48 діб в «Ізоляції»
Звільнений із полону ДНР — про слідчих зі схильністю до дешевих романів, п'ятиярусні камери «люкс» і міжусобні бої за шампанське
Дмитра Потєхіна 7 серпня в Донецьку затримали представники ДНР. Його родичі дізналися про це, за словами Дмитра, лише 13 серпня. Після понад півтора місяця полону його звільнили — 27 вересня.
Практично весь цей час Дмитра утримували на вулиці Світлого Шляху. Тюрма — територія колишнього заводу ізоляційних матеріалів, арт-простору «Ізоляція». Це додавало подіям сюрре-алістичності.
Потєхін розповідає про пережите з іронією. «Я порівняно з іншими почувався доволі вільно. Можливо, якби мене побили, то ставився би до цього більш серйозно. Били переважно місцевих», — розповідає він.
«Вас готовили к заброске»
Як тільки мене не називали. І «блогер», і «журналіст», і... Слідчий із МГБ («министерства государственной безопасности». — Авт.) дзвонив і питав: «Что делать? У нас тут организатор Майдана». Я думав: ну йоли-пали, не треба так казати — так мене ніколи не випустять!
У Донецьку на допиті я пояснював, що мав стосунок до організації Помаранчевого майдану, але не цього.
2004-го я координував чи не найбільший проект чесних виборів. Однією з моїх функцій було забезпечення винятково ненасильницького способу дії протестів. Коли мені це інкримінували — було страшно і смішно: навколо війна, постріли, ось ця тюрма, всі жахи — а мене звинувачують у ненасильстві в 2004 році!
Після 2004-го я працював тренером із ненасильницького спро-тиву в Єгипті, Ірані, Вірменії, Білорусі. З венесуельцями й кубинцями. Ну, і в Україні напередодні цього Майдану, проте, як ми побачили, не дуже успішно.
На допитах слідчі казали: «Вот вы там сделали Майдан в Киеве — а теперь у вас Порошенко». Я кажу: «Порошенко прийшов до влади в результаті виборів. А в результаті Майдану, яким я також незадоволений і який мав бути ненасильницьким, було повалено нелегітимний режим Януковича».
У Донецьк я поїхав, бо давно обіцяв аналітичну статтю канадському науковому журналу. Звичайно, я знав, що відбувається в Донецьку. Але думав, що ризик насильства щодо мене нижчий, бо я публічно виступав за незалежність України від Донбасу, а Донбасу від України. Щоправда, коли я на допиті показував цей текст, у них виникло запитання: «Так вас готовили к заброске?» (Сміється.)
«Тебя удивило, что в Донецке есть велодорожки?»
Я вирішив зробити все тупо й безпосередньо. Пішов на вокзал, узяв квиток. Сів на потяг, приїхав у Донецьк. Мене ніде не перевірили. Вільна дорога. Звичайно, сусіди по купе дивувалися. Потім знайшов таксиста, який би мене повозив.
Мені ж потім інкримінували створення мережі. На допиті слідчий кричав: «А теперь я тебе расскажу, как все было на самом деле! Ты приехал, чтобы установить контакт с вот этими тремя людьми!» І називає прізвища людей. Я кажу: «Я не знаю, кто все эти люди» (сміється).
Місцеві таксі на блокпостах не перевіряли, й ми весь день їздили. Місто порожнє. На допиті дивилися мої фотографії. Велодоріж-ка. «Что ты вообще фотографировал? Тебя удивило, что в Донецке есть велодорожки?» — «Нет, меня удивило, что на этой дорожке никого нет».
Наприкінці дня я йшов до вокзалу повз готель «Ліверпуль». Дістав мобільний, щоб сфотографувати його. З’ясувалося, що всередині сиділи люди, здається, з «Оплота» — із прапором «Ново-росії» на шефронах. Виходить до мене: «А ну подойди сюда. Киевская прописка? Принимай его».
