РОЗДIЛ VI
Ще у 1819 р. iмператора Олександра Павловича почала обтяжувати мiсiя «великого реформатора» i турбувати самостiйнi «брати-масони». Дуже вже вони «забiгали наперед» з глобальними реформами iмперiї та конституцiєю, дражнили ортодоксальних православних релiгiйними нововведеннями… Та й їх конспiрацiя i секрети, «навiть вiд трону», давали привiд iмператору сумнiватися в їх повнiй лояльностi. Консерватори нашiптували iмператору, що за масонами нiбито стоять iнтереси або Англiї, або Швецiї, ще Бог знає яких країн, що вони намагаються будь-якими способами послабити iмперiю, що масонськi ложi є лише ширмою для вiйськової змови проти iмператора, а може й для революцiї, як, наприклад, в Iталiї або Iспанськiй Америцi, де карбонарiї та масони посягали на священну монархiю. Турбувало iмператора i те, що в нацiональних провiнцiях у масонських колах поширюються iдеї про «перебудову» iмперiї в нацiональну федерацiю, вiдродження Речi Посполитої й українського гетьманства.
У суспiльствi поширювалися туманнi чутки про змову майбутнiх декабристiв, яка плелася «в тiнi масонських храмiв». На початку 1818 р. до Олександра дiйшла нечiтка iнформацiя про iснування в Росiї таємного полiтичного товариства. Очiкуючи вiд масонiв полiтичної iнтриги, Олександр Перший раптово змiнив своє ставлення до масонства, побоюючись перетворення численних масонських лож на центри антиурядової опозицiйної дiяльностi, центри формування непiдконтрольної владi суспiльної думки.
На початку 20-х рокiв ХIХ ст. намiтилися докорiннi змiни в зовнiшньополiтичнiй орiєнтацiї iмператора Олександра Благословенного. Революцiї в Європi, «безлади» всерединi Росiйської iмперiї, прагнення Англiї до домiнування в усьому свiтi призвели до того, що Олександр згорнув лiберальнi проекти i став поступово вiдходити вiд союзу з Англiєю.
Консерватори (прихильники нового фаворита iмператора А. Аракчеєва) вiдчули послаблення iнтересу iмператора до його колишнiх масонських починань i почали наступ на масонство. Першими проти масонiв виступали iєрархи церкви. У своїх проповiдях лiдери православного духовенства (Арсенiй Мацькевич, Кирило Флорiвський, Гедеон Криновський та iн.) формують новий для «олександрiвської епохи» образ масонiв як людей «пiдозрiлих», «вдачi та розуму епiкурейського», «безбожних атеїстiв», «розкольникiв», «ворогiв престолу та церкви».
Перший удар кампанiї «згортання» ордену прийшовся по масонах України — у 1819 р. заборонена ложа в Полтавi, а на початку 1820 р. було заборонено видання харкiвського «Українського вiсника» (перше в Росiйськiй iмперiї перiодичне видання, офiцiйно заборонене владою за «небажаний напрям»).
До початку 1820 р. росiйське масонство помiтно змiнилося. Масонський Майстер О. Лабзiн писав масону О. Голiцину: «Нинi урядом дозволенi або терпимi масонськi ложi. Розвелося багато лож, i кожна нiчого бiльше не робить, як лише приймає нових членiв, яких наприймали тепер вже бiльше тисячi. Що в цьому?… Здається, або не дозволять ложi, або поставлять їх на хорошу ногу, а то i… є керуючi ложами — люди дуже шкiдливi; вони не тiльки невiруючi, а й не приховують свого невiр'я. За що ж давати розбещувати корисних людей?»
У квiтнi 1820 р. масон В. Каразiн у листi до iмператора попередив його про небезпечнiсть «таємних товариств, що поширюються». Хвилювання в лейб-гвардiї Семеновського полку в жовтнi 1820 р. не на жарт занепокоїло iмператора. Олександр Перший був переконаний, що обурення солдатiв цього полку iнспiроване таємним товариством.
У травнi 1821 р. донос М. Грибовського (одного з керiвникiв «Союзу благоденства») пролив свiтло на структуру, цiлi та завдання цього парамасонського опозицiйного «Союзу». Дiзнавшись про своє розкриття, «протодекабристи» прийняли рiшення про розпуск «Союзу благоденства». З 1821 р. активiзувалася дiяльнiсть таємної полiцiї, була створена розгалужена мережа таємної полiцiї в армiйських частинах.
Старих масонiв-розенкрейцерiв турбував Союз «Астрея», в полiтицi якого у 1817–1820 рр. була погоня за чисельнiстю членiв лож на шкоду їх якостi. «Астрея» турбувала i своїм полiтичним радикалiзмом: заграванням з польськими, грецькими, українськими i «протодекабристськими» таємними товариствами… В одному з доносiв початку 1822 р. стверджується: «Масонськi ложi з кожним днем все бiльше змiцнюються по всьому краю; справа йде вже не про масонство — це таємне зiбрання людей зловмисних».
Новий лiдер «Астреї«- виконуючий обов'язки Великого Майстра Союзу лож «Астрея» Е. Кушелєв пропонував перетворити «астрейське» масонство шляхом повернення до єдиної для всiх лож «iстинної масонської давньої системи» на засадах «законностi та порядку часiв «Великої Директорiальної Ложi» або закрити всi масонськi ложi на безстрокову «перереєстрацiю» та «чистку вiд шкiдливих людей».
У листопадi 1821 р. у Царствi Польському був пiдписаний указ про негайне закриття всiх таємних товариств (у тому числi масонських). В тому ж роцi закрита бессарабська ложа «Овiдiй». Стан в армiйських частинах у Бессарабiї викликав занепокоєння iмператора. Був встановлений нагляд над генералом-масоном М. Орловим i його 16-ю дивизiєю. На початку 1822 р. заарештували та передали до суду брата ложi «Овiдiй», члена Кишинiвської органiзацiї «Союзу благоденства» майора єгерського полку 16-ї дивiзiї В. Раєвського. Невдовзi М. Орлова усунули вiд командування 16-ю дивiзiєю та звiльнили з армiї. Така доля спiткала й масона ряду лож в Українi генерала П. Пущина.
