Розділ 14
Середа, 2 липня, 2014 [11.35]
Щоб дістатися до Тауер Гіл, Бакстер скористалася Окружною лінією метро, а потім вирушила від станції, неохоче дотримуючись туманних вказівок Ґарланда. Тримаючись так, щоб Лондонський Тауер був завжди зліва, вона вийшла на переповнену головну вулицю. І чому б їм не зустрітися в нього вдома (де він і мав перебувати під захистом поліції) чи в редакції неподалік?
Несподіване рішення: аморальний провокатор, журналіст самвидаву попросив зустрітися з ним у церкві. Бакстер навіть спало на думку, а чи раптом у свої останні дні Ґарланд не навернувся до релігії, як це часто бувало. Якби вона й вірила у щось, то була впевнена, що вважала б такі нахабні прохання про явлення божественної сутності трохи образливими.
Темні хмари над головою почали розходитися, дозволяючи сонцю хоча б упродовж кількох хвилин зігрівати місто. Пройшовши пішки десять хвилин, вона побачила високу церковну башту і перейшла на інший бік вулиці. Коли вона дійшла до рогу, яскраве тремтливе сонячне проміння осяяло її, і в Бакстер від здивування відвисла щелепа.
Високо над зруйнованими стінами вимальовувалася старовинна башта церкви Святого Данстана. На химерному даху та зі склепінчастих вікон попроростали тремтливі дерева з густим віттям, а в’юнкі рослини поплелися по стінах і з іншого боку спадали щільним полотном, відкидаючи незвичайні тіні на внутрішні сади. Це видовище наче висмикнули з дитячої казки: таємничий ліс посеред міста, схований від неозброєного ока, непомітний із гнітючих офісних будівель, розташованих до нього тильним боком.
Бакстер зайшла крізь металеві ворота, ступила у зруйновану церкву і пройшла за невеличким струмком, який звивався попід величезною аркою, обплетеною товстою виноградною лозою, до вимощеного дворика, збудованого навколо маленького фонтана. Двоє людей намагалися сфотографуватися, а огрядна жінка годувала голубів. Бакстер пройшла до самотнього чоловіка, який мовчки сидів у віддаленому кутку.
— Джаред Ґарланд? — запитала вона.
Чоловік здивовано глянув на неї. Він був того ж віку, що й Бакстер, убраний у приталену сорочку із закоченими рукавами, відносно привабливий, із гарно виголеним обличчям та надміру зачесаним волоссям.
— Що ж, сьогоднішній день став значно кращим, — сказав він із сильним істендським акцентом. — Сідай.
Коли він поплескав по вільному місці справа від себе, Бакстер сіла зліва. Це змусило Ґарланда широко посміхнутися.
— Чи не міг би ти стерти цю дурнувату посмішку з обличчя й пояснити, чому ми не могли зустрітися в редакції? — випалила Бакстер.
— Журналісти не дуже люблять, коли детективи нишпорять поблизу їхніх редакцій, якщо можуть цьому завадити. А чому ми не зустрілись у твоєму офісі?
— Тому що детективам не дуже подобаються зарозумілі, проблемні, безпринципні журналісти… — вона опустила обличчя, зневажливо фиркнувши, — … з жахливим лосьйоном після гоління, які нишпорять у їхніх офісах. Крапка.
— Виходить, ти читала мою колонку?
— Не із власної волі.
— Мені дуже приємно.
— Не варто.
— То що думаєш?
— Що там було про те, щоб не кусати?.. — Бакстер замовкла на півслові.
— Не кусай руку, яка тебе годує.
— Ні, не так. Ось воно: не кусай руку, яка є єдиним захистом, що відгороджує тебе від плодовитого, безжального, геніального серійного вбивці.
Цього разу на хлоп’ячому обличчі Ґарланда з’явилася самовдоволена посмішка.
