РОЗДIЛ VII
Новий етап у розвитку масонства в Українi починається в першi роки ХХ ст. У цей час в Українi затверджуються як мiнiмум шiсть масонських систем:
система традицiйних законспiрованих лож (можливо, старошотландського обряду), що у сiчнi 1900 р. на Першому масонському Конгресi лож Пiвденного Заходу Росiйської iмперiї створили Велику Ложу України.
Б. Телепнєв писав: «У 1900 р. вiдбувся перший український масонський з'їзд (конгрес), вiн заснував першого сiчня того самого р. Велику Ложу України» (за iншими вiдомостями, «Велика Ложа України виникла у 1902 р. в Женевi);
капiтул «Нарцис» — масонсько-мартинiстський орден, можливо, орiєнтований на iталiйське масонство;
загальноросiйське «полiтичне» масонство, що залежало вiд французької масонської системи Великого Сходу. Цей напрям почав формуватися в Українi з 1907 р.;
регулярне масонство (шотландської системи), орiєнтоване на англiйську Велику Ложу;
«Орден зiрки на Сходi» — фiлiя заснованого в Iндiї масонського ордену. У 1911 р. ложi цього езотеричного ордену фiксувалися в Києвi та Ялтi;
таємнi ложi Захiдної України, очевидно, пiдпорядкованi австро-угорськiй масонськiй системi.
Можливо, крiм перелiчених систем, в Українi iснувало «аристократичне» мiстичне масонство: масонiв-»фiлалетiв» на загальноiмперському рiвнi очолив великий князь Олександр Михайлович Романов, масонiв-»мартинiстiв» — великий князь Микола Миколайович Романов. Великий фiлософ киянин i масон Микола Бердяєв скаже: «Окультизм, судячи з усього, є i сила, i мода завтрашнього дня». I новий «ренесанс» iнтересу до окультизму та масонства фiксувався у Схiднiй Європi у 1906–1929 рр.
В Українi у 80-тi роки XIX ст. сформувався парамасонський (багато чого в ритуалах i в структурi органiзацiї взято з масонства) єврейський орден «Бней Моше» («Сини Мойсея»). В Одесi вiн створений письменником Гiнцбургом (псевдонiм Ахад а-Ам), I. Айзенштадтом i А. Любарським ще у 1889 р. Цей орден мав сприяти вiдродженню єврейського народу, його поверненню на iсторичну батькiвщину. У 1893 р. керiвництво «Бней-Моше» перемiстилося до Яффи, але у 1897 р. цей орден був розпущений у зв'язку з появою полiтичного сионiзму. Парамасонська таємна єврейська органiзацiя «Брайн Брит» («Сини Завiту»), що була заснована в Нью-Йорку у 1843 р., до початку ХХ ст. також мала свої органiзацiї в мiстах Росiйської iмперiї (зокрема, в Одесi). Проте нi «Сини Завiту», нi «Сини Мойсея» нiколи не були регулярними масонськими орденами, визнаними системою Великої Ложi або Великого Сходу.
Майбутнiй засновник Червоної Армiї Лев Троцький згадував, як пiд час тюремного ув'язнення в Одесi у 1898 р. (протягом цiлого року) наполегливо вивчав масонство, отримував вiдповiдну лiтературу i «…завiв собi для франкмасонства зошит з тисячi нумерованих сторiнок i дрiбним бiсером записував до нього витяги з численних книг… Думаю, що це мало значення для всього мого подальшого iдейного розвитку». В Одесi Троцький пiдготував з iсторiї масонства статтю для журналу «Свiт Божий», яку так i не опублiкували. Але цiкаве саме тяжiння майбутнього «залiзного Лева» до масонства, про яке вiн знав з якихось «неофiцiйних джерел». Чи не вiд свого родича — племiнника матерi Мойсея Пилиповича Шпенцера — дiзнався Троцький про масонство? Одесит, член Товариства взаємодопомоги вчителiв-євреїв Пiвдня Росiї, видавець i господар друкарнi М. Шпенцер був масоном (щоправда невiдомо коли, ким i де вiн був прийнятий до масонства).
В одеському будинку Шпенцерiв юнак Лейба Бронштейн (Л. Троцький) прожив довгих сiм рокiв (1888–1895 рр.).
Про iснування таємної «Великої Ложi України» (зразка 1900 р.? або 1902 р.?) точаться постiйнi суперечки. Адже її iснування так i не було розкрите полiцiєю, а документи лож не потрапили до вiдкритих архiвiв. Частина дослiдникiв стверджує, що «Велика Ложа України» — мiстифiкацiя кiлькох «загравшихся» авторiв i полiтикiв. Але, скорiше за все, структуру таємних лож передали масони середини XIX ст. наступному поколiнню. Можна лише припустити, що ложi (або масонськi братства) безперервно iснували все ХIХ ст. (близько 80 рокiв перебуваючи в «глибокому пiдпiллi»). В Українi набагато ранiше, нiж у Росiї (ще у 1900 р.), сформувалася «Велика Ложа», в якiй збиралися люди впливовi, суспiльно активнi. Саме тому масонськi ложi були небезпечнi для закостенiлого режиму, що потребує перебудови.
Вважається, що до «Великої Ложi України» вiдносилися такi масонськi ложi: «Розсiяного мороку», що вiдродилась у Житомирi, «Озiрiса» — у Кам'янцi-Подiльському, «Шевченка» — в Харковi, «Безсмертя» — в Києвi, «Любовi та Вiрностi» — в Полтавi (нiбито iснувала з 90-х рокiв XIX ст.), «Братства» — в Чернiговi, «Понта Евксинського» — в Одесi.
Масон Ю. Терапiано писав, що є вiдомостi про заснування ще О. Лабзiним так званого таємного росiйського масонства, яке об'єднало залишки розгромлених «новиковських» лож. Незважаючи на дозвiл масонства Олександром Першим, «таємне росiйське масонство» залишилося таємним — не зареєструвало своїх лож, було далеким вiд полiтики. Ю. Терапiано стверджує: «Це традицiйне росiйське таємне масонство з центром у Москвi проiснувало до революцiї 1917 р.». Можливо, українськi ложi кiнця XIX ст. були продовженням i вiдгалуженням «таємного масонства».
П'ятнадцятого листопада 1906 р. Максим Ковалевський вiдкрив у Петербурзi нову масонську ложу, до складу якої ввiйшли i вихiдцi з України (В. Немирович-Данченко та iн. за фiнансової пiдтримки банкiра Д. Л. Рубiнштейна). Керiвним органом загальноросiйського «полiтичного» масонства у 1907–1912 рр. була ложа «Полярна зiрка», що отримала вiд Великого Сходу Францiї право вiдкривати в Росiї новi ложi. До неї входили масони лише високих ступенiв посвячення (починаючи з 18-го).
У травнi 1908 р. до Петербурга прибули емiсари «Великого Сходу Францiї«Сеншоль i Буле з метою легалiзацiї масонських лож у Росiйськiй iмперiї. В тому самому роцi створена «Верховна Рада росiйських масонських лож» у сферi впливу «Великого Сходу Францiї«(голова — князь С. Урусов, секретар — князь Д. Бебутов). Тодi ж пройшов Перший росiйський масонський Конвент. На ньому рiзнi гiлки масонства домовилися про союз, були сформованi керiвнi органи ордену для Росiї: «Верховна Рада» i «Рада 18-ти»). На кiнець 1909 р. ложа «Полярної зiрки» таємно вiдкрила вже десятки лож у Петербурзi, Москвi, Києвi, Одесi, рядi iнших великих мiст Росiйської iмперiї.
Вiдомостi про росiйське масонство у 1909 р. просочилися в росiйську пресу i, щоб уникнути «непорозумiнь», лiдери росiйських масонiв прийняли формальне рiшення про припинення своєї дiяльностi з лютого 1910 р. (таке рiшення дуже схоже на чергову «чистку» масонських лав; воно було необхiдне не лише з метою конспiрацiї, а й для того, щоб очистити ложi вiд «ненадiйних осiб» i «базiкал»). Членам лож тодi було повiдомлено, що полiцiя напала на слiд масонiв, а тому необхiдна повна самолiквiдацiя всiєї системи масонських лож. Розкриття у 1909 р. провокаторської дiяльностi уявного героя i лiдера соцiалiстiв-революцiонерiв Евно Азефа нанесло серйозний удар по всiй системi конспiрацiї в iмперiї. Деякi масони стали побоюватися проникнення в ложi агентiв Департаменту полiцiї або гонiнь так званих жидомасонiв (термiн увiйшов у вживання приблизно у 1907 р.) в чорносотеннiй пресi. Пiд пiдозрою опинилися деякi старiйшi масони.
Проте з весни 1910 р. нова iнiцiативна група масонiв розгорнула роботу, спрямовану на вiдновлення керiвної структури масонської пiдпiльної органiзацiї в Росiйськiй iмперiї.
