Книга: Лялька
Назад: Розділ 7
Дальше: Розділ 9

Розділ 8

Понеділок, 30 червня, 2014 [9.35]

 

— Погано.
— Погано?
— А ще сумно.
— Сумно?
Доктор Престон-Гол важко зітхнула й відклала записник на старовинний кавовий столик біля свого крісла.
— Ти бачив, як чоловік, якого ти мав захищати, помер на твоїх очах, а потім репортерка всерйоз заявила про те, що вбивця планує вбити тебе всього лише за два тижні, і все, що ти можеш сказати мені, — це, що тобі «погано» і «сумно»?
— Розлючений? — спробував Вульф, вважаючи, що в нього все добре.
Здавалося, доктора це зацікавило. Вона знову взяла свій записник й підсунула його ближче.
— То чи відчуваєш ти гнів?
Якусь мить Вульф обмірковував запитання.
— Та ні, не схоже.
Доктор опустила записника. Він зісковзнув із мініатюрного столика на підлогу.
Очевидно, вона розізлилася.
Відтоді, як його поновили, уранці щопонеділка Вульф їздив до обштукатуреного таунхаусу на Квін Анназ Ґейт. Доктор Престон-Гол була консультантом міської поліції Лондона з психіатрії. Її непомітний офіс, рекламою якому слугувала лише скромна латунна табличка з ім’ям біля вхідних дверей, розташовувався на тихій вулиці всього у трьох хвилинах ходьби від Нового Скотленд-Ярда.
Присутність доктора лише прикрашала витончене приміщення. Зараз їй було трохи за шістдесят, і з роками вона ставала все елегантнішою, убрана у стриманий одяг і піднявши сиве волосся у ретельно продуману зачіску. Від неї віяло владою: образ директорки школи, який так міцно вкорінювався у свідомість дітей у надто ранньому віці, ніколи не вдасться позбутися в дорослому житті.
— Скажи мені, сни повернулися? — запитала вона. — Оті про лікарню.
— Це ви кажете лікарня, а я кажу — божевільня.
Доктор зітхнула.
— Лише, коли я сплю, — сказав Вульф.
— Тобто?
— Не тоді, коли я можу цьому зарадити. І насправді, я б не називав це снами. Це нічні кошмари.
— А я б не називала їх нічними кошмарами, — заперечила доктор Престон-Гол. — У цих снах немає нічого страшного. Ти проектуєш на них свій страх.
— З усією повагою, значно легше так говорити, якщо ви не провели тринадцять місяців та один день свого життя у справжньому пеклі.
Доктор змінила тему, відчувши, що Вульф радше витратить решту часу на суперечки, аніж розповість їй щось особисте. Вона розрізала запечатаний конверт, який він приніс із собою, й уважно проглянула знайомий черговий тижневий звіт від Фінлі. З виразу її обличчя здавалося, що вона починала думати, що це величезне витрачання часу, паперу й чорнила, чим так само це вважав і Вульф.
— Здається, детектив Шоу більше ніж задоволений тим, як ти впорався зі стресом кількох минулих днів. Він поставив тобі 10 із 10. Один лише Бог знає, що лежить в основі цієї його системи оцінювання, але… для тебе це добре, — різко відповіла вона.
Крізь відчинену віконну раму Вульф дивився на величезні будинки навпроти Квін Анназ Ґейт. Кожний із них зберегли в бездоганному стані або турботливо реставрували до колишньої величі. Якби сюди не долинав віддалений гомін хаотичного міста, що прискорювався з початком нового несамовитого тижня, він зміг би навіть повірити в ілюзію, що вони опинилися в минулому. До задушливої кімнати пробирався легкий вітерець, хоча температура вже вранці сягнула 28 градусів.
— Я збираюся порекомендувати, щоб до завершення цієї справи ми зустрічалися двічі на тиждень, — промовила доктор Престон-Гол, усе ще читаючи детальний звіт, сторінки якого, як підозрював Вульф, Фінлі нашкрябав своїм незрозумілим почерком.
Вульф напружився, намагаючись контролювати себе і не стискати кулаків перед своїм психіатром.
— Я ціную вашу турботу…
Однак його тон свідчив про протилежне.
— … проте в мене немає на це часу. Я мушу впіймати вбивцю.
— В оцьому «Я» і є корінь нашої проблеми. І саме це мене й непокоїть. Хіба такого вже не траплялося раніше? Відповідальність за те, щоб упіймати його, лежить не тільки на тобі. У тебе є колеги, підтримка.
— У мене в цьому більший досвід.
— А в мене є професійні обов’язки, — зрештою сказала вона.
У Вульфа склалося переконливе враження, що як тільки він зараз не припинить сперечатися, вона може запропонувати зустрічатися тричі на тиждень.
— Тоді домовилися, — промовила вона, гортаючи свій щоденник. — Зможеш у середу вранці?
— У середу я докладатиму усіх зусиль, аби не допустити, щоб чоловіка на ім’я Віджай Рана вбили.
— Тоді в четвер?
— Гаразд.
— О дев’ятій?
— Гаразд.
Доктор Престон-Гол підписала папери й люб’язно всміхнулася. Вульф підвівся й попрямував до дверей.
— І ще, Натане, — Вульф знову розвернувся до неї обличчям, — бережи себе.

