Розділ 24
Середа, 9 липня, 2014 [2.59]
О третій годині ночі запискотів будильник Едмундса. Він сидів у сховищі Центрального архіву посеред плями світла від лампи, яка звисала з високої стелі й гуділа. Це був його четвертий візит до архівів, і він усвідомив, що починав із нетерпінням чекати цих усамітнених ночей.
Вічний сутінковий спокій і контроль температури видавалися йому приємними: досить тепло, щоб зняти піджак, однак і досить прохолодно, щоб не заснути й залишатися бадьорим. Коли він знову вдихнув пил, спостерігаючи, як його частинки кружляють у повітрі навколо нього, то відчув, що його переповнює відчуття обсягу історії, прихованої тут.
Це нагадувало гру без кінця. Усередині кожної з десятків тисяч однакових коробок лежали загадки, які чекали, щоб їх переглянули знову, а можливо, і вперше розгадали. Було легше зосередитися на виклику, який вони кидали йому, аніж на гнітючому розумінні, що кожна з цих однакових коробок свідчить про втрачене чи зруйноване життя, і всі вони, виставлені в акуратні ряди, насолоджуються поважною, ніби могильною, тишею підземелля.
Те, що сталося вдень, без сумніву, ще більше підтвердило його підозри. І знову вбивця знав, де знайти свою, здавалося б приховану, ціль.
Бакстер була наївною.
Хтось у посольстві і справді міг розкрити місцезнаходження Ендрю Форда, от тільки це був не єдиний випадок. Це вже вчетверте їх зраджували, і що найгірше, ніхто, окрім нього, цього не помічав.
Він знову збрехав Тіа, сказавши, що йому випало чергувати, таким чином придбавши собі ще одну коштовну ніч, щоб пополювати на вбивцю в минулому. Він був тут, десь тут у величезному архіві. Едмундс був переконаний у цьому. Перші непевні кроки чудовиська, яке тепер чимдуж бігло до них.
У понеділок увечері він наткнувся на нерозкриту справу 2008 року, в якій доморощений ісламський фундаменталіст помер усередині камери під охороною. Упродовж імовірного часу смерті з будівлі ніхто не виходив і не заходив, і записи камер спостереження це підтверджували. Так чи інакше, а на тілі здорового двадцятитрирічного чоловіка знайшли сліди удушення, попри відсутність інших доказів, які б це підтверджували, тому смерть списали на природні причини.
Едмундс знайшов у Інтернеті ще одну підозрілу смерть моряка на військовій базі. Після того, як Джо пообіцяв ідентифікувати відбиток черевика, Едмундс зробив офіційний запит до військової поліції з проханням розкрити повний файл справи, однак ще й досі не отримав відповіді.
Останні години він витратив на те, щоб розібрати речові докази вбивства, яке трапилося у 2009 році. Спадкоємець міжнародної корпорації електроніки зник із готельного номера за обставин вельми загадкових попри те, що двоє охоронців сиділи тут-таки, менше ніж у двадцяти футах від дверей. На місці виявили досить крові, аби стверджувати, що хлопець мертвий, однак тіла так і не знайшли. Для поліції там не було також жодних корисних відбитків пальців, ДНК чи записів системи безпеки, щоб навіть почати шукати вбивцю, а це означало, що Едмундс ніяк не міг прив’язати цю справу до вбивств «Ляльки». Він записав дату та склав назад вміст коробки.
Прохолода спонукала його продовжувати пошуки далі. Він не відчував навіть натяку на втому, хоча й пообіцяв собі, що піде щонайпізніше до 3.00 і перед роботою повернеться додому, щоб поспати хоча б кілька годин. Едмундс переглянув свій список ще п’яти справ, які сподівався перевірити, і зітхнув. Він звівся на ноги, поставив коробку на полицю й почав довгий шлях затіненим проходом.