— Знаєш, а я вже почав працювати над сьогоднішньою статтею. Розпочну з поздоровлення столичної поліції зі ще одним успішним виконанням.
Бакстер замислилася над тим, скільки проблем створить собі, якщо вдарить чоловіка, якого мала б захищати.
— Однак це не зовсім правда, адже так? Ви ж перевершили самі себе. Детектив Вульф здобув вам два очки за раз!
Бакстер не відповіла й роззиралася навколо. Ґарланду, напевно, здалося, що він зачепив її за живе. Насправді ж, вона просто перевіряла, чи є поруч свідки, на той випадок, якщо втратить над собою контроль.
Поки вони розмовляли, сонце сховалося за хмарою і затінений таємничий сад став ще зловіснішим. Несподівано образ дому Господнього розколовся на частини, залишаючи всередині неспокійне відчуття: міцні стіни осипалися під змієподібними пагонами рослин, які шматок за шматком тягли їх у землю — переконливий доказ того, що у цьому, забутому Богом, місці не залишилося нікого, хто б переймався тим, щоб його зберегти.
Повністю зруйнувавши для себе чарівність щойно віднайденого місця для пікніка, Бакстер розвернулася до Ґарланда й помітила верхівку тонкої чорної коробочки, що визирала з-під коміра його сорочки.
— Ах ти ж негідник, — сказала Бакстер, вихопивши в нього з кишені міні-записувач.
На ньому блимав червоний вогник запису.
— Гей, ти не можеш…
Бакстер розтрощила його на вимощеній бруківці, ще й притоптала підбором, щоб уже напевне.
— Припускаю, що заслужив це, — з несподіваною люб’язністю визнав Ґарланд.
— Послухай, ось як усе буде: біля твого будинку чергують двоє поліціянтів. Використай їх. Завтра Вульф уже буде на зв’язку…
— Я не хочу Вульфа. Я хочу тебе.
— Не варіант.
— Послухай, детективе, ось як все буде: я не в’язень. Мене не заарештували. Столична поліція не може мене утримувати, і я не зобов’язаний приймати її допомогу. Хай там як, а у вас зараз не найкращий послужний список. Я погоджуся працювати з вами, однак лише на своїх умовах. Перша: я хочу тебе.
Не в настрої вести перемовини, Бакстер підвелася.
— Друга: я хочу підробити власну смерть.
Бакстер потерла скроню і здригнулася так, наче недалекоглядність Ґарланда завдала їй фізичного болю.
— Подумай про це. Якщо я вже буду мертвий, убивця не зможе вбити мене. Ми мусимо зробити все реалістично, наприклад, на очах багатьох свідків.
— Щось у цьому таки є, — промовила Бакстер.
Коли вона знову сіла поруч із ним, обличчя Ґарланда засяяло.
— Ми можемо пересадити тобі обличчя Джона Траволти… Ні, зачекай, то був фільм. Як щодо телепортації… ні. Ось воно: ми візьмемо напрокат винищувача — гадаю, у ліцензії Вульфа цей пункт має бути — і підірвемо гелікоптер…
— Тричі ха-ха, — промовив трохи зніяковілий Ґарланд. — Щось мені підказує, що ти не сприймаєш мене всерйоз.
— Бо так і є.
— Моє життя висить на волосині, — сказав Ґарланд, і вперше Бакстер почула в його голосі страх і жалість до самого себе.
— Тоді йди додому, — промовила вона.
***
— Дуже вам дякую, я ціную вашу допомогу. Вам також. До побачення.
Едмундс поклав слухавку саме тієї миті, коли Бакстер повернулася до офіса після зустрічі з Ґарландом. Він боляче вщипнув себе за ногу під столом, аби бути впевненим, що не посміхатиметься, коли вона підійде.
Бакстер ненавиділа, коли він усміхався.
Вона сіла за свій комп’ютер, голосно фиркнула й почала витрушувати собі в долоню крихти з клавіатури.
— Хай би що то було, ти їв хоча б щось? — випалила раптом вона.
