Розділ 22
Понеділок, 7 липня, 2014 [11.29]
Тієї миті, коли згас напис «в ефірі», Андреа зняла із себе мікрофон, квапливо вийшла зі студії й повернулася до редакції. Елайджа призначив їй зустріч на 11.35, і, піднімаючись сходами до його кабінету, вона й досі гадки не мала, що відповість, якщо він запропонує їй те, про що вона завжди мріяла.
Коли вона погоджувалася допомогти Бакстер, то збиралася зав’язати з цією безжальною професією, однак її невдала спроба каяття несподівано призвела до зворотних результатів, піднісши її славу та журналістський вплив до запаморочливих вершин. Якимось чином, намагаючись відмитися від бруду, вона лишень іще більше загрузала в ньому.
Елайджа помітив, як вона піднімалася, і чи не вперше відчинив двері ще до того, як вона навіть встигла постукати, відібравши в неї дві додаткові секунди, яких Андреа так відчайдушно потребувала, щоб зібратися з думками. Від нього трохи смерділо потом, а під пахвами починали з’являтися темні плями. Елайджа був одягнений у приталену сорочку небесно-блакитного кольору, яка виглядала так, неначе могла луснути, варто йому було лише напружитися, і тісні чорні штани, які підкреслювали абсурдно непропорційну статуру.
Він запропонував їй свого огидного еспресо, але Андреа відмовилася, а потім почав монотонно бубоніти про те, як рідко його дивують, але він мусить визнати, що вона показала інстинкт убивці, якого, як він вважав, у ній не було. Елайджа натиснув кнопку, щоб увімкнути проектор позаду себе, і почав безупинно торочити якісь числа, навіть не дивлячись на них. Андреа мусила стримувати сміх, тому що половина кособоких схем, які він пояснював, зникали у світлі офісного вікна, і він би це зрозумів, якби не був надто зверхнім, щоб повернути голову.
Коли Елайджа привітав її з такою бездоганною роботою при вбивстві Ґарланда, так немов це був ретельно спланований репортаж, Андреа навіть розгубилася, хоча в якомусь жахливому сенсі так і було. Поки її думки займали спогади про страждання Ґарланда, Елайджа зрештою-таки дійшов до головного.
— … наша нова ведуча новин у прайм-таймі!
Коли Андреа не відповіла, його впевненість похитнулася.
— Ти чула, що я сказав? — запитав він.
— Так. Чула, — тихо відповіла Андреа.
Елайджа відкинувся у кріслі, кинув до рота жуйку й розуміюче кивнув.
Коли він продовжив, то несвідомо зневажливо вказав на неї пальцем. Андреа боролася зі спокусою відірвати його.
— Я зрозумів, — сказав він, жуючи з відкритим ротом. — Справа у Вульфові. Ти думаєш: «Він же не може і справді очікувати, що я сидітиму перед камерою й розповідатиму світу про смерть колишнього чоловіка, чи не так?»
Вона ненавиділа, коли він говорив за неї, хоча цього разу Елайджа вцілив у яблучко. Андреа кивнула.
— Уміння на всіх начхати коштовне, — випалив він. — Саме це й робить його таким непереборним. Хто буде дивитися нуднючий «ВВС», якщо можна спостерігати за тим, як кохана всього життя Вульфа дізнається про його смерть лише прочитавши це у прямому ефірі. Такого не пропустиш!
Андреа з гіркотою засміялася й підвелася, щоб піти.
— Ти неможливий.
— Я — реаліст. Тобі все одно доведеться через це пройти. Чому б не зробити це перед камерами й у процесі не стати зіркою? О! Можеш переконати його дати інтерв’ю за день до цього? Це було б так зворушливо. Насправді ми могли б показати навіть ваше прощання.
Андреа вилетіла з кабінету і грюкнула за собою дверима.
— Подумай про це! — крикнув він їй услід. — Якою б не була твоя відповідь, чекатиму до вихідних.
Андреа мала знову з’явитися перед камерою за двадцять хвилин. Вона спокійно пройшлася до жіночої вбиральні, перевірила, чи в кабінках нікого не було, замкнула двері й розплакалася.
