Розділ 13
Середа, 2 липня, 2014 [5.43]
Карен Голмс схвильовано чекала наступного повідомлення про ситуацію на дорогах. Перед цими ранніми підйомами вона завжди не надто добре спала, а тут ще й упродовж ночі кілька разів прокидалася від сильної грози. У темряві вона вийшла зі свого літнього будиночка в Ґлочестері й побачила, що її контейнер для сміття лежить посеред дороги, а одну із секцій огорожі схилено на дверцята сусідського авто. Вона якомога тихіше підняла важку дерев’яну секцію та поставила на місце і молилася, щоб її неприязний сусід не помітив нових подряпин на капоті.
Карен ненавиділа ці щомісячні поїздки до столичних головних офісів. Усі її колеги скаржилися на значні витрати на готелі та харчування, однак у Карен не було нікого, кого б вона могла так часто просити приглянути за своїми собаками, а їхній добробут був для неї найголовнішим.
Поїздки до Лондона були для Карен нестерпно напруженими, й жінка сподівалася дістатися до офісів щонайпізніше о 6.30, навіть попри те, що до 10 ранку зустрічей у її розкладі не було. Незважаючи на десятки візитів, у лондонських офісах вона ні з ким близько знайома не була, а тому почувалася ніяково, коли приїжджала зарано. На щастя, трохи далі вулицею вона знайшла «McDonald’s» і там змогла впродовж кількох годин почитати книжку.
На шосе вже починав з’являтися потік транспорту, і, на перший погляд, безкінечне обмеження середньої швидкості сповільнило її, бо милю за милею дорогу захищали пластикові конуси, які надокучливо нагадували, що колись, у найближчому майбутньому, тут, можливо, розпочнуться якісь роботи.
Карен поглянула вниз, щоб покрутити радіо, надумавши собі, що пропустила повідомлення, а коли знову підняла погляд на дорогу, то помітила між сталевими загородженнями центральної роздільної смуги велику чорну сумку. Щось у її формі та розмірі здалося жінці доволі незвичним. Жінка готова була заприсягнутися, що тієї миті, коли проїжджала повз сумку на швидкості у сорок дев’ять миль на годину, бачила, як вона ворухнулася. Глянувши у дзеркало заднього огляду, їй вдалося розгледіти лише салон «ауді», водій якого несподівано вирішив прискоритися, майже впритул наблизившись до її бампера, а потім обігнав її на швидкості в дев’яносто миль на годину: надто багатий, або надто тупий, аби зважати на камери спостереження для контролю за швидкістю.
Вона продовжувала їхати вздовж шосе, помітивши, що за дві милі було перехрестя. Жінка не мала часу зупинятися, навіть якби була впевнена, що бачила щось, а це було не так. Вочевидь, сумку туди занесло сильним вітром, а її авто, коли проїжджало мимо, зрушило її. Проте Карен усе одно не могла позбутися відчуття, що всередині немовби щось було, і це те щось таки ворухнулося.
Обох її бультер’єрів урятували. Їх знайшли разом, залишених помирати у мішку. Від цієї думки жінку завжди починало нудити. Коли Карен виїхала із зони проведення дорожніх робіт, повз неї на швидкості більше сотні миль на годину промчало «БМВ», і Карен була впевнена, що якщо в тій сумці й було щось живе, то це ненадовго.
Вона різко вивернула кермо, і її старенька «Фієста» жахливо завібрувала, перетинаючи запобіжні смуги, а потім виїхала на слизьку дорогу. Якщо вона повернеться, щоб перевірити, то затримається лише на п’ятнадцять хвилин. Вона зробила коло об’їзним шляхом і знову виїхала на шосе у зворотному напрямку.
