Розділ 23
Вівторок, 8 липня, 2014 [6.54]
— Відпустіть мене! — загорлав Форд, коли Вульф разом із Фінлі й офіцером дипломатичного захисту намагалися затягти несамовитого чоловіка назад до кімнати. — Ви мене вбиваєте! Ви мене вбиваєте!
Виснажений і хворобливий на вигляд чоловік виявився несподівано сильним, і вони втрьох заледве змогли відтягнути його від порога за три хвилини, коли той був у паніці. Він усе ще міцно тримався за товсту дверну раму, а ногами відчайдушно відбивався від них. На задньому фоні з екрана телевізора до всього світу зверталася Андреа, а над її головою висів уже звичний «годинник смерті», який відраховував останні години Форда. Її перемкнули на репортаж із місця події, і Вульф раптом вжахнувся, побачивши, як на екрані з’явилася їхня група — він сам і його колеги, які боролися з Фордом.
Озирнувшись, щоб відшукати оператора, який майже звисав із вікна в будинку навпроти, Вульф ледь не відпустив свого божевільного. Дякувати Богу, офіцер дипломатичної групи захисту викликав підтримку, і тієї миті ще двоє озброєних чоловіків заквапилися їм на допомогу.
— Опустіть штори! — у відчаї закричав Вульф.
Обидва офіцери глянули на телевізор й відразу ж зрозуміли ситуацію. Один із них підбіг до вікна, а інший тримав Форда за ногу, поки той намагався вирватися. Форда безнадійно переважали кількістю, тому він опустився вниз і почав плакати.
— Ви вбиваєте мене, — постійно повторював він, схлипуючи.
— Нам потрібно прибрати тих репортерів із будівлі, — сказав Вульф офіцерам, які щойно прийшли, й вони кивнули і квапливо вийшли з кімнати.
— Ви вбиваєте мене!
— Заткнися! — вигукнув Вульф.
Він мав поговорити із Сіммонсом. Він і гадки не мав, як їм на законних підставах утримувати Форда проти його волі, а дякуючи, варто це визнати, винахідливому операторові, їх усіх могли технічно звинуватити в нападі. Вульф знав, що з такими запитаннями він мав звертатися відразу до заступника комісара, однак розумів, що вона заперечуватиме проти залучення Служби захисту громадян, упевнений, що перш за все Ваніта прикриватиме власний зад. Натомість, Сіммонс хоча б знав, як улаштований цей світ.
***
Уже за півгодини Вульф обговорив ситуацію із Сіммонсом, який, на щастя, приїхав на роботу досить рано. Вони дійшли згоди, що, на відміну від погрози Ґарланда відмовитися від їхнього втручання, Форда не можна було впевнено класифікувати як «свідомого». Тому задля його ж безпеки поліція тимчасово могла порушити його право на свободу.
Навіть у кращі часи це здавалося сумнівним, тому, відверто кажучи, вони хапалися за соломинку. Згідно з Протоколом кваліфікований медичний працівник мав отримати повний доступ до пацієнта, щоб підтвердити це, однак після випадку з Елізабет Тейт Вульф нізащо б не дозволив нікому наблизитися до Форда.
Переглянувши випуск новин, до посольства повернувся посол. Вульф почувався винним за те, як нахабно поводився з цим впливовим чоловіком, який доклав стільки зусиль, щоб розмістити їх. Вульф звинуватив його працівників у продажі інформації пресі та вимагав (не маючи на це жодного права), щоб саме він очолив розслідування витоку. Він вибачиться пізніше.
Після важкої ночі з Фордом Вульф був надто втомлений і роздратований і мусив вилити свій гнів на зовсім не того. Його роздратування знову було спрямоване на Андреа, яка в егоїстичній гонитві за рейтингами так легковажно ставила під загрозу ще одне життя. Цього разу він не збирався так легко спустити їй з рук наслідки її втручання. Він подбає, щоб вона відповіла, якщо з цим чоловіком щось трапиться.