Декілька годин у наручниках і з мішком на голові. Не били. Мене взагалі, на відміну від більшості, не били, крім одного разу вже ближче до звільнення — тоді побили «за компанію».
Відвезли в МГБ ДНР. Звідти, після допиту — в «Ізоляцію». Вже по дорозі почали розмовляти так, ніби це була помилка. Однак механізм «відпускання» не передбачений цим типом організації: людина, яка відпускає, бере на себе відповідальність — особливо щодо людини, яку підозрюють у тому, що це «агент».
«Движимый глубокими чувствами»
В «Ізоляції» мене допитувала людина, яка відповідає в МГБ за антидиверсійну роботу. Основне, що їх цікавило, — чи мене залякали, чи мені заплатили. Вони думають, що «правосєки» могли залякати мою сім’ю. Слідчі абсолютно вірять у міфічні речі. Що в уряді нацисти, й водночас... геї. Хоча їхня термінологія, звичайно, «п***си».
Абсурдності додавав факт, що все відбувалося в арт-просторі «Ізоляції».
Протокол допиту вела жінка у стилі вамп, яка потім стала керівником слідчого відділу МГБ. На якомусь етапі було страшно і смішно водночас. Мене підганяли, щоб я говорив швидше: «Ты такой умный, статьи пишешь — почему ты не можешь ответить на самый простой вопрос: кто тебя сюда прислал?!»
Я пояснював, що співпрацював з іноземними журналістами, але не маю стосунку до організації цього Майдану.
«Ну, а з ким із журналістів співпрацював?» — «Ну, з Аль-Джазірою». Вони: «С Аль-Джазирой?! А ты знаешь, что Аль-Джа-зира в ДНР признана террористической организацией?!» Я: «Не-не-не, не с Аль-Каидой...» Тут вони самі почали сміятись.
А ця дама у стилі вамп, яка вела протокол, дописувала від себе. Питали, чому я фотографував готель «Ліверпуль»? Я пояснюю: «Несколько лет назад, когда я был в Донецке с девушкой, останавливался в этом отеле...»
Дивлюсь, вона пише: «Движимый глубокими, неудержимыми чувствами... » Я: «Ну що це за стиль? Я так не казав. Ну що за дешевий роман?» І взагалі все виглядало, як дуже дешевий роман про агентів.
Бій за шампанське
Під час мого перебування в «Ізоляції» постійно гриміло. Часом це були постріли, але переважно гуркіт металу, який пиляли на брухт. Одне з основних джерел економіки ДНР — здача металобрухту (хмикає).
Одного разу до нас у камеру посадили чотирьох «оплотівців», яких МГБ заарештувало, бо в них не було дозволу на перевезення металобрухту. Потім цих «оплотівців» приїжджали визволяти з зеніткою — зав’язалася перестрілка між МГБ й «Оплотом».
Був інший випадок, і знов перестрілка між собою. МГБ відбило десь дві фури шампанського. Приїхав, здається, той таки «Оплот» — відбивати шампанське. Знов із зеніткою. Один ув’язнений, скориставшись перестрілкою, тоді втік.
Перестрілка тривала добу. Як ми дізналися пізніше, було подвійне кільце: «Оплот» оточив базу МГБ, а ззовні «Оплот» оточив іще якийсь підрозділ. Усе завершилося переговорами за шампанське. Облогу було знято. Кому дісталося шампанське, не знаю, але в «Ізоляції» його не виявилося.
«Чтобы не было п***сов»
Під час допитів я сказав, що спілкувався з колишнім послом США в Москві, посла цікавило: «Чого взагалі люди в Донецьку хочуть?»
До мене потім прийшов начальник і виклав доволі чіткий перелік. «Чтобы в Донецке не было ни американцев, ни украинцев. Чтобы не было п***сов. Чтобы не было болонской системы образования. Чтобы в СМИ не было секса, рекламы». І так далі — доволі стандартний перелік вимог нацистів. Але у них це асоціюється з антинацистською боротьбою.
