Розділ 9
Понеділок, 30 червня, 2014 [6.15]
Едмундс підняв до світла дві крихітні пляшечки. На одній було зазначено: «Бризки рожевого», а на іншій — «Шервуд». Навіть після трьох хвилин їхнього ретельного перегляду, два відтінки лаку для нігтів здавалися абсолютно ідентичними.
Він стояв у відділі косметики, котрий займав чималу частину першого поверху в «Селфріджс» і більше скидався на лабіринт. Хаотично розставлені полиці здавалися архіпелагами в океані, першою лінією оборони, яка стримувала всю силу навали покупців, котрі заполонили Оксфорд-стрит, і відфільтровувала їх магазином. Безцільно блукаючи між полицями з підводками для очей, помадами та гелями для сяйва обличчя, яких купувати не збирався, Едмундс проходив повз таких само розгублених людей, які відстали від своїх супутників.
— Я можу вам допомогти? — запитала, убрана в усе чорне, блондинка з бездоганним макіяжем.
Товстий шар тонального крему не зміг приховати зневажливої посмішки, яка з’явилася на її обличчі, коли жінка помітила скуйовджене волосся Едмундса та його пурпурові нігті.
— Я візьму обидва, — радісно промовив він, розмазуючи їй по руці пурпурові блискітки, коли передавав пляшечки з лаком.
Жінка улесливо всміхнулася і пішла назад на інший бік своєї імперії, щоб виставити Едмундсу грабіжницький рахунок.
— Мені подобається «Шервуд», — сказала вона йому, — але я обожнюю «Бризки рожевого».
Едмундс глянув на дві однакові пляшечки, які патетично стояли на дні глибокого паперового пакета, якого вона передала йому. Він переконався, що поклав квитанцію прямісінького до свого гаманця, у надії, що зможе повернути покупку назад, а якщо ні, то це означало, що він просто викинув половину бюджету на мінеральний лак для нігтів.
— Чи можу я сьогодні допомогти вам іще з чимось? — запитала жінка, знову ставши такою ж відстороненою, як і раніше, щойно транзакцію було завершено.
— Як мені звідси вийти?
Увійшовши більше двадцяти п’яти хвилин тому, Едмундс утратив вихід з поля зору.
— Прямуйте до ескалаторів, а потім справа, попереду від вас, побачите двері.
Підійшовши до ескалаторів, Едмундс усвідомив, що лише зіткнувся з іще одним відділом із такими ж загрозливими ароматами. Він прикинувся, що повернувся до відділу косметики з трьох різних причин, а потім почав власну марну спробу вибратися з магазину.
Таке неочікуване відхилення на звичному шляху додому сталося через розвиток у справі того ранку. Щойно криміналісти закінчили огляд на місці злочину, у неділю вранці «Ляльку» перевезли до судової лабораторії. Зважаючи на важливість збереження під час перевезення точної пози та висоти, на якій розташовувалася кожна окрема частина тіла, це виявився достатньо копіткий процес. Незліченні тести, огляди та прості збори розтяглися на всю ніч, однак зрештою, об 11 ранку в понеділок, Бакстер і Едмундсу дозволили оглянути тіло.
Коли нічне марево місця злочину розсіялося і химерний труп опинився під флуоресцентним світлом криміналістичної лабораторії, моторошне видовище стало ще бридкішим: неакуратно відрубані шматки плоті повільно розкладалися в прохолодній оглядовій кімнаті. Товсті стібки, які поєднували їх між собою, у перебільшеній атмосфері погано освітленої квартири видавалися чимось потойбічним, однак тепер виглядали лише жорстоким спотворенням.
— Як просувається справа? — запитав Джо.
Цей судовий медичний експерт нагадував Едмундсу буддистського монаха, бо мав на поголеній голові єдину прядку волосся.
— Фантастично, щойно закінчили, — саркастично відповіла Бакстер.
— Аж так добре? — всміхнувся чоловік, який вочевидь звик до такого і, здавалося, радше насолоджувався роздратуванням Бакстер. — Можливо, це допоможе.
Він передав їй прозорий пакет для речових доказів із масивним перснем.
— Моя відповідь знову «ні», — сказала Бакстер, і Джо розсміявся.
— Це з чоловічої лівої руки. Частковий відбиток, не належить жертві.
— Тоді чий він? — запитала Бакстер.
— І гадки не маю. Може, чийсь, а може, й ні.
Захват Бакстер згас.
— Маєш щось, із чого ми можемо почати?
— Він, — брови Бакстер поповзли вгору, — чи вона, — пауза, — точно мали пальці.
Едмундс, сам того не бажаючи, фиркнув і, коли Бакстер глянула на нього вбивчим поглядом, спробував приховати це кашлем.
— Не хвилюйся, далі більше, — сказав Джо.
Він вказав на темношкіру чоловічу ногу, на якій був великий операційний шрам. Джо підніс до світла рентгенівський знімок. На вицвілому скелеті виднілися два довгих яскраво-білих стержні, що вирізнялися із загальної картини.