Сіммонс припустив, що вони могли б знайти для Форда якесь інше місце, однак Вульф заперечив. Половина міської преси зібралася на вулиці внизу. Він виразно чув несамовитий гул активності, який просочувався крізь нещільні вікна навіть коли вони розмовляли по телефону. Йому б нізащо не вдалося перевезти Форда, не наразивши його на небезпеку натовпу, який лише збільшувався, до того ж, за ним могли простежити. Вони знаходилися у безпечній укріпленій будівлі й там найкраще могли захистити його.
Коли Вульф повернувся до кімнати, Форд спокійно розмовляв із Фінлі. Він здавався покірним і на диво величавим, порівняно зі сценою, яка відбувалася півгодини тому.
— Ти виконував свою роботу, — сказав Фінлі. — Яку ж можливу причину ти міг мати для того, щоб дозволити, аби когось, кого щойно виправдали, забили до смерті на твоїх очах?
— Ти ж не серйозно намагаєшся переконати мене, що я вчинив правильно? — з гіркотою засміявся Форд.
— Ні, я лише кажу, що ти зробив те єдине, що міг.
Вульф тихо зачинив двері, щоб не завадити цікавій розмові.
— Якби ти не втрутився і Халід помер, є чимала ймовірність того, що його ніколи б не визнали «Палієм» і Вульфа тут би не було, — Фінлі жестом вказав на Вульфа, який стояв біля дверей, — він би провів наступні двадцять п’ять років свого життя за ґратами.
— Померла маленька дівчинка, — промовив Форд зі сльозами на очах.
— Так. А хорошу людину помилували, — сказав Фінлі. — Я не кажу про те, що Халід вижив — добре. Я лише говорю про те, що… таке життя.
Фінлі витягнув обшарпану колоду карт, яку завжди носив із собою, і розклав її на три купки. Здавалося, своєю розмовою з Фордом Фінлі заспокоїв непередбачуваного чоловіка, проте ще й справив враження на Вульфа, який сів на диван. Він завжди зосереджувався на негативних наслідках того жахливого дня і ніколи навіть не замислювався про позитивні.
Він підняв скалічену руку і зблизька спостерігав за Фінлі. Вони грали разом протягом багатьох років, тому він знав, що Фінлі по-страшному махлює. Глянувши на свої карти, Форд розридався, що зовсім не було схоже на байдужий вираз обличчя, який був хвилину тому.
— Маєш трійки? — запитав Фінлі.
— Тягни з колоди.
***
Блейк мав пристрасть до сірого чаю і водночас слабкий сечовий міхур. Такого висновку Едмундс дійшов, спостерігаючи, як упродовж цілого дня той надто часто виходив і знову повертався на своє місце. Едмундс зачекав, поки він пройде повз їхній із Сіммонсом стіл, а потім підвівся і швидко підійшов до Бакстер у кінці кімнати. Він мав дві хвилини.
— Едмундсе! Що в біса ти робиш? — запитала Бакстер, коли він опустився на підлогу, щоб не привертати зайвої уваги.
— Хтось розповів пресі й відповідно вбивця дізнався про посольство, — прошепотів він.
— Мені не можна обговорювати з тобою справу.
— Ти єдина, кому я довіряю.
Бакстер трохи розчулилася. Відколи вона знеславилася з Ґарландом, усі ставилися до неї як до прокаженої. Щойно висловлене твердження переконало її, що була хоча б одна людина, яка й досі цінувала її думку.
— Ти можеш довіряти їм усім. Розбовкати про посольство міг будь-хто: служба дипломатичного захисту, персонал, та хто-завгодно з будівлі навпроти. Тобі справді варто облишити це. А тепер забирайся звідси, поки через тебе мені не дісталося.
Едмундс заквапився до свого столу. Кількома хвилинами пізніше повз нього пройшов Блейк із чашкою в руці.
***
Ще до обіду Сіммонс викреслив сорок сім із вісімдесяти восьми прізвищ у списку, поки Едмундс у цей час продовжував шукати зв’язок між жертвами. Коли стандартні перевірки та протоколи нічого не дали, він повернувся до того, чого навчився у Фрауді, та позичив пароль колеги, щоб отримати доступ до спеціального програмного забезпечення свого колишнього відділу.
Через п’ятдесят хвилин він дещо знайшов і до напівсмерті налякав Сіммонса, підстрибнувши на своєму місці. Вони перейшли до конференц-зали, щоб поговорити наодинці.