Пiд час лiквiдацiї польських лож всi масонськi архiви та всю орденську атрибутику лож було конфiсковано (а в рядi випадкiв — знищено) владою. У 1821 р. надiйшов донос на масонського лiдера О. Лабзiна, i вiн без з'ясування сутi справи був висланий до далекого Сенгiлею, звiдки у 1823 р. переведений до Симбiрська.
За доволi дивним наказом iмператора в Росiйськiй iмперiї була оприлюднена булла Римського папи Пiя VII (до цього папськi документи не пропагувалися владою), яка забороняла католикам брати участь у масонських ложах. Католицьке бичування масонського ордену пропонувалось як приклад для наслiдування духовнiй владi та суспiльству Росiйської iмперiї.
Нападки на одеську ложу «Понт Евксинський» за її «полiтичну небезпечнiсть» з боку консервативного оточення iмператора почалися ще в першiй половинi 1822 р. Граф Кисельов у листi до графа Ланжерона звинуватив «братiв» одеської ложi в пiдозрiлiй i небезпечнiй «заiнтересованостi полiтикою». Ланжерон як мiг захищав свою ложу, стверджував, що на її роботах заборонено навiть обговорювати будь-якi полiтичнi питання. Ланжерон, звичайно ж, вiдчув змiну в настроях у столицi i за мiсяць до офiцiйної заборони масонства в Росiйськiй iмперiї завбачливо заявив про закриття ложi «Понт Евксинський» в Одесi та про необхiднiсть своєї вiдпустки для поїздки за кордон. Проте «припинення робiт» тодi мало лише зовнiшнiй вигляд. Ложа «Понт Евксинський» продовжувала дiяти, i лише у жовтнi 1822 р. вона була формально закрита Одеським градоначальником. Однак iнформацiя про її таємнi роботи просочувалась i пiсля жовтня 1822 р.
П'ятого червня 1822 р. вiдбулася аудiєнцiя архiмандрита Сковородського монастиря Фотiя з Олександром Першим. Iмператор уважно слухав священика, який викривав масонiв як «бiснуватих революцiонерiв». Фотiй заявляв, що одержав мiсiю «подвигу проти таємних усiх товариств… згори у снi та рiзних одкровеннях». Особливу неприязнь у Фотiя викликала дiяльнiсть Росiйського Бiблiйського товариства, яке намагалося затвердити в Росiї «унiверсальне християнство».
Першого серпня 1822 р. був пiдписаний царський рескрипт на iм'я керуючого мiнiстерством внутрiшнiх справ графа Вiктора Кочубея (масона) «Про знищення масонських лож i всяких таємних товариств». У рескриптi йшлося про те, що всi таємнi товариства, пiд якими би вони найменуваннями не iснували, необхiдно закрити, а заснування їх бiльше не дозволяти.
Олександр Перший вказав i причину заборони масонерiї: поставити перепону «…всему, что во вред государства послужить может», оскiльки «беспорядки и соблазны, возникавшие в других государствах от существования различных тайных обществ, из коих иные под именованием лож масонских, первоначально цель благотворения имевших, другие, занимаясь сокровенно предметами политическими, впоследствии обратились ко вреду спокойствия государств и принудили в некоторых сии тайные общества закрыть».
Мiнiстр внутрiшнiх справ Вiктор Кочубей 6 серпня 1822 р. видав вiдношення № 565 про закриття всiх масонських лож в iмперiї. Всi чиновники й офiцери iмперiї повиннi були написати розписки, що вони у жодному разi «…ни масонских, ни других тайных обществ ни внутри империи, ни вне ее впредь составлять не будут». Державна служба та масонство були оголошенi несумiсними.
В офiцiйному листi масонського лiдера С. Ланського до мiнiстра внутрiшнiх справ В. Кочубея (17 серпня 1822 р.) про виконання продиктованого указом закриття лож пiд пунктом 5 є такi рядки: «Под управлением Великой Провинциальной Ложи находилась еще одна ложа в Одессе, под именем Эвксинского Понта (работавшая на российском и разных иностранных языках), в коей великим мастером был гр. Александр Федорович Ланжерон, а наместным мастером — французский вице-консул Шаале. Как известно мне, ложа сия гр. Александром Федоровичем закрыта еще до… высочайшего повеления, то Великая Провинциальная Ложа не имеет уже с оной сношений, а потому и взятие от членов, составлявших одесскую ложу, подписок состоит вне моей возможности».
Звiльнившись вiд численного «баласту» та «базiк», масонськi ложi зберегли ядро i продовжували дiяти. Масонськi групи стали збиратися в умовах пiдвищеної конспiрацiї. Масони вирiшили ввести «суворе пiдпорядкування» масонської iєрархiї, зобов'язати членiв лож присягою про невидачу цiлей зiбрання i їх учасникiв. Так, всi пiдписки про неучасть в одеських i кишинiвськiй масонських ложах йшли на стiл до Iвана Iнзова, який як «старий масон» сам вирiшував, кого «вичистити», а кого залишити «пiд покровом Храму». Очищення масонства вiдбувалося шляхом вiдсiкання «зовнiшнього» масонства (1-2-го ступенiв) i змiцнення «внутрiшнього» масонства вищих ступенiв (починаючи з 4-го).
Масони згуртувалися ще тiснiше. Вони приймали в своє коло нових «братiв» з великою обережнiстю, продовжували свої «роботи» «в тишi та спокої«маєткiв i вiддалених примiських дач. Iнодi масонськi «спiвбесiди» проходили без дотримання всiх необхiдних ритуалiв i атрибутiв. У ложах, де до серпня 1822 р. перебувало 150–200 членiв, залишилося не бiльше 50 масонiв вищих ступенiв посвяти — масонська елiта.