 

***

 

Після суботніх жахіть Сіммонс наполіг, щоб у неділю Вульф узяв собі вихідний. Вульф підозрював, що його шеф лише прикривав власний зад і перед тим, як він приступив би до виконання своїх обов’язків, вирішив підстрахуватися підписом психіатра.
Він скористався «Теско Експрес» і накупив достатньо їжі для того, щоб відсидітися решту вихідного, справедливо підозрюючи, що купа репортерів із нетерпінням чекатиме його повернення біля будинку. На щастя, він зміг обійти більшість із них, перетнувши поліційну загорожу, що й досі залишалася на місці, доки експерти-криміналісти не закінчать свою роботу.
Вульф використав цей незапланований вихідний для того, щоб розібрати деякі коробки з тих, які Андреа спакувала для нього багато місяців тому. Вони були більше схожі на жалюгідну половину будинку, бо він був справедливо впевнений, що його колишня не змогла б запхнути авто в жодну з коробок 2 на 2, складених попід стінами.
За суботній вечір і неділю він проігнорував сімнадцять її дзвінків, хоча все-таки відповів на дзвінок своєї матері, й упродовж перших двох хвилин розмови здавалося, що все, що трапилось, і справді її стурбувало, однак потім вона заговорила про нагальніші питання, як-от зламана загорожа Естель по-сусідству, і на це витратила решту сорок хвилин. Вульф пообіцяв приїхати в Бат, щоби полагодити її на якісь із липневих вихідних, утішаючи себе думкою, що йому не доведеться цього робити, якщо 14 липня його жорстоко вб’ють.

 

***

 