Iсторик С. Мельгунов стверджував, що вiдродження масонства, яке нiбито заснуло, вiдбулося лише у 1915 р., «судячи з усього, iнiцiатива йшла з Києва». Чи так це? Скорiше за все йдеться не про «вiдродження», а про активiзацiю. Адже у 1911–1915 рр. в Українi активно велася робота з будiвництва системи масонерiї, вiдкривалися новi ложi, новi профани «отримували свiтло»…
У 1911 р. в столицi урочисто вiдкрили так званий Французький iнститут.
З французького боку четверо органiзаторiв були членами керiвництва «Великого Сходу Францiї«, з росiйського боку iнститут представляв масон М. Ковалевський, на той час один iз керiвникiв кадетської партiї.
У лютому 1908 р. частина масонiв змушена була покинути ложу «Полярна зiрка» (що орiєнтувалася на систему «Великий Схiд Францiї«) та заснувати ложу «Космос» (регулярної шотландської системи). До шотландської системи вiдносилась i московська ложа «Астрея» (виникла у 1906 р.). М. Ковалевський був прихильником приєднання масонiв Схiдної Європи до «Нацiональної ложi Францiї«регулярної шотландської системи. Можливо в Києвi також iснувала регулярна «шотландська» масонська ложа невiдомої назви, що дiяла в 1906–1918 рр. при редакцiї журналу «Київська думка». До неї належали брати Микола та Костянтин Василенко, Д. Заславський, М. Зильберфарб (майбутнiй член Центральної Ради вiд Єврейської об'єднаної соцiалiстичної партiї, майбутнiй мiнiстр єврейських справ в урядi УНР), купець М. Гiнзбург, Дрентельн.
Проте бiльшiсть росiйських i українських лож («Полярна зiрка», «Вiдродження», «Пiвнiчне сяйво», «Зоря Петербурга», «Київська зоря» та iн.) опинилися в орбiтi «Великого Сходу Францiї«.
Був серед київських лож i таємничий «Верховний i Правлячий Капiтул Нарцис» (заснований у 1912 р. або 1914 р. пiд кураторством i за визнання Великої Ложi Iталiї шотландського статуту) «для робiт вищих ступенiв мiстичного ордену мартинiстiв-розенкрейцерiв». Капiтул створений «для Пiвденних i Пiвденно-Захiдних губернiй Росiйської iмперiї«. Цей Капiтул об'єднував i керував, очевидно, декiлькома масонськими ложами, що вели свої «роботи» ще з кiнця XIX ст. або не припиняли своїх робiт з XVIII ст. — ложа «Святого Володимира Рiвноапостольного» (Київ, вiдома ще у 90-тi роки XIX ст.; у 10-тi роки ХХ ст. ложею керував С. Моркотун), «Святого Андрiя Первозванного» (Київ, вiдома з 1900 р.), «Пiвнiчне сяйво» (Київ), «Об'єднаних слов'ян» (Київ), «Святих Кирила та Мефодiя» (Полтава), «Йордан» (Одеса, Феодосiя?), «Данте Алiг'єрi» (Одеса; нiбито була «приспана» у 1914 р.), можливо iншi.
Вважалося, що ложа «Святого Андрiя Первозванного» заснована у сiчнi 1900 р. в Женевi i визнана Великою Ложею Iталiї ще у 1912 р. як материнська — Велика Ложа «Капiтулу Нарцис».
Капiтул «Нарцис» стояв дещо осторонь вiд iнших масонських лож України, заснованих за пiдтримки «Великого Сходу Францiї«та «Великої Ложi Францiї«. Патент на вiдкриття «Нарцису» був виданий Великою Ложею Iталiї. У 1917 р. «Капiтул Нарцис» перейменували у «Капiтул Нарцис i Об'єднанi слов'яни».
До системи масонських лож «Нарцис» належали адвокат Сергiй Моркотун, юрист В. Комаров, адвокат Артем Галип, Григорiй Лисенко, юрист Юрiй Терапiано, Юрiй Гасенко, архiтектор Микола Шумницький, Андрiй Левицький, Борис Данькiвський, ряд мiсцевих помiщикiв i професорiв… i майбутнi суперники: Павло Петрович Скоропадський i Симон Васильович Петлюра.
До старих українських розенкрейцерiв «Нарцису» кiнця XIX — початку ХХ ст. очевидно належав доктор медицини Костянтин Степанович Моркотун (батько Сергiя Моркотуна, чем пояснюється його стрiмка «масонська кар'єра»). До масонiв-»шотландцiв» межi XIX-ХХ ст. очевидно належав дворянин i iсторик, шанувальник О. Конта i Г. Спенсера Iван Васильович Лучицький. У 1871–1873 рр. вiн писав наукову роботу в Iталiї та Францiї, зблизився там з масоном Г. Вирубовим. З 1874 р. Лучицький — доцент, а з 1877 р. — професор Київського унiверситету. В 70-90-тi роки XIX ст. вiн є членом київської «Громади», гласним Київської Думи, часто був у Францiї. Скорiше за все в таємну ложу Лучицький залучив своїх приятелiв М. Василенка i В. Науменка. В подальшому I. Лучицького було обрано до Третьої Державної Думи.
У передреволюцiйнiй Росiйськiй iмперiї з її невирiшеними соцiально-полiтичними проблемами духовне масонство поступово перетворилося на «полiтичне масонство», що вiдкрито йшло до «вiку Астреї«не шляхом просвiти, як, скажiмо, ложi М. Новикова, а шляхом полiтичної боротьби та революцiї. Для раптового «революцiйного удару» по монархiї масони використовували досконалу в своїй конспiрацiї унiкальну структуру таємних лож.
Незважаючи на розширення масонського впливу в Центральнiй Українi, «ослiплi» жандармськi полковники з Києва надсилали в столицю докладнi доповiдi, в яких зазначалося: «Що стосується ордену масонiв, то спроб його органiзацiї в Києвi не виявлено», хоча лише в Києвi, на той час вже було близько 100–120 масонiв. Київ стояв на другому мiсцi пiсля Петербурга (випереджаючи Москву) за кiлькiстю масонiв i їх впливом на суспiльство.
Iнодi особливо завзятих шукачiв спрямовували на хибний шлях. Так, у 1908 р. начальнику Катеринославського охоронного вiддiлення було надiслане дивне, повне фантастичних припущень розпорядження за пiдписом начальника особливого вiддiлу Климовича: «З 1893 р. масонство всiх країн, яке має на метi повалення державного устрою, об'єднане в одне цiле. Як свiдчать офiцiйнi викриття останнього часу, вся земна куля роздiлена ними, незалежно вiд кордонiв держав, на 77 «трикутних» провiнцiй, об'єднаних у групи. Номери вiд 1 до 26 охоплюють США, Канаду, Центральну Америку з центром у Вашингтонi; номери 27–36 — Пiвденну Америку з центром у Монтевiдео; номери 37–63 — Європу з центром у Неаполi. При цьому провiнцiя № 46, яку називають «Берлiнською», охоплює весь захiдний край Росiї з польським населенням, окрiм Подiльської губернiї, а до складу 62-ї провiнцiї (Катеринославської) входять Румунiя, вся європейська Росiя та Кавказ. Iншi чотирнадцять провiнцiй об'єднують Азiю й Океанiю. Їх управлiння знаходиться в Калькуттi. Всi основнi управлiння групами «трикутникiв» зносяться:
1) з Вищим виконавчим управлiнням у Римi; 2) з Вищим адмiнiстративнiм управлiнням у Берлiнi; 3) з «Верховним делегатом» у справах пропаганди в Ляйпцигу. З огляду на те, що в зазначених викриттях № 62 названий «Катеринославським», можна припускати, що зазначене мiсто або весь район Катеринославської губернiї вiдiграє велику роль в революцiйному русi Росiї щодо органiзаторської дiяльностi».
Як зазначали сучасники, українськi масонськi ложi вважалися найсильнiшими, найчисленнiшими, «найполiтизованiшими» та «найлiвiшими» серед лож Росiйської iмперiї. Вони вiдiгравали важливу роль у виробленнi масонської стратегiї та тактики для всiєї iмперiї.
Масонських братiв в Українi (українських губернiях Росiйської iмперiї) на сiчень 1917 р. було 300–400 осiб. В Українi перед революцiєю 1917 р. масонськi ложi були найбiльш впливовi в Росiйськiй iмперiї. Лише в Києвi до 1917 р. було близько 15 масонських лож рiзних напрямiв… Близько 30 лож було в мiстах Правобережної України, Малоросiї та Новоросiї. На той час у всiй Росiйськiй iмперiї (без українських губернiй) до 1917 р. налiчувалося близько 50 масонських лож.
Масон Микола Вiссарiонович Некрасов згадує: «…за численнiстю органiзацiї не гналися, пiдбирали людей морально та полiтично чистих, окрiм того та бiльш за все — таких, якi мали полiтичний вплив i владу».