На одноманітній дорозі було важко згадати, як далеко лежала та сумка, тож, коли Карен здалося, що вона вже близько, жінка скинула швидкість. Помітивши її попереду, вона ввімкнула аварійні вогні, з’їхала на узбіччя й зупинилася. Упродовж хвилини Карен спостерігала за сумкою, відчуваючи себе повною дурепою, і розізлилася на саму себе, бо та залишалася абсолютно нерухомою, аж доки не ворухнулася, коли проїжджало наступне авто. Жінка увімкнула правий покажчик повороту і вже хотіла було повернутися на внутрішню смугу, коли сумка раптом нахилилася вперед.
Поки Карен чекала нагоди, щоб вийти з авто, перетнути три смуги й перелізти загорожу, серце їй у грудях шалено тріпотіло. Вона відчувала потоки повітря від авто, що проїжджали лише в кількох метрах від неї, оббризкуючи її брудом і маслянистою водою. Жінка присіла біля сумки, однак вагалася.
— Тільки не змії. Будь ласка, тільки не змії, — прошепотіла вона собі під ніс.
Коли Карен заговорила, щось у сумці знову зумисне ворухнулося до неї, і жінці здалося, що вона почула скигління. Вона обережно підчепила тонкий матеріал і розірвала з одного боку маленьку дірочку. Повільно Карен розривала все більший і більший отвір, непокоячись, але, хай би що там усередині було, воно могло кинутися прямісінько під колеса авто на шосе. Від хвилювання Карен випадково розірвала матеріал аж до половини й налякано відсахнулася, коли на гудроноване шосе висунулася голова з брудним світлим волоссям, і зв’язана жінка з кляпом у роті шалено почала роззиратися довкола. Вона глянула на Карен величезними очима, сповненими благання, і знепритомніла.
***
Повз охорону Нового Скотленд-Ярда Едмундс проходив, мов на крилах. Він мав бути вдома вчасно, щоб повести Тіа до ресторану, як вибачення за попередній вечір. Вони обоє причепурилися й на кілька годин радо прикинулися, що така розкіш для них є звичною справою. Вони насолодилися трьома стравами, а Едмундс навіть замовив стейк. Ілюзію зруйнувала лише запальна офіціантка, яка через увесь ресторан крикнула своєму керівнику, що й гадки не мала, як провести через касу ваучер із клубної картки «Теско».
Едмундс був у піднесеному настрої ще й тому, що нарешті знайшов потрібний лак для нігтів. Він не був упевнений, як ця інформація могла допомогти, хіба що це міг бути важливий крок для встановлення особи власниці правої жіночої руки «Ляльки». Він зайшов до офіса й побачив, що Бакстер уже сиділа за своїм столом. Навіть із протилежного кінця кімнати він міг сказати напевне, що в неї паскудний настрій.
— Доброго ранку, — життєрадісно спробував Едмундс.
— Якого біса шкіришся? — випалила вона.
— Вчора був гарний вечір, — сказав Едмундс, знизавши плечима.
— Не для Віджая Рана.
Готовий слухати, Едмундс сів.
— Він…?
— І не для жінки, котру ми впродовж років називали Елізабет Тейт. І не для Вульфа.
— З Вульфом усе гаразд? Що трапилося?
Бакстер ввела Едмундса в курс останніх подій минулої ночі й розповіла, як уранці у мішку знайшли молоду жінку.
— Сумка у криміналістів, однак, коли туди дісталася команда швидкої допомоги, вони знайшли ось це — висіло в неї на нозі.
Бакстер передала Едмундсу маленький пакетик для речових доказів, в якому була бирка, із тих, що чіпляють у морзі.
— «Кому: детективу Вульфу» — прочитав Едмундс. — Він уже знає?
— Ні, — відповіла Бакстер. — Вульф і Фінлі всю ніч провели на ногах. На решту дня їх відпустили.
***
Годиною пізніше поліціянтка провела шоковану жінку через метушливий офіс. Ще й досі перемазану брудом, її привезли прямо з лікарні. На обличчі й руках виднілися порізи, а скуйовджене волосся було всіх відтінків від висвітленого до чорного. Її лякав кожен раптовий шум чи новий голос.