— Ешлі Локлен, — переможно промовив Едмундс.
— Наступна жертва? — запитав Сіммонс. — Що там?
— У 2010 році вона вийшла заміж і носила ім’я Ешлі Гадсон.
— Хіба ми цього не знали?
— Знали, але комп’ютери не шукали другого банківського рахунку на інше прізвище, який був відкритий лише впродовж десяти місяців. 5 квітня 2010 року вона поклала на свій рахунок, оформлений на прізвище Гадсон, дві з половиною тисячі готівки.
— Це якраз тоді, коли почалося судове слухання Халіда.
— Я копнув глибше. Тоді вона працювала в пабі за мінімальну платню. А потім заплатила ще дві тисячі й п’ять сотень через два тижні 19 квітня.
— Цікаво.
— Підозріло, — виправив його Едмундс. — Тож я перевірив рахунки інших жертв за той період і знайшов два такі самі перекази, здійснені містером Віджаєм Рана.
— Для чого брату Халіда переказувати п’ять тисяч барменші?
— Саме про це я й хочу запитати у неї.
— Так і зроби. Чудова робота, Едмундсе.
***
О 4 вечора Вульф почув приглушені звуки, які свідчили про зміну офіцерів біля дверей. Після ранкового інциденту вони вимкнули телевізор, хоча це й був лише жест ввічливості, оскільки вони могли чітко чути, як море глядачів, поліційних авто та репортерів наповнюють вулицю внизу, хоча їм потім ставало нудно і вони рухалися далі.
Якщо не рахувати кількох митей, Форд зберігав свій щойно віднайдений спокій, і Вульф із Фінлі зрідка бачили в ньому того, ким він був раніше. Інколи він здавався зухвалим, рішучим, а спраглий до крові натовп, який чекав надворі, лише підбурював його.
— Я вже дозволив серійному вбивці зруйнувати своє життя. Я не збираюся дозволяти ще одному вирішувати, коли воно закінчиться.
— Оце тобі бойовий дух, — підбадьорливо сказав Фінлі.
— Я опанував себе, — сказав Форд. — І сьогодні чи не найкращий для цього час.
Із міркувань безпеки вони зачинили всі вікна й опустили штори. Попри позичений у вестибюлі вентилятор, у кімнаті було душно. Вульф розстібнув манжети та закотив рукава, виставивши свіжі опіки, які вкривали його ліву руку.
— Я не питав, — сказав Форд, жестом вказуючи на пошкодження Вульфа, — що сталося?
— То пусте, — відповів Вульф.
— Він постраждав, коли мер Тернбл… — Фінлі замовк.
— Тож ви обоє дуже ризикуєте, просто знаходячись поруч зі мною, чи не так? Ви ж знаєте, що він може просто пальнути сюди гранатометом.
Вочевидь, таке не спадало Фінлі на думку, і він стурбовано глянув на Вульфа.
— Мені все одно недовго лишилося, — бадьоро відповів Вульф, підглядаючи у шпаринку між шторами.
— Не хочу, щоб через мене хтось постраждав, — сказав Форд.
Уже впродовж п’яти хвилин Вульф спостерігав за групою з трьох людей. Вони привернули його увагу тому, що стояли осторонь від решти зівак і, здавалося, чекали чогось. Двоє з них піднесли великі брезентові сумки й опустили їх посеред перекритої дороги. Вульф уважно слідкував, як вони одягли маски різних тварин. Уже невдовзі до них приєдналися шестеро інших.
— Фінлі! — вигукнув Вульф від вікна. — Ти можеш відправити офіцерів трохи далі вулицею?
— Так. Що там?
— Халепа.
Двоє осіб із групи в масках мультиплікаційної мавпочки та орла нагнулися й відкрили сумку. Вони витягли все потрібне, проштовхалися крізь натовп і пройшли попід поліційною стрічкою.
— Вбивця дитини! — вигукнув один із трохи приглушених голосів.
— Рятівник «Палія»! — вигукнув його жіночий двійник.
Поліціянти, які контролювали натовп, розвернулися, щоб забрати двох людей, які перетнули кордон, однак решта семеро, які затрималися позаду, тепер привернули увагу преси, витягши з великої сумки плакати, щити й мегафона. Жінка в масці акули почала підбурювати вже й без того галасливу вулицю.
