Розділ 15
Середа, 2 липня, 2014 [19.05]
О 8.57 завалившись нарешті на не надто привабливий матрац, Вульф навіть не скинув черевиків. Вони з Фінлі працювали всю ніч на двох місцях злочинів, між якими була відстань у чверть милі: охороняли речові докази, стримували висвітлення у пресі, опитували свідків та складали офіційні звіти. Коли Фінлі все ж висадив його біля будинку, жителі міста лише поспішали на роботу; а вони обоє були надто виснажені, щоб навіть говорити.
Він сидів на жорсткій підлозі, жував тост у повний рот і дивився перший випуск Андреа цього дня, однак вимкнув телевізор, як тільки на екрані з’явилася фотографія, на якій він сидів біля понівеченого тіла Елізабет. Він неохоче поплентався до спальні й заснув за кілька секунд після того, як заплющив очі.
Він сподівався поїхати до лікаря, щоб той оглянув його руку, однак проспав аж до шостої вечора, коли його розбудив дзвінок Сіммонса. Обмовившись кількома словами про похорон мера Тернбла, він коротко розповів йому, як далеко просунулося розслідування протягом дня та про витік інформації у пресу минулої ночі. Після нерішучої паузи він розповів і про відкриття Бакстер. Криміналісти підтвердили, що волосся з гребінця детектива Чемберса дало повний збіг із правою ногою «Ляльки». Наостанок він нагадав Вульфу, що той може відійти від справи, коли захоче.
Вульф розігрів у мікрохвильовці пасту із фрикадельками швидкого приготування, однак після розмови із Сіммонсом ніяк не міг позбутися образу закривавленого фартуха вбивці. Переглядаючи нечіткий запис із камер відеоспостереження, Вульф розмірковував про те, чия ж то кров уже засохла на брудному фартухові, хто ж помер ще до того, як убивця заявив права на голову Наґіба Халіда як на почесний трофей. Тепер усе стало на свої місця. Вбивця мусив убити Чемберса до того, як той поїхав би з країни на два тижні.
Вульф сів перед телевізором, та, як виявилося, кошмарна його фотографія вже розлетілася іншими каналами новин, і складалося враження, що всі вони заповнюють ефірний час, обговорюючи, чи достатньо кваліфікований Вульф для такої важливої ролі у розслідуванні. Він осилив лише два шматочки схожої на плоть страви й відсунув її подалі. Вульф уже хотів було зішкребти решту у смітник, аж раптом задзвонив телефон. На жаль, він і досі не міг відчинити жодного вікна, інакше одним порухом позбувся б одночасно і надокучливого репортера, і відразливої вечері. Неохоче, він усе ж таки натиснув кнопку на приймачі.
— Натан Вульф: офірний цап, людина з обкладинки і ходячий труп, — життєрадісно промовив він.
— Емілі Бакстер: емоційно зламана та досить-таки п’яна. Я можу піднятися?
Вульф усміхнувся, натиснув ще одну кнопку, а потім квапливо заштовхав найбільший безлад у спальню і зачинив двері. Він впустив Бакстер, убрану в затісні джинси, чорні ботильйони та білу мереживну кофтинку. На очах — димчасто-синій макіяж, а через поріг повільно просочувався аромат її солодких квіткових парфумів. Зайшовши до гнітючої обшарпаної кімнати, вона передала йому пляшку червоного вина.
Попри те, що Вульф знав Бакстер упродовж стількох років, він ніколи не міг звикнути до того, як вона виглядала у звичайному одязі — молодшою, витонченішою, тендітнішою. Їй більше пасували б танці чи вечірки, аніж трупи та серійні вбивці.
— Стільця? — запитав він.
Бакстер роззирнулася кімнатою, в якій не було меблів.
— А в тебе є хоч один?
— Саме тому я й питаю, — сухо промовив Вульф.
Він витягнув для неї до центру кімнати коробку з надписом «Штани і сорочки», а потім відшукав келихи для вина в тій, на яку збирався сісти. Потім наповнив два невеликі келихи.
— Що ж, це місце виглядає трохи… — Бакстер замовкла з таким виразом на обличчі, немов не хотіла ні до чого торкатися.
Потім вона майже так само глянула на Вульфа, його зім’яту сорочку та скуйовджене волосся.
— Я щойно прокинувся, — збрехав він. — Від мене смердить і мені потрібно в душ.
