РОЗДIЛ VIII
Бурхливi лютневi подiї 1917 р. захопили бiльшiсть росiйських полiтичних партiй зненацька, але не масонiв. Масони Росiйської iмперiї швидко та на диво легко вирвали державну владу з рук царських адмiнiстраторiв. Лютнева революцiя 1917 р. повнiстю справдила надiї масонських конспiраторiв: влада була перехоплена практично безкровно, хаос у країнi, здавалося, подоланий, масонська влада «в особi» Тимчасового уряду встановлена.
Знавець «масонерiї«Нiна Берберова пише про реалiзацiю планiв масонiв у лютому 1917 р.: «Отже, кадри були готовi. В обох столицях думцi, професори, дипломати, члени Вiйськово-промислового комiтету, члени Земського i Мiського союзу, адвокати, вiйськовi «громадськi дiячi» скликали один одного: їх день наставав».
Вже наприкiнцi лютого — на початку березня 1917 р. масони роздiлили мiж собою найважливiшi повинностi, що залишилися вiд «старого режиму», захопивши полiтичний «Олiмп» України.
Одне з основних завдань масонства — «утримати керiвництво в своїх руках, не дозволити бунтiвнiй стихiї спровокувати кровопролиття й анархiю». Масони майже повнiстю заповнили склад першого та другого мiнiстерства князя i масона Г. Львова, багато масонiв зайняли мiсця комiсарiв Тимчасового уряду по губернiях i мегаполiсах iмперiї. Масони тримали пiд своїм негласним контролем Петроградську раду робiтникiв i солдатських депутатiв (до початку вересня 1917 р.).
Олександр Керенський (як масонський куратор Пiвденного Заходу та Генеральний секретар Верховної Ради Великого Сходу народiв Росiї) з Петрограда активно впливав на формування нової української «революцiйної елiти».
На зборах представникiв громадських органiзацiй, революцiйних партiй i самоуправлiння влада в губернiях i великих мiстах України переходила пiд контроль Тимчасового уряду, мiсцевих комiтетiв громадських органiзацiй або громадянських комiтетiв (орган Тимчасового уряду при мiськiй Думi), в яких верховодили лiберальнi дiячi. Зазвичай в українських губернiях до подiбних комiтетiв входили представники Союзу мiст, Союзу земств, Вiйськово-промислового комiтету, Товариства промисловикiв Пiвдня Росiї, Українського комiтету (всi перелiченi структури були пiд центральним контролем масонiв), а також представники революцiйних партiй: кадетiв, прогресистiв i народних соцiалiстiв (масонський вплив), есерiв, соцiал-демократiв, Бунда тощо. Так, Рада об'єднаних громадських органiзацiй мiста Києва створила виконавчий комiтет, до якого фактично перейшла вся влада в Києвi та губернiї. Ф. Штейнгель очолив нову революцiйну владу в Києвi — виконком Ради об'єднаних громадських органiзацiй.
До складу Виконавчого комiтету ввiйшов лiдер київських кадетiв масон Д. Григорович-Барський, лiдер Земського союзу масон С. Шликевич, лiдер українських органiзацiй масон А. Никовський. Виконком призначив своїх комiсарiв в окремi мiськi заклади. Так, комiсаром судових закладiв став Д. Григорович-Барський (пiзнiше — голова судової палати), комiсаром вiйськового округу — масон К. Оберучев (пiзнiше — начальник округу), комiсаром пошти та телеграфу — масон А. Зарубiн (пiзнiше — начальник поштово-телеграфного округу). Губернським комiсаром згiдно з розпорядженням Тимчасового уряду став голова губернської земської управи масон М. Суковкiн.
Багатьом тодi здавалося, що численнi вибори, висування та призначення вiдбуваються спонтанно, але масони вмiли створювати лiдерiв революцiї з нiкому не вiдомих iнтелiгентiв. Вже в перших числах березня 1917 р. масони українських губернiй мирно вiдiбрали владу у царських адмiнiстраторiв. Стараннями О. Керенського масони ставали на всi ключовi пости Пiвденного Заходу: губернськi комiсари, новi керiвники мiсцевих дум i земств, керiвники судових палат в українських губернiях…
Почала дiяти грандiозна масонська система взаємодопомоги та протекцiї. Багато членiв Центральної Ради, її секретарiату, громадських комiтетiв на мiсцях, новi керiвники мiського самоуправлiння i рад були масонами. М. Грушевський став головою Центральної Ради, А. Никовський — товаришем голови Центральної Ради, барон Ф. Штейнгель — членом Нацiонального конгресу i головою виконкому Київської мiської Думи.
По лiнiї державної загальноросiйської влади масони зайняли владнi пости: заступник комiсара у справах України при Тимчасовому урядi — М. Славинський, губернський комiсар Київщини — А. Саликовський, комiсар Києва — К. Василенко, комiсар Одеси — Л. Велiхов, начальник Київського вiйськового округу — К. Оберучев, голова Київської та Правобережно-української судової палати — Д. Григорович-Барський… Масон Микола Василенко став заступником мiнiстра освiти Росiйської республiки i куратором Київського навчального округу.
Партiя кадетiв iз своїми сателiтами (в лiдерах були переважно масони) навеснi 1917 р. була найактивнiшою в iмперiї i, здавалося, мала всi можливостi утримати владу…
А. Гальперiн згадував: «Велику роль вiдiгравали братерськi зв'язки у справi призначення адмiнiстрацiї у 1917 р. на мiсцях.
Та це й цiлком природно: коли поставало питання про те, кого призначити на мiсце губернського комiсара або на будь-який iнший адмiнiстративний пост, то, перш за все, думка спрямовувалася на членiв мiсцевих лож, i якщо серед них була особа, яка бiльш-менш пiдходила, то на неї i падав вибiр».
Iз столицi до України направлялися революцiйнi комiсари з необмеженими повноваженнями. Так, Лев Олександрович Велiхов — масон i кадет — був направлений масонським керiвництвом Тимчасового уряду до Одеси i вже в серединi березня 1917 р. прийняв пост Комiсара Тимчасового уряду Одеси. До революцiї Л. Велiхов був редактором столичних газет «Русская молва», «Мiська справа», «Земська справа», службовцем Державного Сенату, депутатом Петербурзької мiської Думи i II–IV Державних Дум. Восени 1917 р. Л. Велiхова обрали до Передпарламенту й Установчих зборiв вiд Херсонської губернiї. Лiдер правих есерiв i «можливий» масон В. Рiхтер також був обраний до Установчих зборiв вiд Херсонської губернiї. У 1918–1921 рр. В. Рiхтер очолював Одеський комiтет ПСР.
Масон, меншовик i адвокат Я. Рубiнштейн стає головою Харкiвської мiської Думи. 11 березня 1917 р. на засiданнi Громадянського комiтету новим мiським головою Одеси обрано масона i кадета М. Брайкевича. Влiтку 1917 р. М. Брайкевич залишає Одесу та переїздить до столицi, де, за пропозицiєю О. Керенського, стає товаришем (заступником) мiнiстра промисловостi та торгiвлi Росiйської республiки. М. Брайкевича, пiсля того, як вiн навеснi 1918 р. повернувся до Одеси, обирали мiським головою ще кiлька разiв у 1918–1919 рр. (з перервами). Старшим головою Одеської судової палати О. Керенський призначив вiдомого київського юриста та масона Миколу Петровича Пахомова.
З березня 1917 р. в Одесi видають журнал «Українське слово» (пiд редакцiєю лiдера мiсцевої УСДРП i масона В. Чеховського). Масони В. Чеховський i А. Никовський обранi до Української Центральної Ради вiд Одеси. У квiтнi 1917 р. В. Чеховський очолив структуру Губернської Одеської Української Ради, а з листопада 1917 р. стає комiсаром Центральної Ради в Одесi (з великими повноваженнями). Масон Андрiй Никовський виїздить з Одеси до Києва навеснi 1917 р., коли його обирають заступником голови Центральної Ради.
Однак уже в червнi 1917 р. у зв'язку з послабленням центральної державної влади та небажанням Тимчасового уряду негайно надати автономнi права Українi мiж росiйськими й українськими масонами почався конфлiкт. Нацiональне питання зруйнувало єднiсть масонерiї. Боротьба деяких масонiв за українську незалежнiсть викликала серйознi протирiччя в орденi, що призвели до розриву зв'язкiв мiж масонами Києва та Петрограда.
