Розділ 17
Четвер, 3 липня, 2014 [15.20]
Вульфу довелося сісти в наземний поїзд до станції Пекгем Рай, і чомусь це стало для нього незрозуміло важкою повинністю. Щоб винагородити себе, він купив надзвичайно гарячий, подвійний обезжирений мокіято із сиропом без цукру, однак коли чоловік позаду замовив просто «Каву. Чорну», відчув себе надміру розніженим.
Головною вулицею він прямував до трьох башт місцевої ради, які гордо возвеличувалися над усім іншим, навіть не підозрюючи, а може, й зовсім не зважаючи, що решта населення вважала їх більмом на оці й радо знесла б за першої ж нагоди. На щастя, дизайнери цієї винятково відразливої будівлі вирішили пофарбувати її в неймовірний колір «похмурого, затягнутого хмарами та смогом, лондонського сірого неба», з яким, власне, будівля й зливалася впродовж дев’яноста відсотків року.
Вульф прямував до тієї, на якій висів напис «Башта Шекспіра», не впевнений, чи багато честі в цьому для такого величного чоловіка, і, наблизившись до знайомих краєвидів та звуків, лише зітхнув. Можливо, дюжина прапорів із зображенням Хреста святого Георгія, які розвівалися з вікон, урочисто присягали на вірність цій великій країні чи хоча б одинадцяти футболістам, які заслужили довіру. На балконі в п’ять футів зачинили собаку, стадфорширського тер’єра чи німецького шепгерда, як здалося Вульфу, і він невгамовно гавкав, а несвіжа білизна, розвішана сохнути, під дощем більше скидалася на гротескне сучасне мистецтво.
Хтось міг би звинуватити його у нетерпимості чи класовості, однак це не вони проводили половину життя, виконуючи свою роботу в однакових будівлях по всьому місту. Вульф відчував, що заслужив право ненавидіти їх.
Коли він наблизився до головного входу, то почув крики з протилежного боку будівлі. Вульф обійшов башту і не на жарт здивувався, побачивши неохайного чоловіка, вбраного лише у майку та труси, який звисав із балкона над ним. Двоє поліціянтів марно намагалися затягти його назад, а кілька сусідів, ризикуючи, перехилялися із власних балконів, приготувавши камери телефонів на той випадок, якщо їм пощастить зафільмувати його падіння. Вульф задоволено споглядав химерне видовище, аж доки сусідка в піжамі зрештою-таки його не впізнала.
— А ви часом не той детектив із телевізора? — закричала вона охриплим голосом звідкись згори.
Вульф проігнорував допитливу жінку. Чоловік, який звисав із балкона, раптом припинив верещати і глянув на Вульфа, який невимушено попивав свою каву.
— Я так розумію, Ендрю Форд? — промовив Вульф.
— Детектив Вульф? — запитав Форд з ірландським акцентом.
— Ага.
— Мені потрібно з тобою поговорити.
— Гаразд.
— Не тут. Піднімайся.
— Гаразд.
Вульф байдуже знизав плечима і попрямував до головного входу, а Форд тим часом незграбно перелазив назад через перила. Коли Вульф піднявся нагору, то зустрів біля дверей привабливу поліціянтку з Індійської поліції.
— Які ж ми раді вас бачити, — сказала вона.
Коли жінка заговорила, Вульф помітив у її посмішці значну прогалину й відчув, що починає злитися.
— Це він з вами зробив? — запитав він, жестом вказуючи собі на рот.
— Не зумисно, він сіпався, і мені варто було його відпустити. Усьому виною моя власна дурість.
— Трохи неврівноважений як для охоронця, хіба ні?
— Він уже рік не працює. Здебільшого лише пиячить і дебоширить.
— А де він працював?
— «Дебенгамс», якщо не помиляюся.
— Чого він хоче від мене?
— Каже, що знає вас.
Здавалося, Вульфа це здивувало.
— Напевно, заарештовував його.
— Можливо.
Поліціянтка провела Вульфа до розгромленої квартири. DVD та журнали валялися у коридорі, а спальня більше нагадувала смітник. Вони зайшли до невеликої кімнати, де кожну поверхню вкривали пляшки від дешевої горілки та коробки надміцного пива. Єдиний диван прикривала ковдра зі слідами від цигарок, і весь простір наповнював тьмяний запах поту, блювоти, попелу та сміття.