Обоє надпили по ковтку вина.
— Уже чув? — запитала вона.
— Чув.
— Знаю, ти не був його великим шанувальником, однак для мене він багато означав, розумієш?
Потупивши очі в підлогу, Вульф кивнув. Вони ніколи так не розмовляли.
— Сьогодні я плакала на руках у свого стажера, — згораючи від сорому, промовила Бакстер. — Я ніколи не зможу спокутувати цього.
— Сіммонс сказав, це ти про все здогадалася.
— Усе одно… мій стажер! Це було б нормальним, якби на його місці був ти.
Запала важка пауза, яка від розуміння, що вони обоє уявили, як його руки обіймають її, затягнулася ще більше.
— Хотіла б я, щоб ти був там, — пробурмотіла Бакстер, ніби підкреслюючи, що цього не сталося, й підняла димчасті очі, щоб оцінити реакцію Вульфа.
Він ніяково посовався, а коли Бакстер щедро долила в їхні келихи й нахилилася ближче, ще й розчавив щось усередині коробки, на якій сидів.
— Не хочу, щоб ти помирав.
Її мова була нечіткою, а тому Вульф замислився, скільки вона встигла вже випити до того, як прийшла до нього. Бакстер потягнулася й узяла його за руку.
— Можеш повірити, що вона вважала, ніби між нами щось є?
Вульф скористався нагодою, щоб вставити зовсім недоречне:
— Андреа?
— Знаю! Божевільно, правда? Я мала на увазі, якщо подумати, ми головним чином страждали від негативних наслідків подружньої зради, але так і не насолодилися… позитивними.
Її великі очі знову дивилися на нього. Вульф відпустив її руку й підвівся. Бакстер відхилилася назад і поволі смакувала вино.
— Ходімо кудись, знайдемо, де перекусити, — захоплено запропонував він.
— Я не дуже…
— Упевнений, що так! Далі вулицею є простеньке місце. Дозволь мені заскочити в душ. П’ять хвилин — і ми йдемо.
Вульф майже побіг до ванної кімнати. Двері прилягали нещільно, а тому, щоб зачинити їх, довелося підкласти рушника. Потім Вульф якомога швидше роздягнувся.
Бакстер підвелася й відчула легке запаморочення. Похитуючись, вона пройшла до кухні, вилила решту вина зі свого келиха й наповнила його водою з-під крана. Вона набрала ще одного, а потім випила ще три. Бакстер дивилася на порожню квартиру навпроти, де геніальний убивця, який стояв за всіма цими стражданнями і смертями, пишаючись, виставив своє жахливе страховисько.
Вона думала про Чемберса. Про те, як під силою погроз у відчайдушній спробі захистити дружину він подзвонив Єві.
Крізь тонку стіну ванної кімнати долинало приглушене плюскотіння увімкненої води.
Вона згадала понівечене тіло Елізабет Тейт під дощем на тій чорно-білій фотографії, де Вульф тримав її за руку.
У душі було гарне відлуння, і Бакстер чула, як він фальшиво мугикав щось собі під ніс.
Вона думала про Вульфа і про те, як усвідомлювала, що не зможе врятувати його.
Бакстер поставила келих у раковину, глянула на своє відображення у мікрохвильовці й попрямувала до дверей ванної кімнати. Уже вдруге за день її серце шалено забилося в грудях. Смуга світла між дверима та рамою підказувала їй, що Вульф або не зміг замкнутися, або зумисне цього не зробив. Вона взялася за металеву дверну ручку, глибоко вдихнула…
У вхідні двері хтось постукав.
Усе ще тримаючись за хлипку ручку, Бакстер завмерла. Вульф нічого не підозрював і продовжував наспівувати щось у душі. Постукали ще раз, тепер уже наполегливіше. Вона пошепки вилаялася, кинулася до вхідних дверей і різко їх розчинила.
— Емілі!
— Андреа!
Дві жінки стояли в ніяковій тиші, й жодна з них не знала, що сказати далі. З ванної вийшов Вульф, обгорнувшися навколо стегон рушником. Він уже був на півдорозі до спальні, коли помітив їхні докірливі погляди. Він зупинився, оглянув не найкращу ситуацію, що розгорталася біля дверей, похитав головою і замкнувся у спальні.