Загравшись у демократiю в країнi, яку розривали свiтова вiйна та соцiальнi конфлiкти, масони втратили контроль над внутрiшньополiтичними процесами. Уже у червнi-серпнi 1917 р. внутрiшнi кризи в масонствi стали вiдображенням криз у країнi. Частина масонiв України, пiшовши на створення Центральної Ради, оголосила про своє прагнення негайно створити автономну Українську республiку. Разом iз тим столичнi лiдери масонства не хотiли порушувати «українське питання» в хиткiй атмосферi вiйни та революцiї, вимагали вiдкласти «рiшення питання» до початку Всеросiйських Установчих зборiв. Нацiональне питання в українських масонських ложах стало «яблуком розбрату». Частина масонiв була налякана широкою програмою соцiального реформування, хаосом народного бунту, намагалася протистояти розвалу Росiйської iмперiї, вважала Центральну Раду дуже небезпечною «конструкцiєю», що веде до цього розвалу.
М. Грушевський i його однодумцi пiшли на конфлiкт з О. Керенським у питаннi створення нацiональної держави. У той самий час Ф. Штейнгель i К. Василенко, намагаючись вiдвернути українських масонiв вiд впливу М. Грушевського, виступили проти негайного намiру Центральної Ради захопити всю повноту влади в Українi…
Ще на початку лiта 1917 р. масонський емiсар з Петрограда — князь Д. Урусов (мiнiстр внутрiшнiх справ Росiї) вмовляв дiячiв Центральної Ради зачекати з «нацiональними вимогами» до початку Установчих зборiв. Проте сам М. Грушевський влiтку 1917 р. ще не уособлював «радикальної«лiнiї в Центральнiй Радi. Вiн, скорiше, стримував найнетерплячiших з табору «самостiйникiв» i українських есерiв. Другий Унiверсал Центральної Ради став компромiсом мiж групою Грушевського i росiйським масонським центром.
Наприкiнцi червня 1917 р. Центральна Рада проголосила про створення уряду В. Винниченка (крайової виконавчої влади) — Генерального секретарiату, що викликало шквал обурення у Петроградi. В першому урядi з 12 членiв було як мiнiмум п'ять масонiв (С. Петлюра, В. Садовський, А. Зарубiн, А. Шульгiн, П. Стебницький) i ще один член уряду Б. Мартос — можливий масон. До Києва термiново вiдрядили членiв Тимчасового уряду О. Керенського, М. Терещенка, I. Церетелi (всi масони). I. Церетелi пiдкреслював, що в стосунках Тимчасового уряду та Центральної Ради є лише «один неприйнятний момент — самостiйне проголошення крайової влади…», i Тимчасовий уряд погодиться на державну автономiю України лише у випадку, якщо її будуть затверджувати Установчi збори.
У серединi серпня 1917 р. Тимчасовий уряд сподiвався поставити в Українi замiсть «самостiйного» немасона Володимира Винниченка соцiалiста-федералiста i масона Дмитра Дорошенка, який вже «лояльно» спiвпрацював з Тимчасовим урядом як крайовий комiсар Галицiї та Буковини (Д. Дорошенко надав список нового кабiнету мiнiстрiв, де з десяти членiв уряду було вже сiм масонiв: Д. Дорошенко, А. Зарубiн, А. Шульгiн, М. Туган-Барановський, Ф. Штейнгель, П. Стебницький, А. Лотоцький). Але через кризу в Центральнiй Радi цей уряд так i не приступив до роботи. В Малiй Радi (Президiї Центральної Ради) у серпнi 1917 р. було як мiнiмум одинадцать масонiв: М. Грушевський, М. Василенко, Л. Чикаленко, А. Никовський, Iоселевич, М. Матушевський, А. Зарубiн, М. Зiльберфарб, Д. Одинець, В. Садовський, А. Яковлєв…
У серпнi 1917 р. масонство Росiйської республiки зазнало структурної кризи, пов'язаної з виступом проти уряду головнокомандувача росiйської армiї Л. Корнiлова. В «корнiлiвськiй iнтризi» були помiченi масони Савенков i Кримов. Причому частина масонiв вiдчувала симпатiї до генерала Корнiлова як єдиної «сильної особистостi», здатної вiдвернути «революцiйний хаос». Розкол столичного масонства поширився i на мiсцевi структури… Так звана корнiлiвська змова нанесла нищiвного удару масонству, роздiливши масонiв на прихильникiв «тимчасової«воєнної диктатури та прихильникiв «широкої коалiцiї«i Тимчасового уряду. У серпнi 1917 р. у зв'язку з великою завантаженiстю роботою прем'єр-мiнiстра О. Керенський залишив пост Генсека Верховної Ради Великого Сходу народiв Росiї, передав кермо правлiння масонством А. Гальперiну (керуючий справами кабiнету мiнiстрiв). Вибори до рад у серпнi 1917 р. раптово закiнчилися перемогою бiльшовикiв i есерiв. У вереснi-листопадi 1917 р. масони втрачають прiоритетний вплив на мiсцеву полiтику. Втрачає свою «революцiйну харизму» й Олександр Керенський.
Базовi стосунки «братерства та дружби» мiж масонами поступово, пiд впливом полiтичних факторiв, поступалися мiсцем почуттям суперництва, неприязнi. Так, згiдно з показаннями А. Никовського, київська ложа «Свiтло Правди» розпалася (була «приспана» мiсцевою масонською Радою) з причини невирiшеного «українського питання»: «…сварка дiйшла до того, що опоненти заявили один одному, що вони бiльше не зберiгають братерських почуттiв…». Причому брати ложi Радченко i Корчак-Чепуркiвський «зробилися переконаними українськими нацiоналiстими», а Достойний Майстер ложi Чебаков i Майстер Алоїзиєвич — «ворогами українства».
У серпнi-вереснi 1917 р. конфлiкт мiж структурою Центральної Ради (за яким стояла група Грушевського) та київською структурою Тимчасового уряду став незворотним. Масон К. Оберучев вже закликав заарештувати масона М. Грушевського. Майстер київської масонської ложi «Свiтло Правди» Сергiй Чебаков (керiвник Київської судової палати у 1917 р.) восени 1917 р. погрожував Центральнiй Радi судовими карами за «сепаратизм».
Лiдер київського масонства Сергiй Єфремов змушений був вилаяти Чебакова за його мирськi напади з «нацiонального питання».
У наступному кабiнетi В. Винниченка, затвердженому 1 вересня 1917 р., було шiсть масонiв з одинадцяти членiв уряду. Але Третiй Унiверсал, який проголосив фактичну незалежнiсть УНР, викликав нову урядову кризу, коли у вiдставку подали три члени уряду (з них два масона — генеральний контролер А. Зарубiн i генеральний писар А. Лотоцький). Невдовзi до уряду В. Винниченка прийшло нове «масонське поповнення» — товаришем секретаря мiжнацiональних справ з питань великоросiйської нацiональностi затверджений масон Д. Одинець, а з питань єврейської нацiональностi — масон М. Зильберфарб. З 1 листопада 1917 р. секретарем вiйськових справ i одним з найвпливовiших фiгур в урядi став масон С. Петлюра. В новому кабiнетi мiнiстрiв УНР (01.11.1917-10.01.1918) iз сiмнадцяти членiв вiсiм чи дев'ять мiнiстрiв належали до масонських лож.
Останнiй, Четвертий, конвент ВСНР вiдбувся у Петроградi на початку жовтня 1917 р. Його учасники рiзко засудили дiї «групи Грушевського» й «український сепаратизм». Українськi масони К. Григорович-Барський i С. Чебаков, якi прибули на Конвент з Києва, докоряли Тимчасовому уряду в невиправданих поступках «сепаратистам». Верховна Рада масонства вирiшила «вплинути» на Тимчасовий уряд з метою не допустити «вiддiлення українських губернiй». З того часу масонська група М. Грушевського фактично розiрвала стосунки з масонським центром. Пiсля проголошення Української Народної Республiки на початку листопада 1917 р. М. Грушевський поступово вiдходить вiд масонських структур i повнiстю зосереджується на полiтицi.
