Розділ 26
Середа, 9 липня, 2014 [19.05]
Вульф сподівався, що, прогулявшись під дощем вулицею Пламстед, зможе змити сильний аромат свого нового лосьйону після гоління. Оббризкавшись подарунком, який йому зробили з найкращими намірами, Вульф розпилив трохи й на стіни у своїй квартирі, сподіваючись, що це зможе відігнати те, що б там не шкреблося за пластиковою нішею. Півгодини (а таке траплялося рідко) він витратив на те, щоб вибрати бездоганне вбрання та причесати волосся, знервовано готуючись до першого побачення за багато років, от тільки зрештою мав такий же вигляд, як і будь-якого іншого дня.
Дорогою до Ешлі він зайшов до магазину і купив по пляшці червоного та білого вина, упізнавши в ньому улюблене Бакстер, а потім у лавці по сусідству купив останнє — букет. Непримітні квіти мали такий приземлений вигляд, що Вульф усерйоз замислився, а чи не виклав він щойно кругленьку суму за те, що саме по собі виросло у старому відрі, звідки він і витягнув їх.
Вульф піднявся до багатоквартирного будинку і привітався з двома поліціянтами, які охороняли вхід. Вони йому не надто зраділи.
— Ми написали на вас скаргу, — з вигуком сказала йому поліціянтка.
— Ви ще пожалкуєте про це, якщо я наприкінці тижня помру, — сказав Вульф.
Він посміхнувся, а от жінка — ні. Вульф прослизнув між ними та постукав у двері Ешлі.
— Спробуй цього разу не кидати її у сльозах… друже, — сказав поліціянт, який помітно заздрив їхньому побаченню.
Вульф проігнорував коментар, однак, коли через двадцять секунд Ешлі так і не відчинила, пожалкував, що не відповів, хоча б для того, щоб заповнити ніякову тишу. Коли вона зрештою відімкнула нові засуви, встановлені на дверях задля її безпеки, то виглядала неймовірно. Вульфові здалося, що він почув, як інший чоловік голосно зітхнув позаду нього. Ешлі була вбрана в мереживну білу сукню й заколола волосся вгорі так, що воно спадало вільними локонами. Вона виглядала, наче причепурилася для походу в оперний театр, але задля тихої вечері вдома цього здавалося до смішного занадто.
— Ти спізнився, — різко промовила вона, а потім відступила назад у глибину квартири.
Вульф нерішуче пройшов за нею всередину та грюкнув дверима, закриваючи видовище жалюгідним гаргульям, які спостерігали за ними.
— Виглядаєш неперевершено, — сказав він, пожалкувавши, що не одягнув краватки.
Він передав їй вино та букет, який вона ввічливо поставила у вазу з водою, вочевидь намагаючись оживити квіти.
— Я знаю, це трохи занадто, але в мене може не бути іншої нагоди так убратися, тож я і обрала цю сукню.
Ешлі відкоркувала червоне для себе та біле для Вульфа. Вони розмовляли в кухні, поки вона час від часу помішувала їжу, й зачепили усі шаблонні теми на першому побаченні: родина, хобі, бажання, використовуючи найнезначніші зв’язки, щоб перекинути місток над прірвою між темою розмови та однією з їхніх найкумедніших та перевірених історій. Несподівано Вульф здався собі схожим на власного батька. І вперше, відколи все це почалося, вони обоє почувалися нормально, так немов перед ними не відкривалося невизначеного майбутнього, так, неначе перший спільний вечір усе ще міг перерости у дещо особливе.
Вечеря, яку приготувала Ешлі, була смачною. Вона постійно перепрошувала за «підгорілі шматочки», хоча Вульф так і не знайшов жодного. Ешлі вилила залишки з кожної пляшки у їхні келихи, коли подавала десерт, і розмова стала більш меланхолійною, однак не менш захопливою.
Ешлі застерегла Вульфа, що після приготування їжі у квартирі могло стати нестерпно спекотно. Коли він знічено закотив рукава сорочки, опіки на лівій руці радше заінтригували її, аніж відштовхнули. Вона підсунулася ближче, щоб уважніше роздивитися, і, зачарована, обережно пробіглася пальцями по вразливій, зарубцьованій шкірі.
Вульф знову відчув аромат полуниці від її волосся, а в диханні — солодкий запах вина, коли вона повернулася, щоб глянути на нього, у кількох дюймах від його обличчя, дихаючи з ним одним повітрям.
Вовча маска.
Вульф здригнувся, й Ешлі відхилилася назад. Видіння відразу ж зникло, однак було вже запізно. Він повністю зруйнував момент і бачив відмову, що відбилася на її обличчі. Він відчайдушно бажав зберегти те, що вже було найприємнішою ніччю на його пам’яті.
— Вибач, — сказав він.
— Ні, це ти вибач.
— Ми можемо спробувати знову? Ну, ти знаєш, твоя долоня на моїй руці, ти дивишся на мене… і так далі.
— Чому ти відсахнувся від мене?
