Розділ 21
Понеділок, 7 липня, 2014 [9.03]
Вульф проігнорував дзвінок від помічника доктора Престон-Гол і зайшов до відділку розслідування вбивств та інших серйозних злочинів. Неофіційно він сам звільнив себе від її опіки. Вульф розумів, що вона вже визнала його непридатним до роботи, а тому не бачив сенсу марнувати хоча б хвилину коштовного часу на товариство владної бабці.
Через передчасну та надто публічну смерть Джареда Ґарланда, Сіммонс мав вагомі причини на те, щоб не прислухатися до порад психіатра. У них залишалося так мало часу, що шанси тепер були не на їхню користь, тому він не міг ризикувати, ще більше провокуючи вбивцю, а послання, адресоване Бакстер, після вбивства дало ще сильніші підстави для того, щоб Вульф продовжував займатися розслідуванням.
За підрахунками Сіммонса, ризик мати на вулицях одного неврівноваженого детектива значно менший, ніж непряма погроза серійного вбивці. Додаткові жертви? Ігнорування домовлених дат? Зливання ще делікатнішої інформації пресі?
Якби це сталося, вони б не впоралися.
Дивно, але Вульф був вдячний безжальному вбивці, який планував прикінчити його вже за тиждень, за те, що той зберіг йому роботу, й нічого не міг із цим вдіяти. Він не збирався купували йому листівку, однак не було б щастя…
Зовсім неочікувано, навіть для самого себе, Вульф вирішив з’їздити на вихідні у Бат. Хоча усвідомлення близької власної смерті не надто засмучувало, проте якійсь частині його єства бракувало каміну у вітальні будинку, де він виріс, пересмаженої яловичини Веллінгтон, яку готувала його мати, та пінти пива в місцевому барі з давнім приятелем, якому вочевидь судилося жити, працювати та померти в радіусі двох миль від їхньої школи.
Він провів час, слухаючи ті самі історії, які батько розповідав йому впродовж усього життя, лише тепер зрозумівши, чому вони були варті того, щоб їх згадували так часто. Лише раз, під час короткочасного затишшя у розмові, його батьки побіжно зачепили тему вбивств і загрози загибелі їхнього сина. Його батько ніколи не був сентиментальним. Вочевидь, поки Вульф був у ду´ші, вони вдосталь наговорилися про це (трохи посваривши його, що використав забагато гарячої води) і прийшли до їхнього звичного рішення більшості життєвих проблем: він міг повернутися до своєї колишньої кімнати нагорі.
— Сумніваюся, що цей чолов’яга захоче їхати аж сюди, — упевнено сказав йому батько.
Раніше Вульфа неабияк дратувала така їхня наївність і спокій, однак тепер йому це здалося доволі кумедним. Те, що Вульф розсміявся з такої думки, неабияк розсердило його батька.
— Можливо, я не один із твоїх містян, які все знають, але це не означає, що я дурний, — випалив він.
Чомусь він завжди ставився до столиці упереджено, а відколи Вульф поїхав із їхнього «задрипаного містечка» в пошуках кращої долі, змінилося і ставлення до сина.
— Бісова небезпека М4. Контроль середньої швидкості впродовж усього шляху!
На жаль, це лише знову засмутило Вульфа і ще більше роздратувало його батька. Вульф полагодив дещо біля старого дому, хоча це не стосувалося клятої огорожі Естель по-сусідству, а коли пролазив попід стіною в саду, мало не покалічився, коли вона несподівано вискочила з будинку, щоб заговорити до нього.
Вульф відчував себе відпочилим і бадьорим перед початком нового тижня, однак, приїхавши, лише глянув на людний офіс, зрозумів, що нічого не змінилося. Заступник комісара, здавалося, оселилася в кабінеті Сіммонса. А Сіммонс тим часом знову перемістився за колишній стіл Чемберса, успадкувавши в процесі Едмундса, який тепер сидів поруч із ним, із блиском у чорних очах. Бакстер була захоплена розмовою з детективом на ім’я Блейк, якого, як усі знали, терпіти не могла і який ніяк не був причетний до справи «Ляльки».