У Петроградi у масонiв також «справи не клеїлися»… Жовтневий бiльшовицький переворот поставив хрест на всiх починаннях i сподiваннях масонiв Великого Сходу. З кiнця жовтня 1917 р. масони фактично виявилися «поза законом» у захопленому бiльшовиками Петроградi, а з грудня 1917 р. — i в бiльшовицькiй Москвi. З вiд'їздом за кордон у груднi 1917 р. Генерального секретаря Верховної Ради Великого Сходу народiв Росiї А. Гальперiна виконання його обов'язкiв у глибокому пiдпiллi взяв на себе С. Балавинський. Масони Великого Сходу народiв Росiї, боючись арештiв у Радянськiй Росiї, згорнули свою дiяльнiсть у всiх мiстах, де була встановлена бiльшовицька влада. Наприкiнцi 1918 р. Великий Схiд народiв Росiї як єдина масонська органiзацiя фактично припинив своє iснування. Один iз центрiв масонства формувався серед росiйських емiгрантiв у Парижi (1 грудня 1918 р. створений Тимчасовий комiтет Росiйського масонства в Парижi), другий iснував у листопадi 1917 — лютому 1918 р. в Києвi.
Тодi в Києвi ще дiяла Обласна рада масонських органiзацiй Великого Сходу народiв Європи. До цiєї Ради перейшли всi права Верховної Ради Великого Сходу народiв Сходу Європи. Вiдомо, що Обласна рада в Києвi проiснувала в «повнiй таємницi» до нового «радянського звiльнення» Києва на початку лютого 1919 р. (до Ради входив Д. М. Одинець). Одночасно в Києвi у 1917–1919 рр. iснувало масонське об'єднання п'ятнадцяти мiсцевих лож «Київське братство».
У 1917 р. в Києвi навiть були органiзованi новi масонськi ложi «Молода Україна» (можливо в союзi «Нарцис», засновники С. Моркотун, А. Галип, М. Шумицький, П. Скоропадський… можливо С. Петлюра) i «Астрея» (в Союзi Великого Сходу народiв Європи. Достойний Майстер — Микола Прокопович Василенко, Д. Одинець…).
Вплив масонiв в Українi швидко слабшає у зв'язку з конкуренцiєю мiж масонами «великодержавного» (проантантiвського) спрямування й «автономно-української«спрямованостi. Бiльша частина масонiв виступила за продовження «оборонної«вiйни проти нiмецького блоку, але в Українi були окремi масонськi лiдери, якi закликали вирiшити воєнне питання «будь-якою цiною».
До початку 1918 р. (у зв'язку iз захопленням Петербурга та Москви бiльшовиками) права Верховної Ради масонства перейшли київськiй Обласнiй радi масонських органiзацiй, а назва «Великий Схiд народiв Росiї«була замiненi новою — «Масонство народiв Сходу Європи». Дiяльнiсть київських масонiв (на цей час М. Грушевський розiрвав контакти з масонством) була спрямована на «згладжування гострих нацiональних протирiч мiж росiянами й українцями».
У другiй половинi 1917 р. масонiв України намагаються об'єднати два нових молодих лiдера — адвокат i лiдер «Капiтулу Нарцис» Сергiй Костянтинович Моркотун i голова київської ложi «Святого Володимира», голова вiйськового секретарiату (вiйськовий мiнiстр УНР) Симон Васильович Петлюра.
Сергiй Костянтинович Моркотун (Маркотун) — один iз найзагадковiших персонажiв української iсторiї. Син вiдомого масона, який був особистим лiкарем великого князя Г. О. Романова, приятелем генерала Скоропадського i графа Олсуф'єва, Сергiй, очевидно, дуже рано опинився серед «братiв». Уже в 20-рiчному вiцi ми бачимо його в «офiцерському званнi» в московськiй ложi «Кубiчного каменю». Сергiй надзвичайно швидко пройшов масонськi посвяти, у двадцать один рiк став Майстром ложi. «Попутно» вiн закiнчив столичний унiверситет, здобув освiту юриста, працював адвокатом. Сергiй Моркотун «працював» у масонському орденi мартинiстiв i досяг там 18-го ступеня «лицаря розенкрейцера». Приблизно у 1910 р. вiн стає головою київських мартинiстiв, а у 1912 р., завдяки рекомендацiї Папюса, був прийнятий до ложi шотландського обряду та незабаром пiдвищений до 18-го градусу i 6-го градусу фiлософського масонства, став кавалером масонського ордена «Рожевого хреста».
С. Моркотун залучив до масонської роботи в Українi Максимiлiана Волошина i Юрiя Терапiано.
С. Моркотун, обiймаючи скромну посаду начальника залiзничної мiлiцiї Пiвденно-Захiдної залiзницi, мав великий вплив на масонство, був «сiрим кардиналом» тiєї частини масонерiї, що не йшла в форваторi Великого Сходу. У 1917 р. 27-рiчний Моркотун активiзується як Достойний Майстер ложi «Святого Володимира Рiвноапостольного» i стає засновником франко-фiльської ложi «Молода Україна» (за аналогiєю з «младотурками»). Завдяки гетьману «Вiльного козацтва» генералу П. Скоропадському, у жовтнi 1917 р. Моркотун входить до Генеральної Ради Вiльного козацтва. С. Моркотун засудив Брестський мир, 4-й Унiверсал Центральної Ради та запрошення австро-нiмецьких вiйськ до України.
Син полтавського вiзника та семiнарист, який так i не закiнчив навчання, Симон Васильович Петлюра з ранньої юностi пiшов в український визвольний рух, став членом Революцiйної української партiї, одним iз лiдерiв української соцiал-демократiї (обраний членом ЦК УСДРП). У 1904 р. С. Петлюра емiгрує до Галичини (тодi частина Австро-Угорщини), де стає спiвредактором газет «Селянин» i «Робота», знайомиться з лiдерами українського руху I. Франком i М. Грушевським. У 1906 р. за рекомендацiєю М. Грушевського С. Петлюра стає секретарем київської газети «Рада» i редактором соцiал-демократичного щотижневика «Слово», спiвредактором газети «Слово». Саме у 1906 — на початку 1907 р. С. Петлюра вступає до однiєї з київських (поки невiдомих) масонських лож. Переїхавши до Москви, С. Петлюра редагує росiйськомовний журнал «Українське життя» (1912–1914 рр.) разом з масоном Олександром Саликовським. У 1914 р. «Українське життя» друкує декларацiю про пiдтримку українцями росiйського народу у вiйнi проти Австро-Угорської та Нiмецької iмперiй. В Росiї С. Петлюра спiлкується з масонськими лiдерами найвищого масонського рангу та суспiльного визнання Максимом Ковалевським, професорами Федором Коршем, Олексiєм Шахматовим, фiлософом Миколою Бердяєвим, братами Кiстякiвськими (показання А. Никовського)… М. Славинський писав: «У Москвi остаточно сформувалася персональна та полiтична iндивiдуальнiсть Симона Петлюри».
Особливо близькi стосунки були у С. Петлюри з масоном i секретарем журналу «Вiсник Європи» М. Славинським. Український масон i кадет М. Славинський закiнчив Київський унiверситет, входив до української лiтературної богеми, дружив з композитором М. Лисенком… Вiн створив у Петербурзi лiберальну «Всеукраїнську органiзацiю», редагував «Український вiсник». У 1917 р. М. Славинський (вже член партiї українських федералiстiв) стає заступником комiсара у справах України при Тимчасовому урядi, у 1918 р. — послом Української держави гетьмана Скоропадського на Дону, мiнiстром працi, у 1919 р. — послом Української Республiки в Чехословаччинi.
У 1915 р. С. Петлюра стає уповноваженим Земмiста в 3-й армiї, а невдовзi — помiчником головного уповноваженого — iнтенданта фронтових поставок Земмiста на Захiдному фронтi, головою Контрольної колегiї Земмiста на Захiдному фронтi.