Звісно, тоді я у відповідь не став казати, що вони виглядають нацистами, але ця думка регулярно відвідувала мене. Звинувачуючи Київ у нацизмі, вони значно далі просунулись у втіленні нацизму в реальне життя.
Зокрема, в організації цієї в’язниці.
Камера «люкс»
Спершу мене тримали в доволі комфортній камері. Воду давали в баклажках. У туалет також можна було ходити в баклажки. Але потім привезли жінку похилого віку, їй кілька годин не давали вийти в туалет. Підійшла знайома мені МГБшна жінка зі схильністю до дешевих романів, запитала, як я. Кажу, я-то нормально, але от не випускають жінку і з попереднього дня не годували.
Через хвилину прибігає тюремник. «Кто тут п**дит, что неделю не кормили и в туалет не водили?» — «Я так не говорил, но вот женщина сидит который час...»
Жінку вивели в туалет, але мене через годину перевезли в так званий «люкс». Це щось на кшталт кладовки два та три метри, висотою метрів вісім-десять. І п’ять ярусів полиць для інструментів і плакатів. Там зберігалися плакати радянських часів — антиалкогольні, безпека праці...
Й на цих полицях без матраців ми спали. Нас було десятеро — здебільшого місцевий «спецконтингент». Споживачі наркотиків. Був один, який перебував на замінній терапії, але йому не давали ліків. Один був дуже сильно побитий. Три доби, які я перебував там того разу, він постійно стогнав.
«Люкс» — це штрафкамера. В ній не було вікон, не було кисню. Була п’ятисантиметрова щілина під дверима, до якої ми по черзі підходили дихати.
Коли я зайшов, це виглядало жахливо. Уяви собі, десять людей набиті на полицях у півтемряві. Це було страшно.
Але там були дуже цікаві люди. Я з усіма привітався за руку. Потім нас нормально погодували, а для цієї камери «нормально» було, якщо дали що-небудь їсти, бо доти їх декілька днів не виводили, не годували.
Наступного дня у нас майже закінчилася вода. Й усі баклажки були наповнені сечею. В цю камеру майже не заходили тюремники.
«Жертви бабушок»
Затримані ділилися на декілька категорій. Перша — жертви «боротьби з наркоманією», як цю боротьбу уявляє МГБ.
Другі — бізнесмени. До речі, вийти можна було за хабар. Був один хлопець із магазину спецодягу. Потім він вийшов — дивимось, і вже всі тюремники одягнені (сміється).
Був один співкамерник, ми стали друзями. Він подарував мені авіакомпанію. Я тепер власник авіакомпанії (сміється). Спершу я подумав, що це жарт. Але то серйозна людина. Я коли вийшов, перевірив — авіакомпанія існує. Я йому в камері подарував у відповідь зубну щітку.
Треті затримані — місцеві, що виглядали як шпигуни-навідни-ки-коректувальники. Одного взяли за те, що він подавав сигнали літакам (сміється). Коли вимкнули електрику — він ходив по хаті з ліхтариком.
Місцевий телеканал постійно крутить телефон гарячої лінії. Й останні кілька тижнів серед затриманих було багато, як ми їх називали, «жертв бабушок».
Наприклад, були дівчата, які надто голосно слухали музику, чим не сподобалися якійсь бабулі. Причому коли їх приходили забирати — вони надто голосно слухали вже якийсь гімн ДНР. Але їх привезли, й вони добу тусили в нашій камері.
Практично всі, кого утримували, голосували за ДНР. Треба зробити примітку: це умови камери, свідомість параноїдаль-на... Але, думаю, більшість і справді щиро голосували за ДНР. Хтось міг казати, що те, що відбувається з ними, — «перегибы на местах».
