Розділ 20
П’ятниця, 4 липня, 2014 [18.10]
Прокинувшись, Вульф зрозумів, що був уже в Лондоні. Вони з Фінлі проїхали через усю країну й назад, щоб передати Ендрю Форда команді захисту свідків. Жоден із них не знав, куди його мали відвезти потім, однак вони були майже впевнені, що це якесь віддалене місце у Південному Уельсі, адже зустріч із представниками Служби захисту громадян відбулася на стоянці Понтстицильського водосховища десь у Брекон Біконс.
Поїздка тривала чотирнадцять годин, і впродовж усього цього часу Форд був надзвичайно надокучливим, особливо після того, як на основних радіостанціях повідомили про передчасну смерть Ґарланда. Коли вони зупинилися на заправці, Вульф спробував додзвонитися до Бакстер, однак його лише переадресували на її автовідповідач. Фінлі змирився з думкою, що на решту шляху доведеться купити Форду пляшку горілки, сподіваючись, що так він хоча б ненадовго заткнеться.
— Тримай, Ендрю, — сказав Фінлі, повернувшись до авто.
Форд проігнорував його, і Фінлі важко зітхнув.
— Гаразд. Тримай, Святий Ендрю, помічнику вбивці дітей.
Форд почастував Фінлі розповіддю про те, як урятував «Палієві» життя від жорсткого, однак благородного вовка, і відтоді відмовлявся реагувати на будь-яке інше звертання, окрім повного титулу. Він ще вранці остаточно зіпсував їхній день, відмовляючись покидати свою нікчемну квартирку в Пекгемі, і саме тому вони запізнилися на зустріч і тепер мусили повертатися до столиці у час пік.
Водосховище стало для них приємною несподіванкою. Вони вийшли з авто й поринули в гуркіт стрімкої води. Видовище вражало: сонце осявало милі блакитної води, оточеної лісом, а від берега до, як виявилося, горішньої кімнати затопленої башти ішов вузький сталевий місток. На світлих кам’яних стінах виднілися склепінчасті вікна, а залізний флюгер на верхівці мідно-синього шпиля, здавалося, знайшов собі там укриття від наступу води, яка вже заявила права на решту замку.
Під ненадійним на вигляд містком у воді відкривалася величезна порожнеча, яка безупинно засмоктувала водосховище в темряву внизу так, немов із Землі витягли величезну пробку, і мовби хотіла затягти останній шматок башти в безодню. Перед тим, як почати зворотну подорож, Вульф і Фінлі трохи помилувалися пейзажем.
Вульф голосно позіхнув і випрямився, не впевнений у тому, де вони знаходилися.
— Пізно заснув учора? — запитав Фінлі, силкуючись не порушувати обіцянки не лаятися, коли на світлофорі попереду нього нахабно проштовхнулося якесь «ауді».
— Якщо чесно, минулої ночі я не дуже добре спав.
Фінлі глянув на друга.
— То що ти тут і досі робиш, друзяко? — запитав він. — Просто йди. Сядь на літак і лети.
— Куди? Моє обличчя вліпили чи не в кожну газету на планеті.
— Ну, не знаю, тропічні ліси Амазонії, австралійські пустелі. Зможеш перечекати.
— Я ні, так не можу, бо потім решту життя доведеться озиратися через плече.
— А життя-то може виявитися не таким уже й довгим.
— Якщо ми впіймаємо його… усе скінчиться.
— А якщо ні?
Вульф знизав плечима. У нього не було на це відповіді. Засвітився зелений, і Фінлі рушив.
***
Коли Андреа повернулася до редакції, її зустріли гучними оваціями. Люди поплескували її по спині та бурмотіли поздоровлення, коли вона проходила повз них до свого столу. Вона усвідомлювала, що її блузка й досі заляпана фальшивою кров’ю вже мертвого чоловіка, попри всі намагання відтерти її у вбиральні відділення невідкладної допомоги.
Вона дуже хвилювалася про Рорі, адже він мусив залишитися у лікарні для періодичного промивання ран, щоб нейтралізувати кислоту, що навіть через вісім годин після того, що сталося, роз’їдала його плоть. Лікар попередив її, що Рорі, ймовірніше за все, втратить великий палець на правій руці, а окрім цього, могли постраждати й більш віддалені нерви, які відповідали за керування вказівним.