З початком Лютневої революцiї 1917 р. С. Петлюра виступає iнiцiатором проведення Українського з'їзду солдатiв Захiдного фронту, на якому його обрали головою Української фронтової ради. У квiтнi 1917 р. С. Петлюра повертається в Україну, знову стає членом ЦК УСДРП. На Першому Всеукраїнському вiйськовому з'їздi С. Петлюру обрали головою Українського Головного вiйськового комiтету, у травнi 1917 р. — членом Центральної Ради, а ще через мiсяць — членом Генерального Секретарiату (уряду) автономної України (опiкується вiйськовими питаннями i українiзацiєю вiйськ). 31 жовтня 1917 р. С. Петлюра офiцiйно призначений Генеральним секретарем (мiнiстром) вiйськових справ Української Республiки. Вiн керував українськими вiйськами, якi зайняли Київ, припинили бiльшовицьке повстання та пiдтримали владу Центральної Ради. 30 листопада 1917 р. пiд керiвництвом С. Петлюри роззброєнi всi бiльшовицькi вiйськовi формування в Києвi, вiдвернений бiльшовицький переворот, а 5 грудня 1917 р. С. Петлюра запобiг захопленню Першого Всеукраїнського з'їзду Рад бiльшовиками. Його авторитет, незалежна полiтика та прагнення створити професiйну армiю занепокоїла М. Грушевського i В. Винниченка, якi вбачали в Петлюрi серйозного конкурента.
18 грудня 1917 р. С. Петлюра змушений подати у вiдставку з поста Генерального секретаря у вiйськових справах. Уже як приватна особа, з сiчня 1918 р. С. Петлюра почав органiзовувати Гайдамацький Кош Слобiдської України — вiйськову добровольчу частину для боротьби проти наступу червоних на Київ. Гайдамацький Кош Петлюри (можливо органiзований на французькi грошi) воює пiд Полтавою проти червоних вiйськ, що наступали, лiквiдує бiльшовицьке повстання на заводi «Арсенал» в Києвi, обороняє Київ вiд радянських вiйськ…
А. Никовський проговорився на слiдствi в застiнках НКВС, що С. Петлюра належав до групи «якихось французьких агентiв доктора Гарниш-Гарницького». Очевидно це був Капiтул «Нарцис», оскiльки серед членiв цiєї групи А. Никовський назвав масонiв С. Моркотуна, Ю. Гасенко, Анохiна, М. Могилевського.
Дiї С. Петлюри пiдтримують члени французької мiсiї в Українi, в бiльшостi своїй — масони. У той самий час С. Петлюра прагне використати свою масонську посвяту для реалiзацiї потенцiалу Антанти в «українському питаннi» (у 1914–1920 рр. масонство Англiї, Францiї та США вiдiгравало важливу роль у вирiшеннi найважливiших зовнiшньополiтичних питань своїх країн).
Симон Петлюра мав масонський зв'язок з Францiєю через свого приятеля французького масона Жана Пелiсiє — журналiста та колишнього представника Францiї при Центральнiй Радi, який у 1919 р. став головою Нацiонального Бюро при французькому парламентському комiтетi iноземних справ (у 1912 р. Пелiсiє створює свiтовий Конгрес нацiональностей i Головне бюро об'єднання нацiональностей). Листування з Пелiсiє дає С. Петлюрi надiю на французьку допомогу. Як кореспондент однiєї з французьких газет, Пелiсiє з серпня 1917 р. перебував в Українi. Вiн захищав С. Петлюру вiд звинувачень у бiльшовизмi, бандитизмi та погромах, видав першу зарубiжну книгу на захист України i С. Петлюри пiд назвою «Українська трагедiя». Навеснi 1919 р. Пелiсiє обiцяв сприяти через свої широкi зв'язки у французькому парламентi Петлюрi у намаганнi отримати допомогу Францiї. Але змiна векторiв французької полiтики, вiдмова вiд прямого втручання у «справи» Схiдної Європи, та перш за все польськi та бiлогвардiйськi симпатiї бiльшостi французьких лiдерiв ускладнили реалiзацiю цих намiрiв.
У сiчнi 1918 р. масони втрачають вплив на Україну у зв'язку з такими подiями: прихiд до влади в Українi нового есерiвського кабiнету мiнiстрiв, який зайняв пронiмецьку позицию; вiдхiд вiд масонства М. Грушевського; вiдставка з поста вiйськового мiнiстра масона С. Петлюри; окупацiя значної частини України бiльшовиками. Пiсля проголошення Четвертого Унiверсалу в сiчнi 1918 р. та пiдписання сепаратного миру з нiмцями розкол мiж «загальноросiйськими» й українськими масонами став неминучим.
З сiчня 1918 р. представництво масонiв у владi стало рiзко зменшуватися: в останньому кабiнетi В. Винниченка (11–17 сiчня 1918 р.) було лише чотири масона на двадцять одного члена уряду. В новому — першому кабiнетi есера В. Голубовича (18.01.1918-10.02.1918) на одинадцять членiв кабiнету взагалi не було жодного масона (саме цей кабiнет здав Україну австро-угорськiй воєнщинi та пiдписав сепаратний мир УНР з нiмецьким блоком). У другому кабiнетi В. Голубовича вже було чотири масона на п'ятнадцять мiнiстрiв.
У лютому 1918 р., коли на бiльшiй частинi України встановлюється радянська влада, масонство «йде у пiдпiлля», але вже з кiнця лютого 1918 р., коли бiльшовикiв почали тiснити австро-нiмецькi вiйська спiльно iз залишками вiйськ Центральної Ради, масони знову заявляють про себе в Києвi й Одесi… Так, командир добровольчого (не пiдпорядкованого структурам Центральної Ради) Гайдамацького Куреня С. Петлюра самочинно проводить парад своїх вiйськ на Софiївськiй площi в Києвi; при цьому вiн вiдмовився визнати не лише «визвольну роль» австро-нiмецьких вiйськ, а й взагалi мир УНР з нiмецьким блоком i «запрошення германцiв» новим есерiвським урядом УНР.
Навеснi 1918 р. почалося вiдродження незалежної вiд Великого Сходу народiв Росiї нацiональної масонської системи — Великої Ложi України, яку намагаються очолити i С. Моркотун, i С. Петлюра. Тодi ж сходить зiрка ще одного українського масона — генерала Павла Скоропадського — нащадка одного з гетьманiв України XVIII ст. Павло Скоропадський стає гетьманом (з 29 квiтня по 14 грудня 1918 р.) Української держави, лавiюючи мiж українським нацiонализмом i росiйським шовiнiзмом, мiж Нiмеччиною й Антантою, яка воювала з нею. Участь П. Скоропадського в масонських ложах «Молода Україна» i «Нарцис» покрита таємницею. Ще на початку 1918 р. П. Скоропадський i С. Моркотун проводять переговори з французькими «братами» з метою пiдтримки перевороту та повалення «пронiмецької«Центральної Ради, яка готувала сепаратний мир «з нiмцем». Немецькi покровителi гетьмана Скоропадського i не пiдозрювали про його перебування у франкофiльськiй ложi «Молода Україна», i про прихованi переговори з французами через «братськi зв'язки».
30 квiтня 1918 р. влада в Українi шляхом вiйськового перевороту перешла до гетьмана П. Скоропадського, який лiквiдував республiканськi iнститути, проголосив свою диктатуру у виглядi всевластя гетьмана Української держави. 1 травня 1918 р. гетьман призначив тимчасово виконуючим обов'язки голови Ради мiнiстрiв М. Василенка (Достойний Майстер київської ложi «Астрея», член колегiї Генерального Суду), який склав свiй список мiнiстерств, керiвники яких були в основному масонами. Гетьман П. Скоропадський (можливо, за наполяганням С. Моркотуна) хотiв зiбрати в своєму мiнiстерствi масонських братiв, якi могли би «пройти мiж краплинами дощу» — «лiвий кабiнет, здатний провести помiрну лiву реформу» i таємно допомагати Антантi, перебуваючи у вiдкритому союзi з Германiєю…
М. Василенко закликав до влади масонських братiв, сподiваючись на те, що ще зберiглась єдина масонська структура. Проте соцiальна нетерпимiсть i «українське питання» зруйнували нещодавню єднiсть… Саме тому, звернувшись до масонiв А. Никовського та С. Шелухiна, Василенко отримав вiдмову. Можливо тодi i С. Петлюра вiдмовився пiдтримати «проект» Скоропадського.