— Я відсахнувся, але не від тебе. Остання людина, яка була так близько від мене, це був чоловік, який намагається нас убити… Вчора.
— Ти бачив його?
Очі Ешлі розширилися від здивування.
— На ньому була маска.
Вульф пояснив, що сталося біля посольства. Щось про те, як він зіткнувся з чоловіком у масці вовка, як глянув йому у вічі та відмовлявся відвертатися, розпаливши в Ешлі щось, і вона поступово ще раз наблизилася до нього. Її долоня знову опустилася на його руку. Він міг відчути ледь вловимий натяк на вино в її диханні. Вона глибоко вдихнула і відкрила вуста.
У Вульфа задзвонив телефон.
— Прокляття!
Він глянув на екран і вже майже поклав слухавку, однак потім, перепрошуючи, всміхнувся до Ешлі й підвівся, щоб відповісти.
— Бакстер?.. Хто?.. Ні, не роби цього… Де?.. Я буду за годину.
Схоже, його слова роздратували Ешлі, й вона почала прибирати зі столу.
— Отже, ти йдеш?
Її акцент підкорив Вульфа, і він уже майже передумав, почувши в її голосі розчарування.
— Друг потрапив у халепу.
— Може, йому варто зателефонувати в поліцію?
— Не в таку халепу. Повір мені, якби це був хтось інший, я б розповів йому куди йти.
— Напевно, це хтось особливий.
— Особливо докучливий… так.
***
Едмундс розплющив очі й кілька секунд не міг зрозуміти, де він знаходився. Він відлежав собі руку, заснувши на купі паперів, і витріщився на стелажі навколо. Едмундс був надто виснажений і поєднання темряви й тиші виявилося для нього забагато. Опанувавши себе, глянув на годинник на зап’ястку: 21.20.
— От же лайно!
Він повкидав усе, що лежало на підлозі, назад до коробки з доказами, поставив її на полицю і побіг до виходу.
***
Вульфу заледве вистачило грошей, щоб оплатити просто здирницьку вартість поїздки на таксі, і він вийшов з авто перед Гемінґвеєм на Вімблдон Гай-стрит. Він продерся крізь натовп любителів випити на свіжому повітрі й показав у барі посвідчення.
— Вона пішла до туалетів, — сказала йому дівчина за стійкою. — Там із нею хтось. Ми б викликали швидку, та вона наполягала подзвонити спершу вам. Зачекайте-но, ви ж той Вульф. Той самий Вульф!
До того часу, як дівчина встигла витягти з кишені телефон із камерою, Вульф уже прямував до туалетів. Він подякував офіціантці, яка була така ласкава посидіти з Бакстер, поки він приїде, і відпустив її. Потім присів біля Бакстер. Вона все ще була при свідомості, однак відповідала лише, коли він ущипнув її чи покликав на ім’я.
— Як у давні гарні часи, — сказав він.
Він натягнув їй на голову піджак, щоб приховати обличчя, передбачивши, що дівчина за барною стійкою вже розповіла кожному фотографу-аматору, що чоловік із новин у жіночій вбиральні. Він згріб Бакстер на руки й виніс її.
Швейцар розчищав їм шлях через натовп. Вульф більше переймався тим, щоб винести жінку з отруєнням надвір, перед тим, як її знову знудить, аніж про її добробут, однак був вдячний за допомогу. Він поніс її далі вулицею і майже впустив на вузьких сходах, коли піднімався до її квартири. Якимось дивом він зміг відімкнути вхідні двері й почув гучний звук радіо. Спіткнувшись у спальні, він поклав її на ліжко.
Вульф зняв її черевики та зв’язав волосся ззаду, як безліч разів раніше, хоча й ненадовго. Потім пішов на кухню, щоб принести миску, і вимкнув музику, нагодував Відлуння. У раковині було дві порожні пляшки вина і він вилаявся, що не запитав у працівників бару, скільки ще вони їй налили.
Вульф наповнив дві склянки водою, випив свою і повернувся до спальні. Там він поставив миску біля ліжка, а склянку на тумбочку, скинув свої черевики й заліз на ліжко поруч. Бакстер уже хропіла.
Він вимкнув лампу та витріщився на темну стелю, прислухаючись до стукоту перших крапель дощу в шибки. Він сподівався, що нещодавній рецидив Бакстер був спричинений лише стресом, який вони всі відчували, і що вона все ще могла контролювати ваду, якої ніколи не зможе позбутися назавжди. Він так довго допомагав їй приховувати це від усіх, надто довго. Коли він умостився для ще однієї безсонної ночі, час від часу перевіряючи, чи вона все ще дихає, та прибираючи після неї, то замислився над тим, чи взагалі допомагав чимось.
***
Поки Едмундс дістався додому, то промок до нитки і побачив, що в домі було вимкнене все світло. Він якомога тихіше прокрався темним коридором, гадаючи, що Тіа вже спить, однак, коли дійшов до відчинених дверей спальні, то побачив ще й досі нерозстелене ліжко.