Коли він підійшов до кінця високого стелажа, то зрозумів, що наліпки на коробках датовані груднем 2009 року, за місяць до наступного вбивства у його списку. Він глянув на годинник: 3.07.
— Ще одна, — сказав собі він і, відшукавши потрібну коробку, стягнув її з полиці.
***
О 8.27 ранку Вульф зайшов до непривітного кварталу на жалюгідній прилеглій вулиці шосе Пламстед. Йому знову не вдалося поспати, головним чином тому, що тепер до переліку причин, чому він уже давно не міг зімкнути очей, Вульф мав додати ще й образ вовчої маски. Самовпевненість убивці вражала його Він ризикував навіть просто прийшовши до посольства, проте бездумно приєднався до протесту, який сам же організував, і зухвало виступив проти самого Вульфа, підставляючи себе.
Вульф пригадав, як Едмундс казав їм, що вбивця не зможе опиратися такому кроку, аби не наближатися поступово все ближче і ближче, згораючи від палкого бажання зрештою-таки бути впійманим. Вульф замислився, чи випадок біля посольства був благанням убивці про допомогу, і що керувало тоді ним — відчай чи зверхність.
Він видерся брудними сходами на третій поверх, намагаючись згадати, коли востаннє ішов дощ, штовхнув обдерті двері пожежного виходу і вийшов до жовтого коридору. Біля дверей Ешлі Локлен не було ані сліду двох поліціянтів, які мали чергувати там.
Він підійшов до квартири № 16, здавалося, єдиної в усій будівлі, із нещодавно пофарбованими вхідними дверима і вже збирався було постукати, коли до коридору вийшли двоє поліціянтів із сендвічами і тостами та кавою в руках. Вони обоє неабияк здивувалися, побачивши біля дверей імпозантного детектива.
— Доброго ранку, детективе, — сказала поліціянтка саме жуючи тост із беконом.
У Вульфа забурчало в животі. Вона запропонувала йому іншу половину свого сніданку, одначе він ввічливо відмовився.
— Вам уже відомо, коли її перевозитимуть? — запитав її молодий колега.
— Ще ні, — трохи грубувато відповів Вульф.
— О, я зовсім не те мав на увазі, — квапливо промовив чоловік. — Насправді зовсім протилежне. Вона неймовірна. Ми сумуватимемо за нею.
Поліціянтка погоджуючись кивнула. Вульф був здивований. Надійні стереотипи Вульфа, які завжди вірою та правдою служили йому, змусили його очікувати по той бік дверей когось, одягнуту в піжаму, пропахлу сигаретним димом рятівницю котів, однак двоє поліціянтів точно не квапилися йти.
— Вона щойно заскочила в душ. Я проведу.
Поліціянтка відімкнула вхідні двері та провела його до чистої квартири, де пахло свіжою кавою та беконом. Теплий бриз підіймав сітчастий тюль над яскравими квітами на столі у вітальні. Простора кімната в пастельних тонах була обставлена зі смаком, підлога зі справжнього дерева і такі ж робочі поверхні. Цілу стіну займали фотографії, а біля кухонної раковини сушилося приладдя для випічки. Він чув, як за стіною шумить вода.
— Ешлі! — вигукнула поліціянтка.
Воду вимкнули.
— Тут детектив Вульф прийшов зустрітися з тобою.
— Він такий же вродливий, як на екрані? — відповів голос із м’яким единбурзьким акцентом.
Поліціянтка, схоже, зніяковіла, а потім на її жах, Ешлі продовжила:
— Згодна, він виглядав так, наче його добряче треба відмити перед тим, як сходити з ним кудись, але…
— Він виглядає так, наче будь-якої миті може заснути, — крикнула їй поліціянтка.
— Покажи йому, де кава на кухні, коли проведеш його.
— Ешлі?
— Що?
— Він уже тут.
— О… Він чув…
— Так.
— Лайно.