3 травня 1918 р. гетьман Скоропадський призначив Федора Андрiйовича Лизогуба новим прем'єр-мiнiстром Української держави (i за сумiсництвом з 3 травня до 8 липня 1918 р. — мiнiстром внутрiшнiх справ i мiнiстром зв'язку). На чотирнадцять мiнiстрiв першого кабiнету гетьманських мiнiстрiв Ф. Лизогуба припадало мiнiмум сiм масонiв (Ф. Лизогуб, Д. Дорошенко, М. Чубинський, М. Василенко, В. Зеньковський, I. Кiстякiвський, Г. Афанасьєв). У другому кабiнетi Ф. Лизогуба на чотирнадцять мiнiстрiв припадало п'ять масонiв (Ф. Лизогуб, Д. Дорошенко, А. Лотоцький, П. Стебницький, А. Вязлов), у наступному «правому» кабiнетi С. Гербеля на десять мiнiстрiв припадало три масона.
Федiр Лизогуб — скорiше «луфтон» (спадковий масон) — був сином i племiнником масонiв — покровителiв Тараса Шевченка. Починав свою кар'єру Федiр Лизогуб як земський дiяч, керiвник Полтавської губернської земської управи. Вiн був iнiцiатором встановлення в Полтавi нового пам'ятника письменнику-масону I. Котляревському. В роки вiйни кадет Ф. Лизогуб працював у Радi земського самоуправлiння при намiснику Кавказу великому князi Миколi Миколайовичi (масонi-мартинiстi). На масонську таємницю Лизогуба вказує його кар'єрний злет в епоху Тимчасового уряду, коли вiн раптово очолив Вiддiл iноземних пiдданих мiнiстерства iноземних справ Росiї та став товаришем (заступником) мiнiстра iноземних справ Росiї.
П. Скоропадський писав про свiй вибiр Лизогуба: «Особисто я його не знав, але його репутацiя свiдчить на його користь». Проте на основну посаду в країнi не ставлять «невiдомого». Лизогуб, який у повсякденному життi нiколи не «перетинався» з майбутнiм гетьманом, мiг добре знати Скоропадського за масонськими каналами.
Мiнiстром iноземних справ i мiнiстром освiти став масон М. Василенко (з липня 1918 р. очолив Державний Сенат), державним контролером — масон Г. Афанасьєв.
Iсторик i журналiст Д. Дорошенко став мiнiстром iноземних справ наприкiнцi травня 1918 р. Вiн також був далеким вiд свiтського оточення Скоропадського… На початку ХХ ст. Дорошенко був членом Революцiйної української партiї, з 1906 р. перейшов у ТУП i став кадетом, а у 1906, або 1907 р. — членом масонських лож. Пiд час свiтової вiйни Дорошенко був уповноваженим Союзу мiст на Пiвденно-Захiдному фронтi.
У 1917 р. вiн стає членом Центральної Ради i за пропозицiєю О. Керенського Крайовим комiсаром Галичини та Буковини (тiєї частини цих земель, де стояли росiйськi вiйська) з правами генерал-губернатора. У серпнi 1917 р. за порадою Керенського вiн намагається сформувати новий, бiльш лояльний до Петрограда, Генеральний секретарiат Центральної Ради. Наприкiнцi 1917 р. Дорошенко став губернським комiсаром Чернiгiвської губернiї.
Заступником мiнiстра iноземних справ призначили масона з ложi Моркотуна Артема Галипа. Помiтний вплив на гетьмана Скоропадського мали його особистий секретар з необмеженими повноваженнями С. Моркотун i лiдер київських масонiв — один iз провiдних працiвникiв гетьманського мiнiстрства iноземних справ барон Штейнгель (А. Никовський згадував, що Штейнгель погодився стати послом України в Нiмеччинi «пiд впливом мiсцевих масонських груп»).
С. Моркотун допомiг П. Скоропадському втекти з окупованого «червоними» Києва у сiчнi 1918 р. Навеснi 1918 р. Моркотун звiв гетьмана з французькими резидентами в Українi. Скоропадський згадував, що обiзнанiсть Моркотуна його вразила. «Моркотун — українець, але надзвичайно помiрних поглядiв, створив товариство Молодої України з iнтелiгентних молодих людей, чудово знав французьку мiсiю, постiйно у них був i, очевидно, користувався у них довiрою. При всьому цьому особисто був заможною людиною, володiв будинком з величезним садом на Великiй Володимирськiй… багато подорожував». Часто буваючи у Скоропадського, Моркотун повiдомив йому, що «…французи дуже просили мене зайти до них на конспiративну квартиру». Залишаючись таємним захисником iнтересiв Францiї С. Моркотун, часто виїздить до нейтрального Стокгольму, де контактує з масонами країн Антанти. Парадоксально, але частина масонiв України, яка орiєнтувалася на Францiю, пiдтримала Скоропадського i збирала матерiальну допомогу на гетьманський переворот. Широкi зв'язки та вплив С. Моркотуна були спрямованi на формування «таємного антантiвського лоббi» при гетьманi. Навiть обережний П. Скоропадський згадував, що С. Моркотун у 1918 р. «був близьким до французької вiйськової мiсiї«й органiзував йому кiлька конспiративних зустрiчей з представниками французького командування.
Ложi, до яких таємно належав гетьман, одвiчно орiєнтувалися на Францiю й Англiю, а С. Моркотун як основний провiдник французького впливу невiдступно знаходився при гетьманi, повiдомляючи у Францiю про всi змiни нiмецької полiтики в Українi.
На користь «французького слiду» свiдчить i швидка переорiєнтацiя гетьмана на Антанту, а передусiм — бажання Францiї допомогти вiйськами гетьману — явному «германофiлу», вчорашньому союзнику своїх ворогiв. Петлюра щиро вважав, що Україна повинна розвиватися самостiйно i навiть бути першою «масонською республiкою».
Мiнiстр юстицiї гетьманського уряду i заступник прем'єра Михайло Павлович Чубинський був професором права у Харкiвському, Петербурзькому, Дерптському унiверситетах, членом ЦК кадетської партiї. У 1917 р. О. Керенський призначив Чубинського Сенатором карного касацiйного департаменту Росiї (Чубинський був членом масонських лож Москви, Петрограда, Києва, Харкова). М. Чубинського на посту мiнiстра юстицiї змiнив ще один масон — Iгор Олександрович Кiстякiвський — доцент права Київського та Московського унiверситетiв, популярний адвокат. Наприкiнцi 1917 р. вiн став довiреною особою генерала-масона Алексеєва, огранiзовував Добровольчу армiю, а з травня 1918 р. — сенатором i генеральним секретарем уряду Лизогуба. I. Кiстякiвський був масоном київських i московських лож.
Мiнiстр сповiдань професор богослов'я Київського унiверситету та фiлософ В. Зеньковський можливо був «прихованим» масоном. Серед його найближчих друзiв багато масонiв (Григорович-Барський, Василенко). В. Зеньковський перетяг з Одеси на пост Директора департаменту сповiдань Української держави маловiдомого тодi провiнцiйного вчителя, масона М. Чеховського. Можливо й Г. Афанасьєв (державний контролер уряду Лизогуба) також був масонською креатурою. Колишнiй директор Товариства взаємного кредиту, банкiвський верховода, вiдомий iсторик, приват-доцент, який довго жив у Захiднiй Європi, Г. Афанасьєв скорiше за все мав закордонну посвяту…
«Можливим» українським масоном (iнiцiйованим у Захiднiй Європi) був i академiк В. Вернадський, який формував Українську академiю наук в епоху гетьманата. Iз слiв академiка вiдомо, що дiд ученого був масоном; син академiка можливо також був масоном, а найближче оточення академiка В. Вернадського також «переповнене» масонами.
Конспiрацiя масонiв, якi зiбралися навколо гетьмана, була на вищому рiвнi; навiть нiмецькi покровителi Скоропадського (а також хваленi нiмецька й австро-угорська розвiдки) не здогадувалися про належнiсть гетьмана Скоропадського, прем'єра Лизогуба та його мiнiстрiв, українського посла в Нiмеччинi (на той час посада бiльш важлива, нiж мiнiстр iноземних справ) Ф. Штейнгеля до франкофiльських українських масонських лож. Можливо Ф. Штейнгель став кращим агентом Антанти в Нiмеччинi, а Скоропадський багато зробив для поразки нiмецького блоку у свiтовiй вiйнi. Масон Д. Дорошенко так характеризував Ф. Штейнгеля: «Як людина — це був джентльмен у кращому й iдеальному розумiннi цього слова. Мати з ним справу було для кожного великим задоволенням, настiльки це була мила та симпатична людина. В українських колах вiн користувався великою повагою й авторитетом».