***
Чекаючи на Джо в порожній криміналістичній лабораторії, Едмундс голосно позіхнув. Він вибрав собі куточок між клінічним кошиком для сміття та холодильником. Так сталося, бо це місце була якнайдалі від великого морозильника для трупів, куди він поглядав кожні кілька секунд, занотовуючи щось у записнику.
До третьої ночі він сидів над справами, які сховав на кухонній шафці. Хоча Тіа й не могла їх там відшукати, це вдалося її новому улюбленцю, який зрештою і розкидав дуже важливі свідчення. Зважаючи на те, що був ще навіть не обід, він почувався тривожно втомленим. Однак його виснаження хоча б виправдовувало себе, адже він наштовхнувся на одну справу, яка точно була варта подальшого розгляду.
— Ого! Що в біса з тобою трапилося? — запитав Джо, зайшовши до лабораторії.
— Пусте, — сказав Едмундс, вийшовши з кутка, і зніяковіло торкнувся свого зламаного носа. — Будь ласка, скажи, що ти знайшов? Щось у крові?
— Я б міг, та це було б брехнею. Його немає в базі, — сказав Джо.
— А це означає, що ми ніколи не заарештовували його, — сказав Едмундс, радше собі самому.
Тепер він упевнено міг відкинути значний відсоток архівних справ.
— Група крові — перша позитивна.
— Рідкісна? — з надією запитав Едмундс.
— Поширена, як перегній. Жодних ознак мутацій чи хвороб, алкоголю чи наркотиків. Очі сірого чи блакитного кольору. Знаєш, із-поміж усіх серійних убивць за останній час кров саме цього цнотливо чиста.
— Тож у тебе нічого?
— Я цього не говорив. Сліди черевиків одинадцятого розміру, а відбиток протектора сходиться зі стандартним армійським.
Едмундс знову витягнув записник.
— На місці злочину у відбитках хлопці з команди криміналістів знайшли сліди азбесту, смоли та лаку, вкупі з вищим вмістом міді, нікелю та свинцю, ніж у решті ґрунту. Можливо, склад?
— Я пошукаю. Дякую, — сказав Едмундс, закривши записник.
— Гей, я чув, що ви ідентифікували тулуб. З’ясували, що там було за тату? — запитав Джо.
— Канарка, яка тікає з клітки.
Схоже, Джо це спантеличило.
— Кумедна річ, щоб зводити.
Едмундс знизав плечима.
— Припускаю, вона зрозуміла, що деяким канаркам місце все-таки у клітці.
***
Посольство Ірландії виявилося масивною п’ятиповерховою будівлею, що здіймалася над землями Букінгемського палацу зі своєї великої ділянки в Белгравії. Того безвітряного та сонячного дня Вульф зайшов до величної галереї в тіні обвислих прапорів, які виступали над людним тротуаром. Розкішний двоповерховий вхід був поєднаний із містком над службовою територією, яким можна було дістатися пожежним виходом до підвалу, що був на рівень нижче.
Свого часу, не із власної волі, Вульф побував у безлічі посольств, і від них завжди залишалося однакове враження: високі стелі, старі картини, прикрашені дзеркала та зручні на вигляд дивани, хоча на них ніхто не наважувався сідати; ніби навідуєшся до заможного родича, який одночасно хоче здаватися і гостинним, однак і прагне, щоб ти пішов до того, як зламаєш щось. Посольство Ірландії не стало винятком.
Щойно Вульф пройшов повз охорону в загальнодоступних місцях, він зіткнувся з величними сходами, які обрамлювали вітіювато прикрашені блакитнуваті стіни. Поки він піднімався вгору, його зупиняли ще тричі, і це підбадьорило його. Коли Вульф досягнув горішнього поверху, його привітали знайомі звуки гучного голосу Ендрю Форда, які наповнювали простір витонченого коридору.
Якусь мить спокою перед тим, як знову зустрітися із забіякуватим чоловіком, Вульф визирав на палац здалеку. Він усміхнувся озброєному офіцеру біля дверей, але той ніяк не відреагував, і, зайшовши до заможно обставленої кімнати, побачив, що Фінлі спокійно дивився телевізор, а Форд у цей час корчився на підлозі, як розпещений малюк.
Було помітно, що зазвичай цю кімнату використовували як кабінет. Комп’ютери та шафки повністю прибрали, склавши попід віддаленою стіною, щоб таким чином розмістити непроханих гостей. Хтось навіть потурбувався відразу ж обладнати кімнату переносним ліжком, чайником, диванами та телевізором.