— Пластини та гвинти, які підтримують велику стегнову кістку, малу стегнову кістку та саме стегно, — пояснив Джо. — Це серйозна операція. «Ми оперуємо? Чи ампутуємо?» — аж настільки серйозна. Хтось точно мав це запам’ятати.
— Чи є на цих штуках серійні номери чи щось таке? — запитала Бакстер.
— Я, звісно, перевірю, але не так важливо, чи можна їх відстежити чи ні, усе залежатиме від того, як давно цю операцію зробили, а цей шрам видається мені старим.
Поки Бакстер разом із Джо вивчали рентгенівський знімок, Едмундс став навколішки, щоб ближче роздивитися праву жіночу руку, яка, з того, що він пам’ятав, і вказувала так моторошно на відображення у склі. Кожний із п’яти ідеально нафарбованих нігтів був покритий мерехтливим у темряві, пурпуровим лаком.
— Вказівний палець відрізняється! — раптом випалив він.
— О, ти помітив, — радісно промовив Джо. — Я саме хотів про це сказати. Цього неможливо помітити в темній квартирі, але тут можна чітко побачити, що на одному пальці використали інший лак для нігтів.
— І як це може допомогти? — запитала Бакстер.
Джо взяв із візка ультрафіолетову лампу, увімкнув її та просвітив тендітну руку по всій довжині. Темні синці то з’являлися, то знову зникали, коли фіолетове світло обминало їх, а найбільше їх скупчення було на зап’ястку та навколо нього.
— Це сліди боротьби, — сказав він. — А тепер подивіться на ці нігті: жодного зламаного. Їх нафарбували вже потім.
— Після боротьби чи після смерті? — запитала Бакстер.
— Я б сказав після того, і того. Мені не вдалося знайти жодних слідів запального процесу, а це означає, що вона померла незадовго після того, як отримала синці…
— …гадаю, так убивця говорить із нами.
***
Невелику, однак важливу частину Північної лінії перекрили через будівельні роботи. Подумавши, що перспектива потрапити в затор не така вже й приваблива, Вульф звернув на Піккаділлі до Каледоніан-роуд та за двадцять п’ять хвилин пішки повернувся до Кентіш Таун. Це був не надто мальовничий маршрут, і щойно він пройшов повз парк, то втратив із поля зору красиву годинникову башту, на якій оздоблення вкривала чарівна зеленувата іржа, однак температура впала до стерпного рівня, а завдяки вечірньому сонцю і повітря у цій частині міста було спокійним.
День минув у марних пошуках Віджая Рана. Вульф разом із Фінлі поїхали до Вулвіча й знайшли родинний будинок у передбачувано закинутому стані. Жалюгідний садок перед будинком виглядав значно виразніше, ніж мав би, бо висока трава та самонасівні бур’яни розрослися доріжкою, що вела до вхідних дверей. Гора нерозкритої пошти та різноманітні листівки були ледь помітні крізь маленьке віконечко для пошти.
Інформація, яку Фрауд зібрав докупи, була ледь варта того, щоб її читати, а стривожений партнер бухгалтерської фірми Рана відкрито визнав, що якби знав, де переховується його зниклий партнер, то вбив би його власноруч. Єдиним корисним відкриттям стала очевидна відсутність інформації про Рана до 1991 року. З якоїсь причини він змінив ім’я. Вони сподівалися, що як тільки Служба реєстрації зміни імені надасть їм попереднє ім’я, численні колишні гріхи Рана спрямують їх до його теперішнього місцезнаходження.
Підійшовши до свого будинку, Вульф помітив темно-синій «бентлі» з особливими номерами, який незаконно припаркували біля головного входу. Він перейшов вулицю перед авто і помітив на сидінні водія сивого чоловіка. Вульф потягнувся до вхідних дверей, шукаючи ключі, коли раптом задзвонив його мобільник. Висвітилося ім’я Андреа. Він відразу ж поклав телефон назад до кишені, а потім почув за спиною глухий звук відкривання важких дверцят дорогого авто.
— Ти ігноруєш мої дзвінки, — сказала Андреа.
Вульф зітхнув і розвернувся до неї обличчям. Вона знову виглядала бездоганно, хоча й провела більшість дня перед телевізійними камерами. Вульф помітив, що на ній було намисто, яке він подарував їй на їхню першу річницю весілля, однак вирішив не згадувати цього.
— Більшу частину суботи я провела під замком, — продовжила вона.
— Таке трапляється, коли ти порушуєш закон.
— Охолонь, Натане. Ми з тобою обоє добре знаємо, що якби я не зробила цього репортажу, то його зробив би хтось інший.
— Ти так у цьому впевнена?
— Ти ж чудово знаєш, що так. Невже ти думаєш, що якби я не пустила це в ефір, убивця просто здався: «О, вона не прочитала, яке розчарування. Краще мені забути про весь цей список смертників»? Звісно ж, ні. Він би зв’язався з іншим каналом новин і, можливо, у своєму щільному розкладі знайшов би час і для мене.
— Це твоє уявлення про вибачення?
— Мені немає за що вибачатися перед тобою. Я хочу, щоб ти пробачив мене.
— Щоб тебе пробачили, спочатку потрібно вибачитися. По-іншому ніяк!