Гетьман Української держави Скоропадський сприяв поширенню масонства в Українi. В гетьманський час Одеса стала пристанищем для масонiв, якi втiкали вiд «червоного терору» з Петербурга i Москви. Влiтку 1918 р. в Одесi поновлюються ложi, що поповнювалися «бiженцями з Пiвночi». Серед одеських масонiв 1918 р. можна назвати вiдомих вже одеського мiського голову Л. Брайкевича i К. Кровопузкова… а також К. Мочульського (у 1918–1919 рр. доцент Новоросiйського унiверситету) i К. Миклашевського (далекого родича гетьмана Скоропадського), якi втекли iз столицi. На одеських «середах» у Миклашевського збирались i деякi «брати-масони», у тому числi поет Максимiлiан Волошин (жив в Одесi у сiчнi-травнi 1919 р.).
Масон i товариш Одеського мiського голови часiв громадянської вiйни Костянтин Кровопузков став одним iз лiдерiв «Союзу вiдродження Росiї«, учасником Яської та Константинопольської нарад.
В Одесi наприкiнцi 1918 р. «загальноросiйськi» масони намагалися створити один iз центрiв майбутньої влади «Росiйської федеративної республiки». Масони, якi перебували тодi в Одесi, брали участь в Яськiй, Одеськiй, Бухарестськiй, Костянтинопольськiй нарадах iз представниками країн Антанти. На нарадах рiзних полiтичних росiйських груп, а також дипломатичних i вiйськових дiячiв Великобританiї, Францiї, США, Iталiї, якi вiдбулися 16–23 листопада 1918
р. в Ясах i 15 грудня 1918 — 6 сiчня 1919 рр. в Одесi, делегацiя вiд Схiдної Європи складалася переважно з масонiв (з 12 осiб 10 були масонами). На Одеськiй нарадi «загальноросiйськi iнтереси» представляли масони Брайкевич, Руднєв, Рубiнштейн, Єлпатьєвський, Вирубов, Полнер, Макеєв… У цей самий час в Одесi засiдав «Нацiональний Центр», в якому провiдну роль також вiдiгравали масони (11 з 12 членiв — масони): голова Одеської групи Нацiонального центру кадет П. Юренєв (мiнiстр шляхiв сполучення в кабiнетi О. Керенського), Волков, Родичев, Григорович-Барський, Бернацький, Тесленко, Штерн, Тикстон, Пешехонов, Бернштам, Трубецькой, Челноков… «Пiвденнi громадськi кола», що зiбралися в Одесi, представляли i «Союз вiдродження Росiї«(цим «Союзом» керували масони Авксентьєв, Аргунов, Астров, Шаховський, Чайковський).
На початку 1919 р. країни Антанти розглядали полiтичний план створення нової незалежної державної одиницi Пiвденно-Захiдного краю (Херсонська губернiя) й Особливого Пiвденно-Захiдного крайового уряду. Командуючий бiлогвардiйською армiєю генерал Денiкiн активно виступав проти створення подiбного крайового уряду, вважаючи Одесу територiєю «своєї«держави — «Єдиної Росiї«.
З лютого 1919 р. французьке командування вело постiйнi переговори з урядом УНР i «одеськими колами» вiдносно створення Пiвденно-Захiдного уряду в Одесi. До Одеси прибув головнокомандувач вiйськами Антанти на Сходi генерал Ф. д'Еспере для створення в «одеському районi» уряду Пiвденно-Захiдного краю пiд протекторатом Францiї. Реалiзацiя цього плану почалася 14 березня 1919 р., коли французький генерал д'Ансельм взяв на себе повновладдя в одеському регiонi, а генералiв денiкiнської орiєнтацiї Гришин-Алмазова та Санникова усунули вiд управлiння Одесою. Для управлiння Одеським районом була створена Рада з представникiв громадськостi Одеси — Директорiя у складi генерала Шварца, Андро-Ланжерона, Григоренка, Пешехонова, Маргулiєса. 21 березня 1919 р. генерал-губернатором Одеси та «союзної зони» став генерал-лейтенант Олексiй Володимирович Шварц (масон, професор академiї Генерального штабу), якому доручалося створення «Народної Пiвденноросiйської армiї«для боротьби з бiльшовиками. Генерал Шварц був тiсно пов'язаний з М. Гучковим (одним iз творцiв Тимчасового уряду та визначним масоном). М. Гучков пропонував Шварцу (вiд iменi командування Францiї) створити нову бiлу армiю. Однак план Пiвденно-Захiдної республiки не був реалiзований через вiдмову Францiї продовжувати iнтервенцiю в Українi. На початку квiтня 1919 р. французькi вiйська та «група Шварца» покинули Одесу.
У жовтнi 1918 р. в Києвi виник ще один полiтичний центр — «Державне об'єднання Росiї«, до якого входили колишнi члени Державної Думи та Державної Ради, представники торгово-промислових i фiнансових кiл (у керiвництвi з п'ятнадцяти осiб було вiсiм масонiв).
Голова Капiтулу «Об'єднанi слов'яни — Нарцис» С. Моркотун у листопадi 1918 р. став готувати у Києвi вiдкриття на базi капiтулу Великої Ложi України в системi Великого Сходу (в союзi з Великим Сходом Францiї та Iталiйською Великою Ложею). Пiсля полiтичної кризи Центральної Ради у сiчнi 1918 р. ця Велика Ложа була створена як альтернатива «нацiоналiстичним» тенденцiям у масонствi. В «Об'єднанi слов'яни — Нарцис» увiйшли «помiрнi» кадети та федералiсти, якi погоджувалися лише на обмежену автономiю України у складi Росiйської федерацiї…
С. Моркотун оголосив себе Великим Майстром Великої Ложi України «Об'єднаних слов'ян». Однак, чи була вiдкрита Велика Ложа Моркотуна-Скоропадського? Скорiше за все лише на паперi…
Плани С. Моркотуна зiрвав голова українського земства Симон Васильович Петлюра, який очолив ту частину масонiв України, яка з травня 1918 р. рiзко виступала проти гетьмана Скоропадського. Головою опозицiйного до гетьмана Українського нацiонального союзу обрали масона А. Никовського…
Симон Петлюра вже навеснi 1918 р. став збирати альтернативну Велику Ложу України, в яку мали ввiйти А. Никовський, С. Шелухiн, А. Ливицький, Я. Котляревський, Н. Шумницький, Ф. Море, В. Прокопович… (можливо, прем'єри УНР Мартос i Мазепа, генерал Осецький…).
Щоб вiдкрити Велику Ложу, С. Петлюрi необхiдно було не менше чотирьох вже дiючих лож i не менше 50 майстрiв-масонiв. Можливо нових адептiв українського масонства С. Петлюра планував залучити з кiл вiйськових (як колишнiй голова українського вiйськового вiдомства) i мiсцевих земських структур (як голова всеукраїнського земства).
Але червневий арешт Петлюри гетьманською владою та його чотирьохмiсячне ув'язнення загальмували процес цiєї пiдготовки. Пiсля виходу з гетьманської тюрьми С. Петлюра став вождем всенародного повстання проти гетьмана й австро-нiмецьких окупантiв, командуючим Повстанської армiєю, другим за впливом членом революцiйної Директорiї.
З переходом влади в Українi до Директорiї УНР (з 13.12.1918) українськi масони збереглись у керiвництвi країни. Прем'єр-мiнiстром став масон Володимир Чеховськой, командуючим вiйськами (Головним отаманом армiї УНР) i другою особою в Директорiї (з пяти членiв) — масон Симон Петлюра, мiнiстром освiти — масон Петро Холодний, мiнiстром юстицiї — масон Олександр Шелухiн (до цього списку масонiв, можливо, належав i Борис Мартос — мiнiстр продовольства).