Підвладний звичці, Форд, без сумніву, спав перед телевізором на недоторканному шкіряному дивані, тому що тепер на ньому лежала та сама смердюча брудна ковдра з його ліжка. Химерне видовище, що цей брудний чоловік, ходяча катастрофа, з-поміж усіх своїх речей обрав цей бридкий шматок постільної білизни й потягнув його за собою через усю країну й назад.
— Вульфе! — закричав Форд так, наче вони були давніми друзями.
Від захвату він аж поскиглював.
Фінлі бадьоро помахав йому зі ще одного дивана, уже без ковдри.
— Що це за звук він видає, коли бачить тебе? — запитав Вульф у Фінлі.
— Боюся, що не зможу його відтворити. Однак, точно не надто приязний.
Форд підвівся з підлоги, і Вульф побачив, як у нього постійно тремтіли руки. Він заквапився до вікна й визирнув униз на вулицю.
— Він іде, Вульфе. Він іде, щоб убити мене! — сказав Форд.
— Вбивця? Ну… ага, — спантеличено промовив Вульф. — Але він не дійде.
— Дійде. Дійде. Дійде. Він знає, правда? Він знає, де я був раніше. І знатиме, де я тепер.
— Знатиме, якщо ти не відійдеш від вікна. Сядь.
Фінлі обурено спостерігав, як інфантильний чоловік, який перетворив останні сімнадцять годин його життя на пекло, не сперечаючись, підкорився Вульфу. Вульф сів поруч із другом.
— Гарно провів ніч? — життєрадісно запитав він.
— Якщо він не припинить так поводитися, я вб’ю його власноруч, — пробурмотів Фінлі.
— Коли він востаннє пив? — запитав Вульф.
— Рано-вранці, — сказав Фінлі.
Вульф із власного досвіду знав, що можуть зробити із затятим пияком симптоми відміни. Підвищена тривожність Форда та напади білої гарячки не віщували нічого хорошого.
— Йому треба випити, — промовив Вульф.
— Повір мені, я просив. Посол сказав «ні».
— Чому б тобі не зробити перерву? — запропонував Вульф Фінлі. — Тобі, мабуть, до смерті хочеться закурити.
— Це я тут помру! — закричав на задньому фоні Форд.
Вони обидва проігнорували його.
— А коли вийдеш прогулятися, захопи для нас пару пляшок … лимонаду, — запропонував Вульф, виразно глянувши на друга.
***
Більше години Сіммонс і Едмундс працювали мовчки, навіть попри те, що сиділи лише у вісімнадцяти дюймах один від одного. Едмундс почувався на диво розслабленим біля свого колишнього шефа. Можливо, за три місяці із Бакстер він став стійкішим, однак у тиші їм було зручно: двоє професіоналів поглинуті роботою, майстерні, інтелектуальні душі, які розділяють взаємну повагу…
Сіммонс розвернувся до Едмундса, відволікаючи стажера від його думок.
— Нагадай мені пізніше виділити тобі стіл, добре?
— Звісно, сер.
Після цих слів тиша стала не такою зручною.
Сіммонс усе ще працював над копітким завданням зв’язатися з кожним із вісімдесяти семи людей, які залишилися зі списку. За першим підходом він зміг викреслити лише двадцять чотири прізвища. Він перегорнув сторінку і знову почав спочатку, упевнений, що як тільки знайде останню жертву, вся загадка набуде сенсу.
Хоча це Едмундс ще раніше запропонував скласти список, тепер він був не впевнений, як і коли Сіммонс заявив права на його частину розслідування, однак запитувати не збирався. Хай там як, а йому й без того вистачало роботи з пошуком усіх можливих ниточок, які могли б пов’язувати жертв «Ляльки» з Наґібом Халідом.
Хоча він не знайшов, яким чином до цього були причетні Чемберс чи Джаред Ґарланд, Едмундс припустив, що і поліціянти, і журналісти були схильні з роками лише збільшувати список ворогів. Тому натомість вирішив зосередитися на Майклові Ґейбл-Коллінсі, мері Тернблу та офіціантці Ешлі Локлен.