Ендрю Форд був майже на десять років молодший за Вульфа, однак виглядав набагато старшим за нього. Лисіючу голову вкривали пасма тонкого нечесаного волосся. Він мав непропорційну статуру: худорлявий, з маленьким, однак, чітко окресленим пивним черевцем і жовтуватою шкірою.
Вітаючись, Вульф помахав йому рукою. Він аж ніяк не збирався торкатися брудного чоловіка.
— Офіцер столичної поліції та головний слідчий у справі «Ляльки»… Детектив Натан Вульф, — у захваті процитував Форд, коротко зааплодувавши. — Вульф! Кльове ім’я. Вовк серед овець, хіба не так?
— Чи свиней, — зовсім неввічливо сказав Вульф, роззираючись у бридкій кімнаті.
Форд виглядав так, немов готовий був кинутися на нього, однак натомість лише розреготався.
— Бо ти коп. Дійшло, — сказав він, зовсім не зрозумівши, що Вульф мав на увазі.
— Ти хотів поговорити? — запитав Вульф, сподіваючись, що, можливо, Бакстер просто хотіла скинути це на нього.
— Не тоді, коли всі ці… — наступні слова він прокричав, — … свині навколо!
Вульф кивнув двом поліціянткам, і вони вийшли з кімнати.
— Якоюсь мірою, ми брати по нещастю, хіба не так? — сказав Форд. — Лише двоє справедливих представників закону.
Вульф відчув, як його серце сильніше забилося в грудях, коли чоловік з «Дебенгемс» описував себе як «представника закону», однак пропустив це. Проте йому почав уриватися терпець.
— Про що ти торочиш? — запитав він.
— Я хочу допомогти тобі, Вульфе, — Форд закинув голову назад і голосно застогнав.
— Щось не схоже.
— Ти дещо пропускаєш, — самовдоволено сказав Форд. — Дещо дуже важливе.
Вульф чекав, поки той продовжить.
— Я знаю те, чого ти не знаєш, — по-дитячому проспівав Форд, насолоджуючись незнайомим йому відчуттям влади.
— Та гарненька поліціянтка, якій ти вибив зуба…
— Індійка? — Форд зневажливо змахнув рукою.
— … Вона сказала, що ти знаєш мене.
— О, я знаю тебе, Вульфе, але ти зовсім мене не пам’ятаєш, правда?
— То дай мені підказку.
— Ми провели в одній кімнаті сорок шість днів, однак жодного разу не розмовляли.
— Гаразд, — невпевнено промовив Вульф, сподіваючись, що двоє поліціянток не встигли далеко відійти.
— Я не завжди працював у магазині. Колись я був людиною.
Вульф залишався спокійним.
— І я бачу, що ти й досі носиш те, що я залишив тобі на пам’ять.
Вульф спантеличено глянув на свою сорочку і штани. Обмацав кишені, а потім глянув на годинник.
— Тепліше!
Вульф закотив рукав, виставляючи значні опіки на лівій руці та цифровий годинник.
— Гаряче, гаряче, гаряче!
Вульф зняв годинник, щоб показати решту тонкого білого шраму, який оперізував його зап’ясток.
— Охоронець лави підсудних? — крізь зціплені зуби запитав Вульф.
Форд відповів не відразу. Він схвильовано потер обличчя і пройшов до кухні, щоб узяти пляшку горілки.
— Ти мене недооцінюєш, — зрештою-таки відповів він, награно образившись. — Я — Ендрю Форд, той, хто врятував життя «Палію»!
Він розлючено зробив великий ковток із пляшки, з якої йому потекло на коліна.
— Якби я так не геройствував, відтягуючи тебе від нього, то він би не вижив і не вбив би те останнє дівча. Святий Ендрю! Ось що я хочу, щоб написали на моїй могилі: «Святий Ендрю: помічник дитячого серійного вбивці».
Форд почав плакати. Він опустився на диван і натягнув на себе огидну ковдру, скидаючи на підлогу погано встановлену попільничку.
— Ось і все. Відішли тих свиней геть. Не хочу, щоб мене рятували. Я лише хотів сказати тобі… допомогти тобі.
Вульф дивився на нікчемне створіння, коли воно знову хильнуло з пляшки й увімкнуло телевізор. Коли Вульф виходив із кімнати, на всю гучність лунала вступна тема дитячої програми.