Коли Вульф зайшов до відділу розслідування вбивств та інших серйозних злочинів, його привітав звук дриля. Команда перевірених робітників почала відновлювати затоплену кімнату для допитів. Коли він ішов офісом, якийсь незнайомець запропонував йому чашку кави, а інший (хто навіть ніяк не був причетний до справи) упевнено сказав: «Ми впіймаємо його». Інші ж повністю уникали ходячого потенційного мертвяка, можливо, остерігаючись, що для того, щоб убити його, вбивця скористається отруйною рибою чи якоюсь рослиною, і це може якось вплинути й на них.
— Нарешті, — сказала Бакстер, коли він підійшов до їхнього з Едмундсом столу. — Добре було відпочивати, поки ми виконували твою роботу?
Вульф проігнорував кепкування. Він краще за інших знав, що ворожість була для Бакстер стимулом: засмученість — агресією, розгубленість — спротивом, засоромленість — жорстокістю. Від того випуску новин суботнього вечора вона була незвично тихою і навіть не намагалася зв’язатися з ним, попри те, що була єдиною, із ким би він хотів поговорити. Здавалося, вона збиралася діяти так, наче й не чула імен тих, хто був у списку, і Вульф охоче підіграв їй.
— Виявилося, що від цього малого покидька, — вона вказала на Едмундса, який сидів поруч із нею, — все-таки може бути якась користь.
Бакстер ввела Вульфа в курс подій. Після того, як експерт повідомив, що амброзію могли виростити у будь-якій теплиці країни, вони були змушені відмовитися від думки з’ясувати походження рослини. Те саме з квітами: всі букети були куплені в різних флористів по всьому Лондону і кожного разу їх оплачували готівкою за допомогою пошти.
Далі вони пішли по сліду Едмундса й навідалися на фабрику «Key Foods» і тепер мали вичерпний перелік працівників, які працювали вночі перед отруєнням Наґіба Халіда. Що найважливіше, на записах камер спостереження вони побачили невідомого чоловіка, який рано-вранці заходив до будівлі. Едмундс із гордістю передав Вульфу флешку з відео, виглядаючи так, наче поплескування по голові було б не зайвим.
— Як на мене, тут є дещо таке, що не до кінця вписується в загальну картину, — сказав Едмундс.
— Тільки не це, — сказала Бакстер.
— Я з’ясував, що отруєні спеціалізовані страви доставили також і в інші місця. Ще троє людей отруїлися тетродоксином, і двоє з них уже мертві.
— А третій? — зацікавлено запитав Вульф.
— Безнадійний.
— І це нам ще пощастило, що гот в Академії Святої Марії взяв академвідпустку, інакше ми мали б ще один труп.
— Точно, — продовжив Едмундс. — Не схоже, щоб убивця дав нам перелік шести конкретних імен, а потім убив іще трьох…
— Двох з половиною, — перебила Бакстер.
— … випадкових людей і навіть не взяв на себе відповідальності за них. Серійні вбивці так не поводяться. Тут дещо інше.
Вульф виглядав враженим і повернувся до Бакстер.
— Тепер я розумію, чому він тобі подобається.
Здавалося, Едмундс був у захваті.
— Це не так.
Посмішка Едмундса зблідла.
— Я не дозволяв їй сидіти за своїм столом під час її стажування впродовж півроку, — сказав Вульф Едмундсу.
— Рухаймося далі! — випалила Бакстер.
— Інгалятор привів вас кудись? — запитав Вульф.
— Балончик спаяли вручну. У ньому взагалі не було ліків, лише хімічна речовина, назву якої я не вимовлю, — сказала Бакстер. — Ми все ще шукаємо, однак очевидно, її можна отримати в будь-якій шкільній лабораторії. Тож не затамовуй подиху, якщо вибачиш мені таку недоречну гру слів.
— Говорячи про це, — перебив Едмундс, — наш убивця мусив наблизитися до мера впритул, аби підмінити інгалятори незадовго до вбивства, можливо, навіть того ранку. Чому він не вбив мера тоді? Це наштовхує на думку, що мотивом тут є не так помста, як вистава.
— Це має сенс, — кивнув Вульф.
Він не наважувався порушити заборонене питання, яке вони намагалися оминати.
— А що з людьми зі списку?
Бакстер помітно напружилася.
— Це нас ніяк не стосується. Ми працюємо над встановленням осіб уже мертвих, а не тих, хто скоро… — вона змусила себе замовкнути, усвідомивши, з ким говорить. — Тобі варто поговорити з напарником.
Вульф підвівся, щоб піти. Він мовчав.
— А від Чемберса щось чути? — по-буденному запитав він.
Здавалося, Бакстер насторожилася.
— А тобі в біса що до того?
Вульф знизав плечима.
— Просто цікаво, чи він у курсі. У мене таке відчуття, що нам знадобиться вся можлива допомога.