«Не надо меня менять — отпустите меня»
Одного разу мене допитував ФСБшник. Мені віддали всі речі й начебто везли звільняти. А привезли на допит. Там розмова була коротка: чому про мене міг питати міністр оборони України? Я сказав, що не знаю — не військовий, не служив і не маю стосунку до української армії чи української адміністрації.
Потім у МГБ заявили: «ФСБ не хочет тебя брать». Не знаю, що це означало. Почали заявляти, що «Украине ты тоже не нужен».
Тоді зам по МГБ запропонував співпрацю з Ше№"№8 — до речі, одні «аналітики», які мене допитували, самі раніше відсиділи, а потім перейшли на той бік.
«ФСБ ты не нужен, Украине ты не нужен — так не хочешь ли ты, мальчик, поработать на ^еКешэ, будешь нашим королем. Мы тебе хорошо заплатим». До питання, «насколько хорошо», ми не дійшли, бо я кажу: «Подумайте сами. Ну, кто поверит мне? Давайте не будем этого делать». — «Но ведь украинская сторона отказывается тебя менять». — «Так не надо меня менять — отпустите меня. Я не воевал, я не убивал».
Це не справило на нього враження, відвезли мене назад в «Ізоляцію» й утримували ще кілька тижнів — у значно жорсткіших умовах. Припускаю, що їм не сподобалася моя відмова співпрацювати.
Я оголосив голодування. Це багатьох дратувало.
«Вы же понимаете — молодая республика»
«Ізоляція» була поєднанням тюрми й бази для бійців. Коли базу почали згортати — ми сподівалися, що згорнуть і тюрму.
Коли мене нарешті звільняли, то звільнили майже всю камеру. Нас вивели начебто на шмон. І тих, хто довго перебував, посадили у військовий мікроавтобус і повезли в колишнє КРУ, де було МГБ.
Людей почали допитувати. Мене останнього. Це була та сама женщіна-вамп, керівниця слідчого управління МГБ.
«Я вас уже допрашивала. Ничего на вас найти не удалось. Такая произошла ошибка. Но вы же понимаете — молодая республика. Мы вот приняли уголовный кодекс...»
Я почав ставити їй запитання. Це перетворилося ледь не на інтерв’ю. «А суд, может, у вас когда-нибудь возникнет? А то сорок восемь дней — что значит ошибка?»
«Вы же объективно освещайте то, что здесь происходило». Я: «Канэшна!» (Посміхається.) Об’єктивно визнаю, що в останні тижні ув’язнених значно менше били.
У нейтральній зоні
Я кажу: «У мене тут нікого немає. Ви мене відпустите з тим самим українським паспортом — як я перетну блокпости?»
«Мы вам предоставим конвой». Я не хотів конвой (посміхається). Я вже їздив із конвоєм начебто на «звільнення», яке виявилося допитом ФСБ.
«Ну хотите, есть местные, они проходили по делам и о вас спрашивали». Знайшов телефон місцевої людини, яка допомагала міжнародним журналістам у Донецьку. Людина була дуже здивована й не була впевнена, що це я. Вона поставила мені кілька запитань, ідентифікувала мене. Через 5 хвилин передзвонила й погодилася під’їхати.
Це був вечір. Я вийшов на вулицю. Зв’язався з родичами, друзями в ОБСЄ, друзями — іноземними журналістами. З’ясувалося, що один із них перебуває в Донецьку. Для мене винайняли квартиру. Наступного ранку привезли в готель до журналістів, ми порадились і вирішили, що в супроводі іноземних журналістів і водночас із конвоєм МГБ є реальний шанс виїхати.
МГБ погодилось — і вже через 20 хвилин ми їхали.
На обох блокпостах нас ретельно перевірили, бо ці блокпости тримали інші підрозділи, з якими в МГБ були сутички. Але все спрацювало. Через півгодини ми були в нейтральній зоні.
Записав: Артем Чапай, Insider
2 жовтня 2014