Мiсцевi чиновники змушенi були брати пiдписки про неучасть у ложах, проводити розслiдування стосовно масонства, арешти масонiв, якi займалися «забороненою роботою». Висновок цiєї кампанiї зрозумiлий: чиновникам не вдавалося вийти на слiд заборонених урядом органiзацiй, або виявити «дiючого» масона… Владу з успiхом обманювали чи влада сама намагалась обманюватись? Взагалi пiд час урядових кампанiй мiсцевi чиновники навчились iмiтувати вигляд «бурхливої дiяльностi».
Заборона масонства не викликала в iмперiї широких вiдгукiв, опору або протестiв. Масони покiрно погодилися давати пiдписки, якi з них вимагали, i формально «згорнули» свою дiяльнiсть (так, у 1822–1826 рр. в Одесi пiдписки про «розрив з масонством» дали масони Рiшельєвського лiцею, якi не обiймали важливих державних посад: О. Флуки, Н. Жада, I. Дудрович, А. Пiллер, Г. Вiард, М. Даревський, Ж. Лоран…). Проте цi пiдписки не мали наслiдком негайне вигнання колишнiх масонiв iз служби. В Рiшельєвському лiцеї продовжували працювати Дудрович (до 1837 р.), Вiард i Пiллер (до 1856 р.). У той самий час (у 1822–1828 рр.) деякi професори-масони українських вищих навчальних закладiв змушенi були самостiйно покинути свої аудиторiї або їх звiльнили як «неблагонадiйних».
У 1822 р. в результатi протирiч з iмператором у питаннях зовнiшньої полiтики росiйську службу залишив один iз стовпiв масонського руху в Росiйськiй iмперiї — таємний радник I. Каподiстрiя, а масонського лiдера С. Корнеєва звiльнили з посади, яку вiн обiймав… У 1822 р. звiльнили професора Рiшельєвського лiцею, видатного масона О. Флуки та духовника лiцею масона Феофiла. У 1823 р. лiцей взагалi був вилучений з вiдомства Харкiвського округу та пiдпорядкований безпосередньо генералу I. О. Вiтту — креатурi А. Аракчеєва.
Слiд зазначити, що генерали та вищi чиновники намагалися приховати свою колишню участь у ложах. Масони, якi пiдписок не давали, сподiвалися стати «невидимками», проте їх i «не хотiли» помiчати мiсцевi полiцейськi чини. Iмператор Олександр Перший здогадувався, що всi зусилля, спрямованi на боротьбу з «таємними органiзацiями» не мали належного успiху. Доноси про «зловмиснi» таємнi огранiзацiї в росiйськiй армiї та серед чиновництва продовжувалися…
Багато масонiв Росiйської iмперiї не переставали збиратися таємно до середини 30-х рокiв ХIХ ст. Є документ (анонiмна масонська рекомендацiя 1827 р.), в якому розкриваються змiни тактики масонерiї в Росiйськiй iмперiї: «…должно приступать с крайней осторожностью к умножению числа братьев и увеличению прикосновенных к нам, как по причине существования подозрения со стороны правительства, так и потому что, разводя приготовленную школу, нам должно рачительно печься о сохранении ее в чистоте, чтобы она не походила на скопище наружного масонства, самому себе преданного, орденского руководства лишенного и цели ордена совершенно противного».
У вереснi-жовтнi 1823 р. Олександр Перший, занепокоєний повiдомленнями про таємнi товариства (можливо, декабристськi) у 2-й армiї, яка була розташована у Причорномор'ї, поїхав на пiвдень iмперiї, щоб особисто перевiрити лояльнiсть своїх офiцерiв на осiннiх армiйських ученнях. На них уперше як генерал-губернатор Новоросiйського краю Михайло Семенович Воронцов виступив у числi основних органiзаторiв цих учень. Але, на подив почту, вiйськового генерал-губернатора та намiсника земель iмператор залишив без уваги i не нагородив його за успiшнi вчення черговим званням, хоча М. Воронцов «переходжував» у генерал-лейтенантах i сподiвався, що пiсля його призначення генерал-губернатором Новоросiї його пiдвищать до звання повного генерала. Можливо, на вченнях мiж iмператором i М. Воронцовим вiдбулася розмова, в ходi якої Олександр Перший дорiкнув М. Воронцову (в «англiйськiй орiєнтацiї«? «лiберальностi управлiння»? «масонствi»?). Але факт залишається фактом. М. Воронцов не дочекався закiнчення вчень, удав iз себе хворого та повернувся до Одеси, а iмператор залишався з вiйськами. О. Пушкiн зауважить, що iмператор «не захотел улыбкой наградить» М. Воронцова. Пiсля призначення М. Воронцова генерал-губернатором у Новоросiю при дворi почалися розмови про недоречний лiбералiзм «освiченого європейця» Воронцова, про його опiку «неблагонадiйним» особистостям. Не даремно О. Пушкiн напише, що у «воронцовськiй Одесi» «…все Европой дышит, веет…».
Другого травня 1824 р. в рескриптi Олександра Першого генерал-губернатору Новоросiї були такi рядки: «Я имею сведения, что в Одессу стекаются из разных мест и в особенности из польских губерний и даже из военнослужащих без позволения своего начальства многие такие лица, кои с намерением или по своему легкомыслию занимаются лишь одними неосновательными и противными толками, могущими иметь на слабые умы вредное влияние… я не сомневаюсь, что вы обратите на сей предмет особенное свое внимание и примете строгие меры, дабы подобные беспорядки не могли иметь место в столь важном торговом городе, какова Одесса».