Едмундс вирішив не згадувати, що був надто заклопотаний, щоб пообідати і що Бакстер тримала рештки батончика зі злаків, яким сама ж і снідала. Вона глянула на Едмундса, який із напруженим виразом обличчя терпляче спостерігав за нею. Здавалося, він міг будь-якої миті вибухнути від хвилювання.
— Гаразд, розповідай, — зітхнула вона.
— «Коллінс і Гантер». Це сімейна юридична фірма, розташована в Сюрреї, має кілька філій та партнерів по всій країні. У них є давня традиція дарувати своїм працівникам персні… — Едмундс витягнув пакетика для речових доказів, у якому лежав масивний платиновий перстень, — … ось такий от коштовний перстень, після п’яти років роботи.
— Упевнений? — запитала Бакстер.
— Так.
— Не думаю, що таких знайдеться надто багато.
— Щонайбільше двадцять чи тридцять, згідно зі словами пані, з якою я розмовляв. Сьогодні вона надішле мені детальний перелік прізвищ із контактними даними.
— Саме час нам відпочити, — усміхнулася Бакстер.
Едмундс був уражений тим, як вона змінювалася, коли раділа.
— Як усе пройшло з Ґарландом?
— Він хоче, щоб ми вбили його. Щось питимеш?
Пропозиція Бакстер приготувати для нього якийсь напій затьмарила її несподівану відповідь. Раніше такого ніколи не траплялося, тому Едмундс запанікував.
— Чаю, — відповів він.
Едмундс ненавидів чай.
Уже за п’ять хвилин Бакстер повернулася до їхнього спільного столу й поставила перед ним чашку чаю з молоком. Вочевидь, вона забула (а може, ніколи й не прислухалася), що Едмундс мав алергію на лактозу. З перебільшеним захватом він прикинувся, що зробив ковток.
— О котрій має повернутися Сіммонс? — запитала вона. — Мені потрібно обговорити з ним ситуацію з Ґарландом.
— Здається, о третій, — відповів Едмундс і, згадавши щось, розгорнув записник. — Твоє запитання мені дещо нагадало. Коли ти була на виїзді, тобі дзвонили. Єва Чемберс. Сказала, що у тебе є її номер.
— Дзвонила Єва? — запитала Бакстер, спантеличена дзвінком дружини Чемберса.
— Вона здалася мені стривоженою.
Бакстер відразу ж схопилася за мобільник. Не маючи можливості поговорити наодинці, оскільки Едмундс сидів лише у двох футах від неї, вона підвелася і перейшла до вільного столу Чемберса. На дзвінок відповіли після другого гудка.
— Емілі, — у голосі чулося полегшення.
— Єво? Усе гаразд?
— О так, упевнена, що гаразд, люба. Я просто непокоюся, наче дурнувата стара шкапа. Просто… Учора я отримала твоє повідомлення.
— О, вибач за це, — зніяковіло промовила Бакстер.
— Не переймайся. Мені здалося, що наприкінці ти щось наплутала, однак потім минулої ночі Бен не повернувся додому.
Бакстер це ще більше спантеличило.
— Не повернувся додому звідки, Єво?
— Та ж із роботи, люба.
Бакстер випросталася, раптом стривожившись, і ретельно обмірковувала свою відповідь, щоб не надто засмутити привітну жіночку на іншому кінці телефону.
— Коли ви повернулися з відпустки? — невимушено запитала Бакстер.
— Учора вранці, і поки я добиралася додому, Бен уже поїхав на роботу. Ані їжі в холодильнику, ані записки з привітанням… Що за чоловік?
Єва напружено засміялася. Бакстер потирала голову. Щоразу, коли Єва відкривала рота, Бакстер ще більше заплутувалася, а тому намагалася не сперечатися з нею.
— Гаразд, чому ти повернулася додому пізніше за Чем… за Бена?