До відділку вже дійшли новини, що особу жінки встановили. Це була Ґеорґіна Тейт, донька Елізабет. З’ясувалося, що її не було на роботі впродовж двох днів, а потім їм зателефонувала її мати, пояснивши відсутність доньки особистими проблемами. Жодних заяв про зникнення. Навіть із такої уривчастої інформації було неважко скласти докупи, що трапилося насправді, й Бакстер стало не по собі від того, як просто схилити до вбивства жінку, яка для неї завжди була сильною, винахідливою та мала непохитну мораль.
— Вона ще не знає, — похмуро сказала Бакстер, коли Ґеорґіну Тейт провели до відремонтованої кімнати для допитів.
— Про матір? — запитав Едмундс.
— Не схоже, що вона зараз готова почути це, правда?
Бакстер почала збирати речі.
— Ми кудись їдемо?
— Ми — ні, — сказала Бакстер. — Я. Бо якщо Вульфа та Фінлі відпустили, здогадайся, кого залишили розгрібати усе їхнє лайно на додачу до мого власного? Хто там номер чотири у списку?
— Ендрю Форд, охоронець, — сказав Едмундс, трохи здивований, що Бакстер знадобилося запитати.
— Цілковитий придурок. Затятий п’яниця. Минулої ночі спромігся вибити зуба поліціянтці, коли вона намагалася не дати йому перетворити квартиру на смітник.
— Я з тобою.
— Сама впораюся. Потім у мене зустріч із Джаредом Ґарландом, журналістом, який має померти за… — Бакстер порахувала на пальцях, — … три дні. Він вирішив провести свій останній тиждень розповідаючи, якими безпорадними ми є і як то воно бути наступною жертвою серійного вбивці. Мене попросили «втихомирити» та «заспокоїти» його.
— Тебе? — скептично запитав Едмундс.
На щастя, Бакстер сприйняла таку недовіру за комплімент.
— Тоді що робити мені?
— З’ясуй, чи пам’ятає Ґеорґіна Тейт щось корисне. Копай далі з перснем, нам потрібно знати, для кого його виготовили. Дізнайся, чи медична експертиза не виявила нічого нового для нас, і дістань телефон Елізабет Тейт, щойно його оглянуть криміналісти.
Бакстер вийшла з офіса, і Едмундс зрозумів, що навіть не сказав їй про лак для нігтів. Він поставив на стіл маленьку пляшечку, відчуваючи себе останнім дурнем за те, що так захопився своїм дріб’язковим розслідуванням, тим часом як Вульф переслідував вимушену вбивцю у Сауттолі, до офіса привезли викрадену жінку, а з кримінальною елітою розмовляли по телефону. Звісно ж, це було жахливо, однак він мусив визнати, що трохи заздрив.
***
— Прекрасно, — захоплено засміявся Елайджа, коли на екрані на стіні конференц-зали з’явилася фотографія, яку він щойно придбав за дві тисячі фунтів. — І я справді маю на увазі прекрасно.
Андреа затисла рота рукою і була вдячна, що ніхто інший у затемненій кімнаті не міг бачити сліз, які стікали в неї по щоках. Фотографія була якою завгодно, але точно не прекрасною. Насправді, це була, мабуть, найсумніша річ, яку вона коли-небудь бачила: чорно-біла фотографія, на якій, освітлений лише вуличним ліхтарем, під мерехтливим дощем, навколішки сидів Вульф, а увімкнені автомобільні фари відбивалися у вітринах магазину, неначе сценічні прожектори. За все їхнє подружнє життя Андреа лише двічі чи тричі бачила, як Вульф плакав, і кожного разу це розбивало їй серце.
Цього разу було значно гірше.
Він сидів на затопленій дорозі біля понівеченого тіла старшої жінки, усе ще обережно тримаючи її закривавлену руку, і з виразом цілковитої поразки на обличчі дивився в нікуди. Це зламало його.