Проте єдностi мiж масонами України не було, назрiвав конфлiкт за першiсть у масонствi мiж С. Моркотуном i С. Петлюрою, мiж федералiстами та «самостiйниками». Симон Петлюра також мав великi проблеми — на початку лютого 1919 р. Директорiя виїхала з Києва та здала столицю Червонiй армiї, яка наступала. До середини лютого 1919 р. Директорiя i Рада мiнiстрiв УНР фактично розпалися. Симон Петлюра зумiв органiзувати оборону республiки, вiдродити армiю УНР… У другiй половинi лютого 1919 р. вiн став головою Директорiї, фактичним диктатором УНР, активiзує створення Великої Ложi України.
М. Свитков пише, що навеснi 1919 р. (скорiше за все 1–3 квiтня) в Кам'янцi-Подiльському була офiцiйно проголошена «Велика Ложа України» (ВЛУ). Великим Майстром Великої Ложi (головою українського масонства) став Симон Петлюра. За даними М. Свиткова (можливо перебiльшеними), ця Велика Ложа мала 7 мiсцевих лож, 83 масонськi гуртки та 800 братiв-масонiв. С. Петлюра повiдомив братам з Великого Сходу Францiї про те, що київська ложа «Святого Андрiя Первозванного» перетворена на Велику Ложу України. Велика Ложа України звернулася до французьких масонiв з проханням посприяти мiжнародному визнанню Української держави.
С. Петлюра вважав, що Україна має стати прикладом «масонської республiки».
До Великої Ложi України ввiйшли масони — прихильники української незалежностi. Це були переважно українськi федералiсти, українськi есери й українськi соцiал-демократи: Андрiй Ливицький (вiце-прем'єр i мiнiстр юстицiї Директорiї) став Великим Секретарем Великої Ложi, Всеволод Петров (генерал, командуючий Волинською армiйською групою) — 1-м Охоронцем, Франц Море — 2-м Охоронцем (майстрами ложi були А. Никовський, С. Шелухiн, С. Єфремов, А. Шульгiн, Я. Котляревський, М. Шумницький, В. Прокопович…). Петлюра просив мiжнародну масонерiю визнати Велику Ложу України «вищою масонською владою, незалежною силою на територiї Української Республiки» i включити до Мiжнародного Бюро масонських зв'язкiв.
Микола Шумницький, який був членом паризької дослiдницької ложi «Святого Миколи», звернувся за допомогою у визнаннi ВЛУ до Великого Майстра Великої Ложi Швейцарiї, канцлера Мiжнародної масонської асоцiацiї Едуарда Картьє Ла Тента. Велика Ложа Швейцарiї визнала «петлюрiвську» ВЛУ i клопотала за неї в Мiжнароднiй масонськiй асоцiацiї.
У квiтнi 1919 р. — листопадi 1920 р. голова Директорiї УНР С. Петлюра формував кабiнети мiнiстрiв УНР, в яких прем'єрами були масони В. Прокопович, А. Ливицький (Б. Мартос? I. Мазепа?); масони А. Шульгiн, П. Саликовський, П. Холодний i А. Никовський обiймали мiнiстерськi пости. Поразка українських вiйськ на фронтах громадянської вiйни зумовила крах усiх планiв С. Петлюри. З листопада 1920 р. українське масонство перебувало в емiграцiї.
У Львовi у 1918–1919 рр. дiє українська масонська ложа «Єднiсть», яка, скорiше за все, об'єднала частину керiвництва Захiдноукраїнської Народної Республiки.
Можливо, проголошення нацiональної Великої Ложi й обрання С. Петлюри її Великим Майстром вiдбулося без дотримання всiх необхiдних традицiй i писаних правил, без участi масонiв з уже визнаних свiтовою масонерiєю Великих Лож i, перш за все, без прямої згоди Францiї й Англiї. Можливо, саме це ускладнило свiтове визнання та пошук пiдтримки всесвiтнього масонства. С. Петлюра i його «брати», виступаючи за незалежнiсть України, просили допомоги свiтового масонства, просили визнати Велику Ложу України «вищою масонською владою i незалежною силою на територiї Української Республiки». С. Петлюра звернувся до свiтової масонерiї з проханням пiдтримати Україну в боротьбi проти «червоних», але вiдповiдi не надiйшло…
Велика Ложа України шукала мiжнародного визнання в ложах Англiї, Францiї, Швейцарiї, Польщi, Iталiї, сподiвалася ввiйти до Мiжнародного бюро масонських зв'язкiв. Важливим моментом у вiдносинах Україна-Францiя С. Петлюра вважав своє масонство, яке, на його думку, мало вiдкрити дверi в усi дипломатичнi представництва держав Антанти, вивести з полiтичної кризи невизнану Українську Республiку.
У вiдповiдь на це С. Моркотун (який також називав себе Великим Майстром Великої Ложi України) звернувся з листом до французьких масонiв, в якому звинуватив С. Петлюру в диктаторствi та сепаратизмi, в узурпацiї стiльця Великого Майстра Великої Ложi України.
Велика Ложа України на основi «Об'єднаних слов'ян — Нарцис» була вiдтворена С. Моркотуном ще у вереснi 1917 р. та дiяла до 1933 р. Його ложа також претендувала на «вищу масонську владу» в Українi, тому С. Моркотун став активним критиком Петлюри в колах всесвiтньої масонерiї. Вiн стверджував, що С. Петлюра — самозванець, а саме вiн — Моркотун — iстинний керiвник масонства в Українi.
С. Моркотуну вдалося налаштувати багатьох масонiв проти визнання «петлюрiвської«Великої Ложi України. Цей момент ускладнив хiд переговорiв мiж С. Петлюрою i масонськими колами Антанти. У 1919 р. С. Петлюру та його «братiв» визнала лише одна нацiональна Ложа — «Великий Схiд Волахiї (Румунiї)» (за даним М. Свиткова).
Сергiй Моркотун почав конфлiктувати з Симоном Петлюрою очевидно вже з лiта 1918 р., хоча вони перебували в однiй ложi — органiзацiї «Молода Україна». Прихильник створення Росiйської федерацiї, автономiї України, демократичного правлiння, С. Моркотун з пiдозрою ставився до дiяльностi Центральної Ради, особливо з сiчня 1918 р., коли соцiальнi експерименти та державнiсть «будь-якою цiною» вiдштовхнули вiд масонiв — «українських патрiотiв i революцiонерiв» — масонiв-»русофiлiв» з помiрного кадетського крила. С. Моркотун звинувачував С. Петлюру в тому, що той активно не виступив проти Брестського миру, хоч i обiцяв французьким «братам» перешкоджати цьому всiма силами.
Моркотун звинувачував Петлюру ще в одному «обманi»… За словами С. Моркотуна, С. Петлюра заявляв французам, що «стоїть за автономiю українських земель», а сам очолив боротьбу за повну самостiйнiсть держави Україна.
Навеснi 1919 р. С. Моркотун, не зiйшовшись з Петлюрою в питаннi про конфедерацiю України i Росiї, змушений був поїхати до Францiї. За словами Жана Пелесьє, незважаючи на конфлiкт iз С. Петлюрою, С. Моркотун дотримувався масонського кодексу честi та «…намагався згладжувати гострi кути, мирити суперникiв». Приклад тому — його прагнення примирити у 1918 р. Скоропадського та Петлюру. Але з весни 1919 р. Моркотун почав всiляко шкодити Петлюрi. На засiданнях французької Ложi «Братство нацiй» Великого Сходу Францiї (своєрiдний мiжнародний парламент, в якому брали участь керiвники багатьох європейських країн) С. Моркотун заявив про невиконання С. Петлюрою масонських принципiв.
У червнi 1919 на масонськiй «роботi» в Ложi «Братство нацiй» С. Моркотун прочитав реферат «Українська справа», в якому рiзко критикував сепаратизм С. Петлюри. С. Моркотун пропонував створити на територiї колишньої Росiйської iмперiї конфедерацiю нацiональних держав Росiї, яка могла би стримувати нiмецьку загрозу, можливу в майбутньому. Масони нiби передбачали майбутнє, намагаючись пiдготувати сили «антифашистської«коалiцiї.