Навеснi 1824 р. Вяземський писав Пушкiну: «Вiрнi люди казали менi, що вже на Одесу дивляться як на champ d'asyle» (з франц. — поле, що дає притулок) — в даному контекстi як на «притулок вiльнодумства». Матвiй Муравйов-Апостол у листi до брата Сергiя в листопадi 1824 р. писав, що «…уряд тепер постiйно насторожi. Пiвдень сильно привертає його увагу, вiн знає, який там царює дух».
Наприкiнцi 1825 р. вже новий iмператор Микола Павлович пише начальнику Головного штабу Дибичу: «Iз усього видно, що в Одесi має бути гнiздо змовникiв». Чому центр, на думку iмператора, знаходився в Одесi, залишається загадкою… Може масонською?
М. Воронцов розумiв, що його кар'єра може закiнчитися на «чорноморських берегах». Вiн намагався демонструвати свою лояльнiсть, удавану боротьбу з iнакодумцями, публiчно засуджував «одеських неблагонадiйних»: Пушкiна, Раєвського, Мiцкевича, Єжевського… З приводу поведiнки Пушкiна в Одесi М. Воронцов писав, що не можна бути iстинним поетом, не працюючи постiйно для розширення своїх пiзнань,
а їх у нього недостатньо. Не допомiг О. Пушкiну i 37-рiчний чиновник, член лiтературного товариства «Арзамас» масон Пилип Пилипович Вiгель, який на прохання «столичних друзiв» поета наглядав за Олександром Сергiйовичем у Кишиневi й Одесi (П. Вiгель з травня 1823 р. — чиновник з управлiння Новоросiйської губернiї та Бессарабської областi, з листопада 1823 р. призначений Бессарабським громадським вiце-губернатором, а у 30-х роках був директором Департаменту духовних справ iноземних сповiдань). Висилка О. Пушкiна з Одеси носила полiтичний характер. Можливо, таким «маневром» М. Воронцову необхiдно було показати свою лояльнiсть режиму i, перш за все, «всидiти» в Новоросiї.
У 1825 р. ситуацiя повторилася з прибулими до Одеси «польськими вiльнодумцями» — лiтераторами та масонами Адамом Мiцкевичем, Йосипом Єжовським, Iгнатiєм Малевським, якi були висланi з Литви та Польщi (у 1817 р. студенти Вiленського унiверситету, у тому числi Адам Мiцкевич, створили нелегальну масонську органiзацiю «Товариство фiлалетiв»). На деякий час А. Мiцкевич i Й. Єжовський «вливаються» в таємний масонський колектив Рiшельєвського лiцею. Ними опiкується масон А. Дудрович (виконуючий обов'язки директора Рiшельєвського лiцею). Навiть не приступаючи до викладацької дiяльностi, «пiдозрiлi поляки» отримують лiцейськi оклади, лiцейську «житлоплощу», «користуються столом нарiвнi з iншими викладачами». Iмператор був розлючений, коли дiзнався про привiльне життя «польських вiльнодумцiв» в Одесi, i дав вказiвку, щоб їх у жодному разi не допускали до викладання та негайно виставили з «пiдозрiлого» мiста.
Новий етап «походу проти масонiв» почався в серединi 1824 р., коли консервативна опозицiя в особi генерала Аракчеєва, адмiрала Шишкова, митрополита Серафима й архiмандрита Фотiя мала на метi подальший наступ на послаблення «залишкiв масонства», наполегливо вимагала «вiддалення вiд двору» Романа Кошелєва (який жив у Зимовому палацi i вважався другом Сен-Мартена) i мiнiстра Олександра Голiцина — «агентiв всесвiтньої масонської змови», а також негайного закриття або переорiєнтацiї Бiблiйського товариства, припинення перекладу священних книг.
Консерватори нашiптували iмператору, що в усiх революцiйних виступах «виннi масони», що церква та держава в небезпецi «вiд таємних товариств», що Бiблiйське товариство «очолюється мирською людиною i суперечить християнству», що таємне товариство масонiв-iлюмiнатiв, «…готуючись до приходу Христа у 1836 р.», (!) хоче затвердити конституцiю, розвалити державу та церкву, запровадити єдину релiгiю». Архiмандрит Фотiй вручив iмператору кiлька послань, серед яких було послання пiд назвою «Вiдкриття змови пiд звiрячим апокалiпсичним числом 666 i про вплив Англiї пiд тим приводом на Росiю». Фотiй проголосив анафему мiнiстру-масону О. Голiцину (хоча право накладати анафему мав лише Священний Синод).
У травнi 1824 р. О. Голiцина позбавили мiнiстерського посту, а «особливе мiнiстерство», яке працювало над реформою церкви, скасували. На вимогу iмператора О. Голiцин був змушений вiдмовитися вiд президентства в Бiблiйському товариствi (новим президентом товариства став митрополит Серафим). «Антимасон» Серафим повiв справи до самолiквiдацiї товариства… Тодi ж, за промову, проголошену в масонському дусi, був висланий у Канiвський монастир балтський священик i талановитий письменник Феодосiй Левицький.
У 1824 р. iмператор пiдтвердив свiй указ про заборону масонства, збiр розписок вiд колишнiх масонiв iз їх заявами про «припинення дiяльностi» та складання особливої присяги на вiрнiсть iмператору.
Пiсля обрання нового папи Льва XII (серпень 1824 р.) Олександр Перший почав формувати новий європейський союз, спрямований проти Туреччини й Англiї.
Влiтку 1825 р. уряд отримав достовiрнi вiдомостi про те, що проти нього iснує змова у вiйськах, розквартированих на Пiвднi Росiї. Однак Олександра цiкавило, чи є у змовi хто-небудь iз бiльш важливих осiб (лiдери «теоретичного» масонства)?
Новий мiнiстр освiти А. Шишков направив у серпнi 1825 р. попечителю Московського навчального округу А. Писарєву «Записку про шкiдливе викладання фiлософських наук», що передбачала введення «антимасонської цензури» та новi iдеологiчнi гонiння.
Окремою темою великого дослiдженння є масонство та декабристи.