Тактика росiйського масонства 1906–1917 рр. була тактикою «захоплення влади людьми, якi спiвчувають масонству», тактикою «просочування» в усi громадськi структури, що використовувалися як провiдники масонського впливу. Крiм створення таємних лож, масонство в Українi та Росiї контролювало багато органiзацiй, наукових товариств, мiстичних гурткiв, що виникли як гриби пiсля дощу, пiсля жовтневого Манiфесту 1905 р. («Товариство Маяк», «Лiга Освiти», «Унiверсальна Лiга», «Товариство народних унiверситетiв», «Лiга прав людини», «Лiга свободи совiстi», «Лiга дружнього союзу солiдарностi», «Росiйська Морська Лiга», «Технiчне» i «Вiльне економiчне» товариства, «Союз мiст», «Земмiст», «Товариство шкiльної освiти», «Товариство освiти та виховання дiтей з вiдхиленнями в розвитку», «Товариство дошкiльного виховання», «Товариство сприяння позашкiльнiй освiтi», «Товариство тверезостi»)…
Цi товариства покрили iмперiю на спонсорськi грошi масонiв i пiд керiвництвом масонiв. Їх метою була емансипацiя суспiльства, створення нової системи недержавних соцiальних зв'язкiв.
Масони стали незмiнними громадськими дiячами, фiлантропами, публiчними людьми. Вони направили своїх членiв у мiськi думи, мiсцевi земства, до Державної думи… Максим Ковалевський «очолював багато десятиступiнчастих органiзацiй», масон князь Г. Львов — Всеросiйський земський союз, масон А. Гучков — Центральний вiйськово-промисловий комiтет, масон А. Карташов — Релiгiйно-фiлософське товариство,
масон Я. Рубiнштейн — Лiгу прав людини, масон М. Бородiн — Товариство зближення мiж Росiєю й Америкою, масон П. Рябушинський — московський Вiйськово-промисловий комiтет i лiберальну газету «Ранок Росiї«, масон М. Маргулiєс — Союз мiст, масон М. Вiнавер — Єврейське iсторико-етнографiчне товариство i Єврейське товариство заохочення мистецтв…
Серед масонiв початку ХХ ст. — елiта мiської iнтелiгенцiї та буржуазiї Пiвденно-Захiдного краю iмперiї. Промисловцi, банкiри, адвокати, журналiсти, професори, суспiльно-полiтичнi дiячi, земцi становили основний контингент лож, який був невдоволений необмеженою монархiєю, безмежнiстю центральної влади, невирiшенiстю нацiонального та селянського питань…
Тодi по всiй Росiї приблизно 40–45 масонiв були обранi до 1-4-ї державних дум, п'ять масонiв опинилися в Державнiй Радi, вiсiм масонiв — у числi царських мiнiстрiв. Навiть директор департаменту полiцiї А. Лопухiн був масоном «високих ступенiв», iз старовинного роду «вiльних каменярiв». Серед масонства України не було помiтних обмежень у нацiональному, соцiальному та полiтичному планах, але все ж бiльшiсть масонерiї в Українi становили кадети, українськi «поступовцi» з ТУП («Товариства українських поступовцiв», що стало з 1917 р. українською партiєю соцiалiстiв-федералiстiв), українськi соцiал-демократи, народнi соцiалiсти, прогресисти, дiячi земств. Їх полiтично об'єднувала мета: позбавитися монархiї, нацiонального гноблення, домогтися демократичної республiки та прийняття конституцiї.
За нацiональною ознакою серед масонiв України на росiян припадало до 40–45 %, українцiв — 30–35 %, полякiв i євреїв — приблизно по 5-10 %. Певнi обмеження в полiтичному планi для вступаючих до лож були лише для бiльшовикiв i членiв чорносотенних органiзацiй — «Союзу Росiйського народу», «Союзу Михаїла Архангела»…
Проте, на вiдмiну вiд «олександрiвської епохи», iмператор Микола Другий навiть не здогадувався не лише про «проникнення» масонiв у всi структури влади, а й про серйознiсть i «небезпечнiсть для трону» масонського руху в Росiйськiй iмперiї.
Великою змовою турецьких масонiв («домле» — турецький масон) називають революцiю в Туреччинi на початку минулого столiття. Младотуркам-офiцерам, якi органiзували її, було в середньому не бiльше тридцати рокiв. Бiльшiсть iз них навчалася в Європi, тiсно спiвпрацювала з французькими масонськими ложами. Вони фактично пiдготували лiквiдацiю султанського правлiння i ввели в країнi європейську конституцiю. Бiльшiсть мiнiстрiв першого турецького уряду були таємними членами масонських лож. На той час турецька лiберальна iнтелiгенцiя вiдкрито закликала всiх вступати до лож. В армiї, на флотi пiсля революцiї младотуркiв масони створили «вiйськовi ложi», в мiстах вiдкривалися «масонськi школи», якi виховували дiтей у дусi масонських традицiй. Перемога масонської конспiрацiї в сусiднiй державi активiзувала «масонськi приготування» в Росiї й Українi, показала приклад «верхiвкової революцiї«, до якої стали схилятися «полiтичнi» масони.
До Верховної Ради масонських органiзацiй Росiї входили масонськi ложi («полiтичного» масонства Великого Сходу Росiї) українських губернiй. Контроль над дiяльнiстю лож Пiвденно-Захiдних губернiй iмперiї у 1913–1916 рр. вiд iменi центрального масонського Конвенту здiйснював масонський «куратор Пiвденно-Заходу» адвокат Олександр Федорович Керенський. Вiн багато разiв вiдвiдував Київ, Одесу, Харкiв, Катеринослав, вiдкривав новi ложi, знайомився iз станом справ на мiсцях, з особливостями мiсцевого полiтичного життя. О. Керенського в Українi «опiкав» ректор Педагогiчного iнституту В. Прокопович («брат-оратор» однiєї з київських масонських лож).
Єдину масонську органiзацiю Росiйської iмперiї роздирало нацiональне питання. Росiйськi брати, як правило, були непохитними прихильниками «єдиної та неподiльної Росiї«, не уявляли собi української автономiї, а Київ — українською столицею. Розумiючи важливiсть i складнiсть «українського питання», Олександр Керенський у цi роки припускав автономний устрiй для України. Група українських масонiв, яку очолив професор-iсторик Михайло Грушевський, вбачала можливiсть iснування демократичної Росiї лише як «рiвноправної федерацiї всiх народiв, що входять до Росiйської iмперiї«, вiдводячи при цьому Українi права конфедеративної держави.
Михайло Грушевський мав авторитет у колах української iнтелiгенцiї, був лiдером масонства в українських губернiях, його думку не можна було проiгнорувати. «Група Грушевського» (частина масонiв київських, катеринославської, чернiгiвської та полтавської лож) викликала роздратування «великоросiйських масонiв», якi стали називати М. Грушевського «українським фанатиком».
Влiтку 1912 р. на масонському Конвентi лож «Великої ложi» Росiйської iмперiї (керував Конвентом М. Некрасов, Конвент орiєнтувався на «Великий Схiд Францiї«), що проходив у Москвi, три депутати вiд України (група Грушевського) виступили проти затвердження запропонованої назви для загальноросiйської масонської органiзацiї — «Великий Схiд Росiї«. Цi депутати не були згоднi з такою назвою, оскiльки в нiй, як їм здавалося, було присутнє «росiйське великодержавство».
М. Грушевський запропонував вилучити слово «Росiя» з назви головної масонської структури Схiдної Європи у зв'язку з прагненням народiв Росiї до полiтичного самовизначення. Незважаючи на те, що М. Грушевського не пiдтримувала переважна бiльшiсть учасникiв Конвенту, масонський Конвент пiшов на компромiс. Вирiшено було змiнити назву головної масонської структури iмперiї з «Великого Сходу Росiї«на «Великий Схiд Народiв Росiї«. На Конвентi були присутнi масонськi делегати вiд лож Києва, Харкова, Одеси…
У 1912 р. прийняли статут «Великого Сходу Народiв Росiї«(ВВНР), який проголосив метою ордену «захист прав людини та громадянина». «Великий Схiд Народiв Росiї«фактично був незалежною вiд мiжнародних масонських центрiв органiзацiєю i здебiльшого нехтував духовно-обрядовим i символiчним елементами масонської дiяльностi, перетворюючи масонство на «органiзацiю карбонарiїв».
На вiдмiну вiд iнших масонських систем, ВВНР заявляв, що будує таємнi масонськi ложi в двох ступенях: учня та майстра (вищi ступенi масонства лiдери ВВНР очевидно вже мали в iнших езотеричних системах, оскiльки частина з них була вже у 18 градусi). Кожна ложа ВВНР повинна була мати у своєму складi 7-14 членiв, в основному масонських «офiцерiв», якi обиралися з майстрiв строком на один рiк: Венерабля (Достойного Майстра), 1-го i 2-го Наглядачiв, Оратора, Казначея, Секретаря. Ложа, склад якої перевищував 14 членiв, могла видiлити iз свого складу сiмох членiв, якi створювали нову ложу. Нових членiв приймали з великою обережнiстю, обговорюючи нових кандидатiв у ложах, збираючи й аналiзуючи вiдомостi про їх бiографiї.