На дошці в конференц-залі до переліку загиблих жертв додалося ще два прізвища, а на столі Вульфа для нього чекала записка від Фінлі, в якій він просив зустрітися з ним в Ірландському посольстві у Белгравії, щойно «закінчить відлинювати». Там вони мусили взяти на себе захист Ендрю Форда, і це його трохи роздратувало, оскільки Вульф точно пам’ятав, що залишив Форда на півдні Уельсу та поїхав геть.
Вражений, він підійшов до Сіммонса й Едмундса, у якого був мало не зламаний ніс.
— Доброго ранку, — невимушено сказав він. — То що я пропустив?
***
Маделін Оєрс працювала у «Коллінс і Гантер» чотири роки й була захисником Наґіба Халіда впродовж усього гучного судового процесу. Сіммонс відразу ж упізнав ім’я у списку зниклих людей. Оєрс зневажливо штрикала і часто підбурювала обра`зами Вульфа та й усю міську поліцію Лондона в цілому. Вона зробила собі славу легковажними зауваженнями та неоднозначними цитатами в залі суду, включно з відомою пропозицією, щоб Вульф зайняв місце її підзахисного на лаві підсудних.
Поява прізвища Оєрс стало підтвердженням того, що Едмундс не помилявся, що все крутилося навколо Халіда. Поїздка поліціянтів до її будинку в Челсі була лише формальністю, зважаючи на офіційне підтвердження, що блідий, тендітний тулуб, який утримував «Ляльку» вкупі, належав саме їй. Попри цей трагічний, проте багатообіцяючий крок уперед у розслідуванні, команда зовсім не наблизилася до розуміння того, як до справи був причетний Майкл Ґейбл-Коллінс.
Уже через три години до офіса повернулися Бакстер і Едмундс, завдяки лаку для нігтів за десять тисяч доларів і марнотратного дволикого шведа, упевнені, що Мішель Ґейлі, наглядачка Халіда, була п’ятою не ідентифікованою жертвою.
З-поміж усіх шести частин «Ляльки» лише одна залишалася невпізнаною. Хоча більше не заявляли про зникнення жодної людини, причетної до судового засідання, тепер Сіммонс був переконаний, що прізвище їхньої останньої жертви дивиться на нього з аркуша перед ним. Він почав знову перебирати прізвища зі списку і викреслював їх лише після прямого контакту або впевнившись, що людину бачили після того, як знайшли «Ляльку».
***
У неділю на світанку Рейчел Кокс уже майже закінчувала нічне чергування в химерному будиночку в мальовничому валійському селищі Тінтерн. Вона працювала у Службі захисту громадян трохи менше року, однак це точно було найпрекрасніше місце з-поміж усіх, куди її відправляли за цей час. На жаль, це був і найвиснажливіший випадок.
Ендрю Форд проводив більшість часу або викрикуючи непристойності до Рейчел та її напарниці, або розкидаючи речі у витонченому маленькому будиночку. У п’ятницю вночі під час невдалої спроби розпалити вогнище він мало не спалив солом’яну хижку, а в суботу вдень знадобилися вони обидві, щоб силоміць не дозволити йому вийти за межі маєтку.
Ще біля водосховища Фінлі дещо порадив їй і, якщо вона тоді не звернула уваги на його слова, то тепер усерйоз замислювалася над тим, щоб після кількох годин сну з’їздити до міста і привезти кілька пляшок алкоголю. Їй би довелося приховати це від свого інспектора, однак Рейчел не сумнівалася, що це зробило б решту ночей не такими нестерпними.
Дякувати Богу, Форд зрештою-таки втомився і близько третьої ночі заснув. Рейчел сиділа в теплій кухні за масивним дерев’яним столом у затишному світлі, що лилося з коридору. Вона прислухалася до хропіння і тамувала подих кожного разу, коли між гортанними звуками западала пауза, й молилася, щоб він не прокинувся. Коли Рейчел відчула, що засинає, то вирішила скористатися порадою інспектора й оглянути територію.
Вона навшпиньки пройшлася скрипучою підлогою, якомога тихіше відімкнула важкі двері запасного виходу, так само тихо вийшла в ранкову прохолоду. Натягнувши черевики у передсвітанковому світлі, вона пройшлася вологою травою і відчула, що прокинулася. Холодне повітря різало очі, й вона пожалкувала, що не взяла із собою піджак.
Обійшовши стіну до саду попереду дому, Рейчел здригнулася, коли побачила біля воріт примарливу постать, десь за п’ятдесят метрів від неї.