Він був у розпачі. Щось поєднувало цю різноманітну групу людей. Однак навіть знаючи, що Халід був ключем, вони не помічали чогось важливого в загальній картині.
***
Бакстер була на місці серйозного зґвалтування у провулку лише за дві вулиці від помешкання Вульфа. Це і справді був препаскудний район. Вона роздратувала Блейка, відмовившись лізти у смітник, щоб допомогти йому з пошуками речових доказів, і натомість мала опитати свідків, однак її відволікали думки про Вульфа та Фінлі, які були в Ірландському посольстві, лише за півтора дня до замаху на життя Ендрю Форда. А ще їй бракувало Едмундса. Вона вже так звикла до того, що він крутився побіля неї, мов цуцик, що того ранку трохи раніше вигукнула наказ у повітря, коли його не було поруч.
Їй було нудно. Жахливо було визнавати таке під час розслідування найстрашнішого випробування в житті молодої жінки, однак це була правда. Подумки Бакстер поверталася до відчуття безнадійності, яке пережила, коли Ґарланд горів живцем у кількох метрах від неї. Вона пам’ятала, як тримала його за руку, бажаючи, щоб він вижив, і як прийшла медсестра з новинами про його смерть.
Їй бракувало адреналіну. То був один із найгірших днів у її житті, але якби їй випала нагода пережити такі потрясіння ще раз, вона б не заперечувала. «Що зі мною не так? — дивувалася вона. — Невже відчувати нав’язливі спогади краще, ніж нічого? Відчуття страху та ризику краще, аніж байдужість? І чи не ставить убивця і собі таких запитань у спробі виправдати свої звірства?»
Злякавшися своїх думок, вона перехопила подих і пішла виконувати роботу.
***
Вульф і Фінлі на майже мінімальному звучанні дивилися повторний показ «Top Gear», поки Форд голосно хропів, укрившись ковдрою на іншому дивані. Він заснув, випивши майже півтори пляшки «лимонаду», і подарував двом детективам блаженну годину тиші.
— Томас Пейдж, — якомога тихіше проскреготів Фінлі.
— Що? — запитав Вульф.
— Томас Пейдж.
— Покидьок. Він вибив дв…
— Два твоїх зуби на місці злочину, коли ти проходив стажування? Знаю.
— У нього завжди був паскудний характер.
— А ти завжди був розумником, — знизавши плечима промовив Фінлі.
— Чому ти не приніс йому…
— Г’ю Котріл, — перебив Фінлі.
— Телепень, — випалив Вульф, мало не розбудивши Форда. — Мій перший арешт за крадіжку, а той покидьок допоміг йому вийти сухим із води.
— Він виконував свою роботу, — з посмішкою відказав Фінлі. Було помітно, що він зумисне дратував Вульфа.
— Дурень, він сам викопав собі могилу власним клієнтом. Як гадаєш?
— Гадаю, що в тебе є чимало чеснот, Натане, однак уміння прощати до них не належить. Ти тримаєш усе в собі. Можливо, і мене ненавидиш за щось, що я сказав чи зробив колись давно.
— Сказав, — усміхаючись, пояснив Вульф.
— Цей безлад тут не надто схожий на гарний день, але ти мав би по-справжньому зненавидіти його. Він зламав тобі зап’ясток у трьох…?
Вульф кивнув.
— … місцях і вочевидь врятував Халіду життя.
— Та все одно, — сказав Вульф, — що ж тобі до того?
— Насправді нічого. Просто кумедно, як усе складається в житті, правда? Тобі довірили захищати чоловіка, який, на твою думку, не заслуговує порятунку, і я ані на хвилину не повірю, що ти вважаєш інакше.
— У чомусь ти маєш рацію, — прошепотів Вульф після того, як вони обидва на якийсь час втупилися в екран телевізора. — Смішно, як усе може скластися. Якимось чином я опинився там, де хочу врятувати цей шматок лай…
Вульф зупинив себе, щоб не вилаятися, і Фінлі схвально кивнув на його стриманість.
— … життя цього чоловіка більше за все інше, що я коли-небудь робив, адже якщо нам вдасться врятувати його, то можливо, лише можливо, ми зможемо врятувати мене.
Фінлі розуміюче кивнув і щиро, але боляче поплескав Вульфа по спині, а потім повернувся до подальшого перегляду програми.
