джоель. — Заборгувала багато поганим людям… сотню та п’ятдесят фунтів… тож вони відрізали їй обличчя.
Вульф знову повернувся до Джоеля.
— Я… Я хотів сказати, що не збирався розповідати тобі. Ти знаєш. Ти знаєш, що я хотів зробити з ними. Зробити це ж саме, але по-справжньому, повільно. Змусити їх це відчути, — Джоель витріщався у простір, із жорстокою посмішкою змальовуючи свою помсту. — Я озброївся. Продовжував шукати. Та це не ті люди, до яких можна наблизитися. Я був безпорадним, у відчаї. Розумієш, про що я кажу?
Вульф кивнув.
— Відчайдушні часи, правда? Тож я скористався єдиною можливістю, яку мав, єдиним способом усе виправити: я обмінявся.
— Обмінявся? — запитав Вульф, якого врешті розповідь зачепила.
— Мою душу за їхні, — сказав Джоель.
— Душу? — запитав Вульф.
Він глянув на Біблію, яка оточувала їх, і зітхнув. Він почувався дурнем, що так довго потурав фанатичному господарю. Він чув, як персонал силоміць супроводжує когось до кімнат коридором.
— Добраніч, Джоелю, — сказав він.
— Через тиждень я знайшов біля своїх дверей мішок для сміття, просто звичайний чорний мішок для сміття. Там було так багато крові. Я хотів сказати, вона була на моїх руках, моєму одязі.
— Що було в мішку?
Джоель не почув запитання. Він знову бачив свої руки у крові, відчував металевий запах крові. Він почав щось бурмотіти собі під ніс і повзати кімнатою до своїх словесних надбань. Він вирвав ще одну сторінку з понівеченої Біблії та щось нашкрябав на ній олівцем.
Вульф зрозумів, що цього разу це була не молитва, а номер. Він обережно витягнув сторінку з простягнутої руки Джоеля.
— Це номер телефону, — сказав Вульф.
— Він прийде по мене, детективе.
— Чий це номер? — запитав Вульф.
— «Це друга смерть, озеро вогню» — зацитував Джоель, прочитавши доречного вірша з віддаленої стіни.
— Джоелю, чий це номер…
— Вічне прокляття. Хто б не злякався? — по його щоці скотилася сльоза.
Йому знадобився якийсь час, щоб опанувати себе, а потім він глянув Вульфу у вічі.
— Але знаєш що? — він опустив погляд на зім’яту сторінку, яку Вульф тримав у руці і сумно всміхнувся. — Воно було того варте.