— Ендрю Форд заслуговує того, що з ним трапиться! — проревіла вона. — Якби він не врятував «Палію» життя, Анабель Адамс і досі була б жива!
Вульф озирнувся на кімнату, щоб оцінити реакцію Форда, очікуючи, що це знову виведе його з рівноваги. На диво, він не рухався, а лише слухав перекручені погрози:
— Позбався зла, і Господь вразить тебе!
Мітингувальники почали скандували такі ж псевдорелігійні слогани. Один із них бадьоро розмовляв із репортером, тоді як ватажок висловила припущення, що Форд ще від самого початку змовився з Халідом.
— Таке колись уже траплялося? — запитав Вульф у Форда, не відриваючи очей від загрози внизу.
— Не таке, — розгублено відповів Форд.
Це був майже нечутний шепіт, і він теж почав скандувати:
— Помилуй диявола, і Господь вразить мене.
Деякі з тих поліціянтів, які чергували на вулиці, оточили мітингувальників; хоча поки що вони залишалися миролюбними, а тому підстав заарештовувати їх не було. Вульф жестом покликав Фінлі до вікна.
— Гадаєш, це його робота? — пробурмотів Фінлі, прочитавши його думки.
— Не знаю. Але якось це неправильно, — сказав Вульф.
— Хочеш, щоб я спустився й поставив кілька запитань?
— Ні. Тобі краще залишатися з ним. Я піду.
Вульф востаннє глянув на гурт людей у масках і попрямував до дверей.
— Вульфе, — промовив Форд, коли той виходив, — Поверни над собою контроль.
Вульф ввічливо всміхнувся з дивного коментаря, знизав до Фінлі плечима і вийшов із кімнати. Коли він спустився на перший поверх, йому зателефонував Едмундс, щоб розповісти про своє відкриття стосовно Ешлі Локлен.
— Вона відмовляється говорити з будь-ким іншим, окрім тебе, — сказав Едмундс.
— Я зайнятий, — сказав Вульф.
Він заледве встиг вийти за поріг посольства, як хвиля репортерів відразу кинулася до нього. Вульф подумав, що, може, і справді варто було відправити Фінлі. Не звертаючи уваги на викрики власного прізвища, він пригнувшись пройшов під стрічкою та протиснувся крізь натовп, ідучи на звук скандування.
— Це важливо, — сказав Едмундс. — Можливо, вона нарешті скаже нам, що вас усіх пов’язує. Тоді ми матимемо реальний шанс з’ясувати, хто за всім цим стоїть.
— Гаразд. Напиши мені номер, і я передзвоню їй, коли зможу.
Вульф поклав слухавку. Навколо сімох затятих мітингувальників утворився чималий простір. Зблизька мультиплікаційні маски виглядали ще зловіснішими: з-під нерухомих посмішок виривалися ядучі голоси, а з темних отворів у пластику палали шаленіючі очі. Найбільше з-поміж усіх, і статурою, і поведінкою, лякав чоловік, одягнений у вишкірену маску вовка. Високо над головою він тримав два скріплені щити й ходив навколо інших, агресивно скандуючи. Вульф помітив, що він злегка накульгував, вочевидь через стару травму там, де йому в спину вцілила остання гумова куля. Переконавшись, що не зіткнеться із забіякуватим чоловіком, Вульф підійшов до жінки в масці акули, яка все ще тримала мегафон біля рота. Він перехопив його на півслові й відкинув до стіни будівлі позаду, де той з електричним скрипом розлетівся на друзки. За кожним його рухом ще жадібніше стежили викривальні телевізійні камери.
— Гей! Ви не можете… Зачекайте-но, ви часом не той детектив? — запитала жінка тепер уже значно буденнішим жіночим тоном.
— Що ви тут робите? — вимогливо запитав Вульф.
— Протестуємо, — знизала плечима вона.
Вульф відчув її самовдоволену посмішку, не зрозумілу, як на його погляд, адже йому було геть не смішно.
— Господи. Слухайте, — вона підняла маску. — правда в тому, що я не знаю. Ніхто з нас не знає. Є сайт, на якому люди оголошують про, наприклад, флешмоби чи дівчат, які стоять навколо готелю, щоб зробити хлопчачі гурти популярнішими. Сьогодні з’явилося оголошення, що потрібно влаштувати протест.