Поліціянтка не могла досить швидко залишити незручну ситуацію і заквапилася вийти, аби приєднатися до свого напарника. Вульф чув, як за тонкою перегородкою щось поскрипує, розпилюється та закривається, й ніяково хмикнув, адже стояв перед стіною із фото. Світлини були прості, щирі: вродлива жінка, яка відпочивала на пляжі з друзями, сиділа в парку з літнім чоловіком, у Леґоленді разом із маленьким сином, як здалося Вульфу. Його серце завмерло, коли він побачив два захоплені обличчя того, вочевидь, бездоганного дня.
— Це Макс. Зараз йому шість, — промовив позаду голос із привабливим акцентом, зовсім не схожим на скреготливі інтонації Фінлі.
Вульф озирнувся й побачив у дверях ванної кімнати ту ж таки неймовірно вродливу жінку з фотографій, із рушником на голові, котрим вона обгорнула русяве волосся. Було зрозуміло, що вона щойно втиснулася в крихітні джинсові шорти та світло-сірий топ. Погляд Вульфа затримався на мерехтливій шкірі її довгих ніг, а потім він засоромлено відвернувся до фотографій.
— Не будь гадом, — прошепотів він собі.
— Перепрошую?
— Кажу: де він?
— Я точно чула, що ви сказали: «не будь гадом».
— Ні, — Вульф невинно похитав головою.
Ешлі кумедно глянула на нього.
— Я відправила його до мами після… Ну, після того, як божевільний серійний убивця пригрозив убити всіх нас, якщо відверто.
Вульф докладав чималих зусиль, щоб не витріщатися на її ноги.
— Ешлі, — сказала вона і протягнула до нього руку.
Він був змушений підійти до неї, і відчув запах полуничного шампуню, яким вона щойно вимила волосся, помітив яскраві очі з блиском у них і темні плями на грудях там, де її волога шкіра просвічувалася крізь тонку тканину.
— Вульф, — сказав він, майже зламавши її тендітну руку у своїй.
Він якомога швидше відступив назад.
— Не Натан?
— Не Натан.
— Тоді називай мене Локлен, — з посмішкою сказала вона, глянула на нього, а потім відвела погляд.
— Що?
— Нічого. Просто… ти виглядаєш зовсім інакше.
— Що ж, преса фотографує мене тільки тоді, коли я стою біля мертвого тіла, тож… сумне обличчя.
— Ти ж не намагаєшся переконати мене, що це твоє щасливе обличчя? — запитала Ешлі сміючись.
— Це? — сказав Вульф. — Ні. Цього тижня — це мій образ, зневажений герой, можливо, єдиний досить хоробрий і розумний для того, щоб упіймати геніального серійного вбивцю.
Ешлі засміялася.
— Правда?
Вульф знизав плечима, а заінтригована Ешлі пильно дивилася на нього.
— Поснідаєш?
— А що маєш?
— Найкраще у світі кафе трохи нижче вулицею.
— Перше: найкраще у світі кафе — «У Сіда», за рогом від мене. І друге: ти під захистом, тому не можеш піти.
— Мене захищатимеш ти, — безтурботно сказала вона, починаючи зачиняти вікна.
Це була поразка. Вульф знав, що йому не варто потурати їй, однак насолоджувався розмовою і не хотів, аби будь-що її зруйнувало.
— Я лише взуюся, — сказала вона, попрямувавши до спальні.
— А ще можеш подумати над тим, щоб одягти штани, — сказав він.
Ешлі зупинилася й ображено глянула на нього. А потім перед тим, як відвернутися, перехопила його погляд, коли він дивився на її ноги.
— Чому? Я тебе нервую?
— Зовсім ні, — байдуже сказав Вульф. — Ти просто жахливо виглядаєш. «Маячня!» Я не можу вийти з тобою, коли ти в такому вигляді.