При допуску в ложi дотримувалися майнового й освiтнього цензiв (не допускалися люди неосвiченi, якi не мали засобiв до iснування). В цiлях конспiрацiї масонськi роботи проводилися без жодних записiв, у тому числi запису членiв ложi. «Брати» знали в обличчя лише членiв своєї ложi, а Венерабль — секретаря Верховної Ради.
Масон Олександр Гальперiн згадував: «Конспiрацiя в органiзацiї витримана була дуже послiдовно й суворо. Члени однiєї ложi не знали нiкого з iнших лож. Масонського знаку, за яким масони в iнших країнах розпiзнають один одного, в Росiї не iснувало. Всi зносини ложi з iншими осередками органiзацiї проходили через одного голову ложi — Венерабля. Членiв ложi, якi ранiше перебували в рiзних революцiйних органiзацiях, вражала витриманiсть, послiдовнiсть конспiрацiї… безумовна довiра один до одного, прагнення до взаємної пiдтримки, допомоги один одному. Це були дiйсно стосунки братiв у кращому сенсi слова… Зносини з провiнцiєю велися не шляхом листування, а через спецiальнi об'їзди членiв Верховної Ради або їх представникiв… Пiзнiше, коли я був секретарем Верховної Ради i знав у силу свого становища майже всiх членiв лож, менi часом було майже смiшно бачити, як iнодi члени розкривали мене за агiтування в дусi останнiх рiшень Верховної Ради, не здогадуючись, з ким мають справу… На момент мого вступу до Верховної Ради у братствi було лише два єврея — я i Браудо; пiзнiше в петербурзькi ложi були введенi ще Р. М. Бланк i Штернберг… У провiнцiї (в Києвi, наприклад, i в Москвi) євреїв у ложах не було зовсiм; з євреїв у провiнцiї я знаю одного в Одесi» (Гальперiн помилявся — в одеських ложах було не менше шести євреїв).
З початку ХХ ст. масони знайшли шлях до влади… До 1917 р. це були «еволюцiйнi» шляхи, заснованi на широкiй масонськiй протекцiї та поступовому «просочуваннi» у владу. Михайло Грушевський писав: «Масонська органiзацiя працювала широко, вона реалiзувала свiй давно прийнятий тактичний план — при всякого роду полiтичних можливостях використати свої зв'язки та проводити своїх людей на впливовi пости. Замiщення вищих позиций — i столичних, i київських… стояли в очевиднiй зв'язцi з масонською органiзацiєю…».
Масони мали на метi встановлення буржуазного демократичного суспiльства, обмеження або повалення монархiї. З перших своїх крокiв вiдроджене на початку ХХ ст. росiйське масонство Великого Сходу набуло опозицiйного стосовно царського режиму характеру.
З 1905 р. масони України вели постiйну кампанiю критики Миколи Другого, а в подальшому i найбiльш одiозних царських фаворитiв-адмiнiстраторiв: Трепова, Протопопова, Сухомлинова… i звичайно ж Распутiна.
Лiберальна преса була важливим знаряддям масонської пропаганди.
«Лiва» преса передруковувала виступи масонiв-»думцiв» i «земцiв», критикувала Распутiна i «распутiнщину», царських наближених, руйнувала мiф про непогрiшимiсть помазанника царя Миколи «останнього». Тисячi пiдцензурних поштових карток, листiвок i статей висмiювали «распутiнщину», владну царицю — «нiмкеню Алiсу», слабкого царя «Нiколашу»; готувалися новi розкриття iмперської влади Українськi масони намагалися попередити або хоча б послабити хвилю антисемiтизму, що зростала в країнi. Антисемiтську «карту» в боротьбi проти демократiї використовували деякi царськi чиновники та «правi» росiйськi партiї, роздмухуючи у 1913 р. так звану справу Бейлiса. Захист Бейлiса проводився адвокатами-масонами Зарудним i Григоровичем-Барським.
У 1914 р. в Києвi створена Обласна Рада масонських органiзацiй спрямування «Великий Схiд» (автономна масонська Провiнцiя для українських лож). У своїх показаннях у застiнках НКВД А. Никовський стверджував, що перед революцiєю лише в Києвi було 15–20 масонських лож, а в числi членiв обласної Київської Ради масонських органiзацiй були Ф. Штейнгель, С. Єфремов, М. Грушевський, Є. Шольп, I. Полторацький, А. Чебаков…
Загальне число членiв «Великого Сходу Народiв Росiї «у 1917 р. доходило до 600 осiб, якi були об'єднанi приблизно в 50 ложах. Якщо ж додати до цiєї цифри ложi шотландського масонства, таємничi українськi ложi та ложi окультного характеру (розенкрейцери, мартинiсти, фiлалети, тамплiєри), а також пiдданих Росiйської iмперiї — членiв зарубiжних лож, то, за оцiнками спецiалiстiв, виходить, що у передреволюцiйнi роки в Росiї дiяло до 1500–1800 масонiв.
Розглянемо склад масонських лож в Українi системи «Великого Сходу». Приблизно у 1906–1909 рр. в Києвi затвердилася масонська ложа вищих ступенiв «Київська зоря — Правда» (очевидно спочатку — ложа «Великої Ложi України», яка з 1909 р. була в системi Великого Сходу Росiї).
Ложа «Київська зоря» (в Союзi Верховної Ради росiйського масонства) заснована у лютому 1909 р. на квартирi Iвана Васильовича Лучицького, але вже у 1910 р. «приспана». Барон Федiр Рудольфович Штейнгель був Достойним Майстром ложi, Андрiй Григорович Вязлов — Секретарем, Литвинов — 1-м Наглядачем, банкiр I. Полторацький — 2-м Наглядачем iз заснування ложi, товариш прокурора Київської судової палати М. Пахомов — оратором, лiдер Київського обласного комiтету партiї народної свободи, I. Лучицький — редактором ряду київських перiодичних видань… Скорiше за все в ложi були i провiднi дiячi українського полiтичного руху: М. Грушевський, С. Єфремов, лiдери українських партiй…
До неї також входили «столичнi масони» Д. Бебутов, С. Урусов, М. Маргулiєс.
Ще одна київська ложа невiдомої назви, яка перебувала в Союзi Верховної Ради росiйського масонства Великого Сходу, вiдкрита у 1909 р. i «приспана» в наступному роцi пiд час «чистки» рядiв масонiв. У нiй Достойним Майстром був М. Пахомов.
Ложа «Зоря» працювала в Києвi з 1910 р. в Союзi Великого Сходу Народiв Росiї. Скорiше за все, вона продовжила роботи ложi «Київська зоря». Ложа збиралась у примiщеннi Землеробського синдикату на вулицi Фундуклеївськiй. До ложi входили В. Казановський (приват-доцент Київського унiверситету), В. Науменко (директор приватної гiмназiї i редактор журналу), Л. Бриллiант (присяжний повiрений), Д. Белiнг (професор-гiдробiолог), Iгнатович (чиновник Держбанку), Л. Личков (викладач унiверситету, журналiст), В. Затонський (викладач Полiтехнiки), В. Константинович (професор медицини), Квятковський, Чорнояров… У 1916 р. Достойним Майстром «Зорi» був В. Науменко.
Київська ложа «Правда» (в Союзi Великого Сходу Росiї) у 1910 р. видiлилася з ложi «Київська зоря» i виконувала функцiї мiсцевої масонської ради. Венераблем (Достойним Майстром) ложi був Ф. Штейнгель. До ложi входили: юрист Д. Григорович-Барський — наглядач ложi, юрист А. Вязлов, юрист, товариш прокурора судової палати С. Чебаков (Чабаков), iсторик М. Грушевський, фiлолог С. Єфремов, юрист i член партiї Народної Свободи I. Полторацький — секретар ложi, член Державної Думи, есер i вчений-ботанiк В. Лозинський, публiцист, редактор «Громадської думки Ф. Матушевський, член Першої Державної Думи, земець i один з лiдерiв кадетської партiї I. Шраг, професор Полiтехнiки В. Бажаєв, професор Полiтехнiки, депутат Третьої i Четвертої Державної Думи, член ЦК партiї кадетiв С. Iванов, професор-лiтературознавець Г. Олександровський, професор Полiтехнiки, член партiї кадетiв В. Косинський, член окружного суду М. Радченко…
Ложа «Свiтло Правди» (в Союзi Великого Сходу Росiї) працювала в Києвi з 1912 р., але, як зазначають сучасники, була закрита через «український нацiоналiзм». Членами ложi були журналiст А. Никовський, педагог, керiвник Педагогiчного iнституту С. Алоiзевич, гiгiєнiст i епiдемiолог А. Корчак-Чепуркiвський, професор Київського унiверситету, В. Прокопович — оратор ложi, С. Чебаков, М. Радченко.