 

***

 

Утомлений від того, що всі присутні постійно потайки зиркали на нього, Вульф перейшов до конференц-зали, де над його збільшеними репродукціями хтось додав майстерний напис: «Лялька». Він усе більше й більше занепадав духом, уперто відмовляючись визнавати, що й гадки не має, як переглянути на телевізорі записи з камер відеоспостереження, заховані в незрозумілій маленькій флешці.
— Збоку на корпусі є отвір, — зайшовши до кімнати, промовив Фінлі, на п’ятнадцять років старший за нього. — Ні… на… нижче… дозволь я.
Фінлі витягнув флешку з отвору вентиляції ззаду на телевізорі і під’єднав її. На блакитному екрані з’явилося меню, в якому був лише один файл.
— Що я пропустив? — запитав Вульф.
— Ми відправили поліціянтів няньчити Ґарланда, Форда та Локлен. Перевіряли лише тих, хто мешкає в Лондоні.
— Бо навіщо кидати мені виклик не дати йому вбити когось на іншому боці країни?
— Ага, щось типу того. Інші служби наглядатимуть за людьми з такими ж іменами, однак, то вже не наші турботи. І ти знаєш про місцезнаходження Віджая Рана так само багато, як і ми. Віджай працював бухгалтером і жив у Вулвічі, а п’ять місяців тому, коли податківці з’ясували, що він підробив декларації, безслідно зник. Ним займався Фрауд, однак не схоже, що вони досягли значних успіхів. Хай там як, а я все одно попросив надіслати інформацію.
Вульф глянув на годинник.
— До середи в нас тридцять вісім годин. Сподіваймося, для його ж добра, що ми знайдемо його першими. А інші хто?
— Ґарланд — журналіст, тож ворогів у нього вистачає. Ми маємо двох Локлен: одна — офіціантка, а іншій — дев’ять років.
— Але ж охорону приставили до обох, правда? — запитав Вульф.
— Авжеж. А Форд — охоронець або, гадаю, він ним був, доки не пішов у тривалу відпустку.
— Що їх пов’язує?
— Нічого. Поки що. Однак пріоритетним завданням є просто знайти їх та охороняти їхні помешкання, поки вони ще живі.
На якийсь час Вульф занурився у власні думки.
— Про що думаєш, друзяко?
— Просто розмірковую над тим, кого Віджай Рана так допік своїми махінаціями, а ще як це, напевно, розумно змусити нас шукати того, хто зник, щоб дістатися самому до нього.
Фінлі кивнув.
— Можливо, для нього ж і краще, якщо ми не будемо витягувати його з нори, куди він забився.
— Може, й так.
Увагу Вульфа привернув стос паперів, який Фінлі приніс із собою. До верхньої сторінки була прикріплена фотографія жінки середнього віку у чомусь такому, що, вочевидь, називали звабливою нижньою білизною.
— Що це в біса таке?
Фінлі захихотів.
— Твої прихильниці! Тепер ти відома людина, і з усіх дірок повалили психопатки, готові віддатися тобі.
Вульф прогортав кілька перших аркушів і, не вірячи власним очам, похитав головою, поки Фінлі перебирав решту тридцять, зневажливо кидаючи забраковані на підлогу.
Вульф мав передбачити це. Раніше він відчував відразу до того, що диких і небезпечних істот, на яких він полював, завалювали поштою кожного дня їхнього пожиттєвого ув’язнення. Так само як він міг здогадуватися про окремі риси вбивці, створюючи його образ, йому майже вдалося уявити цих відчайдушних дописувачів: самотні, непристосовані до соціуму, жінки, які часто страждали в минулому від домашнього насильства, керовані помилковою вірою, що ніхто не може бути цілковито порочним, і що вони самотужки можуть виправити цих жертв закону, які так і не знайшли розуміння.
Вульф знав, що такий химерний спосіб проводити дозвілля був доволі поширеним у США, де організації активно заохочували людей спілкуватися з одним із трьох тисяч ув’язнених зі смертним вироком.