— А виглядає затишно — сказала Андреа, одночасно і задоволена від того, що мала рацію, й обурена цим.
— Припускаю, що тобі краще зайти, — сказала Бакстер, відступаючи вбік і ніби захищаючись, схрестила руки. — Коробку?
— Я постою.
Бакстер спостерігала за тим, як Андреа розглядала обшарпану квартиру Вульфа. Як і завжди, вона мала до нудного бездоганний вигляд, і кожний її крок супроводжувало дратівливе цокання дизайнерських підборів.
— Це місце… — почала Андреа.
— Зовсім не те? — сказала Бакстер, бажаючи дати зрозуміти цій багатійці, що її квартира середнього класу абсолютно не схожа на цю діру.
— Чому він живе тут? — прошепотіла Андреа.
— Припускаю, бо ти обдерла його як липку під час розлучення, — розгнівано сказала Бакстер.
— Тебе це не стосується, — пошепки відповіла Андреа, — але ми збиралися розділити будинок п’ятдесят на п’ятдесят.
Запала ніякова тиша, й вони обоє роззиралися в надто маленькій кімнаті.
— І щоб ти знала, — продовжила Андреа, — ми із Джефрі допомагали Натану з грошима, коли він тільки-но вийшов з лікарні.
Бакстер підняла напівпорожню пляшку червоного вина.
— Вина? — люб’язно запропонувала вона.
— Залежно від того, яке воно.
— Червоне.
— Бачу. Я мала на увазі звідки?
— Моррісонс.
— Ні, я хотіла сказати… Я пас.
Бакстер знизала плечима й повернулася до своєї коробки.
***
Вульф одягався вже більше п’яти хвилин, однак усе одно стояв посеред похмурої спальні чекаючи, поки викрики у сусідній кімнаті притихнуть. Бакстер звинуватила Андреа у тому, що вона користується стражданнями інших, і Андреа сприйняла це за образу, навіть попри те, що, без сумніву, так і було. Андреа у свою чергу звинуватила Бакстер у тому, що вона п’яна, і це теж образило останню, навіть попри те, що без сумніву, так і було.
Коли суперечка перейшла на стосунки Вульфа та Бакстер, він нарешті вийшов із схованки.
— Як довго це вже триває? — випалила Андреа їм обом.
— Я з Бакстер? — невинно запитав Вульф. — Не будь смішною.
— Смішною? — ображено крикнула Бакстер, і це аж ніяк не полегшило становище. — То для тебе смішна навіть думка про те, що я можу тобі подобатися?
Вульф лише зіщулився, достеменно знаючи, що хай би там що він зараз не сказав, це буде неправильним.
— Я нічого такого не мав на увазі. Ти ж знаєш, що я вважаю тебе прекрасною, розумною, неймовірною.
Бакстер самовдоволено всміхнулася Андреа.
— Неймовірною? — закричала Андреа. — І ти й досі намагаєшся це заперечувати? — вона розвернулася до Бакстер. — Виходить, ти живеш тут із ним?
— Я б не жила у цій паскудній дірі, навіть якби від цього залежало моє життя, — заперечила п’яна Бакстер.
— Гей! — вигукнув Вульф. — От спасибі. Тут просто треба зробити ремонт.
— Ремонт? Радше знести! — засміялася Андреа, щойно вступивши у щось липке. — Усе, про що я прошу, це щоб ти був чесним. Яка вже тепер різниця?
Вона підійшла ближче, щоб поговорити з Вульфом, дивлячись йому у вічі.
— Натане…
— Енді…
— У тебе роман? — спокійно запитала вона.
— Ні! — у розпачі заревів він. — Це ти викинула наш шлюб як непотріб!
— Ви двоє впродовж багатьох місяців практично жили разом. Невже ти й справді думаєш, що я повірю, що у вас не було сексу?
— Що ж, ми гарно розважилися! — вигукнув їй в обличчя Вульф.
Він ухопив пальто і, грюкнувши дверима, вийшов із квартири, залишаючи Андреа наодинці з Бакстер. Перед тим, як хтось із них промовив хоч слово, запала довга тиша.
— Андреа, — м’яко промовила Бакстер, — ти ж знаєш, що ніщо у світі не принесло б мені такого задоволення, як розповісти тобі погані новини… але нічого не було.
