Розділ 19
П’ятниця, 4 липня, 2014 [14.45]
Враховуючи важкість і невідоме походження ушкоджень Ґарланда, його терміново доставили прямісінько до відділення невідкладної допомоги лікарні Челсі та Вестмінстера, де на нього вже чекав лікар з опікового відділення. Упродовж усієї поїздки Бакстер тримала його за руку й відпустила лише, коли владна медсестра наказала їй вийти з кімнати.
Андреа та Рорі прибули кількома хвилинами пізніше на іншій швидкій. Із того, що Бакстер змогла розгледіти під клейкими опіковими пов’язками, його ліва рука виглядала так само невтішно, як і в готелі, однак тепер великого шматка плоті не діставало й на лівій долоні, а рани більше нагадували укуси, аніж опіки. Переговоривши з медсестрою, парамедики повернулися і забрали Рорі до лікаря.
Бакстер і Андреа мовчки сиділи зовні кав’ярні «Старбакс» неподалік від лікарні. Ґарланда терміново повезли до операційної ще дві години тому, але вони ще й досі нічого не знали про Рорі. Більшість часу Бакстер витратила, намагаючись з’ясувати, куди забрали Сема, щоб підтвердити жахливу історію, яка, безперечно, не минулася просто так.
— Я просто не розумію, що трапилося, — пробурмотіла Андреа, крутячи в руках зламаний помішувач для кави.
Бакстер ігнорувала її. Вона вже остаточно усвідомила, що, попросивши Андреа про допомогу, припустилася однієї з найбільших помилок у своєму житті, і щиро намагалася зрозуміти, як же так сильно могла помилитися в ній.
— Тобі геть нічого не можна довірити, — сказала їй Бакстер. — Ніколи не замислювалася, що все, до чого ти торкаєшся, перетворюється на лайно?
Бакстер спокушала думка знову розпалити сварку, однак вона вирішила, що нічого доброго з цього не вийде, до того ж Андреа вже й так почувалася винною та пригніченою, як і вона сама.
— Я думала, що допомагаю, — сказала Андреа, звертаючись сама до себе. — Саме так, як ти й сказала: «Якби нам тільки вдалося врятувати хоч одного з них, для Натана все здавалося б не таким безнадійним».
Бакстер вагалася, вирішуючи, чи варто розповідати Андреа про те, як він зачинив її в конференц-залі минулого ранку, а потім облишила й вирішила тримати язика за зубами.
— Здається, ми втрачаємо його, — сказала Андреа.
— Ґарланда?
— Вульфа.
Бакстер похитала головою.
— Ми — ні.
— Вам обом слід… Якщо ти хочеш… Ти здаєшся… Він має бути щасливим.
Якимось чином Бакстер зрозуміла, що Андреа мала на увазі, але проігнорувала невисловлену пропозицію.
— Ми — ні, — рішуче повторила вона.
***
«Пробач. З мене вечеря. Люблю тебе. Цьом»
Едмундс сидів на своїй половині столу Бакстер, намагаючись непомітно для Сіммонса написати повідомлення Тіа. Вона вже проігнорувала три його попередні вибачення.
— Едмундсе! — рявкнув Сіммонс якраз позаду нього. — Якщо ти маєш час на повідомлення, то знайдеш його й на те, щоб поїхати до судмедекспертів та з’ясувати, що в біса трапилося з тим чоловіком.
— Я?
— Так, ти, — випалив Сіммонс, із ненавистю глянувши на телефон, який тієї миті почав дзвонити в його кабінеті. — Вульф і Фінлі на іншому кінці країни, а Бакстер усе ще в лікарні. Тож у мене залишився ти, і тільки ти.
— Так, сер.
Едмундс відклав те, над чим працював, швидко протер стіл, аби Бакстер потім не кричала на нього, і вийшов з офіса.
***
— Як вона? — запитав як ніколи пригнічений Джо, коли саме мив руки в криміналістичній лабораторії. — Я бачив випуск новин.
— Гадаю, його дивилася вся країна, — промовив Едмундс. — Я не говорив із нею, але Сіммонс — так. Вона й досі в лікарні з Ґарландом.