Неочікувані аплодисменти неодночасно й зніяковіло затихли. Андреа сіла. На екранах під стелею, уже всоте за день, у сповільненому режимі транслювали запис того, як Ґарланд горів живцем. Камера, яку Рорі впустив на підлогу, усе зафільмувала, а тріщина в лінзі ще й чудово обрамлювала кадр. Із раптовою огидою вона відвернулася й помітила написану від руки записку, яку для неї залишив Елайджа:
«Мої вибачення. Мусив іти. Справжній запис убивства: геніально! У понеділок вранці зустріч, щоб обговорити майбутнє, — ти заслужила. Елайджа».
Незрозуміле повідомлення могло означати лише те, що він планує запропонувати їй постійну посаду в штаті, про яку вона завжди мріяла, однак, замість захоплення, Андреа відчула порожнечу. Вона неуважно взяла на таці з поштою коричневий конверт й відкрила його. З нього на стіл щось випало. Андреа оглянула маленьку металеву смужку, а потім витягла фотографію, на якій вони з Рорі виходили з «МЕ London».
«Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду», — прочитала вона вголос.
Андреа витягла телефон і надіслала повідомлення Бакстер. Хоча цей другий лист від убивці й був величезною новиною і тільки ще більше підтвердив її права на історію, жінка вклала вміст конверта назад і замкнула в шухляді.
Більше в цю гру вона не гратиме.
***
Посеред дерев’яного столу з «Ікеа» стояло кілька нестійких свічок, і це було водночас і романтично, і ризиковано, адже могло спричинити пожежу. Тіа затримувалася, щоб зачинити салон, а тому Едмундс повернувся додому раніше за неї й відразу ж почав готувати вечерю. Коли вона повернулася додому, то була в захваті від того, що він доклав стільки зусиль, тому поклала до морозильника порцію напівфабрикатів, яку купила для себе дорогою додому. Розпалені білим вином і десертом «Вейтроус», вони насолоджувалися спільним вечором, як робили це ще до переведення Едмундса.
До того як піти з роботи, Едмундс роздрукував купу старих справ, які планував переглянути після того, як Тіа піде спати. Він заховав їх угорі на кухонних шафках, де Тіа зі зростом у п’ять футів ніколи не змогла б їх знайти, однак навіть із плином часу геть забув про них, аж доки розмова не зайшла про його роботу.
— Ти був там? — запитала Тіа, несвідомо погладжуючи випуклий животик. — Коли той бідолашний…
— Ні.
— Але твій бос була. Я чула, як заступник комісара згадувала її ім’я.
— Бакстер? Вона не те, що мій бос. Вона… Хоча гадаю, можна й так.
— То над чим ти працював, коли все це трапилося?
Вочевидь, Тіа намагалася виявити інтерес до його роботи. Хоча вся інформація була конфіденційною, Едмундс навіть подумати не міг, щоб відштовхнути наречену, тому вирішив розповісти найменш важливі аспекти розслідування, які могли б відволікти її від його ролі в команді.
— Бачила в новинах фотографії «Ляльки»? Права рука належала жінці.
— Кому?
— Саме це я й намагаюся з’ясувати. Її нігті нафарбовані двома відтінками лаку, і я вважаю, що це ключ до її впізнання.
— Два відтінки на одній руці?
— Великий та ще три пальці були нафарбовані відтінком під назвою «Розламана цукерка», а останній — якимось іншим.
— Ти й справді вважаєш, що лак для нігтів зможе підказати, ким була жінка?
— Це все, що в нас є, — знизав плечима Едмундс.
— Це ж мав бути якийсь особливий лак, правда? — запитала Тіа. — Я мала на увазі, щоб хоч якось допомогти.
— Особливим?
— Ага, як-от у салон раз на тиждень приходить одна зверхня дама, щоб зробити манікюр, і Шері доводиться замовляти матеріали спеціально, тому що той лак містить справжні блискітки золота чи ще якийсь мотлох.
Едмундс уважно слухав трохи непослідовну розповідь Тіа.
— Такі лаки не продаються в більшості магазинів, тому що дуже легко розтріскуються, а коштують близько сотні фунтів за пляшечку.
Едмундс у захваті схопив Тіа за руку.
— Ті, та ти геній!
Після півгодинних пошуків в Інтернеті обмежених серій чи абсурдно дорогих лаків для нігтів, Едмундс подумав, що знайшов той невловимий відтінок, якого йому не діставало: «Російський вогонь 347» з обмеженої серії від Шанель.