Ложа «Єднання» (в Союзi Великого Сходу Росiї) працювала в Києвi з 1910 р. До ложi входили: юрист i засновник Польського полiтичного союзу В. Редлих, учений-математик i педагог Є. Слуцький, медик А. Бочкарьов, С. Єфремов, С. Чебаков, А. Корчак-Чепуркiвський, В. Прокопович, Г. Олександрiвський, С. Ахримович, М. Васнюхов, В. Лозинський, М. Радченко, Фльоров…
Ложа «Федерацiя» видiлилася з ложi «Єднання» (в Союзi Великого Сходу Росiї) i працювала в Києвi з 1912 р. Членами ложi були С. Ахримович, А. Бочкарьов, А. Корчак-Чепуркiвський, В. Прокопович.
Ложа «Свiтанок» працювала в Києвi у 1916–1918 рр. Ця ложа заснована ложею «Зоря». Венерабль — Леонiд Семенович Личков. Серед братiв ложi С. Єфремов, присяжний повiрений I. Малютiн, бактерiолог Беньяш, учений-хiмiк Семенцов, викладач Київського унiверситету М. Воскресенський, учений-хiмiк А. Семенов, Морейнiс, Б. Личков (син Венерабля)…
Можливо, серед київських масонiв (за показаннями масона А. Никовського) також були: А. Саликовський (член партiї народних соцiалiстiв i партiї українських федералiстiв, земський лiдер, редактор i спiвредактор газет «Київськi вiдгуки», «Київський голос»), А. Лотоцький (учений-правознавець), Ф. Матушевський (iнiцiатор створення «Громади», видатний журналiст), Д. Заславський (лiтератор), М. Зiльберфарб (доктор, лiдер партiї «Фарейнiгте», майбутнiй голова мiнiстерства з єврейських справ УНР), О. Дорошкевич (учений-лiтературознавець), В. Уляницький (професор-юрист), М. Бiляшевський (професор-археолог), Є. Шольп (керiвник Київського обласного комiтету кадетської партiї), А. Зарубiн (есерiвський лiдер), М. Лозовик, В. Дурдакiвський (журналiст), К. Василенко (меньшовицький лiдер), М. Синицький, Гiнзбург, Дерентельн, Демяновський, Денисенко…
У Києвi в невiдомих масонських союзах iснували ще ложi «Iстина» й «Астрея» (Достойний Майстер М. Василенко, можливо в системi шотландського масонства).
Особливий вплив у київських масонських ложах Великого Сходу мали барон Ф. Штейнгель, професори М. Василенко, С. Єфремов i М. Грушевський, А. Вязлов, Д. Григорович-Барський…
Професор Микола Прокопович Василенко був одним iз старiйших масонiв ще XIX ст. Василенко навчався в Дерптському унiверситетi, був спiвредактором «Київської старовини», членом київської «старої Громади». За пiдтримку революцiї 1905–1907 рр. вiн рiк провiв у тюрмi. Пiзнiше вiн вступив до Товариства українських поступовцiв i партiї кадетiв. З 1909 р. Василенко працює приват-доцентом Київського унiверситету, товаришем присяжного повiреного Одеської судової палати.
Тодор (Федiр) фон Штейнгель походив з роду обрусiлих нiмецьких баронiв (окремi представники цього роду ще у другiй половинi XVIII ст. i на початку XIX ст. були масонами). Ф. Штейнгель володiв великими землями на Волинi. У своєму маєтку вiн займався охороною здоров'я i просвiтою мiсцевого селянства, збудував у селах Волинi лiкарню, школу з обсерваторiєю, археолого-етнографiчний музей. У 1906 р. на виборах до Першої Державної Думи в Києвi перемiг Ф. Штейнгель як лiдер мiсцевих кадетiв i член ЦК партiї кадетiв.
Як думець, вiн приєднався до «української фракцiї«, виступив за створення нацiонально-територiальної автономiї України, пiдписав «Виборзький заклик», на три мiсяцi потрапив до тюрми. Невдовзi Ф. Штейнгель став одним iз лiдерiв нової партiї — «Товариства українських поступовцiв» — Української партiї соцiалiстiв-федералiстов, а у 1915 р. очолив Пiвденно-Захiдний комiтет Союзу мiст, Київський союз мiст i київське вiддiлення Товариства взаємного кредиту. Ф. Штейнгель був одним iз «найстарiших» масонiв в Українi (посвячений ще на початку ХХ ст.), а у 1908 р. створив ложу «Київська зоря» i став її Достойним Майстром. У 1909 р. вiн стає Достойним Майстром масонської Ради вищих градусiв «Правда». У 1910 р. Ф. Штейнгель увiйшов до керiвництва Верховної Ради, а у 1912 р. став Венераблем — головою Вищої Ради Великого Сходу народiв Росiї (серед членiв Ради був i О. Керенський).
Сергiй Олександрович Єфремов (справжнє прiзвище — Охрiменко) — громадсько-полiтичний дiяч, iсторик, теоретик i лiтературний критик. Народився у 1876 р. на Черкащинi в сiм'ї священика. Освiту здобув у семiнарiї та на юридичному факультетi Київського унiверситету. Ще молодою людиною вiн листувався з М. Драгомановим, I. Франко, був органiзатором Української радикально-демократичної партiї, а у 1911 р. видав своє дослiдження «Iсторiя української писемностi», що зробило його iм'я знаменитим серед iнтелектуалiв.
Михайло Грушевський — iдеолог українського нацiонального вiдродження, «батько» української iсторiї. Перебуваючи в Парижi у 1903 р., вiн вступив до французької масонської ложi, а у 1911 р. став одним iз лiдерiв українського масонства. М. Грушевський мав великий авторитет серед української iнтелiгенцiї.
Вiдомий учений i громадський дiяч Володимир Павлович Науменко також закiнчив Київський унiверситет, брав активну участь в українському русi. Тривалий час вiн був головним редактором журналу «Київська старовина», перетворивши його на друкований орган «української фронди». Скорiше за все вiн також вступив до масонства на рубежi XIX i ХХ ст.
Мирового суддю Андрiя Григоровича Вязлова у 1906 р. обрали депутатом Першої Державної Думи вiд Київської губернiї.
Будучи «лiвiше» партiї кадетiв, А. Вязлов пiдписав знамените опозицiйне «Виборзьке звернення», за що деякий час перебував пiд арештом.
Дмитро Миколайович Григорович-Барський — вiдомий київський адвокат i судовий дiяч, голова Ради присяжних повiрених округу Київської судової палати, лiдер київських кадетiв.
У 1917 р. «зiйшла зiрка» Михайла Iвановича Терещенка, який став мiльйонером пiсля смертi батька — власника цукрорафiнадних заводiв. М. Терещенко був масоном вищих ступенiв, камер-юнкером, членом Четвертої Державної Думи, головою Київського Вiйськово-промислового комiтету i товаришем голови Загальноросiйського Вiйськово-промислового комiтету (з 1915 р.). 2 березня 1917 р. вiн стає мiнiстром фiнансiв Тимчасового уряду, з 5 вересня 1917 р. — заступником мiнiстра-голови, з 25 вересня 1917 р. — мiнiстром iноземних справ. У 1912 р. Михайло Терещенко домiгся вiд Петербурга дозволу на вiдкриття Київської консерваторiї та дав грошi на її створення.
Iнодi в лiтературi наводять iмена бiльшовикiв, якi входили до масонських лож до 1917 р. Так, часто вказують на бiльшовикiв Володимира Затонського i Християна Раковського. Однак Володимир Затонський (майбутнiй «червоний мiнiстр» у радянському урядi України) був до 1917 р. меншовиком i як такий навiдувався до київської масонської ложi. У 1912 р. В. Затонський викладав фiзику в Київському полiтехнiчному iнститутi. Тiльки наприкiнцi 1917 р. В. Затонський став не просто бiльшовиком, а вiдразу головою Київського комiтету РСДРП(б), лiдером повстання в Києвi. Його обрали народним секретарем освiти Радянської України (у 1918 р. — обраний головою ВУЦВК, членом уряду Радянської України). У 1920 р. вiн став головою Галiцiйського ревкому, у 1923–1924 рр. i 1933–1937 рр. — наркомом освiти УРСР. З 1925 р. вiн — секретар ЦК, у 1927–1933 рр. — голова ЦК КП(б)У, нарком Робiтничо-селянської iнспекцiї (РСI), з 1933 р. — кандидат в члени ЦК ВКП(б).
У 1938 р. В. Затонського розстрiляли.
Християн Раковський до початку 1918 р. не був бiльшовиком, а вважався «мiжнародним лiвим соцiал-демократом». Скорiше за все вiн був масоном зарубiжної структури лож Румунiї (?), Францiї (?), але перейшовши на службу до бiльшовикiв у 1918 р., розiрвав стосунки з мiжнародною масонерiєю та став «твердокам'яним» бiльшовиком, очолював уряд Радянської України з сiчня 1919 р. до червня 1923 р. (з перервами).