— З її боку це турботливо, однак, боюся, зовсім марно.
— Його оперують, тож, мабуть, надія таки є.
— Ні. Я розмовляв зі спеціалістом із опіків, щоб повідомити йому, з чим вони мають справу.
— І що ж це?
Джо жестом вказав Едмундсу підійти до робочого столу, де під мікроскопом лежали друзки скла, які зібрали з дивана в готелі. На дні пробірки виднілося кілька крапель залишкової рідини. Туди було занурено металевий стержень, під’єднаний до дротів якогось приладу. На таці лежали залишки захисного паска, на яких ще й досі можна було помітити шматки Ґарландової шкіри, які намертво прикипіли до гуми.
— Думаю, ти вже знаєш, що ми намагалися відтворити постріл, який мав сфальсифікувати смерть Ґарланда? — запитав Джо.
Едмундс кивнув.
— Сіммонс казав нам.
— Гарний план. Сміливий, — відверто сказав Джо. — Тож як комусь удалося вбити когось несправжнім пістолетом? Удосконалити пістолет? Замінити холості патрони? Підмінити вибухову речовину позаду мішечка із кров’ю, так?
— Припускаю, що так.
— Неправильно! Усе це перевіряли, а потім ще раз, і ще раз. Тож наш убивця вирішив переробити захисний пасок, якого прикріпили навколо грудей Ґарланда. Це ж лише смуга гуми, усередині якогось матеріалу, тож зашкодити ніяк не може.
Едмундс підійшов до залишків паска, прикриваючи носа від смороду паленої плоті. З гуми стирчало кілька металевих пластинок.
— Гумову підкладку навколо його грудей, — сказав Джо, очевидно байдужий до запаху, — обплели смугами магнію, які і пропалили бідолаху за температури в кілька тисяч градусів за Цельсієм.
— Тож виходить, коли вони пробили мішечок із кров’ю…
— То запалили магнієві витки. На сегментах спереду я знайшов ще й шар каталізатора, щоб уже напевно.
— А як сюди вписується скло? — запитав Едмундс.
— Засіб ураження, якщо вибачиш мені цей термін. Убивця хотів бути впевненим, що Ґарланд не виживе. Тож прикріпив усередині паска ще й кілька ампул із кислотою, які від нестерпного жару вибухнули в незахищену плоть.
— Господи, — Едмундс несамовито нотував усе в записнику. — Що за кислота?
— Якщо справедливо, то це навіть не зовсім кислота. Ця речовина гірша, значно гірша. Одна з тих, які називають суперкислотами, імовірно, трифлатна, приблизно в тисячу разів сильніша від сірчаної.
Едмундс відступив на крок від невинної на вигляд пробірки.
— І ця речовина роз’їдає Ґарланда зсередини? — запитав Едмундс.
— Тепер розумієш? Це безнадійно.
— Її важко дістати?
— І так, і ні, — від відповіді Джо користі було мало. — Її часто застосовують у промисловості як каталізатор, а на чорному ринку, завдяки можливості використовувати її як зброю, на неї завжди є винятковий попит.
Едмундс важко зітхнув.
— Не засмучуйся, у мене для тебе є значно вагоміша підказка, — радісно сказав Джо. — Я дещо знайшов на «Ляльці».
***
Бакстер відійшла від столика, щоб відповісти на дзвінок із лікарні. За її відсутності Андреа неохоче витягла із сумочки робочий телефон й увімкнула його. Одинадцять пропущених дзвінків: дев’ять від Елайджі та два від Джефрі, отримані ще до того, як вона здогадалася повідомити йому, що в безпеці. Було ще й одне голосове повідомлення. Андреа набралася сміливості й приклала телефон до вуха:
— Де ти? У лікарні? Я намагаюся додзвонитися до тебе впродовж кількох годин, — почав занепокоєний Елайджа. — Говорив із працівницею готелю. Вона сказала, що ви знімали, коли це сталося. Мені потрібен той запис, зараз же. Я відправив техніка Пола до готелю із запасним ключем від фургона. Він забере його звідти. Подзвони мені, коли отримаєш це.