— Перепрошую, любонько. Я не розумію.
— Коли Бен повернувся з відпустки? — Бакстер уже майже кричала.
На іншому кінці лінії запала довга пауза, а потім, охоплена смутком, Єва хрипло прошепотіла:
— Він не їздив у відпустку.
Запала приголомшлива тиша, і поки Бакстер силкувалася зібратися з думками, Єва почала плакати у трубку. Чемберса не було вже більше двох тижнів, а цього навіть ніхто не помітив. Бакстер відчула, як її серце шалено забилося в грудях, а в горлі пересохло.
— Думаєш, що з ним щось трапилося?
— Упевнена, що з ним усе гаразд, — непереконливо промовила Бакстер. — Єво?
Відповіддю їй став лише віддалений плач.
— Єво, мені потрібно знати, чому Бен не поїхав із тобою у відпустку… Єво?
Вона втрачала її.
— Бо він безперестанку торочив про це, — якомога життєрадісніше продовжила Бакстер. — Показував мені фотографії будинку твоєї сестри на пляжі та ресторан на стовпах. Він із таким нетерпінням чекав цієї поїздки, хіба не так?
— Так, люба, чекав. Але того ранку, коли ми мали вилітати, він мені зателефонував. Я вже спакувала всі речі й чекала на нього. Бен поїхав на зустріч із лікарем Семі. Спочатку для того, щоб забрати свої ліки, однак закінчилося все тим, що його залишили «під наглядом» у лікарні. Наступного дня він надіслав мені повідомлення, що з ним усе гаразд і що він повертається на роботу.
— Що він ще казав?
— Сказав, що кохає мене і що останньої миті в нього виникли якісь проблеми з ногою. Не хотів засмучувати мене. Звісно ж, я сказала, що залишаюся, однак він був непохитним і наполягав, що краще мені поїхати самій, аніж просто викинути гроші на вітер. Ми навіть посварилися через це.
Єва знову почала плакати.
— Які проблеми з ногою, Єво?
Бакстер згадала, як Чемберс іноді накульгував, однак вона ніколи не вважала це досить серйозним, щоб завдати проблем, і не чула, щоб він колись на щось скаржився.
— Ну, знаєш, люба, наслідки аварії багато років тому. Бен повертався додому із жахливим болем, який не вдавалося вгамувати впродовж усієї ночі. Він не любить про це говорити. Пластини і стержні… він майже втратив… Алло?
Бакстер випустила телефона і вже несамовито копирсалася в шухлядах столу Чемберса. Коли вона витягла верхню шухляду й висипала вміст на столі, її несамовито трусило і вже починалася гіпервентиляція легень. Люди навколо спостерігали за її дивною поведінкою зі зніяковілим нерозумінням.
Коли Бакстер висипала на підлогу другу шухляду з паперами, канцелярським приладдям та закусками, до неї попрямував Едмундс. Вона вже стала навколішки й почала розбирати той безлад, і Едмундс присів навпроти неї.
— Що ми шукаємо? — глянувши на килим, м’яко запитав він, не впевнений у тому, що шукав. — Дозволь мені допомогти.
— ДНК, — прошепотіла Бакстер, і швидкість її дихання поступово зростала.
Вона витерла сльози й висмикнула зі столу нижню шухляду. Уже саме хотіла перевернути підлогу й її, але Едмундс устиг дістати дешевого пластикового гребінця.
— Підійде? — запитав він, простягнувши його їй.
Вона підповзла, щоб узяти його, але потім істерично розридалася й почала неконтрольовано схлипувати в нього на грудях. Едмундс нерішуче обійняв її й розлючено махнув зівакам, які вже почали збиратися навколо.
— Що відбувається, Бакстер? — прошепотів він.
Їй знадобився якийсь час, щоб опанувати себе й відповісти. Та все одно, поміж пришвидшеними подихами, вона заледве могла говорити.
— «Лялька»… Нога… Це Чемберс!