Дiйсно, багато декабристiв (близько 180 осiб) були масонами (бiльшiсть iз них на час повстання давно вийшли з масонського ордену), у тому числi керiвники змови. Але чи було повстання на Сенатськiй площi столицi безумовно «масонською роботою», як про це стверджують сучаснi росiйськi «iсторики-конспiрологи»? Скорiше за все, що нi.
Вiдомо, що перша декабристська органiзацiя — таємна ложа «Союз Благоденства» — зародилася «пiд сiнню масонського храму», але дуже скоро молодi змовники зрозумiли, що їм не вистачить сил пристосувати масонську структуру для перевороту. У спогадах князя Є. Оболенського про декабристський «Союз Благоденства» явно вiдчувається голос масона. Першою метою «Союзу Благоденства» Оболенський називав не полiтичний переворот, а «моральне вдосконалення кожного». Але майбутнiх декабристiв вже роздратовував масонський ритуал, що займав час орденських робiт, i християнськi повчання з уст майстрiв масонських лож. Змовникiв турбувала вiдкритiсть цих робiт для братiв з iнших лож i стороннi брати-вiдвiдувачi. Та й масонськi правила забороняли в ложах «займатися» полiтикою… До того ж бiльшiсть «вiдчайдушних» декабристiв уявляли себе «рятiвниками свiту» i «вождями народу», але верховодили лише в своїх таємних органiзацiях, займаючи в масонському орденi скромнi посади та початковi ступенi…
У той самий час масонство стримувало та контролювало «гарячi голови», i якби не заборона ордену, можливо, декабристське «буйство» було би вiдвернене. Так, колишнiй масон ложi Р. Кусаков писав iншому «колишньому» Я. Скарятину: «Менi здається, що якби покiйний iмператор не знищив масонськi ложi, то не вдалося б карбонарству настiльки посилитись».
Лiдери масонства Росiйської iмперiї у 1802–1822 рр. прагнули не до революцiї, а до поступової еволюцiї режиму, важливим елементом якої була просвiта народу. Вони розумiли, що будувати майбутнє суспiльство необхiдно з «емансипованим» народом, а не з натовпом, що вiзьметься за сокири… Величезнi сили та кошти росiйське масонство витрачало на виховання нового поколiння, яке мало поступово привести Росiю до прогресу, виключно ненасильницьким шляхом, без «росiйського бунту». Деякi лiдери росiйського масонства (передусiм французького походження — де Рiшельє, де Рибас та iн.) були переляканi Французькою революцiєю, її полiтикою терору не менше, нiж росiйський iмператор.
Разом iз тим заборона масонських лож у 1822 р. пiдштовхнула деяких офiцерiв-масонiв до рiзких радикальних крокiв, до переходу з еволюцiонiстiв-лiбералiв в таємнi змовники. Поспiх, нетерпiння i радикалiзм декабристiв не подiлялися керiвництвом масонських лож.
Багато майбутнiх лiдерiв декабристiв ще у 1817–1822 рр. (до заборони) добровiльно або примусово покинули масонськi ложи, якi перестали задовольняти їх радикалiзм, що посилився. Так, М. Пестель перестав вiдвiдувати ложi у 1821 р., були виключенi iз списку членiв ложi брати Муравйови-Апостоли (Сергiй — з грудня 1818 р., Матвiй — з 1820 р.), М. Муравйов, I. Долгорукий, Ф. Шаховський…
Генерал Вiтт («за сумiсництвом», голова внутрiшньої iмперської розвiдки в українських губернiях), вийшовши на структуру декабристських органiзацiй, писав iмператору, що його агенти «напали на слiд набагато важливiшої та серйознiшої справи» i просив iмператора про термiнову аудiєнцiю. Про важливiсть справи свiдчить той факт, що iмператор, через 10 днiв пiсля отримання листа Вiтта, виїхав на Пiвдень — у Таганрог (1 вересня 1825 р., а 19 жовтня вже до нього в Таганрог з доповiддю прибув Вiтт). Але раптова смерть iмператора зупинила рiшення у «декабристськiй справi».
Пiсля повстання на Сенатськiй площi 14 грудня 1825 р. в Українi, де була найсильнiша система таємних опозицiйних органiзацiй, декабристи пiдняли повстання 28 грудня 1825 р. Це «стихiйне» повстання почалося позапланово в селищi Трилiси Київської губернiї, в мiсцi розташування 5-ї мушкетерської роти Чернiгiвського полку. Безпосереднiм приводом до нього стала спроба командира полку заарештувати командира 2-го батальону пiдполковника С. I. Муравйова-Апостола. Повстання перетворилося на безцiльне блукання солдатiв, якi нiчого не розумiли, заснiженими просторами Київської губернiї. Керували ними офiцери, якi дуже розгубилися пiсля арештiв, що розпочалися. Незважаючи на те, що в Українi було багато масонiв i офiцерiв з масонським минулим, вони не поспiшали в ряди повстанцiв. 3 сiчня 1926 р. лiдер повстання Сергiй Муравйов-Апостол (виключений з ложi у 1818 р.) розпочав зворотнiй рух на Трилiси, плануючи дiйти до Житомира. Не доходячи до Трилiс, артилерiйським вогнем урядових вiйськ полк був зупинений, а потiм атакований гусарами. Тим i закiнчилося «непорозумiння».
Очевидно, що декабристи-змовники, як у Петербурзi, так i на Київщинi, дiяли на свiй страх i ризик, без схвалення повстання верховною структурою масонських союзiв Росiйської iмперiї. Повстання декабристiв вiдбулося всупереч рiшенням «таємних» масонських лож Вищих теоретичних градусiв, якi ще таємно iснували у 1825 р. в Росiйськiй iмперiї. Разом iз тим «таємнi» масони зайняли стосовно «непутящих» декабристiв дивну позицiю.