— Що ще за сайт?
Вона передала йому друковану листівку з деталями.
— Вони зв’язуються через мого колегу.
— Вам за це платять? — запитав Вульф.
— Звісно. Інакше, навіщо ми б це робили.
— До цієї миті ти говорила доволі пристрасно.
— Це називається акторська гра. Я читала з картки.
Вульф прекрасно розумів, яка кількість людей слухала їх. В ідеальному світі він би не допитував її у прямому ефірі.
— Як ви отримували платню?
— Готівкою в пакеті. П’ятдесят фунтів кожному, — здавалося, ці запитання наганяли на неї нудьгу. — І ще до того, як ви запитаєте, ми всі зустрілися біля могили на цвинтарі Бромптон. Пакет уже чекав на нас там.
— Кому належить?
— Пакунок?
— Кому належить могила?
— Те прізвище, я вже бачила його раніше… Анабель Адамс.
Вульф намагався приховати, що така відповідь його здивувала.
— Сумка та все в ній — речові докази в розслідуванні вбивства, — сказав він, кинувши порожню сумку перед ними.
Вони заскиглили й вилаялися, однак підкорилися недвозначній вказівці і скидали щити, банери та театральні картки в неохайну купу.
— І маски теж, — нетерпляче рявкнув Вульф.
Один за одним вони неохоче здали шість яскравих масок. Двоє мітингувальників відразу ж натягнули на голову каптури, щоб приховати свою особистість, навіть попри те, що технічно не зробили нічого поганого.
Вульф розвернувся до останнього мітингувальника у вовчій масці, який до цього часу ігнорував його вказівки. Кремезний чоловік усе ще скандував слогани, хоча і йому не вистачало дихання, адже він усе ще ходив по колу, яке окреслив серед натовпу, ніби позначивши те місце. Вульф заступив чоловікові дорогу. Іронічно приязного на вигляд вовка зобразили так, ніби він облизувався і в нього текла слина. Чоловік сильно врізався у Вульфа, а потім рушив далі новим колом.
— Мені це знадобиться, — крикнув Вульф, жестом вказуючи на два щити, які той тримав над головою, із написом тепер уже знайомого гасла.
Вульф знову заступив шлях чоловікові і приготувався до найгіршого. Він точно був одним із тих, хто, на думку Вульфа, і міг відгукнутися на таке оголошення, ховаючись за маскою, наділений силою, завдяки анонімності, продумано шукаючи великі натовпи та неймовірні гарантії для жахливих актів насильства, вандалізму чи крадіжок.
Вульф був не такий дурний, щоб заарештовувати головоріза, який зупинився в кількох дюймах від його обличчя. На нього вільно дивилися світло-блакитні очі, які і справді могли належати вовкові.
— Щити. Зараз, — сказав Вульф тоном, який присмирив би будь-кого, хто знав про його суперечливе минуле.
Вульф, не відриваючи погляду, дивився йому у вічі. Чоловік повернув голову вбік, наче справжня тварина, так допитливо, ніби оцінюючи нового суперника. Вульф відчував позаду камери, які всотували напруження безвихідного становища, і молився, щоб усе не загострилося ще більше. Раптом чоловік кинув обидва щити на бетон.
— І маску теж, — сказав Вульф.
Не схоже було, що він збирався виконати цю вимогу.
— Маску, — повторив Вульф.
Цього разу вже Вульф поводився агресивно. Він відчував, як кінчик пластикового носа терся об його власний, коли вони розділяли гарячий подих один одного. Так вони стояли впродовж десяти виснажливих секунд, аж доки, на подивування Вульфа, чоловік перевів погляд світлих очей на вікно горішнього поверху посольства. Усі навколо затамували подих і почали кричати, помітивши те, що й чоловік у масці вовка.
Вульф озирнувся й побачив, як Форд майстерно балансував на спадистому даху, а Фінлі звисав із маленького вікна і кричав йому, щоб той повертався. Коли Форд відступив, аби Фінлі не зміг дотягтися до нього і схопити, то похитнувся на відкритому даху до димаря, як канатоходець, який втратив рівновагу, натовпу перехопило подих.