Коли Бакстер повернулася до столика, то побачила, що Андреа тремтить.
— Що? — запитала вона.
Андреа обхопила руками голову.
— О Боже.
— Що?
Андреа смиренно глянула на Бакстер.
— Запис у них, — сказала вона. — Мені шкода.
Усе, до чого вона торкалася, і справді перетворювалося на лайно.
Бакстер і Андреа попросили повернутися до лікарні, і їм довелося проштовхуватися крізь стіну телевізійних камер і репортерів, які взяли в облогу головний вхід. Андреа помітила, що Елайджа відправив Ізабель та її оператора, щоб вони повідомляли останні новини про жахливий інцидент, у центрі якого тепер опинилася вона сама.
— Спробуй власну пігулку на собі, — зауважила Бакстер, щойно вони опинилися у безпеці, зайшовши до ліфтів.
Медсестра провела їх до окремого кабінету, і з її поведінки Бакстер відразу здогадалася, що вона збиралася їм повідомити: «Незважаючи на всі їхні зусилля, пошкодження виявилися надто значними і серце Ґарланда зупинилося на операційному столі».
Хоча і знала, що так буде, незважаючи на те, що познайомилася з Ґарландом усього три дні тому, Бакстер розплакалася. Вона навіть не уявляла, що колись зможе позбутися неймовірного тягаря провини, і майже фізично відчувала, як це розриває її зсередини. Це вона відповідала за нього. Можливо, якби Ґарланд не зробив того, що запланував у неї за спиною… Можливо, якби вона…
Медсестра розповіла їм, що сестрі Ґарланда вже повідомили і, якщо вони хочуть посидіти з нею, то жінка в холі внизу, однак Бакстер цього не витримала б. Вона попросила Андреа побажати Рорі якнайшвидшого одужання і пішла з лікарні так швидко, як тільки змогла.
***
Джо витягнув тепер уже славнозвісний труп «Ляльки» з морозильника й вивіз його до центру лабораторії. Едмундс сподівався, що більше ніколи не побачить цього жахливого видовища. Як остання наруга над бідолашною жінкою, чий тулуб так по-варварському поєднали з п’ятьма окремими частинами тіла, по центру грудної клітки тепер з’явився цілий ряд нових стібків, який розходився поміж маленьких грудей та закінчувався на плечах. Хоча ще на місці злочину вони з’ясували, що ампутації та розчленування здійснювали вже після смерті жертв, Едмундсу здавалося, що цій безіменній блідій жінці дісталося найбільше.
— Ти знайшов щось під час розтину? — запитав Едмундс, несправедливо розізлившись на Джо за ще один нелінійний шов, який він залишив по собі.
— Що? Ні, нічого.
— Ну і?
— Зачекай хвилинку, а потім скажи мені, що з цим тілом не так?
Едмундс глянув на нього сповненими відчаю очима.
— Окрім очевидного, звісно ж, — додав Джо.
Едмундс глянув на моторошний труп, хоча в цьому й не було потреби. Він сумнівався, що взагалі коли-небудь зможе забути це видовище. Він ненавидів бути в цій кімнаті. Хоча цей труп і так був цілковито нелогічним, у ньому все одно ще було щось страхітливе. Едмундс розгублено глянув на Джо.
— Ні? Глянь на ноги. Зверни увагу, що вони різного розміру, і шкіра теж різного кольору, проте їх відрізали та прикріпили майже симетрично. А от руки виявилося важче скласти докупи: з одного боку бездоганна жіноча рука…
— Не те, що нам потрібна була ціла рука, щоб встановити особу за лаком для нігтів, — вставив Едмундс.
— … а з іншого боку лише кисть і перстень.
— Отже, рука власниці тулуба якимось чином мусила бути винятковою, — вловивши суть, сказав Едмундс.
— Так і є.
Джо взяв із папки кілька фотографій і передав їх Едмундсу, і той спантеличено глянув на них.
— Це татуювання.
— Татуювання, яке вона звела. Дуже вдало, мушу сказати. Металеві частинки з чорнила й досі помітні завдяки радіографії, однак інфрачервоний знімок іще чіткіший.
— Що це? — запитав Едмундс, опустивши знімки вниз.