С. Моркотун, який претендував на «вищу масонську владу» в Українi, у вiдкритому листi до С. Петлюри приписував Петлюрi «те, чого не було» i те, що могло викликати негативну реакцiю у французiв — симпатiї до Нiмеччини та Римського Папи, «бiльшовизм» i органiзацiю єврейських погромiв. С. Моркотун кинув С. Петлюрi рiзкий виклик, заявивши: «Ви вже нам не брат. Нашi шляхи розiйшлися. Вийди з ложi, кат України i ворог Вiтчизни…
Ми будемо звинувачувати Вас скрiзь i кожного дня. Ми робитимемо це вiд iменi нашої Батькiвщини, Великої України, яка протягом столiть була вартовим i оборонним валом нашої Матерi, Великої Русi».
С. Моркотун розiслав у впливовi масонськi органiзацiї свою заяву, в якiй С. Петлюра несправедливо звинувачувався в тому, що таємно проводить в Українi вплив Нiмеччини та Ватiкану. Вiн писав, що коли 11 листопада 1918 р. вiн особисто домiгся звiльнення Петлюри з тюрми, останнiй обiцяв, що виступатиме проти «германофiльських тенденцiй» Винниченка, Андрiєвського, Швеця, не пiдтримає повстання, що готувалося, проте сам не лише пiдтримав зазначених осiб, а й увiйшов разом iз ними в Директорiю, очолив повстання проти гетьмана. С. Моркотун навiть звинуватив С. Петлюру в надмiрнiй симпатiї до нього нiмецьких офiцерiв у листопадi 1918 р., коли нiмцi планували визволити С. Петлюру з тюрми… Намагаючись вiдобразити повстання Директорiї «нiмецькою iнтригою», С. Моркотун зазначав, що саме нiмцi дали зброю антигетьманським повстанцям. У жовтнi 1919 р. С. Моркотуна обурив крок С. Петлюри, який вiв воєннi дiї проти армiї генерала Денiкiна.
На засiданнях французької Ложi «Братство нацiй» Великого Сходу Францiї С. Моркотун заявляв про недотримання С. Петлюрою масонських принципiв. У той самий час посланець вiд масонiв «кола Петлюри» М. Шумницький на засiданнi Ложi «Братство нацiй» вимагав вiд європейських лiдерiв визнання незалежностi України, активної допомоги їй. Вiн обiцяв, що Україна «Петлюри» буде проводити активну антибiльшовицьку полiтику, встановить союзницькi вiдносини з Польщею, якi будуть фундаментом майбутньої стабiльностi у Схiднiй Європi.
У листопадi 1919 р. С. Моркотун очолив Український Нацiональний Комiтет (УНК), сформований у Парижi з опонентiв Петлюри. Цей «Комiтет» об'єднав полiтикiв з Галичини (коло Петрушевича), полiтикiв Центральної України, представникiв української дiаспори з США. Вони претендували на створення нового уряду України як конфедеративної частини Росiйської держави. У вереснi 1920 р. С. Моркотун як голова УНК звернувся до кримського диктатора генерала Врангеля (який сам, можливо, був масоном) з пропозицiєю полiтичного союзу. Врангель згадував, що прийняв мiсiю УНК («противникiв самостiйної полiтики України» на чолi з С. Моркотуном), яка була «дружньою нам органiзацiєю, що мала деякi зв'язки як на Заходi (в основному у Францiї), так i в Українi; крiм того, її можна було використати як противагу українцям-самостiйникам. Комiтету було надано i деяку матерiальну допомогу».
Слiд зазначити, що росiйське «полiтичне» масонство стало єдиною життєдiйною силою, яка робила спроби органiзувати опiр бiльшовикам у загальноросiйському масштабi, координувати дiї всiх антибiльшовицьких сил. Масони очолювали бiльшу частину «бiлих» урядiв або вiдiгравали в них провiдну роль. Перший похiд на бiльшовицький Пiтер (вже через день пiсля перемоги Ленiна) очолив масон О. Керенський. Органiзатором опору «червоним» на Дону, створення Добровольчої армiї став масон генерал М. Алексеєв.
«Нацiональний центр», який очолив спочатку Д. Шипов, а пiсля його арешту М. Щепкiн, до керiвництва якого входили масони М. Астров, М. Федоров, С. Котляревський, розробляв плани створення Всеросiйського уряду на чолi з масоном генералом М. Алексеєвим.
«Комiтет порятунку Батькiвщини i Революцiї«(створений 26 жовтня 1917 р., потiм реорганiзований на Союз вiдродження Росiї), заснований групою масонiв (М. Авксентьєв, А. Аргунов, М. Астров, М. Кишкiн, Д. Шаховський, М. Чайковський), наприкiнцi жовтня 1917 р. пiдняв повстання юнкерiв у Петроградi, огранiзував опiр бiльшовикам у Москвi (листопад 1917 р.).
Союз вiдродження Росiї у 1919 р. перетворюється в «Тактичний центр», яким також керували масони (М. Щепкiн i Д. Щепкiн)…
Раду громадських дiячiв створили масони Д. Щепкiн (голова), В. Гурко, В. Меллер-Закомельський, князi Е. i Г. Трубецькi, С. Урусов, М. Астров, В. Вирубов, С. Котляревський.
Росiйську полiтичну нараду очолили масони Г. Львов, М. Маргулiєс, М. Чайковський, Б. Савинков, М. Третьяков та iн.
Союз захисту Батькiвщини i свободи, який пiдняв повстання проти бiльшовикiв у Ярославлi та Муромi у 1918 р., очолював масон Б. Савинков.
Влiтку 1919 р. уряд «Особлива нарада» був переповнений масонами (начальник управлiння внутрiшнiх справ М. Чебишев, юстицiї — В. Челищев, землеробства — В. Колокольцев, фiнансiв — М. Бернацький, вiросповiдань — Г. Трубецькой, державного контролю — В. Степанов, мiнiстри без портфеля — М. Астров i М. Федоров…).
В урядi кримського «чорного барона» Врангеля також було багато масонiв (П. Струве, М. Таганцев, М. Бернацький…). Масони були основою бiлогвардiйських державних структур: Верховного управлiння Пiвнiчної областi в Архангельську (уряд масона М. Чайковського), Уфимської Директорiї (тимчасовий всеросiйський уряд масона М. Авксентьєва, де з тринадцяти членiв уряду одинадцять були масонами), Тимчасового Сибiрського уряду (прем'єр — масон П. Вологодський), Пiвнiчно-Захiдного уряду (прем'єр — масон С. Лiанозов). «Всеросiйський уряд» адмiрала Колчака також очолював масон П. Вологодський. Навiть казахську Алаш-Орду i Закавказьку Федеративну демократичну республiку очолили масони…
Незважаючи на те, що серед лiдерiв бiлогвардiйського руху було чимало масонiв, бiлогвардiйська пропаганда iнодi намагалася ототожнити масонiв iз сiонським єврейським рухом або з «червоними комiсарами».
Мiф про «жидомасонську змову», що занапастила Росiю, втiлився у вiдомих «Протоколах Сiонських мудрецiв», якi закрiпили в суспiльнiй свiдомостi ще передреволюцiйної Росiї ярлик «жидомасон». Багато масонiв «бiлого» табору ретельно приховували свою належнiсть до масонських лож, побоюючись гонiнь або хибних звинувачень. Можна лише здогадуватися, чи були «бiлi» вождi Корнiлов, Врангель, Колчак ще й масонськими лiдерами…
«Червоний терор» 1918–1921 рр. i розгром антибiльшовицьких сил у країнi до кiнця 1920 р. лiквiдував усiх полiтичних опонентiв бiльшовикiв, серед яких було багато масонiв. З середини листопада 1920 р. вже неможливо вести мову про органiзований масонський рух у Схiднiй Європi, про роботу масонських лож, капiтулiв, орденiв. Навiть обiзнанi люди були переконанi, що все масонство i всi масони перемiстилися в далекий Париж. Це вiдчуття посилилося пiсля вислання iнтелiгенцiї («фiлософськi пароплави») та частини «лiвих контрреволюцiонерiв» iз столиць i унiверситетських центрiв Росiї й України на початку 1922 р. Перед масонами закрилися всi дверi, крiм ворiт концтаборiв i тюрем. Третiй (комунiстичний) Iнтернацiонал на Другому та Четвертому конгресах прийняв i пiдтвердив рiшення про неможливiсть перебування комунiстiв у масонських ложах будь-якої юрисдикцiї, будь-якої країни.