— Ні, ні, ні, — процідив Вульф.
Він відштовхнув упертого мітингувальника вбік і почав проштовхуватися крізь натовп. Із вікон поруч із Фордом та поверхом нижче з’являлися офіцери дипломатичного захисту.
— Не роби цього, Ендрю! — закричав Фінлі, який тепер уже наполовину звисав з вікна і майже лежав на нестійкому даху.
Відламаний шматок черепиці, здавалося, падав вічно перед тим, як розбити лобове скло на поліційному авто внизу.
— Фінлі, не рухайся! — закричав йому Вульф, який щойно вийшов з величезного натовпу людей. — Не рухайся!
— Вульфе! — закричав Форд.
Вульф відразу зупинився й підняв погляд на чоловіка, чиє брудне волосся розвівав вітер, якого він навіть не відчував унизу. Він почув, як залунала сирена пожежної машини, що квапилася містом до них.
— Тобі потрібно повернути собі контроль! — знову сказав Форд, проте цього разу Вульф уже зрозумів, що він мав на увазі.
— Якщо ти це зробиш… Якщо ти помреш, він переможе! — вигукнув Фінлі.
Він повз по спадистому дахові і відчайдушно схопився за підвіконня, коли ще більше уламків посипалося на тротуар.
— Ні. Якщо я це зроблю, то це я переможу.
Форд відпустив димар і нерішуче підняв тремтливі руки, утримуючи рівновагу. Транспорт на головній вулиці зупинився, й люди виходили з авто, щоб подивитися на світові новини, котрі розгорталися на їхніх очах. Натовп унизу затих, і чутно було лише, як відчайдушні репортери пошепки звітують перед камерами. Пожежна машина вже була за кілька вулиць.
Фінлі був на півдорозі від безпечного вікна до димаря. У натовпі зівак почулися нажахані крики, коли Форд майже втратив рівновагу. Він заплющив очі, витягнув руки вздовж тіла й похитувався на краю.
— Таке життя, — сказав він так тихо, що це розчув лише Фінлі.
А потім дозволив собі впасти.
Фінлі схопився за простір між ними, але до Форда вже не можна було дотягтися. Вульф міг лише безпорадно спостерігати разом зі ще двома сотнями інших людей за тим, як Форд мовчки пролетів повз вікно, а потім зник з очей, із глухим звуком упавши на тротуар на службовій території.
На якусь мить усі завмерли, а потім армія репортерів, відтісняючи гурт поліціянтів, хлинула вперед у відчайдушних спробах зафільмувати перші жахливі кадри наслідків падіння. Вульф підбіг до чорного металевого пожежного виходу і перестрибнув останні шість сходинок, кваплячись дістатися до Форда. Коли він підійшов до тіла, неприродно викрученого від удару, то зрозумів, що стоїть у великій калюжі крові, яка повільно просочувалася позаду черепа Форда.
Він ще навіть не перевірив пульсу, як на трупові з’явилися тіні від людей, що стояли нагорі. Надто травмований, аби вижити, а це, без сумніву, було так, зважаючи на його позу, оточений калюжею крові, котра дедалі збільшувалася. Вульф сів біля стіни, ніби позуючи для ще одного портретного фото, і чекав на допомогу.
***
За три хвилини службову територію заповнили поліціянти та парамедики. Вульф підвівся, щоб видертися нагору, й побачив, як команда пожежників на даху рятує Фінлі, котрий тепер намертво вчепився в димар. Залишаючи за собою криваві сліди, Вульф пройшов до металевих східців, де мав чекати огрядного коронера, щоб закінчити своє службове падіння, яке затягнулося.
Вульф засунув руки до кишень і спантеличено хмикнув. Він витягнув звідти незнайомий аркуш паперу, підозріливо розгорнув його й побачив у центрі зім’ятої сторінки єдиний кривавий відбиток пальця. На іншому боці виднівся темний напис. Він перегорнув аркуш і побачив коротке повідомлення, нашкрябане упізнаваним почерком убивці.
«Радий, що ти повернувся».
Він дивився на папір у цілковитому нерозумінні, думаючи про те, як довго носив це із собою, і як узагалі вбивця зміг…
Вовча маска.