Рейчел стояла прямісінько під спальнею, де вгорі відпочивала її озброєна колега. Вона спустилася б сюди за двадцять секунд, варто було лише покликати, однак Рейчел не хотілося будити її без потреби, так само як і привертати увагу до того, що вона залишила рацію на кухонному столі, тому жінка вирішила розвідати все сама.
Вона завбачливо витягла перцевий спрей і попрямувала до невиразної фігури, яка вимальовувалася на фоні осяяних пагорбів. Здавалося, що з кожним кроком від безпечного будинку температура навколо знижувалася, а її вимушено повільні подихи тепер додавали моторошного туману до вже й без того страхітливого видовища.
Уже за кілька хвилин сонце піднялося над хвилястим горизонтом. Коли це сталося, Рейчел мовчки наблизилася до фігури на відстань десяти метрів, але все ще не могла розібрати помітних рис, окрім того, що постать була високою та щось робила біля головних воріт. Схоже її не помічали, аж доки вона не ступила на доріжку, вкриту гравієм. Холодні камінці голосно затріскотіли під її громіздкими черевиками, й темна постать різко припинила робити те, чим займалася, і глянула в її бік.
— Я можу вам чимось допомогти? — якомога впевненіше запитала Рейчел.
Її навчали за крайньої потреби поводитися як поліціянтка. Вона зробила ще крок.
— Кажу, чи можу вам чимось допомогти?
Рейчел розізлилася на себе за те, що залишила рацію в будинку. Тепер вона була майже в п’ятдесяти метрах від котеджу і мусила б дуже голосно закричати, щоб мати хоча б шанс розбудити напарницю. Хотіла б вона зробити це раніше. Постать залишалася нерухомою. На її слова не відповіла, хоча Рейчел була досить близько, щоб чути скрипуче дихання та бачити ритмічні хмарки туману, які наповнювали простір між ними, ніби дим, що попереджає про полум’я.
Зрештою, у Рейчел таки здали нерви. Вона глибоко вдихнула, щоб покликати на допомогу, коли постать почала втікати.
— Кумбс! — закричала вона, кинувшись навздогін затіненим пагорбом уздовж глинистої стежини поруч зловісного лісу.
Рейчел було двадцять п’ять, до того ж в університеті вона була кращою бігункою, а тому швидко скоротила відстань між ними, коли постать спіткнулася на крутому схилі, де все важче було втриматися на ногах. Було неймовірно тихо. Єдиними звуками на тих спокійних пагорбах було їхнє важке дихання та тупотіння кроків, коли переслідування продовжилося.
— Поліція! Зупиніться! — вигукнула вона.
З кожною хвилиною сонце підіймалося все вище, і верхівки темних дерев уже були пофарбовані золотим промінням. Тепер Рейчел могла розгледіти, що переслідує мускулистого, майже лисого чоловіка. На ньому були масивні черевики та чорне чи темно-синє пальто, яке розвівалося позаду нього, коли він біг.
Раптом він змінив напрямок руху і незграбно переліз огорожу з колючим дротом, яка оточувала ліс.
Рейчел почула, як він скрикнув від болю, а потім знову підвівся і зник поміж деревами. Вона дійшла до того місця, де він переліз огорожу, і припинила переслідування. Іноді, коли в голову вдаряв адреналін, було важко пригадати, чого вчили на тренуваннях, однак зі зброї вона мала лише перцевий спрей. Рейчел уже оцінила переконливі розміри чоловіка, а тому підозрювала, що густий підлісок став би більшою перевагою для нього, аніж для неї. Окрім того, вона вже мала потрібне.
Рейчел стала навколішки, щоб роздивитися темно-червону пляму крові навколо завитка на металевій колючці. Жінка не могла покинути речового доказу без нагляду, але й не мала при собі нічого, щоб перерізати дріт, тому витягла з кишені чистий носовичок й вимочила все, що вдалося. Поглядаючи на дерева, вона почала довгий і крутий підйом назад на пагорб.
***
Бакстер першою з команди приїхала до офіса в неділю вранці й отримала термінове повідомлення від Служби захисту громадян. Їй довелося пройти важку процедуру перевірки особистості та захисних кодів, яка зайняла двадцять хвилин, щоб зрештою її таки з’єднали з Рейчел.