З одного боку, масонськi авторитети офiцiйно таврували «заблудлих» змовникiв, активно спiвробiтничали з Верховним карним судом, що розглядав справу декабристiв. Членами суду були масони вищих градусiв: М. Сперанський, А. де Ланжерон, М. Вiєльгорський, М. Мордвинов, А. Бенкендорф та iн. З iншого — масони — учасники суду над декабристами — вели справу так, щоб слiдство не знайшло таємничих «головних вождiв змови» (якщо такi й iснували), щоб припинити поширення iнформацiї про масонську систему iмперiї, а iнодi й полегшити долю змовникiв, скоротивши коло пiдозрюваних, «вiдмазати» вiд слiдства та покарання пiдозрюваних масонiв-розенкрейцерiв, якi були у списку.
Деякi публiцисти стверджують, що молодих масонiв-декабристiв судили їх старшi «брати» — керiвники бiльш засекреченi, якi спланували повстання та побоювалися вiдвертих показань i зайвої iнформацiї. «Команда» Пестеля i братiв Муравйових-Апостолiв нiбито вiдбилась вiд керiвникiв бiльш серйозної змови, за що i була покарана. Проте лiдери декабристiв (за винятком одиниць) вже не були масонами — нi формально, нi фактично…
Головою Слiдчого комiтету вiд початку до кiнця його дiй був вiйськовий мiнiстр А. I. Татищев. До складу комiтету ввiйшли: масони вищих ступенiв О. Голiцин, А. Ланжерон, П. Голенищев-Кутузов, А. Чернишов та iн… Головою Верховного кримiнального суду над декабристами став князь-масон П. Лопухiн, його заступником — князь-масон А. Куракiн. До складу Верховного кримiнального суду були призначенi 72 особи, у тому числi масони М. Сперанський i М. Мордвинов (Мордвинов незмiнно висловлювався за застосування бiльш м'якої, порiвняно з вимогами iнших членiв суду, мiри покарання).
21 квiтня 1826 р. одним iз перших своїх рескриптiв на iм'я мiнiстра внутрiшнiх справ новий iмператор Росiї Микола Перший пiдтвердив заборону дiяльностi масонських лож. Микола Перший вбачав небезпеку для стабiльностi монархiї в поширеннi незалежних громадських органiзацiй i в релiгiйно-моральнiй фiлософiї. Височайшим указом Бiблiйське товариство було закрите на всiй територiї iмперiї (квiтень 1826 р.).
Цiкаво, що у своїй записцi про Царськосiльський лiцей Ф. Булгарин виводив лiбералiзм i початок усiх вiльних iдей у Росiйськiй iмперiї з релiгiйного мiстицизму «секти мартинiстiв пiд керiвництвом Новикова», стверджуючи, що учасники секти «…сприяли Новикову у поширеннi лiберальних iдей через довiльне тлумачення Священного Писання, масонства, мiстицизму».
У 1826 р. по всiй iмперiї пройшла нова кампанiя «пошуку масонiв», коли знову з «колишнiх» масонiв вимагали пiдписки про розрив з орденом. У своєму масонствi зiзнались i давали показання про свою участь у масонських ложах все новi та новi фiгуранти. З 1828 р. встановлено особливо суворий полiцейський нагляд за дiяльнiстю «таємних масонiв». Полiцiя проводила численнi обшуки, реквiзицiю масонських книг, паперiв, реманенту, попереджувальнi затримання окремих масонiв. Так, з бiблiотеки Рiшельєвського лiцею вилучались i знищувались «пiдозрiлi книги».
Але найвiдданiшi iдеям залишилися. У вiдповiдь на гонiння, в масонських ложах iмперiї були скасованi ведення будь-яких протоколiв засiдань, письмове дiловодство, записи про членство в ложах. Єдиними документами, що зберiгалися в письмовому виглядi, були статут, регламент росiйських лож i масонська Конституцiя. Цi документи дбайливо зберiгали у схованках i виймали з них лише для того, щоб прочитати новому члену пiсля його прийняття до ложi. Але з 1822 р. прийняття нових членiв обмежувалося.
Частина масонiв була залякана заборонами, стратами та засланнями декабристiв, антимасонською кампанiєю… Адже на початку 1826 р. «…багатьох забирали в фортецi лише за пiдозрою в короткому знайомствi з викритими заколотниками» (за свiдченнями сучасника). Тiльки з 1-ї армiї, розквартированої на Українi, до Петербурга в той перiод були привезенi 102 заарештованих офiцерiв-декабристiв.
Бiльшiсть масонських братiв назавжди забули дорогу в ложi й iз страхом згадували «грiхи молодостi». Але частина масонiв, до 20 вiдсоткiв складу лож (масони теоретичних градусiв), пiшли у глибоке пiдпiлля, окремi масонськi майстри проводили iнiцiацiї лiчених новачкiв i жодним чином не поширювали iнформацiю про масонство. Лише деякi (з числа «просвiтлених» i найвiдданiших ордену) брати високих ступенiв у глибокiй таємницi продовжували свою дiяльнiсть.
Заборона масонства певною мiрою була корисною для масонського руху, який вже до початку 20-х рокiв XIX ст. намагався позбутися численних випадкових людей у ложах, захистити ложi вiд змовництва й екстремiзму декабристiв, пiдняти планку моральностi та християнських цiнностей. У масонському ритуалi не було iнструменту для того, щоб масово «очистити» ложi вiд «баласту». Брат-масон, який вiдвiдував масонськi роботи, платив внески, пiдкорявся регламенту ложi, не розголошував її таємницi, не мiг бути залишений за воротами масонського Храму. Такi особливостi статуту ордену виключали важелi «чисток» задля оновлення руху. Тому «формальне» закриття лож давало повну можливiсть очиститися, залишити в орденi лише впливових, вiдданих, активних i хоробрих членiв, спроможних на жертви в iм'я ордену.