Можемо зробити висновок, що в Києвi «набiр» до масонських лож Великого Сходу йшов такими каналами: старi шотландськi масони; члени опозицiйних лiберальних i соцiалiстичних партiй; коло адвокатiв-юристiв; коло журналiстiв демократичних видань; викладачi Київського унiверситету Святого Володимира, Київського Полiтехнiчного iнституту iмператора Олександра Другого, iнших навчальних закладiв; активiсти земських органiзацiй i мiського самоуправлiння, громадськi дiячi…
До масонських лож активно приймали «володарiв думок»: громадських дiячiв i партiйних лiдерiв, письменникiв i поетiв, професорiв i приват-доцентiв унiверситетiв, адвокатiв, юристiв, артистiв i журналiстiв… Матерiальну базу структури формували промисловцi та фiнансисти. Офiцери та генерали армiї, флоту i полiцiї були таємною силою органiзацiї. Сила масонiв зумовлювалася громадсько-полiтичною активнiстю кожного окремого «брата», але роль їх пiсля вступу до ложi зростала в десятки разiв, що зумовлювалося їх зв'язками i впливом усiх сукупно. М. Грушевський зазначав: «Масонська органiзацiя працювала широко, вона реалiзувала давно прийнятий тактичний план за всякого роду полiтичних можливостей використовувати свої зв'язки та проводити своїх людей на впливовi пости. Замiщення вищих позиций — i столичних, i київських… мало очевидний зв'язок з масонською органiзацiєю…».
До 1917 р. масонськi ложi iснували, крiм Києва, ще в Бердичевi, Винницi, Житомирi, Чернiговi, Полтавi, Катеринославi (Днiпропетровську), Рiвному, Проскуровi, Херсонi, Ялтi, Харковi, Одесi… Однак назви, належнiсть i кiлькiсний склад усiх перелiчених лож на сьогоднi встановити повнiстю неможливо.
Ложа у Вiнницi (невiдомої назви) входила до Союзу Великого Сходу народiв Росiї. Вiдомi лише три члени цiєї ложi: етнограф i статистик В. Боржковський, О. Лозинський, Фiялковський… Ложа в Полтавi (також невiдомої назви) входила до Союзу Великого Сходу народiв Росiї. Вiдомо чотири прiзвища її членiв: гласний губернського земства, член Партiї Народної Свободи i депутат Другої Державної Думи П. Чижевський, Г. Ротмiстров, П. Сiяльський, К. Товкач… Подiбна «невiдома» ложа в Катеринославi (Союзу Великого Сходу Росiї) «засвiтилася» лише двома прiзвищами: iнженер, один з лiдерiв українського руху в Катеринославi I. Труба i Ю. Павловський. У Чернiговi до масонiв належали юрист М. Могилянський, адвокат i український громадський дiяч I. Шраг…
У Хмельницькому iснували легенди про те, що на початку ХХ ст. проскурiвський купець Д. Нiренберг вступив до однiєї з масонських лож i завiв масонство в повiтовому Проскуровi. До свого великого будинку на Аптекарськiй вулицi Д. Нiренберг прибудував дивне примiщення без вiкон, схоже на невелику башту. Саме в нiй, за чутками, збиралися таємничi масони.
Певним впливом користувалася харкiвська ложа «Вiдродження» (системи Великого Сходу), до якої входили Максим Максимович Ковалевський, вiдомий журналiст Володимир Iванович Немирович-Данченко (можливо був посвячений у масонство ще у XIX ст.), майбутнiй керiвник Тимчасового уряду Олександр Федорович Керенський, статський радник, вiдомий учений професор-правознавець i кримiналiст, член ЦК партiї кадетiв М. Чубинський, адвокат i пiдприємець Я. Рубiнштейн, економiст, професор кафедри статистики Харкiвського унiверситету, гласний Харкiвської мiської Думи А. Анциферов (автор «Курсу елементарної статистики»)…
В Одесi у 1909–1914 рр. масонський рух представлений ложами «Святий Йордан», «Данте Алiг'єрi», «Зiрка Сходу», «Iстина».
Про ложу «Iстина» (в Союзi Верховної Ради росiйського масонства в системi «Великого Сходу») вiдомо, що вона заснована у 1909 р. в Одесi на квартирi присяжного повiреного М. Ратнера, який став Старостою цiєї ложi. Орiєнтовний склад ложi — 12–15 осiб. Серед її «братiв» — вiдомi загальноросiйськi дiячi, якi не були постiйними жителями Одеси i приїздили в мiсто не так часто. Серед засновникiв ложi — «столичний» князь Давид Йосипович Бебутов — iсторик, один з лiдерiв кадетiв. Вiн винайняв у центрi Петербурга розкiшний особняк, на першому поверсi якого розташувався клуб кадетської партiї, а на другому — масонська ложа «Полярна зiрка», в якiй Д. Бебутов був секретарем-казначеєм.
Князь Сергiй Дмитрович Урусов вiдомий одеському товариству як лiберал i почесний член «Товариства допомоги бiдним євреям Одеси». У 1903–1905 рр. Урусов був Бесарабським i Тверським губернатором, а наприкiнцi 1905 — початку 1906 р. — заступником (товаришем) мiнiстра внутрiшнiх справ Росiйської iмперiї. С. Урусова обрали до Першої Державної Думи, вiн вступив до «Партiї демократичних реформ». За революцiйну фронду його зняли з поста, позбавили всiх чинiв i звань, а у 1908 р. i 1913 р. вiн деякий час навiть сидiв у тюрмi. За словами А. Гальперiна, князь Урусов був «душею (масонської) органiзацiї, головним її iнiцiатором i органiзатором», пiдтримував тiснi зв'язки з «Великим Сходом Францiї«. Пiсля повалення монархiї Урусов обiймав посаду заступника (товариша) мiнiстра внутрiшнiх справ Росiї (березень-червень 1917 р.), обирався членом Засновницьких зборiв вiд Бессарабської губернiї. Пiсля Жовтневої революцiї Урусов залишився в Радянськiй Росiї та мав на метi об'єднання православної i католицької церков.
Мануїл Сергiйович Маргулiєс — одесит (його батько — головлiкар мiської лiкарнi), закiнчив медичний i юридичний факультети Новоросiйського унiверситету, потомствений дворянин, адвокат, видатний громадський дiяч, директор правлiнь нафтопромислового товариства та товариства електричних дорiг i освiтлення, засновник Радикальної партiї демократичних реформ, гласний Петроградської думи… Ще з початку 1900-х рокiв вiн був членом французької масонської ложi «Великий Схiд», пiзнiше став засновником ряду масонських лож в Росiї. У 1917 р. М. Маргулiєс — член Предпарламенту Росiї, голова Центрального Вiйськово-промислового комiтету. У 1918 р. вiн деякий час жив в Одесi, а у 1919 р. став мiнiстром торгiвлi Пiвнiчно-Захiдного уряду бiлогвардiйцiв. В емiграцiї Маргулiєс органiзує «Одеське земляцтво» в Парижi та «Товариство росiян у Францiї«.
Окрiм «столичних» членiв, серед засновникiв ложi «Iстина» (1909–1919 рр.) були М. Ратнер — громадський дiяч, Б. Симяков — гласний одеської мiської Думи; А. Суботкiн — директор Кредитного товариства… У цьому списку мало бути ще мiнiмум п'ять прiзвищ, але iсторiя їх не називає… Хто приховувався за завiсою масонської таємницi ложi «Iстина» можна лише здогадуватись…
Князь Давид Йосипович Бебутов згадував: «Восени 1908 р. я вирiшив зайнятися спецiально органiзацiєю масонiв у Росiї, мав поїхати до Києва й Одеси, щоб перевiрити на мiсцi, чи можна створити ложу, i потiм проїхати до Константинополя та встановити зносини з тамошнiми масонами i младотурками i потiм очiкувати Урусова та Маргулiєса i вже разом з ними їхати до Одеси i Києва для вiдкриття лож. В найостаннiших числах грудня 1908 р. ми виїхали. Урусов i Маргулiєс проїхали до Парижу, щоб заручитися рекомендацiйними листами, а я до Києва.
У Києвi мене порадував Лучицький, який повiдомив, що йому вдалося вже переговорити з бароном Штейнгелем, депутатом Першої Думи, i обнадiяв мене, що до нашого повернення вiн розраховує мати достатню кiлькiсть людей, щоб вiдкрити ложу. Поїхав я до Одеси. Там я мав говорити з присяжним повiреним Ратнером, якого повiдомив про мiй приїзд Пергамент. Оскiльки Ратнер не був ще масоном, то я не втаємничував його в подробицi нашої органiзацiї, а доручив йому прозондувати грунт, чи знайдуться бажаючi вступити до масонства, i обiцяв повернутися через два тижнi та докладно поговорити.