— Цей лак продали у 2007 році на тижні моди в Москві за десять тисяч доларів за пляшечку! — прочитала Тіа, поки Едмундс наповнював їхні келихи.
— За лак для нігтів?
— Вочевидь, то була якась благодійна акція, — знизала плечима вона. — А навіть якщо й так, готова посперечатися, що не надто багато людей розгулюють десь із такою пляшечкою в сумочці.
***
Наступного ранку Бакстер отримала від Едмундса повідомлення з проханням зустрітися о 10 ранку біля фірмового магазину Шанель на Слоан-стрит. А коли вона нагадала йому, що з понеділка її відсторонили від справи, він просто відповів, що була лише субота.
Бакстер проспала, а тому запізно вийшла, а потім майже на дві хвилини ще й застрягла за інвалідним візком. Після жахливої смерті Ґарланда їй не хотілося нічого більше, окрім як просто жити й відчувати себе в безпеці, тож вона лише скрутилася на дивані й дивилася нічні телевізійні програми. Їй навіть удалося самотужки випити майже дві пляшки вина.
Коли інвалідний візок застряг у дренажі, Бакстер скористалася можливістю вирватися вперед і побачила Едмундса, який ішов вулицею трохи віддалік. Вона багато думала про його теорію, що хтось із команди зливає інформацію. Чим більше Бакстер думала про це, тим абсурднішим це здавалося. Зрозуміло, Вульф до цього причетний не був. Фінлі вона беззастережно довіряла. Сіммонса понизили за те, що став на її бік, і, хоча вона ніколи цього не визнає, проте Едмундсу вона довіряла так само, як і кожному з них.
Едмундс передав їй паперову склянку з теплуватою кавою і розповів про відкриття Тіа. Вона оцінила те, що він знову ставився до неї як до свого наставника з нестерпним характером. Не було ані сліду від співчуття чи втішання, якого вона так відчайдушно потребувала за день до цього, і його віра в неї знову додала їй упевненості в собі.
З магазину на Оксфорд-стрит вийшов менеджер, аби привітати їх. Щоб допомогти їм, надзвичайно вміла жінка витратила годину на телефонні дзвінки та перевірку рахунків. Зрештою, вона склала перелік із вісімнадцяти транзакцій, у сімох із яких були прізвища та адреси доставки.
— Були й інші, — сказала їм пишномовна жінка, — які ми відправляли на аукціони, призи, благодійні події. Люди, чиї контакти ми надали, — наші найкращі клієнти…
Жінка замовкла, читаючи роздруківку.
— Якісь проблеми? — запитала Бакстер.
— Містер Маркуссон. Він один із наших постійних клієнтів на Оксфорд-стрит.
Бакстер взяла в неї список і прочитала контактні дані.
— Тут сказано, що він мешкає у Стокгольмі.
— Гадаю, він розділяє час між Стокгольмом та Лондоном. У них із родиною є нерухомість у Мейфейр. І я впевнена, що маю адресу. Якщо дозволите, я за хвилину…
Жінка набрала номер їхнього головного відділення.
— Які шанси, що містер Маркуссон зараз ніжиться у якійсь сауні у Швеції? — пробурмотіла Бакстер Едмундсу.
— О, зовсім ні, люба, — промовила жінка, театрально тримаючи телефон подалі. — Учора він повернувся.
***
Навіть попри те, що його кабінет був порожнім, Сіммонс знову вирішив сісти за стіл Чемберса. До нього підійшло кілька людей з буденними справами, як-от обмін змінами та прохання про відпустку. Щоб зосередитися на завданні, він відмовився вирішувати будь-які питання, окрім найважливіших.
Дружина Сіммонса не надто добре сприйняла звістку про його майбутнє пониження, й він витратив більшість ночі на те, щоб переконати її, що вони все одно зможуть дозволити собі іпотеку та літню відпустку. Він не наважився сказати їй про те, що його взагалі можуть відсторонити на якийсь час без платні. Вони впораються. Так зажди бувало.
Він саме займався нудним завданням, звіряючи з базою даних зниклих людей прізвища зі складеного Едмундсом списку тих, хто хоч якось був причетний до справи Халіда. Як і Едмундс, Сіммонс був упевнений, що центром усіх убивств був Халід, хоча й не мав нічого переконливішого.
Він почав уже втрачати зосередженість, коли нарешті на п’ятдесят сьомому прізвищі натрапив на збіг. Сіммонс ще раз переглянув звіт, щоб дізнатися всі деталі. Датований 29 червня, суботою, звіт міської поліції Лондона склали наступного дня після того, як знайшли «Ляльку». Це мусила бути одна з їхніх трьох невпізнаних жертв.