Чи не допомiг iмператор Олександр Перший своїм «вiрним» масонам таким чином «очиститися»? Адже у масонських лож того часу не було реального механiзму «чистки» лож? «Вимушене пiдпiлля» вберегло масонськi органiзацiї вiд виродження та «девальвацiї«, вiдточило масонську конспiрацiю, систему масонської взаємодопомоги.
Заборона таємних товариств боляче вдарила перш за все по досить вiдкритих масонських структурах перших трьох градусiв, але на таємнi роботи масонiв теоретичних вищих ступенiв (розенкрейцерiв-мартинiстiв) вона вплинула мало. Невеликi групи масонiв-мартинiстiв продовжували iснувати безперервно. Вiдомi таємнi масонськi ложi в Москвi, Петербурзi, Одесi, Києвi, Житомирi… Вони дiяли пiсля чергової заборони 1826 р. до середини 30-х рокiв. Так, столичнi розенкрейцери об'єднались навколо таємної ложi «Теоретичного градуса» на чолi з Сергiєм Степановичем Ланським (Великий Майстер Провiнцiйної Ложi та майбутнiй мiнiстр внутрiшнiх справ пiд час пiдготовки Великої реформи Олександра Другого). На вiдкриттi ложi «Теоретичного градуса» С. Ланський згадував «таємних начальникiв» i «невидимий капiтул», вiд iменi яких вiн керує ложею. Масон С. Нечаєв (майбутнiй обер-прокурор Священного Синоду) писав: «Невидимi мiнiстри, що керують свiтом, прозiрливiшi та далекогляднiшi за звичайних вельмож, якi приписують своїй розсудливостi збереження громадського порядку. Є i невидима полiцiя, з якої мирська полiцiя — копiя, дуже недосконала i часто карикатурна».
У 1828 р. масонськi рукописи, що зберiгалися в ложi, вилучила полiцiя, але через мiсяць, таємнi збори ложi «Теоретичного градуса» були поновленi. «Капiтул Фенiкс», який об'єднував масонiв високих градусiв у Росiйськiй iмперiї, незважаючи на заборони, продовжував збиратися до 1830 р. в столицi. Наприкiнцi 20-х рокiв XIX ст. на короткий час поновилась i таємна дiяльнiсть Великої Ложi Союзу «Астрея».
Пiд час нового польського повстання у 1830–1831 рр. у польських провiнцiях iмперiї та на Правобережнiй Українi долалися спроби вiдродження польського Великого Сходу. Пiсля придушення повстання бiльшiсть польських масонiв емiгрувала до Францiї, Нiмеччини, Англiї… У 1833 р. в Рiвному раптово з'являється таємна масонська ложа «Увiнчана добропоряднiсть» (стали вiдомими такi iмена братiв ложi, як Бiльський, Вигодовський, Ворцель, Глушкевич, Юркевич, таємний радник Олiзар, вiйськовi медики Поговський i Тарновський).
Одночасно з масонами в Росiйськiй iмперiї продовжував iснувати i таємний орден тамплiєрiв. У 1822 р. в Единбурзi росiйський полковник Василь Перовський (нащадок гетьмана Розумовського) був посвячений у члени товариства тамплiєрiв «Кiльвiннiнг».
У Москвi до 1863 р. (а можливо i до 1900 р. або, з перервами, до 1918 р.) проходили засiдання «Теоретичного градуса» масонiв-розенкрейцерiв. Таємну масонську ложу в Москвi до початку 60-х рокiв XIX ст. очолював Сергiй Павлович Фонвiзiн. Остання зафiксована ритуальна посвята в ложi вiдбулася у 1850 р. I хоча деякi дослiдники вважають, що масонськi зустрiчi продовжувалися до 1899 р., останнiм офiцiйним масонським актом у Росiйськiй iмперiї став акт закриття робiт «Теоретичного градуса» у 1863 р.
Князь П. Долгоруков зазначав, що масонство тодi перетворилося «…на товариство взаємної допомоги та пiдтримки взаємної; багатi люди щедро допомагали бiдним. Люди впливовi, сильнi, якi мали зв'язки, щиро допомагали своїм братам» (наприклад, Шевченку, Айвазовському). Масон Пржецловський у своїх мемуарах пише, що масонство було «…мало не єдиною стихiєю руху в животiючому життi того часу; ледь не єдиним центром зближення мiж особистостями навiть однакового суспiльного становища».
В Одесi таємна масонська ложа (можливо пiд тiєю самою назвою «Понт Евксинський») збиралася у другiй половинi 20-х рокiв i на початку 30-х рокiв ХIХ ст. в домi князя Барятинського на околицi мiста — в Барятинському провулку. Будинок Барятинського стояв на береговому обривi над морем, на крутiй вапняковiй скелi, поритiй катакомбами, де масони зберiгали свої ритуальнi речi. Сучасники згадують про таємнi зустрiчi масонiв у цьому домi… Полiцiя Одеси, намагаючись розкрити «масонську змову», не раз влаштовувала обшуки й «облави» пiд час масонських «робiт». Проте масони славилися своєю невловимiстю. Будинки, де збиралися ложi, були зв'язанi з системою катакомб i пiдземних ходiв, i масонам завжди вдавалося вчасно сховатися вiд полiцiї. «Облави» нiчого не давали. Масони, попередженi про облави, «виходили крiзь землю» — через потайнi пiдземнi ходи в катакомби.
У 1824 р. одеська масонерiя поповнилася видатним дiячем свого часу графом Кирилом Олексiйовичем Розумовським. За свої «полiтичнi дивацтва» Кирило Олексiйович Розумовський був оголошений божевiльним. Пiсля заточення в Суздальському монастирi за вiльнодумство й «українську фронду» вiн був висланий до Одеси до брата Петра Олексiйовича Розумовського.