Ешлі знову засміялася з його непереконливого випаду. Вона пройшла до шафи, розстібнула топ так, щоб оголити верх грудей, а потім вислизнула із джинсових шортів. Вульф був надто вражений, аби хоча б спробувати відвернутися. Потім Ешлі втиснулася в пару вузьких порваних джинсів, а тоді марно спробувала зв’язати волосся у скуйовджений хвостик, хоча це зробило її ще привабливішою.
— Так краще? — запитала вона його.
— У жодному разі — ні, — чесно відповів він.
Ешлі всміхнулася. Вона ніколи так не поводилася, однак, можливо, жити їй залишилося лише три дні, тому жінка насолоджувалася, заграючи з чоловіком, якому лишилося лише п’ять днів. Ковзнувши ногами у пару зношених кедів, вона схопила з кухонного столу ключі.
— Ходімо?
***
Вульфові здалося, що Ешлі переоцінила похмуре маленьке кафе. Вміст його м’ясної тарілки, схоже, жив власним життям, оскільки різноманітні складники ковзали по тонкому шару жиру. Ешлі не змогла навіть доїсти свій тост. Він підозрював, що їй просто хотілося знайти виправдання, щоб вийти з квартири, і що насправді вона ніколи тут не була, адже сумнівався, що хтось міг припуститися такої помилки двічі.
— Без образ, Локлен, але це кафе…
— Я тут працюю.
— … гарне. Воно гарне.
Упродовж своєї короткої прогулянки вулицею вони привертали до себе чимало поглядів, хоча Вульф не був упевнений, чи ті люди впізнавали їх, чи просто витріщалися на Ешлі. Вони обрали місце біля вікна, подалі від інших відвідувачів, і більше двадцяти хвилин невимушено теревенили ні про що.
— Я непокоїлася про тебе, — випалила Ешлі, коли Вульф вважав, що вони все ще говорили про улюблені альбоми «Bon Jovi».
— Перепрошую?
— Як ти… витримуєш все це?
— Дозволь мені дещо прояснити. Ти можеш померти за три дні й непокоїшся про мене? — запитав Вульф, скориставшись можливістю опустити ніж із виделкою.
— А ти можеш померти за п’ять днів, — знизала плечима вона.
Це роззброїло Вульфа. Він був так зайнятий розслідуванням, що не усвідомлював, як швидко наближається його власний великий день.
— Я дивлюся багато новин, — сказала Ешлі. — Якщо тебе замикають у чотирьох стінах, робити більше нічого. Це ніби спостерігати, як кіт грається з мишею, і чимдалі розбитішим ти виглядаєш, тим більше, здається, вбивця дражнить тебе.
— Я не знав, що виглядав розбитим, — пожартував Вульф.
— Так, — просто відповіла Ешлі. — Те, що трапилося з тими людьми, і що б не сталося зі мною, це не твоя провина.
Вульф мимовільно фиркнув. Вона марнувала свій час, намагаючись утішити його.
— Химерний у тебе погляд на загальну картину, — сказав він.
— За волею долі у мене гарний захист.
— Не те, що я хотів би лускати твою бульбашку, але з того, що я бачив, якщо Бог існує, то у нас дуже серйозна проблема, тому що він грає проти нас.
— Тоді добре, що я говорю не про Бога. Лише те, що життя — кумедна річ.
— Наприклад?
— Наприклад, життя привело тебе до мене цього ранку, ми — двоє людей, які б ніколи не зустрілися, щоб зрештою я таки отримала змогу спокутувати те, що зробила багато років тому.
Вульфа це заінтригувало. Підсвідомо він роззирнувся навколо, щоб переконатися, що їх ніхто не слухає. Ешлі так зачарувала його, що він майже забув, де вони знаходилися. Бездоганній жінці було не місце в такому оточенні. Порівняно з Ендрю Фордом та його припадками в люб’язному посольстві, Ешлі була його діаметральною протилежністю.
— Пообіцяй, що дозволиш мені закінчити, до того як ти… просто пообіцяй.