***
Андреа у приголомшливій тиші спостерігала, як її оператор Рорі, одягнений у костюм капітана космічного корабля, за допомогою лазерного променя — (а насправді, обгорнутої фольгою палиці) обезголовлює інопланетянина (підозріло схожого на його друга Сема). Із рани полилися потьоки зеленого слизу, і, надто переграючи, решта тіла таки перестала рухатися.
Рорі натиснув на паузу.
— То що думаєш?
Рорі було вже за тридцять, однак одягався він як неохайний підліток. Він мав трохи зайвої ваги, тонку рудувату борідку та приязне обличчя.
— Кров — зелена, — сказала Андреа, усе ще трохи вражена кривавим записом.
Відео виявилося малобюджетним, проте ефектним.
— Це був Краатер… прибулець.
— Он воно що. Я вдячна, однак, якщо ми хочемо отримати хоч якийсь шанс переконати Емілі погодитися, то вона має побачити червону кров.
Андреа домовилася зустрітися з Бакстер та Ґарландом у кіностудії Рорі «СтарЕльф Пікчерс», яка раніше була гаражем десь за станцією Броклі. Хоча це ніяк не стосувалося того плану, який вони обговорювали вчора, чекаючи на Бакстер, Андреа, Ґарланд, Рорі та його співпродюсер (актор), найкращий друг сперечалися стосовно найліпшого способу розіграти чиюсь смерть.
Переглянувши більше десятка смертельних сцен із архіву «СтарЕльф», вони дійшли висновку, що видалення нутрощів — проблематично, обезголовлення — реалістично, однак це вже буде занадто, а вибухи інколи відбуваються не так, як слід, і підтвердженням цьому був великий палець Сема, законсервований у банці, яка й досі стояла на видноті над робочим пультом. Вони вирішили, що найкращим способом буде прямий постріл у груди.
Зрештою, Бакстер таки приїхала, хоча і спізнилася на сорок хвилин. Вона була вражена тим, що Рорі та Сем гаяли час, потураючи Ґарланду, й дозволили йому по-справжньому вистрілити. Посперечавшись упродовж п’ятдесяти хвилин та кілька разів пригрозивши Ґарланду, що ризикуватиме він сам, Бакстер неохоче погодилася припинити кричати, щоб дати їм змогу висловитися. Сумніваючись, вона роззирнулася навколо, і Ґарланд розумів, чому вона так скептично ставилася до майстерності команди «СтарЕльф». На щастя, Бакстер не помітила над головою банки з великим пальцем.
— Знаю, у вас є домовленості, але ми можемо це зробити, — Рорі із захопленням підготував виставу.
П’ять днів тому вони вже зустрічалися, коли Бакстер випадково познайомила його улюблену камеру з тротуаром біля Кентіш Таун. На щастя, Рорі був не з тих, хто триматиме зло, і, здавалося, він був щиро захоплений перспективою їхньої таємної домовленості.
Вони із Семом жваво пояснили, що неймовірно реалістичний ефект, який використовують у фільмах та театральних виставах по всьому світу, досягається тим, що під одягом людини ховають тонкий пакетик із кров’ю (зазвичай, презерватив). До задньої стінки цього пакетика прикріплюють маленьку петарду, тривожно схожу на крихітну динамітну шашку, щоб виштовхнути кров назовні. Замість джерела струму для іскри, яка й спричиняє іскру, застосовують годинникову батарейку й активізують її за допомогою саморобного приймача Рорі. І нарешті, щоб уникнути опіків та віддачі, між шкірою та вибуховою речовиною потрібно одягти товстий гумовий пасок.
Коли Андреа відійшла вбік, щоб подзвонити, Рорі припустився помилки в поводженні з «Глоком 22», яким вони збиралися застрелити Ґарланда, і необачно простягнув йому важку зброю так, неначе то був пакетик із чіпсами. Вочевидь, оглядаючи пістолет, Ґарланд почувався не у своїй тарілці, а Бакстер аж зіщулилася, коли він наївно зазирнув у дуло.
— На вигляд як справжній, — знизав плечима Ґарланд.
— Так і є, — радісно сказав Рорі. — Це кулі несправжні.
Він висипав у долоню Ґарланда кілька холостих куль.
— Патрони наповнені порохом для того, щоб створити спалах і звук пострілу, однак самої кулі там немає.
— Але ж із самого пістолета вилучили ударник, правильно? — запитала Бакстер, — інстинктивно пригинаючись, коли Ґарланд змахнув пістолетом у її бік.
— Ага, зазвичай так і роблять, — сказав Рорі, ухиляючись відповісти на очевидне запитання.