На другий день вiдходив пароплав, i я поїхав до Константинополя (масонськi емiсари вiдвiдали Стамбул, де спiлкувалися з лiдерами руху младотурок, бiльшiсть з яких були членами масонських лож, зв'язаних з iталiйським або французьким масонством. — В. С…)…
Iз Константинополя ми вже втрьох (Бебутов, Урусов, Маргулiєс. — В. С.) направилися до Одеси. Присяжний повiрений Ратнер повiдомив, що у нього є чотири людини, якi виявили бажання вступити до масонства.
На другий день вирiшено було їх зiбрати в квартирi Ратнера та почати прийом. Для створення ложi п'яти осiб було недостатньо: необхiдно сiм осiб, щоб створити ложу. Тому ми вирiшили прийняти поки тих, хто є в наявностi, а потiм вже знову приїхати встановлювати ложу, коли знайдуться бажаючi.
Пiд час прийому трапилася невелика подiя, яка нас дещо збентежила.
Двоє з тих, хто з'явився, дiзнавшись, що вони будуть проекзаменованi та повиннi пiдкоритися ритуалу, вiдмовилися вiд вступу, говорячи, що пiдкорятись i брати на себе зобов'язання вони не хочуть. Збентеженi ми були тому, що небажано було, щоб люди, якi не вступають, знали про iснування органiзацiї; але поручався за них Ратнер.
Окрiм Ратнера, були прийнятi директор Кредитного товариства Суботкiн i гласний Думи Симяков. Коли ми їхали до Одеси, то дорогою Маргулiєс намагався нам довести, яке гучне iм'я вiн там має, що його присутнiсть гарантує повний успiх нашої мiсiї. Шкода було дивитися на нього, коли нам в Одесi заявили, що саме присутнiсть Маргулiєса шкодить успiху, що в жодному випадку при першiй органiзацiї не хочуть мати єврея».
Бiльш вiдомий склад другої одеської ложi «Зiрка Сходу» (очевидно, ложа системи старого масонства, що перешла до «Великого Сходу народiв Росiї«, iнодi цю ложу помилково називають «Пiвденна зiрка»). Скорiше за все «Зiрка Сходу» функцiонувала в Одесi у 1908–1919 рр., а її орiєнтовний склад доходив до 30 осiб. У 1914–1917 рр. ложа активно набирала нових «братiв». До неї входили вiдомi в мiстi громадськi дiячi, гласнi мiської думи, адвокати, фiнансисти, великi пiдприємцi, дiячi мистецтв, журналiсти.
Масонами одеської ложi «Зiрка Сходу» були: С. Житков (iнодi в документах помилково вказується Жилков) — Досточтимий Майстер ложi, її делегат на масонських конвентах (з'їздах) — лiкар, член правлiння Першого Товариства взаємного кредиту, казначей «Товариства для влаштування нiчлiжних притулкiв»;
В. Каган — вiдомий математик i геометр, викладач Новоросiйського унiверситету, професор: С. Шатуновський — видатний математик, професор Новоросiйського унiверситету (автор численних робiт з аксiоматики лiнiйної величини та площi; за радянських часiв до своєї смертi у 1929 р. викладав в одеських вузах); Д. Крижановський — вiдомий фiзик i математик, приват-доцент Новоросiйського унiверситету, у 1905 р. — есер; I. Тимченко — професор математики в одеських гiмназiях i вузах, вiдомий астроном; М. Ржепишевський — викладач гiмназiї; В. Чеховський — iнспектор Одеського сирiтського будинку, викладач математики у гiмназiї (на момент масонської iнiцiацiї у 1915 р.), лiдер «Українського клубу» в Одесi (у 1918–1919 рр. — прем'єр УНР);
А. Никовський — одеський журналiст i лiтератор, член партiї українських соцiалiстiв-федералiстiв, редактор журналу «Основа» (Одеса, 1915 р.), функцiонер «Союзу мiст» на Пiвденно-Захiдному фронтi; В. Шах (хрещений єврей, адвокат, помiчник присяжного повiреного); хрещенi євреї брати Штерн — Сергiй (редактор лiберальної газети «Одеський листок») та Iван (голова секцiї Одеського обласного Вiйськово-промислового комiтету);
А. Яловиков, Шварц…
У 1908 р. (?) до ложi «Полярна зiрка» у Петербурзi був посвячений вiдомий одеський i столичний адвокат Йосип Якович Пергамент (хрещений єврей), який з 1905 р. працював головою Ради присяжних повiрених Одеського судового округу, членом наглядового комiтету Одеського мiського кредитного товариства. Пергамент був членом ЦК партiї Народної свободи, депутатом Другої та Третьої Державної Думи (обирався вiд Одеси).
В Одесi дiяло ще кiлька вiдомих масонiв, але доводиться лише здогадуватися до якої ложi вони належали. Масоном був Михайло Васильович Брайкевич — iнженер i один iз лiдерiв одеської органiзацiї партiї кадетiв, голова одеського вiддiлення Вiйськово-промислового комiтету, голова одеського вiддiлення Росiйського технiчного товариства, вiце-президент Одеського товариства вишуканих мистецтв, одеський мiський голова (у 1917–1919 рр. з перервами).
Другим видатним масоном Одеси був Костянтин Романович Кровопузков — професор права, вiце-консул США в Одесi, уповноважений Союзу мiст.
Розглядаючи одеське масонство того часу, не можна не згадати таку загадкову особистiсть, як В. Ф. Каган — видатний учений, що вже у 18 рокiв, захопившись геометрiєю Лобачевського, надрукував наукову працю «Про оберненi фiгури». Якої гармонiї шукав В. Каган у масонствi? Студента фiзико-математичного факультету Новоросiйського унiверситету В. Кагана виключили з унiверситету за участь у «студентських безладах», позбавили права вступу до вузiв i вислали з Одеси «пiд нагляд полiцiї«в Катеринослав. Лише у 1897 р. йому дозволили викладати в Новоросiйському унiверситетi, де вiн читав перший в iсторiї росiйських унiверситетiв курс «Теорiя вiдносностi».
В. Каган вiдомий i як громадський дiяч — органiзатор в Одесi Вищих жiночих курсiв та наукового видавництва «Матезис».
З приходом радянської влади В. Каган став керiвником наукового бюро Одеського губвiддiлу народної освiти та наукового вiддiлу губвидаву. Пiзнiше вiн переїхав до Москви й очолив науковий вiддiл Державного видавництва, став завiдуючим кафедрою математики МГУ (помер у 1953 р.).
Деякi факти вказують на те, що одеськими масонами могли бути: iсторик М. Слабченко (вiдомий своєю працею «Масони на Українi та таємнi товариства», дружбою з масонським лiдером С. Єфремовим, участю у СВУ); iсторик А. Рябiнiн-Скляревський (вiдомий своїми працями «Таємнi товариства на пiвднi в епоху декабристiв», «Масони Рiшельєвського лiцею»); учений-фiлолог М. Гордiєвський (на можливiсть його масонства вказує А. Никовський); Б. Комаров, Б. Цомакiон, В. Рiхтер (член ЦК партiї есерiв).
Вплив масонства в Росiйськiй iмперiї посилився пiсля початку першої свiтової вiйни, коли царський уряд звернувся за допомогою до росiйського капiталу та громадськостi, що об'єдналися в Земмiст. Масони Петрограда, Москви, Києва прагнули перехопити грошовi потоки та полiтичний вплив за допомогою пiдконтрольних їм Земмiста i Вiйськово-промислового комiтету… Саме в цих союзах лiдирували масони Шингарьов, Терещенко, Iванов… Багато масонiв були уповноваженими та представниками рiзних комiтетiв допомоги фронту, iнвалiдам вiйни. Так, за допомогою масонських зв'язкiв, Симон Петлюра обiйняв посаду помiчника уповноваженого «Земмiста» по Захiдному фронту (голова — масон М. Щейкiлов). «Земмiст» контролював вiйськовi поставки на фронти першої свiтової вiйни, змiг зв'язати опозицiйно налаштованих до iмператора фронтових генералiв i офiцерiв з «полiтичним» масонством у надсекретних «Вiйськових ложах».
У ходi вiйни масонерiя понесла втрати. Так, генеральний секретар Верховної Ради Великого Сходу народiв Росiї А. Колюбакiн, який пiшов добровольцем у дiючу армiю, загинув на передовiй.
У 1914–1916 рр. масонами стали кiлька командуючих фронтами, начальник штабу росiйської армiї, начальник канцелярiї мiнiстерства царського двору. Можна припустити, що у Пiвденно-Захiдних губернiях i на Пiвденно-Захiдному фронтi в роки першої свiтової вiйни iснувала найзаконспiрованiша «вiйськова ложа», з якою, можливо, пiдтримував зв'язок масон (?) адмiрал А. Колчак i масон (?) генерал А. Брусилов. Серед членiв «Вiйськової ложi» напевно були генерали М. Алексеєв, М. Рузський, В. Гурко, А. Половцев, П. Скоропадський, полковник А. Кримов (командувач 3-м кавалерiйським корпусом).