— З дороги! — заволав Вульф, штовхнувши огрядного чоловіка на сходах.
Він вибіг на дорогу, де панував хаос, відчайдушно шукаючи в натовпі інших мітингувальників. Пробираючись між людьми, які збирали своє спорядження чи залишали сцену тепер, коли вистава скінчилася, він дістався до того місця, де були звалені в купу конфісковані щити та плакати.
— Рухайтеся! — крикнув він зівакам, які тинялися без діла, щойно виліз на лавку для кращого огляду. У центрі вулиці він щось помітив, проштовхався туди й знайшов брудну, зламану пластикову маску вовка, покинуту на бетоні.
Вульф нахилився, щоб підняти її, знаючи, що вбивця й досі був там, спостерігав, сміявся над ним, насолоджувався беззаперечною владою, яку отримав над Фордом, яку продовжував утримувати над пресою і, хоча Вульф і не бажав визнавати цього, над ним самим.
Середа, 6 жовтня, 2010 [10.08]
Вульф дивився на залиті сонцем сади, які оточували величну старовинну будівлю. Кілька невеликих плям світла, які спромоглися пробитися крізь листя вгорі, під повіванням легкого вітерцю танцювали на охайній галявині.
Навіть тієї зосередженості, яка необхідна, щоб насолоджуватися спокійним пейзажем, для втомленого мозку Вульфа було забагато. Під дією медикаментів, якими його силоміць годували двічі на день, він перебував у безкінечному напівсні, зовсім не схожому на втрату координації, спричинену алкоголем, — більш віддаленому, байдужому, руйнівному.
Вульф розумів, що так потрібно. У спільному з ним приміщенні перебували люди, які страждали цілим спектром психічних розладів: ті, хто намагався себе вбити, сиділи за одним столом із тими, хто вже вбивав, ті, хто перебував у депресії через почуття меншовартості, розмовляли з тими, хто мав манію величі. Це був рецепт катастрофи, розбавленої ліками, однак Вульф ніяк не міг цьому зарадити, хоча й відчував, що потребує не так лікування, як визнання потреби все контролювати.
Він втратив лік днів і тижнів, існуючи в абсурдно рутинних межах лікарні, де він та його товариші під наглядом безцільно тинялися коридорами у схожих на піжами робах. Їм говорили, коли їсти, коли митися, коли спати.
Вульф не знав напевне, що саме з його теперішнього стану було наслідком спожитих ліків, а що — виснаженням від безсоння. Навіть у такому псевдокататонічному стані він боявся настання ночі, затишшя перед грозою, коли працівники нічної зміни із темними колами під очима проводили пацієнтів до їхніх палат і замикали, випускаючи на волю справжній психоз, який утримували у стінах цієї красивої старовинної лікарні. Кожної ночі Вульфа дивувало, чому ці люди продовжують боротися, заціпенілі від того, що залишилися самі, й жалюгідно плакали в темряві.
— Відкрий, — сказала нетерпляча медсестра, яка стояла над ним.
Вульф відкрив рота й висунув язика, щоб довести, що вже проковтнув пригорщу яскравих пігулок.
— Ти розумієш, чому ми перевели тебе в палату під охороною, правда? — запитала вона так, неначе розмовляла з дитиною.
Вульф не відповів.
— Якщо я зможу сказати доктору Сім, що від ліків тобі стало краще, упевнена, що вона переведе тебе назад.
Коли Вульф знову відвернувся до вікна, вона фиркнула й пішла діставати когось іншого.
Він сидів у тихому кутку кімнати для відпочинку, де повною мірою міг відпочити від своєї звичайної кімнати шостого типу, заповненої стійкими яскраво-помаранчевими шкільними стільцями. Чоловік із настільним тенісом усе більше дратувався, як і кожного дня у цей час, якимось чином спромігшись програти у власному матчі на одного. Дві Рожеві Леді, як Вульф називав їх за кольором волосся, ліпили з пластиліну простенькі фігурки, а невеликий гурт людей займали дешеві дивани навколо великого телевізора. Вульф туманно розумів, що згадали його прізвище, однак потім хтось із персоналу перемкнув виступ Мера Лондона на Спанча Боба Квадратні штани.