Андреа глянула на обличчя своїх колег: вони усміхалися, аплодували, сміялися. Вона відчувала, що тремтить від гніву й відрази. Тієї миті вона зневажала кожного з них, думаючи про те, чи виглядала б і вона такою захопленою, якби не кохала колись цього чоловіка на фото. Думка, що могла б, стурбувала її.
— Кого збили? — запитав у присутніх Елайджа, однак ті лише похитали головами й знизали плечима. — Андреа?
Андреа зосередилася на образі, намагаючись приховати від інших очі.
— Звідки мені знати, хто та нещасна пані?
— Здається, вона була близькою твоєму колишньому чоловікові, — сказав Елайджа.
— Можливо, й занадто близькою, — вигукнув лисіючий продюсер у кутку, щоб розважити всіх інших.
— Подумав, що ти могла б упізнати її, — закінчив Елайджа.
— Ні, — якомога привітніше промовила Андреа, хоча кілька людей все одно обмінялися здивованими поглядами.
— Не має значення. Це в будь-якому випадку сенсація, — сказав Елайджа, не помітивши її тону. — Ми покажемо фотографію, а таймер відраховуватиме години, які залишилися в Рана, чи як там його. А тим часом пошукаємо щось на нього, і тоді знову повернемося до фото задля припущень і вигадок.
Усі присутні, окрім Андреа, захихотіли.
— Хто ця жінка? Чому головний детектив у справі «Ляльки» на місці автомобільної аварії, замість того, щоб шукати наступну жертву? Чи це якось пов’язано з убивствами? Усе, як завжди. Гаразд, до роботи.
Андреа підвелася першою і вийшла з кімнати. Вона сама не знала напевне, чи збиралася йти в гримерку, чи попрямувати просто до виходу. Андреа розуміла лише те, що відчайдушно хотіла побачити Вульфа.
***
Сіммонс розглядав величезний колаж «Ляльки» в конференц-залі. Одягнений у повний комплект уніформи, він виглядав бездоганно, хіба лише не зміг відполірувати глибоку подряпину на правому черевикові. Він пошкодив там шкіру, коли несамовито лупцював металеву шафку у своєму кабінеті за хвилину після того, як побачив нерухоме тіло свого обгорілого друга на залитій водою підлозі. Йому здалося доречним одягти їх як особистий символ втрати та дружби того дня, коли він мав бути неупередженим і виконати офіційний обов’язок.
Відспівування мера Тернбла мало відбутися о першій годині дня у церкві Святої Маргарити на території Вестмінстерського абатства. Щойно побачивши тіло, його родина попросила про закритий похорон. Перед цим у Сіммонса була запланована прес-конференція, щоб офіційно підтвердити смерть Віджая Рана та Елізабет Тейт. Поки піар-команда сперечалася між собою стосовно того, як найкраще «повернути ситуацію собі на користь», він намагався тримати себе в руках.
Сіммонс бачив, як Ґеорґіну Тейт вивели з кімнати для допитів, куди він ще не набрався хоробрості зайти, й не був упевнений, що колись йому це вдасться. Він ніколи не зміг би забути обпечене, укрите пухирями, обличчя і ще досі відчував запах горілої плоті, щоразу, коли поверталися неприємні спогади.
— Гаразд, а якщо так: зосередимося на тому, що ми змогли зупинити цю Тейт, — запропонував довгов’язий молодий чоловік, який у порівнянні з Сіммонсом виглядав п’ятнадцятирічним. — На вулицях тепер на одного вбивцю менше, хіба не так?
Сіммонс повільно повернувся обличчям до команди із трьох осіб, озброєної картами та графіками, а яскраво виділені рубрики ранкових газет радше нагадували токсичні відходи, хоча власне так і було. Він хотів щось промовити, але з помітною відразою лише похитав головою і вийшов з кімнати.