— А в цьому? — тиснула на нього Бакстер.
— Не зовсім, ні.
Бакстер схопилася за голову.
— Він повністю легальний, — виправдовуючись, сказав Рорі. — У мене є ліцензія. Ми знаємо, що робимо. Це абсолютно безпечно. Поглянь…
Він розвернувся до Сема, який налаштовував одну з відеокамер.
— Ти знімаєш? — запитав він.
— Ага, — стурбовано сказав Сем.
Без попередження, Рорі зняв запобіжник і натиснув на курок. Пролунав гучний постріл, а з грудей Сема вирвалися темно-червоні бризки крові. Андреа квапливо повернулася до них. Бакстер і Ґарланд нажахано витріщилися на калюжу крові, яка швидко збільшувалася. Сем кинув викрутку додолу і насупився на Рорі:
— Телепню, спершу я збирався переодягти футболку, — сказав він перед тим, як знову повернутися до камери.
— Це було неймовірно! — вигукнув Ґарланд.
Вони всі вичікувально глянули на Бакстер, хоча з виразу її обличчя було зрозуміло, що побачене її заледве вразило.
Вона розвернулася до Ґарланда.
— Ми можемо поговорити надворі?
Бакстер відімкнула авто, щоб вони могли поговорити наодинці. Вона згребла безлад із пасажирського сидіння на підлогу.
— Просто, щоб прояснити все до кінця, — почала вона. — Ми не збираємося фальсифікувати твою смерть. Це, напевно, найдурніше з усього, що я коли-небудь чула.
— Але…
— Я казала тобі, що маю план.
— Але хіба ти не…
— Ми вже й так занадто довірилися цим людям. Можеш собі уявити, що станеться, якщо з’явиться хоч слово про те, що столичній поліції доводиться фальсифікувати смерті людей, аби зберегти їм життя?
— «Аби зберегти їм життя» — важлива частина речення, — сказав Ґарланд, починаючи надзвичайно хвилюватися. — Ти мислиш, як поліціянтка!
— Я і є поліціянтка.
— Це моє життя і моє рішення.
— Я цього не робитиму, — сказала Бакстер. — Остаточна відповідь. Якщо ти не потребуєш моєї допомоги — гаразд. Але я маю план і прошу тебе довіритися мені.
Налякана словами, які щойно вирвалися з її вуст, Бакстер напружилася. Ґарланда вони так само здивували. Не марнуючи можливості використати свою неминучу загибель як інструмент зваблення, він потягнувся до руки Бакстер.
— Гаразд… Я вірю тобі, — промовив він, а потім показово заскиглив, коли Бакстер провернула його зап’ясток на себе.
— Добре. Добре. Добре, — скавчав він, доки Бакстер нарешті не відпустила.
— Повечеряємо? — спокійно запитав він.
— Я вже казала, ти не мій тип.
— Успішний? Рішучий? Вродливий?
— Приречений, — сказала вона, посміхнувшись, коли побачила, як із його обличчя сповзла самовдоволена посмішка.
Зазвичай вона не терпіла б його незграбних загравань, однак після неймовірно невдалого зваблення Вульфа минулого вечора, Бакстер просто насолоджувалась увагою.
— Гарна відмовка, якщо не захочеш піти на друге побачення, — сказав Ґарланд, швидко повернувши собі впевненість.
— Припускаю, що так, — посміхнулася Бакстер.
— Тоді це «так»? — з надією запитав Ґарланд.
— Ні, — посміхнувшись, сказала вона.
— Але це ж не зовсім «ні», так?
Якусь мить Бакстер над цим подумала.
— Ні.
***
Прожекторне освітлення наповнювало фальшивим місячним сяйвом, здавалося, безкінечні підземні архіви, відкидаючи довгі тіні між рядами металевих стелажів, сягаючи вузьких проходів, наче пальці, які тягнулися з темряви. Едмундс втратив відчуття часу, сидячи зі схрещеними ногами на жорсткій складській підлозі. Навколо нього був розкиданий вміст сімнадцятої коробки з речовими доказами з його списку: фотографії, зразки ДНК, покази свідків.
І Бакстер, і Вульф усе одно були зайняті, тому він схопився за можливість навідатися до Центрального архіву, розташованого на об’єкті під охороною в передмісті Ветфорда. Майже п’ять виснажливих років знадобилося для того, щоб виконати неймовірне: відсканувати, підготувати та сфотографувати кожний запис, зроблений міською поліцією Лондона, однак фізичні речові докази все одно потрібно було зберігати.