— Сучий ти сину, — пробурмотів Сіммонс.
***
Бакстер і Едмундс вийшли крутими сходами до вхідних дверей чотириповерхового будинку, розташованого на затіненій, однак гамірній прилеглій вулиці у Мейфейрі. Лише постукавши двічі, вони почули звуки кроків, що коридором наближалися до них. Двері відчинив бадьорий чоловік із кавою в руці та з телефоном, затисненим між вухом і плечем. Він мав світле, довге, однак доглянуте, волосся, мускулисту статуру і був убраний у дорогу сорочку поверх синіх джинсів. Коли він нетерпляче глянув на них, їх огорнув надмірний запах засобу після гоління.
— Так?
— Містер Стефан Маркуссон?
— Правильно.
— Поліція. Нам потрібно поставити вам кілька запитань.
На противагу першому враженню, яке справив Маркуссон, він виявився люб’язним і гостинним. Чоловік провів їх помешканням, яке пасувало б радше георгіанській літературі, до вітальні, у якій до саду була відчинена суцільна скляна стіна. Бакстер була впевнена, що Рорі це точно сподобалося б, а тому вирішила зробити для нього кілька фотографій, якщо господар залишить їх на самоті.
Маркуссон відправив нагору свою гарненьку донечку, коли вона саме спустилася, щоб подивитися, хто прийшов, а коли з кімнати вийшла його вродлива дружина, щоб приготувати для них чай з льодом — причому обидві її руки були на місці — Едмундс замислився, чи не змарнували вони час. Однак із власного досвіду Бакстер знала, що чоловіки рідко купують такі чудернацькі подарунки для дружин, а тому було більше шансів отримати відверту відповідь, якщо її не буде в кімнаті.
— То як я можу вам допомогти? — запитав Маркуссон, і тепер його акцент став помітнішим.
— Ми вважаємо, що у квітні 2007 року ви були в Москві, — сказала Бакстер.
— Квітень, 2007, — Маркуссон вдивлявся кудись у простір. — Так, тиждень моди. Моя дружина тягає нас на всі ці покази.
— Нам потрібно запитати вас про те, що ви купили, поки були там, — Бакстер зупинилася, очікуючи, що чоловік згадає покупку на десять тисяч доларів. Вочевидь, цього не сталося. — Пляшечка лаку для нігтів від Шанель.
Саме тієї миті повернулася місіс Маркуссон із напоями, і Бакстер помітила зніяковілий вираз обличчя її чоловіка.
— Чому б тобі не скласти компанію Лівії? — сказав Маркуссон своїй дружині, ніжно обійнявши її зі свого стільця. — Ми скоро закінчимо.
Вродлива блондинка покірно вийшла з кімнати, хоча Едмундс помітив у її настрої різку переміну.
— Лак за десять тисяч? — запитала Бакстер, щойно двері зачинилися.
— Він був для жінки, з якою я зустрічався, коли бував тут. Тоді я багато подорожував, і часом мені ставало дуже самотньо, коли…
— Відверто кажучи, нас це не стосується, — перебила Бакстер. — Як її звати?
— Мішель.
— Прізвище?
— Ґейлі, здається. Ми вечеряли, коли я був у місті. Їй подобалися усі ці модні штучки, тож я купив їй подарунок.
— Коли ви востаннє її бачили? — запитав Едмундс, як і зазвичай, занотовуючи в записнику.
Відволікшись, він зробив ковток чаю з льодом і закашлявся. Бакстер не звернула на це уваги.
— Я порвав із нею, коли народилася донька, у 2010.
— Дуже люб’язно з вашого боку, — пробурмотіла Бакстер.
— Відтоді я не бачив її. Кумедно…
— Що? — запитала Бакстер.
— Минулого тижня я багато про неї думав, можливо, через усі ці повідомлення у новинах.
Бакстер і Едмундс обмінялися поглядами.
— Які повідомлення? — запитали вони в унісон.
— «Палія» знайшли мертвим. Наґіб Халід, адже так його звали? Справа в тому, що востаннє, коли я бачив Мішель, ми багато говорили про нього. Для неї це був значний крок.
— Що? — одночасно вигукнули Бакстер і Едмундс.
— Її закріпили за ним, — замислено сказав Маркуссон. — Мішель була його наглядачкою.