— Ті? — покликав він.
Він обхо`див кімнату за кімнатою і вмикав світло, помічаючи, що деякі речі зникли: робоча сумка Тіа, її улюблені джинси, ходяче нещастя кіт. Вона не залишила записки, не було потреби. Вона була у матері. Він надто часто залишав її саму, і не тільки під час розслідування справи «Ляльки», а й узагалі відколи його перевели.
Він важко опустився на диван, де, як очікував, мав спати того вечора, і потер утомлені очі. Він почувався просто жахливо від того, що так її засмутив, але їй потрібно було зачекати лише п’ять днів, а потім усе так чи інакше закінчиться. Звісно ж, Тіа могла зрозуміти, що кінець уже близько.
Він думав про те, щоб зателефонувати їй, але знав, що вона вимкнула телефон. Він глянув на годинник: 22.27. Вочевидь, її забрала його теща, бо авто Тіа залишила обабіч дороги. Едмундс схопив з гачка ключі, вимкнув світло і, незважаючи на виснаження, знову вийшов у ніч.
Він заледве натрапляв на потрібний шлях своїм транспортом і провів чудовий час у місті. Потім задки заїхав на місце для парковки якраз перед будівлею і заквапився до охоронця. Чоловік відразу ж його впізнав, і вони трохи поговорили, поки Едмундс проходив ідентифікацію та викладав свої особисті речі, щоб повернутися до архівів.
***
Вино допомогло Вульфу заснути, однак менше ніж за годину його розбудила Бакстер, коли блювала в туалеті. Він лежав у темряві, крізь дверну раму до кімнати просочувалося світло з ванної, і прислухався до низки змивань, до того, як відкривалися та закривалися шафки, а потім до того, як вона прополіскує рота і випльовує в раковину.
Він уже збирався було встати й поїхати додому, задоволений тим, що Бакстер достатньо отямилася для того, щоб пережити ніч без допомоги, коли вона, хитаючись, зайшла до спальні, перекотилася на ліжку і ляснула його п’яною рукою по грудях.
— Як твоє побачення? — запитала вона.
— Коротке, — відповів Вульф, одночасно розлючений на Фінлі, що не зберіг таємниці, яка могла б урятувати йому життя, й підозрюючи, що жахливо недоречна необачність Бакстер, насправді, була напрочуд вчасною.
— Соромно. Дякую, що приїхав по мене, — сказала вона, майже засинаючи знову.
— Я ледь цього не зробив.
— Але зробив же таки, — прошепотіла вона, засинаючи. — Я знала, що приїдеш.
***
Підозри Едмундса підтвердилися. Кваплячись повернутися додому, він примудрився поставити коробку, над якою працював того дня, зовсім не на ту полицю. Він повернувся до справи 2009 року: спадкоємець могутньої корпорації зник із готельного номера під охороною, калюжа крові, тіло відсутнє. Едмундс окремо вивчив кожну фотографію з місця злочину і зрештою-таки знайшов одну, яка підтвердила його підозри.
Стіна позаду калюжі крові, вісім крихітних бризок, які записали і вважали, що й зрозуміло, «додатковими плямами крові», однак місце до моторошного нагадувало кімнату, в якій він був того дня раніше. Озброєний новими знаннями, тепер він розумів, що незначні, на перший погляд, бризки, з’явилися, коли вбивця розчленив уже мертву жертву, щоб прибрати тіло від неминучого.
Це їхній убивця. Едмундс був упевнений.
У захваті він почав складати речові докази назад до коробки. Тепер йому здавалося, що він знайшов щось вагоме, щоб поділитися з командою. Коли він підвівся, з кришки злетів аркуш паперу й упав на підлогу. Це була стандартна форма, яка додавалася до кожної коробки у сховищі: перелік прізвищ, дати видачі й прийому та короткий опис причин, чому її забирали з архіву. Едмундс нагнувся, щоб покласти її назад, однак потім унизу сторінки помітив знайоме йому прізвище останнього, хто переглядав речові докази.
— Детектив Натан Вульф — 05/02/2013 — Аналіз бризок крові.
— Детектив Натан Вульф — 10/02/2013 — Повернення в архів.
Едмундс був спантеличений. Вульф не залишав ні паперів, ні висновків криміналістів ще з 2009 року. Найбільш імовірний сценарій був у тому, що Вульф звертався до цієї справи під час розслідування іншої. Можливо, він підсвідомо топтався навколо попередньої жертви «Лялькаря», яка випадково привернула його увагу. Це б пояснило персональний виклик, але також і очевидний захват: єдиний поліціянт, якого вбивця вважав гідним.
Це ставило все на свої місця.
Едмундс радів. Він запитає Вульфа про це вранці, і, можливо, той вкаже йому на інші приклади ранньої роботи їхнього вбивці. Заохочений своїм відкриттям, він перейшов до іншого проходу й почав шукати у списку наступну справу.
Нарешті вони полювали на мисливця.