«Що в цьому могло так зачаровувати? — думав він. — Насолода трагедією, кіношний фінал стосунків? Ті, хто мав такі зобов’язання, отримували можливість впливати на фактор часу? Чи просто хотіли стати частиною чогось більшого та цікавішого, ніж їхнє власне земне життя?»
Він був надто обізнаний, щоб відкрито ділитися своїми думками із загалом, навчений обурено реагувати на будь-яку суперечливу правду чи спостереження, остерігаючись стати жертвою політичної коректності, але вони були захищені від наслідків злочинів тих людей. Це Вульф дивився в очі злих хижаків, у яких не було каяття. Він думав про те, скільки з цих, погано поінформованих людей так само продовжили б писати, якби це їхні черевики просочувалися кров’ю на місці злочину після різні, якби це вони втішали вбитих горем членів родини, винуватцями якого були їхні друзі по листуванню.
— О-о-о, глянь-но сюди! — вигукнув Фінлі, можливо, аж занадто захоплено, бо на нього озирнулися кілька людей в офісі.
Фінлі тримав фотографію прекрасної блондинки, років двадцяти, одягненої в карнавальний костюм поліціянтки. Вульфу забракло слів, і він просто розгублено витріщався на фото, яке навіть на обкладинці чоловічого журналу виглядало б неперевершеним.
— Викинь, — зрештою сказав він, вирішивши, що з нього вистачить і одного нарцистичного соціопата, який змагається за його увагу.
— Але… гарнюня… з Брайтона, — Фінлі усміхався і переглядав решту листів.
— Викинь! — відрізав Вульф. — Як увімкнути це відео?
Фінлі пригнічено викинув листи у смітник, а потім сів поруч із Вульфом і натиснув кнопку на пульті.
— Ти ще пошкодуєш, якщо за два тижні помреш, — пробурчав він.
Вульф проігнорував цей коментар і зосередився на великому екрані телевізора. Камеру, якою й було зроблено той зернистий запис, встановили на фабриці високо під стелею. Подвійні двері відчинили та підперли коробкою, і на задньому плані можна було помітити гнітюче видовище, як працівники, більше схожі на роботів, виконували свою монотонну роботу за мізерну платню, від якої часто отримували травми від перенапруження.
Несподівано у дверях з’явилася постать.
Без сумніву, це був чоловік. Едмундс виміряв двері після перегляду і з’ясував, що його зріст сягав понад шість футів. Як і інші робітники, той чоловік був одягнений у брудний фартух, рукавиці та сітку для волосся, от тільки зайшов знадвору. Він рухався впевнено, завагавшись лише на мить, вирішуючи, в якому ж напрямку йти. Упродовж наступних кількох хвилин він зникав із кадру, з’являючись знову позаду коробок, упакованих для доставки. Потім він вийшов крізь подвійні двері у темряву ночі, так і залишившись непоміченим.
— Що ж, лише змарнували час, — зітхнув Фінлі.
Вульф попросив його перемотати назад, і вони зупинилися на найкращому кадрі вбивці, який тільки дозволяв пікселізований запис, пильно вдивляючись у прикрите обличчя. Навіть після того, як команда техніків почистила запис, це мало що дало. Найпомітнішою рисою був фартух, забризканий, здавалося, уже засохлими плямами крові.
До Наґіба Халіда було неможливо дістатися, а тому його вбивство мало бути найбільш продуманим. Очевидно, Вульф помилився, припустивши, що вбивця розібрався з ним до того, як почати переслідувати легші мішені. Він замислився над тим, котру з інших п’яти жертв розчленили на цьому початковому етапі, і що важливіше, чому?
Назад: Розділ 7
Дальше: Розділ 9

Stacysoync
1хбет ставка официальный сайт 1xbet казино мостбет рабочий сайт сейчас pin up ставки на спорт мобильное 1хставка зеркало вход мостбет официальный сайт скачать бесплатно 1xbet вход в казино 1х ставка депозит букмекерская контора один икс бет зеркало мостбет актуальное рабочее сейчас red
Patrickkah
шары в ульяновске
Patrickkah
шарики с гелием ульяновск