На цьому сварка закінчилася, роки підозр і звинувачень було зітерто одним відвертим реченням. Вражена, як те, у що вона так беззаперечно вірила, насправді ніколи не траплялося, Андреа сіла на коробку.
— Ми з Вульфом лише друзі, нічого більше, — промовила Бакстер, більше для себе, аніж для Андреа.
Якою ж вона була дурепою, сумніваючись у їхніх, без сумніву складних, стосунках, спрагла до затишку й підтримки через смерть Чемберса, у паніці від можливої перспективи втратити найкращого друга.
Вона знизала плечима. Їй варто звинувачувати лише випивку.
— Хто та жінка на фотографії з Натаном? — запитала Андреа.
Бакстер перевела погляд на неї.
— Мені не потрібно її ім’я, — виправдовуючись сказала вона. — Лише… він гарно її знав?
— Досить гарно. Вона не заслужила… — Бакстер мусила ступати обережно, щоб не розкрити жодних деталей убивства Віджая Рана. — Вона не заслужила нічого з цього.
— Як він тримається?
— Чесно? Це нагадало мені колишні часи.
Андреа розуміюче кивнула, надто добре пам’ятаючи заключний акт їхнього шлюбу.
— Це все надто особисте, надто великий тягар. І знову поглинає його, — сказала Бакстер, докладаючи зусиль, щоб якомога чіткіше описати зміни у характері Вульфа, які помітила лише вона.
— Варто замислитися, а чи не цього домагається вбивця, — сказала Андреа. — Потоптатися по його мозолях, переконатися, що Натан так зосередиться на тому, щоб упіймати його, що навіть не думатиме, як захистити себе.
— А хіба впіймати вбивцю й захистити себе не одне і те ж?
— Не обов’язково. Натан може втекти, однак не робитиме цього.
Бакстер ледь помітно всміхнулася.
— Ні, не робитиме.
— Ти ж знаєш, колись ми вже мали майже таку ж розмову, — сказала Андреа.
Бакстер здавалася настороженою.
— Не хвилюйся, я нікому не казала і ніколи не скажу. Це я до того, що ми вже вирішували, що робити.
— Одне слово Сіммонсу, і він відсторонить його від справи, але я не можу так із ним вчинити, — сказала Бакстер. — Краще нехай він буде там, бореться, аніж просто сидітиме тут і чекатиме власної смерті.
— Тоді рішення таке: мовчи. Просто допомагай йому чим зможеш.
— Якби нам тільки вдалося врятувати хоч одного з них і довести, що вбивця не такий вже й геніальний, яким здається…. усе не видавалося б таким безнадійним.
— Чим я можу допомогти? — щиро запитала Андреа.
Несподівано Бакстер дещо спало на думку, хоча й було дуже ризиковано обговорювати такі важливі речі з жінкою, яку вже заарештовували за поширення у світовій пресі суперечливих матеріалів. Вона й думати не збиралася про дурнувату пропозицію Ґарланда сфальсифікувати його смерть, однак якщо в неї була змога хоч раз використати пресу як союзника, а не як супротивника, то, можливо, існував інший спосіб збільшити їхні шанси на виграш.
Андреа здавалася щирою і дійсно дуже непокоїлася за Вульфа. А ще вона була найбільшою надією Бакстер на успішне втілення її плану.
— Ти потрібна мені, щоб урятувати Джареда Ґарланда.
— Хочеш залучити мене? — запитала Андреа.
— І твого оператора теж.
— Розумію.
Андреа прочитала поміж рядків незвичного прохання Бакстер. Вона вже уявляла переможний вираз на обличчі Елайджі, коли оспівуватиме занепокоєність відчаєм столичної поліції. Можливо, він навіть запропонує їй трохи підіграти перед тим, як розвинути історію за вечір до вбивства.
Для репортера вводити в оману глядачів було наче кар’єрне самогубство, причому благородність намірів геть нічого не важила, адже як вони могли потім повірити їй знову? Вона згадала усміхнені обличчя захоплених колег у конференц-залі, вдячних Елізабет Тейт за таку жахливу смерть, так неначе вона кинулася під автобус задля їхньої розваги. Уявивши, як вони святкуватимуть над нерухомим тілом Вульфа та ще й очікуючи, що вона «додасть драматизму» до вже й без того найгіршого дня її життя, Андреа стиснула кулаки.
З цим змиритися вона не могла. Вони всі відштовхнули її.
— Я згодна.