Вульф недовірливо похитав головою, дивлячись на дитячий садок перед ним, а потім була надзвичайно неспокійна і жорстока ніч у житловому крилі. Одна з Рожевих Леді бадьоро підмішувала кров у свою пластилінову квітку. Вульф здригнувся, коли вона продовжувала, попри біль у зламаних нігтях від того, що, вочевидь, безперервно дряпалася в зачинені двері.
Йому стало цікаво, чи має він що-небудь спільне з цими людьми, як-от здатність до таких крайнощів. Глибоко в душі Вульф знав, що вбив би Халіда перед усіма, і для нього не мало значення, якими були б наслідки, попри будь-який страх загубити себе.
Вульф розірвав би його на шматки.
Можливо, «нормальні» люди краще контролюють власні емоції. Можливо, те, що він вважав нормальним, насправді, таким не було.
Вульф відволікся від своїх думок, коли перед телевізором підвівся високий темношкірий чоловік, якому було десь трохи за двадцять, і підійшов до столу Вульфа біля вікна. Відколи його ув’язнили тут, Вульф уникав будь-яких контактів, окрім тих випадків, коли це було неминучим. Це поширювалося навіть на Андреа, яка облишила всі спроби додзвонитися в лікарню і змарнувала час, приїхавши сюди, лише для того, щоб він відмовився виходити з кімнати.
Вульф бачив чоловіка поруч. Він завжди одягав яскраво-червоні капці на босі ноги. Він наганяв на Вульфа страх, бо здебільшого був скритним та замисленим, і саме тому це стало несподіванкою, коли він вказав на один із пластикових стільців і терпляче чекав відповіді.
Вульф кивнув.
Чоловік обережно відсунув стільця від столу й сів. Він підняв до Вульфа обидві руки, поєднані металевими наручниками, які персонал надягав на нього кожного разу, коли він заходив до спільних кімнат. Навколо нього витав запах інфекції.
— Джоель, — сказав чоловік із помітним південно-лондонським акцентом.
Вульф скористався ременями на його зап’ястку, щоб не потискати йому руку. Попри спокійні манери чоловіка, він не міг сидіти нерухомо, і Вульф чув, як він нервово постукує ногою по підлозі під столом.
— Мені здалося, що ми вже знайомі, — всміхнувся Джоель, вказуючи на Вульфа обома руками. — Тієї миті, коли ти проходив крізь двері, я сказав: «Я знаю його».
Вульф терпляче чекав.
— Коли я побачив, що ти зробив, то подумав: «Цей хлопець, він не просто думає, хто «Палій», він знає». Правда? Що саме то і є покидьок, який убивав дітей. Правильно? А вони просто відпустили його.
Вульф кивнув.
Джоель вилаявся і похитав головою.
— Ти намагався. Ти правильно вчинив, розправившись із ним.
— Знаєш, — промовив Вульф, заговоривши вперше за кілька тижнів. — Я ціную твою думку, однак це напевно б означало більше, якби я не бачив, як ти шепотів у пачку пластівців увесь ранок.
Здавалося, Джоель трохи образився.
— Людина з Богом знає різницю між шепотом і молитвою, — з осудом відказав Джоель.
— Людина при здоровому глузді знала б різницю між тарілкою «КоКо Попс» і своїм божеством, — з непомітною посмішкою зауважив Вульф.
Раптом він усвідомив, як сильно йому бракувало обміну дошкульними коментарями з його колегами.
— Гаразд. Гаразд. Нехай, — сказав Джоель, кивнувши, коли знову підвівся. — Ще побачимося, детективе.
Джоель хотів було піти, проте зупинився і знову повернувся до Вульфа.
— Моя бабця часто повторювала: «Людина, в якої немає ворогів, — це людина без принципів».
— Мудрі слова, — сказав Вульф. — Але припускаю, що така порада також є й причиною, чому ти тут.
— Хах. Це мій вибір бути тут, хіба ні?
— Хіба?
— Так довго, як я буду тут, я житиму.
— «Людина, в якої немає ворогів…», — замислено процитував Вульф.
— Більше ворогів не залишилося, детективе… — сказав Джоель, відвертаючись від Вульфа й ідучи геть, — …у цьому і проблема.