— Твоя робота, — посміхнувся Джо.
***
Сіммонс уже більше години сидів у своєму задушливому кабінеті разом із заступником комісара, вислуховуючи її погрози, які вона, як завжди, лише «передавала згори». Потім вона кілька разів повторила, що у критиці його детективів, його відділку в цілому та його власної здатності ними керувати, вона на його боці. Сіммонс заледве міг дихати в тій кімнаті без вікон і відчував, як зі стрімким підвищенням температури у ньому починало наростати роздратування.
— Терренсе, я хочу, щоб детектива Бакстер тимчасово відсторонили від справи.
— За що конкретно?
— Мені потрібно сказати це вголос? По суті, своїм, якщо відверто, абсурдним планом, вона власноруч убила Джареда Ґарланда.
Сіммонс так утомився слухати стрімкий потік лицемірної отрути, який, здавалося, безупинно струменів із вуст цієї жінки. Він відчував, як із чола скочується піт, і обдмухував себе неймовірно важливими паперами.
— Вона присягається, що нічого не знала про це, — сказав Сіммонс. — І я вірю їй.
— Якщо так, то вона у кращому разі недостатньо кваліфікована, — заперечила Ваніта.
— Бакстер — одна з моїх кращих детективів, найвідданіша своїй справі, а ще знає матеріали цього розслідування краще за будь-кого іншого… окрім Вульфа.
— Ще одна твоя неминуча катастрофа. Думаєш, я не знаю, що консультант із психіатрії порадила відсторонити Вульфа від цієї справи?
— Що ж, у мене тут серійний убивця, який говорить інакше, — трохи різкіше, ніж збирався, випалив Сіммонс.
— Терренсе, зроби собі послугу. Тобі потрібно показати, що ти засуджуєш необачні дії Бакстер.
— Вона… не… знала! І що, по-твоєму, вона мала зробити інакше?
Тепер він втрачав над собою контроль. Сіммонсу просто хотілося вибратися з обмеженого простору цього тісного карцеру.
— Для початку, я…
— Хвилинку, мені начхати на це, бо ти навіть не уявляєш, із чим працює моя команда, та й звідки тобі знати? Ти не поліціянтка.
Ваніта лише глузливо всміхнулася з такого, не характерного для Сіммонса, випаду.
— А ти, Терренсе? Та невже? Сидячи тут у своїй маленькій комірчині. Ти прийняв свідоме рішення стати керівником. І так гарно починав на цій посаді.
Такий уїдливий коментар миттєво вивів Сіммонса з рівноваги. Йому ніколи й на думку не спадало, що його відокремили від решти команди.
— Я не відсторонятиму й не переводитиму детектива Бакстер, ба навіть не виноситиму їй догани за те, що виконувала свої обов’язки, ризикуючи сьогодні власним життям.
Ваніта підвелася.
— Подивимося, що на це скаже комісар. Я вже призначила прес-конференцію на п’яту годину. Нам потрібно зробити офіційні заяви про те, що трапилося вранці.
— Роби це сама, — випалив Сіммонс, теж підвівшись.
— Перепрошую?
— Я більше не братиму участі в жодних прес-конференціях, не слухатиму більше твоєї політики прикривання власного заду і не сидітиму тут на телефоні, поки мої колеги десь там, під ударом.
— Дуже ретельно подумай перед тим, як продовжити.
— О, я не складаю повноваження. От тільки я можу зробити чимало інших корисних речей. Вихід знайдеш сама.
Грюкнувши дверима, Сіммонс вийшов із кабінету. Він звільнив собі місце за порожнім столом Чемберса й увімкнув комп’ютер.
***
Коли Едмундс повернувся до офіса, Бакстер уже сиділа за своїм столом. Він двічі озирнувся на Сіммонса, який шукав в Інтернеті найгучніші історії Ґарланда. Едмундс заквапився до Бакстер і обійняв її, а вона, вражена, навіть не відхилилася.
— Я хвилювався, — промовив він, займаючи своє місце.
— Я мусила бути там аж доки… Заради Ґарланда.
— У нього й справді не було жодних шансів, — сказав Едмундс.