Вона розповіла Бакстер про те, що трапилося, а ще про коричневий конверт, який знайшла прив’язаним до воріт, коли повернулася до маєтку. У ньому була фотографія, зроблена в суботу вдень, коли Рейчел та її напарниця боролися з Фордом у саду перед будинком. На звороті було вже знайоме повідомлення:
«Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду».
Рейчел та її напарниця були надто відповідальними та прискіпливими. Вони змусили місцеву поліцію прочесати ліс, відгородили глинисту стежку, щоб уберегти відбитки черевиків, а ще носовичок, яким Рейчел вимочила кров на загорожі, помістили в пакет для речових доказів.
Це вперше вбивця припустився помилки, і вони збиралися скористатися цим.
Було зрозуміло, що Ендрю Форд більше не в безпеці в тому укритті. Сіммонс не зміг додзвонитися до Вульфа, а тому відправив Бакстер і Едмундса забрати Форда, поки сам намагався домовитися про альтернативні варіанти. Після кількох особистих дзвінків тим впливовим особам, із якими колись познайомився завдяки меру Тернблу, він зв’язався з послом Ірландії.
Посольство було логічним варіантом, адже там уже були озброєні офіцери служби дипломатичного захисту та основні заходи безпеки. Сіммонс якомога відвертіше розповів послу про проблеми Форда з алкоголем і його неврівноважену поведінку.
— Якщо так, то немає потреби перевіряти його паспорт, — пожартував посол.
Він запропонував Форду та міській поліції Лондона скористатися горішнім поверхом посольства, аж доки ситуація не вирішиться, а Фінлі випало провести там недільну ніч.
***
У неділю ввечері Едмундс повернувся додому виснажений цілоденною поїздкою. Вони залишили Форда на Фінлі, а потім Бакстер люб’язно підкинула його додому.
— Не випускай кота! — закричала до нього Тіа, щойно він переступив поріг.
— Кого?
Він мало не спіткнувся об крихітне смугасте кошеня, коли воно пролетіло повз нього і врізалось у вхідні двері.
— Ті? Що це? — запитав він.
— Його звати Бернард, і він буде мені за компанію, поки ти на роботі, — з викликом відповіла Тіа.
— Зовсім як немовля?
— Немовляти тут ще немає, хіба ні?
Дорогою до кухні Едмундс спіткнувся, коли крихітне кошеня почало дряпатися по його нозі. Тіа була просто в захваті і навіть не скаржилася, що він повернувся пізно, тож Едмундс вирішив не заперечувати і не нагадувати, що у нього жахлива алергія на котів.
***
У понеділок вранці заступник комісара взяла на себе обов’язки начальника відділку. Як на зло, аж до закінчення розслідування справи «Ляльки», Сіммонса таки понизили у званні до констебля з функціями детектива, а потім на нього чекали дисциплінарні заходи. Бакстер відновили до звичних обов’язків.
Її першою справою стала жінка, яка на смерть заколола чоловіка-зрадника. Нудно, і вона мусила це визнати. Бакстер витратила кілька годин на виснажливе заповнення паперів, щоб її похвалили за п’ять секунд розслідування. А ще вона мусила працювати разом із Блейком, який завжди упадав за нею. На щастя, Бакстер була такою обдарованою акторкою, що ніхто навіть не підозрював, що вона терпіти його не могла.
Сіммонс дописав на неохайній дошці в конференц-залі те, що вони знайшли за вихідні.
1. (ГОЛОВА) Наґіб Халід. «Палій»
2. (ТУЛУБ)? Маделін Оєрс — (адвокат Халіда)
3. (ЛІВА РУКА) платиновий перстень, юридична фірма? — Майкл Ґейбл-Коллінс — чому?
4. (ПРАВА РУКА) лак для нігтів? — Мішель Ґейлі — (наглядачка Халіда)
5. (ЛІВА НОГА) —?
6. (ПРАВА НОГА) детектив Бенджамін Чемберс — чому?
А — Реймонд Тернбл (мер)
Б — Віджай Рана/Халід (брат/бухгалтер) не був присутній на суді
В — Джаред Ґарланд (журналіст)
Г — Ендрю Форд (охоронець/п’яниця/колька в дупі) — охоронець лави підсудних
Ґ — Ешлі Локлен (офіціантка) чи (дев’ятирічна дівчинка)
Д — Вульф
***
Дорогою на роботу Едмундс спіткнувся об кота.