У 1915 р., у зв'язку з поразкою росiйської армiї на фронтах i чутками про пiдготовку сепаратного миру мiж Росiєю та Нiмеччиною масонство Росiйської iмперiї вирiшило «переворотом изменить державный строй России» i запобiгти можливому сепаратному виходу Росiйської iмперiї iз свiтової вiйни. Масонам вдалося створити в Державнiй Думi «Прогресивний блок» (що об'єднав шiсть думських фракцiй вiд октябристiв до кадетiв), який виступив за негайне створення «кабiнету суспiльної довiри». Завдяки цьому блоку i пiдтримцi частини есерiв масони зумiли затвердити в Державнiй Думi антимонархiчну бiльшiсть i почати справжню вiйну проти уряду.
Цiкаво, що при всiй розгалуженостi та досвiдi царської полiцiї, масонська мережа так i не була виявлена. I справа не лише у вiдомiй масонськiй конспiрацiї… Впливовi сили в полiцiї та Мiнiстерствi внутрiшнiх справ «заплющували очi» тих, хто цiкавився масонами, у зв'язку iз своєю причетнiстю до братства. Масон Микола Чхеїдзе згадував: «Саме тому, що масони у бiльшостi своїй залишалися членами рiзних партiй, влада реагувала на їх дiї, виходячи з полiцейських оцiнок ступеня небезпечностi для режиму тiєї або iншої партiї, якi вже затвердилися, не надаючи особливого значення масонству як такому».
«Припустити, що Департамент полiцiї не мав про них (полiтичних масонiв) жодних вiдомостей, неможливо, оскiльки в розпорядженнi Департаменту була величезна армiя провокаторiв», — зазначав А. Островський. Але в керiвництвi полiцiї також були масони, якi спрямували слiдство хибним шляхом — у поле зору Департаменту полiцiї потрапило не полiтичне, а окультне масонство — члени рiзного роду дрiбних мiстичних груп. Жодної загрози вони не становили, i нагляд за ними був явним марнуванням часу, сил i коштiв. Полiцiя повiдомляла в столицю, що в Києвi «масонiв немає«(на той час у мiстi їх було бiльше сотнi). Дивує ще й те, що серед сотень «полiтичних» масонiв iмперiї не знайшлося провокатора або зрадника, який би видав систему «полiтичного» масонства.
Влiтку 1916 р. третiй Всеросiйський масонський конвент (Конгрес) Великого Сходу Народiв Росiї поставив на порядок денний пiдготовку державного воєнно-дворового перевороту, негайну змiну режиму в Росiйськiй iмперiї, лiквiдацiю необмеженої монархiї бездарного iмператора Миколи Другого. Деякi лiдери масонства висловлювали iдеї замiни на царському престолi Миколи Другого його братом Михайлом Романовим (близьким до масонських кiл). Масони вважали, що лише повалення монархiї надасть Росiї шанс не тiльки вистояти, а й разом iз країнами Антанти перемогти у першiй свiтовiй вiйнi.
На Конвентi були присутнi й делегати з України: Штенгель, Чебаков, Зарубiн, Прокопович, Василенко, Григорович-Барський… Повернувшись з масонського «з'їзду» до Києва, В. Прокопович заявив своїм київським братам: «Я бачив багатьох, зустрiч з якими була для меня несподiванкою. Масони ходять навколо нас i їх набагато бiльше, нiж можна собi уявити». Досi не ясно, кого на Конвентi 1916 р. було обрано Генеральним секретарем Верховної Ради — О. Керенського, М. Некрасова або А. Гальперiна? О. Керенський вже секретарював у Верховнiй Радi у 1915–1916 рр. пiсля загибелi А. Колюбакiна. Але ясно, що лiдерами «всеросiйського» масонства Великого Сходу напередоднi 1917 р. були С. Урусов, М. Некрасов, О. Керенський, М. Терещенко, А. Коновалов, Г. Львов, А. Гучков та I. Єфремов.
Восени 1916 р. «Великий Схiд Народiв Росiї«вже планував повалення Миколи Другого шляхом арешту в Ставцi або у штабному поїздi (спецгрупа полковника А. Кримова), арешт морськими офiцерами iмператрицi Олександри Федорiвни i насильницьку доставку її морським шляхом до Англiї (спецгрупа командувача Балтiйським флотом адмiрала Непенiна). Змовники-масони «Кавказького центру» сподiвалися замiнити Миколу Другого Великим князем Миколою Миколайовичем (молодшим) за умови затвердження «вiдповiдального мiнiстерства».
До України негайно виїхав О. Керенський, який привiз київським масонам «готову програму» повалення iмператора Миколи шляхом придворного перевороту та продовження вiйни «до переможного кiнця».
Українськi масони не бажали верхiвочної революцiї, а мали на метi повне «викорiнення» самодержавства, реформування iмперiї… Революцiя вже була призначена на першi числа березня 1917 р., а iмперська полiцiя та таємнi служби перебували в цiлковитiй необiзнаностi, полюючи на окремих неблагонадiйних анархiстiв або есерiв, якi вiдвертали на себе увагу завзятих «захисникiв трону».
У 1916 р. українськi масони зiбрали значнi кошти на майбутню революцiю. Українськi масони пiдтримали «новий курс» масонерiї, спрямований на державний переворот, опираючись на «масонське» офiцерство, але без всенародного та кривавого «росiйського бунту».
Росiйськi й українськi масони мали на метi встановлення буржуазного демократичного суспiльства, республiки, прийняття конституцiї, обмеження або повалення монархiї, лiквiдацiю нацiонального гноблення. З перших крокiв вiдродженого на початку ХХ ст. у Схiднiй Європi масонства воно набуло опозицiйного щодо царського режиму характеру. Масонськi ложi Росiйської iмперiї, у бiльшостi своїй, були вкрай полiтизованi. Велика кiлькiсть «партiйцiв», якi формували кiстяк масонських лож, спрямовували рух на вирiшення складних соцiальних i полiтичних проблем за допомогою насильницької змiни влади в країнi.
Вже восени 1916 р. серед «полiтичного» масонського братства були розподiленi основнi портфелi в майбутньому революцiйному урядi, столичнiй i мiсцевiй адмiнiстрацiях. Масонськi «директиви» активiзували громадсько-полiтичне життя в iмперiї. По країнi їздили масонськi емiсари, збирали кошти на переворот в осередку масонiв i їх «дочiрнiх фiрм», формували невидиму систему контролю над полiтичними партiями та громадськими огранiзацiями.
Англiйський посол в Росiйськiй iмперiї сер Б'юкенен намагався впливати через масонськi канали на змовникiв i переконливо довести їм про неминучий крах росiйської монархiї.
Вiд англiйських спецагентiв тягнуться нитки до змовникiв — убивць Григорiя Распутiна.
13 сiчня 1917 р. союзники з Антанти поставили ультиматум Росiї, наполягаючи на союзному контролi над росiйською армiєю та вимагаючи створення «вiдповiдального» мiнiстерства. Цар вiдмовився й укрiпився в думцi розiгнати Державну Думу, заарештувати найнепримиреннiших опозицiйних лiдерiв Думи. 9 лютого 1917 р. вiдбулася нарада масонiв — лiдерiв думських фракцiй, на якiй прийняли рiшення про арешт царя пiд час його повернення iз Ставки до Петрограду. «Думськi» масони вiдмовилися пiдкоритися указу Миколи Другого про тимчасове припинення дiяльностi Державної Думи та стали паралельною владою в iмперiї.
Iнiцiатива створення 27 лютого 1917 р. Тимчасового комiтету Державної Думи та рiшення не пiдкорятися царському указу про тимчасове припинення її роботи йшла вiд масонських кiл. Передчуваючи революцiйнi подiї, масонська Верховна рада «на випадок хвилювань» призначила в Петроградi мiсця збору для членiв масонських лож.
Масони Михайло Алексеєв (начальник Генерального штабу Росiйської армiї, генерал) i Олександр Гучков (думський лiдер) переконали Миколу Другого зректися престолу. Головнокомандувач Пiвнiчним фронтом масон генерал Микола Рузський заблокував поїзд Миколи Другого на вiддаленiй станцiї Дно, не залишаючи царю можливостей для полiтичного маневру.
За якiсь десять рокiв масонство в Росiйськiй iмперiї набуло незвичайної полiтичної, економiчної, культурної сили. Розроблена протягом столiть конспiративна таємна органiзацiйна структура масонерiї дозволяла росiйським масонам манiпулювати великими партiями, огранiзацiями, фiнансовими структурами iмперiї, залишаючись при цьому в глибокiй тiнi, iнкогнiто, невiдомими не лише для полiцiї, а й навiть для активiстiв пiдконтрольних їм партiй i органiзацiй.