Він переповів їй свою розмову з Джо та знайдене татуювання.
— Нам потрібно почати з…
— Тобі потрібно почати з… — виправила Бакстер. — Мене відсторонили.
— Що?
— Сіммонс сказав, що заступник комісара наполягала на моєму тимчасовому усуненні від справи. Чи щонайменше, я мушу аж до понеділка чекати на переведення. Моє місце займе Сіммонс, а Фінлі люб’язно погодився поняньчитися з тобою.
Едмундс ніколи не бачив Бакстер такою пригніченою. Він уже хотів було запропонувати їй піти з офіса, переглянути інфрачервоні зображення залишків тату, коли до них підійшов неохайний кур’єр внутрішньої служби доставки.
— Детектив Емілі Бакстер? — запитав він, тримаючи в руках тонкий конверт, підписаний від руки і прикрашений кур’єрськими наліпками.
— Це я.
Вона взяла в нього конверт і вже хотіла було його відкрити, коли зрозуміла, що чоловік все ще витріщається на неї.
— Так?
— Раніше я приносив вам здебільшого квіти, чи не так? До речі, де вони всі?
— Після того, як вони вбили людину, їх запакували як речові докази, віддали криміналістам для аналізів, а потім спалили, — відверто відповіла вона. — Дякую, що принесли їх сюди.
Коли вражений чоловік розвернувся та пішов геть, не сказавши ані слова, Едмундс лише гмикнув. Бакстер відкрила конверт. На стіл випала тонка смужка магнію. Вони з Едмундсом стурбовано переглянулися, і він передав їй пару одноразових рукавичок. Бакстер витягла фото, на якому вона сідала до швидкої поруч із ношами Ґарланда. Фотографію знімали з великого натовпу, який зібрався, щоб побачити подальший хаос біля готелю. На звороті фотокартки від руки було написано послання:
«Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду».
— Він наближається, як ти й сказав, — промовила Бакстер.
— Він не може нічого із собою вдіяти, — відповів Едмундс, уважніше придивляючись до фотографії.
— Усі пунктуаційні знаки розставлено правильно.
— Теж мені дивина. Це ж очевидно, що він освічений, — сказав Едмундс.
— «Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду», — зачитала Бакстер уголос.
— Я на це не куплюся.
— Думаєш, це не він?
— О, я впевнений, що це він. Я просто на це не куплюся. Я не збираюся обговорювати це сьогодні, коли ти стільки пережила.
— Зі мною все гаразд.
— Щось не так. Чому він убив Ґарланда на день раніше, аніж сказав?
— Щоб покарати нас. Щоб покарати Вульфа за те, що його там не було.
— Це він хоче, щоб ми так думали. Однак, він не дотримав свого слова, пожертвувавши ідеальним розрахунком. Він вважає це своєю помилкою.
— До чого ти хилиш?
— Щось спровокувало його вбити Ґарланда раніше. Він запанікував. Або ми надто наблизилися, або він щиро вірив, що не зможе вбити Ґарланда завтра.
— Він був би в руках Служби захисту громадян.
— Як і Рана, якби Елізабет Тейт не дісталася до нього раніше. Окрім того, кому як не тобі знати, куди його мали відвезти. То в чому ж різниця?
— Я? За все відповідала я. Ні команда, ні Вульф у цьому участі не брали.
— Точно.
— Про що це ти?
— Я говорю про те, що ми або приймаємо можливість того, що вбивця спостерігав за усіма нами і вважав, що цього ранку був його останній шанс до того, як Ґарланд зник би…
— Щось не схоже.
— … або що хтось, гарно обізнаний зі справою, зливає йому інформацію.
Бакстер засміялася і похитала головою.
— Ого, а ти й справді знаєш, як заводити друзів, правда ж?
— Сподіваюся, що я помиляюся, — сказав Едмундс.
— Так і є. Хто з присутніх тут бажає Вульфу смерті?
— Уявлення не маю.
Якийсь час Бакстер над цим розмірковувала.
— То що нам робити?
— Залишити це між нами двома.
— Ну, звісно ж.
— А потім ми влаштуємо пастку.