Якщо речі в менш серйозних злочинах могли повертати родинам чи знищувати після терміну, встановленого судом, усі речові докази, які стосувалися вбивств і серйозних злочинів, зберігали без визначеного терміну. Якийсь час їх тримали в поліційних відділках, залежно від місця та можливостей, а потім перевозили до архіву з контролем температури та охороною. Дуже часто справи відкривали знову, коли з’являлися свіжі докази, свідчення, або коли завдяки новітнім технологіям вдавалося з’ясувати щось нове, тому ці різноманітні пам’ятки смерті зберігали значно довше за тривалість життя всіх причетних до справи.
Едмундс потягнувся й позіхнув. Кілька годин тому він чув, як хтось котив візка, однак тепер був сам у величезному складі. Не знайшовши нічого, що хоч якось могло пов’язати цих випадкових жертв із «Лялькарем», він обережно склав речові докази до коробки. Повернувши її на місце, він викреслив справу зі свого списку. І лише тієї миті усвідомив, що вже була 19.47. Голосно вилаявшись, він побіг до віддаленого виходу.
Щойно Едмундс пройшов охорону, йому повернули телефон, і коли він видряпався сходами на перший поверх, то з’ясував, що має п’ять пропущених дзвінків від Тіа. До того, як хоча б подумати їхати додому, Едмундс мусив повернути авто загального користування до Нового Скотленд-Ярда.
***
Вульф сидів біля бару «Пес і Лис» на головній вулиці Вімблдон, допиваючи вже другу пінту «Естрелла». За такої прохолодної погоди він єдиний наважився зайняти столик надворі, особливо тепер, коли над головою збиралися загрозливі дощові хмари, однак він не хотів пропустити, як Бакстер повернеться до своєї модної квартири в будинку навпроти. О 20.10 він побачив, як її чорне «ауді» мало не врізалося в пішохода на розі, а потім зупинилося на прилеглій вулиці. Вульф залишив решту свого, тепер уже теплуватого пива й пішов. Коли у світлі фар з’явилася Бакстер, він був у десяти метрах від неї. Потім відчинилися пасажирські дверцята, і з авто вийшов незнайомий йому чоловік..
— Десь поруч точно мають продавати равликів, і я з’ясую, де саме, — промовив він.
— Хочеш, щоб тебе знудило під час твоєї останньої трапези? — із глузливою посмішкою запитала Бакстер.
— Я відмовляюся помирати до того, як покладу першого огидного, слизького, брудного молюска собі до рота.
Бакстер відчинила багажник, витягла сумки та замкнула авто. Відчувши, в якому незручному становищі опинився, Вульф запанікував і, коли вони почали рухатися, пригнувся за скринькою для пошти. Бакстер та її знайомий вже майже пройшли повз нього, але потім все ж таки помітили ошатного чоловіка, який зігнувся на тротуарі.
— Вульф? — не вірячи власним очам, запитала Бакстер.
Вульф невимушено підвівся й посміхнувся, так, наче для них було цілком нормально так вітатися.
— Привіт, — сказав він і подав руку зухвало вбраному чоловікові. — Вульф… або Натан.
— Джаред, — сказав Ґарланд, потиснувши йому руку.
Вульф виглядав здивованим.
— А, так ви…
Помітивши нетерпеливість на обличчі Бакстер, він не закінчив запитання.
— Що в біса ти тут робиш? Чому ховаєшся?
— Я боявся, що це може поставити нас у незручне становище, — промимрив Вульф, жестом вказуючи на Ґарланда.
— А тепер це не так? — запитала вона, червоніючи. — Можеш дати нам хвилинку? — сказала вона Ґарланду і той пройшов вулицею далі.
— Я прийшов, щоб вибачитися за минулий вечір і ранок і, взагалі-то, за все, — сказав Вульф. — Я подумав, ми могли б десь перекусити, однак, здається, в тебе вже є плани.
— Це не те, чим здається.
— Це нічим не здається.
— Добре, бо це не так.
— Я радий.
— Правда?
З усіма цими недомовками розмова ставала все напруженішою.
— Я краще піду, — сказав Вульф.
— Так і зроби, — відповіла Бакстер.
Він розвернувся й пішов у протилежному від станції напрямку, лише для того, щоб утекти. Розлючена на себе, Бакстер вилаялася, а потім наздогнала Ґарланда в кінці вулиці.