— Хто сказав?
— Не знаю, такі правила етикету.
— Бо це важливо.
— Я не гратиму з тобою в це, — сказав Вульф, вражений тим, як легко вони могли знову піддатися старим звичкам, навіть тепер.
Він глянув повз Андреа на вишукане авто, яке завмерло на бордюрі.
— Коли твій татусь устиг купити тобі «бентлі»?
— О, припини! — несподівано для нього випалила вона.
До нього повільно дійшло, чому це так образило її.
— О Боже. Це ж він, правда? Твій новий коханець? — сказав він, широко розплющивши очі й напружено вдивляючись у затемнене вікно.
— Це Джефрі, так.
— О, Джефрі, та невже? Що ж, він точно виглядає дуже… багатим. Скільки йому? Шістдесят?
— Припини дивитися на нього.
— Я можу дивитися куди захочу.
— Ти так і не подорослішав.
— А якщо подумати, тобі напевно не варто трахати його надто сильно, ще зламаєш щось.
Андреа переборола себе, й кутики її вуст поповзли вгору.
— Серйозно, — тихо промовив Вульф, — він і справді та причина, через яку ти пішла від мене?
— Ти та причина, чому я пішла.
— О.
Запала незручна тиша.
— Ми хочемо запросити тебе на вечерю. Ми просиділи тут майже годину, і я вмираю з голоду.
Вульф непереконливо розчаровано зітхнув.
— Я б залюбки, але насправді я вже йду.
— Ти ж буквально щойно прийшов.
— Послухай, я ціную цей жест, але ти ж не проти, якщо сьогодні я відмовлюся? У мене достобіса роботи і лише один день на те, щоб знайти Рана і… — коли очі Андреа збільшилися від інтересу, Вульф зрозумів, що бовкнув зайвого.
— Він не у вас? — здивовано запитала вона.
— Енді, я втомився. Я не знаю, що ще сказати. Мені краще піти.
Вульф залишив її за крок від дверей і зайшов до будинку. Андреа сіла на пасажирське сидіння «бентлі» й зачинила дверцята.
— Лише час змарнували, — з розумінням промовив Джефрі.
— Зовсім, ні, — відповіла Андреа.
— Як скажеш. Тоді повечеряємо у «Ґрінхаусі»?
— Ти зможеш упоратися сьогодні без мене, правда?
Джефрі образився.
— Тоді в офіс?
— Так, будь ласка.
***
Вульф відчинив двері своєї дешевої квартирки й увімкнув телевізор, щоб заглушити крики нічної суперечки між парою, які точно не підходили одне другому. Ведучий програми про нерухомість показував якимось молодятам окремий будинок із трьома спальнями десь на околиці райського саду, у значно приємнішій частині країни. Слухати, як вони розмірковують над копійчаною вартістю, за яку не змогли б дозволити собі навіть діру, яку він тепер займав у столиці, було і смішно, і болісно.
Вульф пройшов до кухні й визирнув на темне вікно місця злочину навпроти. Він зупинився, майже очікуючи побачити, що «Лялька» й досі висить там, чекаючи на нього. Програма про нерухомість закінчилася (пара вирішила, що за свої гроші вони можуть знайти щось краще), і метеоролог енергійно передрікав, що спека добіжить видовищного кінця наступної ночі грозою та надзвичайно сильними жаданими дощами.
Він вимкнув телевізор, опустив штори й заліз на матрац на підлозі у спальні, прихопивши із собою книжку, яку читав упродовж уже більше чотирьох місяців. Перед тим як заснути тривожним сном, він осилив ще півтори сторінки.
***
Вульф прокинувся від дзижчання телефону на купі складеного ще з учора одягу. Його відразу ж змусив отямитися біль у лівій руці, і, поглянувши на неї, Вульф побачив, що за ніч пошкодив пов’язку. У слабкому ранковому світлі кімната видавалася йому дивною: радше сірою, аніж знайомо помаранчевою, до якої за два попередні тижні він почав звикати. Вульф перекотився й дістався до телефону, який вібрував.
— Шефе?
— Що ти накоїв? — розгнівано випалив Сіммонс.
— Не знаю. А що я накоїв?
— Твоя дружина…
— Колишня.
— … виставила фото Віджая Рана у всіх ранкових новинах і заявила, що в нас не вистачає ресурсів, щоб його знайти. Ти намагаєшся домогтися мого звільнення?
— Зовсім, ні.
— Уладнай це.
— Гаразд.
Спотикаючись, Вульф побрів до головної кімнати. Він ковтнув дві пігулки знеболюючого для руки й увімкнув телевізора. На екрані з’явилася Андреа, така ж бездоганна, як і завжди, однак і досі в тому ж одязі, що й минулого вечора. З її звичною схильністю все драматизувати, вона читала без сумніву вигадані цитати «інформатора від поліції», який благав друзів та родину Рана потурбуватися про його добробут.
У верхньому правому кутку на екрані таймер відраховував години та хвилини до ранку середи. Розгублені, і гадки не маючи, де шукати Рана, вони мали лише 19 годин і 23 хвилини до того, як убивця прийде за наступною жертвою.