Вульф, ніби захищаючись, схрестив руки на грудях і відкинувся на спинку стільця. Вони обоє знали, що Едмундс знайшов п’ять тисяч із рахунку Віджая Рана.
— Чотири роки тому я працювала барменшею в пабі у Вулвічі. Це був важкий період для нас. Максу був лише рік, і я намагалася розлучитися з його батьком, який узагалі-то виявився не надто порядною людиною. Я могла працювати лише неповний день, поки за Максом приглядала моя мама.
Віджай був там постійним відвідувачем. Найчастіше він приходив на обід, і ми трохи подружилися. Йому не раз доводилося бачити мене в сльозах через гроші, чи розлучення… чи як завжди. Він був добрим. Залишав мені чайові в десять фунтів, які я намагалася повернути йому, але він просто хотів допомогти, і це багато що означало.
— Можливо, він хотів дечого більше, аніж просто допомогти, — з гіркотою відповів Вульф.
До Халідового брата приязності він не відчував.
— Він був не такий. Мав родину. Якось він прийшов до мене з пропозицією. Сказав, що його друг втрапив у халепу з поліцією, але він знав, що той був невинний. Віджай запропонував мені п’ять тисяч просто за те, щоб я сказала, що дорогою додому у визначений час бачила когось. От і все.
— Ти дала неправдиві свідчення? — похмуро запитав Вульф.
— Я була у відчаї, і мені соромно визнавати, що я погодилася. Я не думала, що це щось могло надто змінити, а на той час ми з Максом отримували п’ятнадцять фунтів.
— Це змінило все.
Вульф втратив будь-які залишки прихильності до Ешлі й розлючено дивився на неї.
— Нехай так. Як тільки я зрозуміла, що збрехала у справі «Палія», то запанікувала, — Ешлі починала плакати. — У мене був Макс. За всі гроші світу я б не допомагала дитячому вбивці вийти сухим із води. Тому пішла просто до будинку Віджая — ти мусиш повірити мені — і сказала, що не зможу цього зробити. Я не згадувала про його причетність чи гроші. Просто сказала, що помилялася.
— І що він на це сказав?
— Намагався умовити, однак, гадаю, він про все здогадався. Дорогою додому я подзвонила в юридичну фірму, яка представляла мої свідчення.
— «Коллінс і Гантер».
— І мене з’єднали з одним зі старших юристів.
— Майклом Ґейбл-Коллінсом?
— Так! — здивовано вигукнула Ешлі.
Інформацію про його смерть ще не оприлюднювали.
— Я сказала йому, що хочу відмовитися від своїх свідчень, а він почав погрожувати мені, безупинно теревенив про наслідки мого вчинку та в чому мене можна звинуватити: неповага до суду, перешкоджання розслідуванню поліції, можливо, навіть причетність до вбивств! Він запитав мене, чи не хочу я опинитися за ґратами, а коли я розповіла про Макса, він сказав, що залучить соціальні служби і вони навіть можуть відібрати його в мене.
Навіть від самої згадки про ту жахливу розмову Ешлі помітно тремтіла. Вульф передав їй серветку.
— Це була надто гучна справа, і фірма зробила б, що завгодно, лиш би не втратити її, — сказав Вульф.
— Він сказав мені тримати «дурного язика за зубами» і що докладе всіх зусиль, щоб не допускати мене до зали суду. Це останнє, що я чула особисто від нього. Потім я бачила, як розгортаються події, як ти намагався зупинити людину, якій я допомогла звільнитися і я… Мені так шкода.
Вульф мовчки підвівся з-за столика, витягнув гаманця й кинув поруч зі своєю напівпорожньою тарілкою десять фунтів.
— Не переді мною тобі варто вибачатися, — сказав він.
Ешлі розплакалася. Вульф вийшов із кафе, залишаючи без захисту самотню жінку в кутку, за чию безпеку відповідав.