Можливо, в маєтках одеських грекiв-купцiв поблизу Олександрiвського парку — Маврокордато, Крузо, Раллi — збиралась i «Анатолiйська ложа», яка пiшла в глибоке пiдпiлля. До неї входили одесити грецького, сербського та румунського походження. До якого часу iснувала ця ложа, ми не знаємо, але у 1823–1824 рр., вже пiсля заборони масонства, вона продовжувала «роботи», а у 60-80-тi роки XIX ст. знову «спливають» вiдомостi про її роботи в Одесi. Вона була пiдпорядкована зарубiжному масонському центру (грецькому? румунському? iталiйському?).
На iншiй околицi Одеси, там, де закiнчувалася Молдаванка i починалася Водяна балка, iснував другий таємний масонський центр — тут знаходилася дача Рiшельє, будинок-дача князiв Розумовських, хутiр Гогеля, хутiр Телесницького, що були пристанищем масонам. До 1835 р. в Одесi поширювалися чутки, що на дачi Розумовських таємно збираються масони.
Владi здавалося або вона просто робила вигляд (в Одесi, перш за все, генерал-губернатор М. Воронцов), що масони згорнули свою дiяльнiсть. Насправдi масони роздiлилися на невеликi ложi (по 15–20 осiб), в члени яких нових кандидатiв обирали роками.
Про «братiв», якi збиралися в масонських ложах в Українi в другiй половинi 20-х i в 30-тi роки ХIХ ст. та добре вмiли конспiрувати свою дiяльнiсть, немає жодної iнформацiї. На околицях Києва в Борисполi — маєтку панiв Лукашевичiв — теплився вогник старого масонства у виглядi таємничого «Товариства малоросiв» на чолi з розенкрейцером В. Лукашевичем.
Можемо лише робити здогадки, що в Одесi масонством тодi «займалися» брати Розумовськi, князь Барятинський, I. Сабанеєв (генерал вiд iнфантерiї — член вiйськових лож росiйської армiї), князь Г. Голiцин (чиновник для особливих доручень при канцелярiї Воронцова, син масона), О. Тройницький, П. Марiнi (керуючий справами канцелярiї Воронцова), В. Шемiот (катеринославський громадянський губернатор) та iн.
Про одесита Олександра Григоровича Тройницького необхiдно сказати окремо. Вiн навчався на стипендiю графа де Рiшельє i був випускником Рiшельєвського лiцею (1826 р.). Тройницький увiйшов у доросле життя, коли масонство вже було «розпущене» i не зовсiм безпечне (скорiше за все вiн потрапив до масонського спiвтовариства у другiй половинi 20-х рокiв XIX ст.). Деякий час вiн викладав у Рiшельєвському лiцеї, був секретарем лiцею i цензором в Одеському цензурному комiтетi, членом великої кiлькостi комiтетiв управлiння Одесою, товариств iсторiї та старожитностей, сiльськогосподарського, географiчного… Потiм працював у канцелярiї Воронцова. У 30-50-тi роки XIX ст. Тройницький був редактором газети «Одеський вiсник». Коли почалося лiберальне правлiння Олександра Другого (у 1857 р.) i на провiднi посади знову прийшли старi масони, Тройницький покинув Одесу та поїхав до столицi, де зробив неочiкувану, блискавичну кар'єру — в 1861 р. вiн стає товаришем (заступником) мiнiстра внутрiшнiх справ, сенатором iмперiї.
Приблизно у 1845–1875 рр. в Одесi iснувала законспiрована масонська «Приморська ложа», яка пiд час Кримської вiйни 1853–1855 рр. вiдкрила в Одесi госпiталь i богадiльню для «севастопольських iнвалiдiв». Можливо, «законспiрованим» масоном був Олександр Iванович Казначеєв — одеський градоначальник (1848–1854 рр.). В юностi О. Казначеєв був ординарцем фельдмаршала М. I. Голенищева-Кутузова (масона вищих ступенiв), дружив з Пушкiним, працював у канцелярiї М. С. Воронцова, який охарактеризував О. Казначеєва словами: «…не знаю человека более благонамеренного, души более чистой».
На посадi градоначальника Одеси А. Казначеєв вiдкрив богадiльню, притулок для дiтей, Другу мiську гiмназiю, почав будiвництво нового будинку Рiшельєвського лiцею.
У серединi 30-х рокiв ХIХ столiття колишнiй масон М. Магницький передає iмператору Миколаю Першому доноси-»записки» проти масонiв: «Розкриття всесвiтньої змови проти алтарiв i тронiв публiчними подiями i юридичними актами», «Про запровадження iлюмiнатства пiд рiзними видами в Росiї«. Магницький уперше поєднав масонство iз «всесвiтньою єврейською змовою», зв'язавши масонiв i євреїв (звiдси йде звинувачення «жидомасон»). Центром змови проти росiйського трону М. Магницький визначив Лондон. Слiд зазначити, що в росiйськi ложi (аж до початку ХХ ст.) євреїв практично не приймали.
У 1837 р., коли масонiв i «слiд пропав», росiйськiй полiцiї були наданi широкi права у боротьбi проти масонiв у Росiйськiй iмперiї. Проте полiцiя знову виявилася безсилою… нiкого не впiймали, жодна «таємна ложа» не була знайдена.
Цiкаво описуються масонськi ложi тiєї пори у романi А. Ф. Писемського «Масони» (СПб., 1880). А. Писемський був упевнений, що масони у 30-х роках XIX ст. в iмперiї ще були, хоча в iсторичних працях стверджується, що у 1822–1906 рр. «справжнiх» масонiв у Росiйськiй iмперiї не iснувало. В романi А. Писемського описується росiйське губернське мiсто, в якому багато представникiв елiти є таємними масонами, i масонська дiяльнiсть, що «обплiтає«всi сфери управлiння мiстом, не припиняється, незважаючи на укази iмператорiв.
У 40-90-тi роки ХIХ ст. масонських храмiв у Києвi, Одесi та iнших мiстах українських губернiй Росiйської iмперiї вже не iснувало. Мiсцевi масони повнiстю законспiрувались i можливо перестали приймати в таємнi ложi нових членiв, а самi збори — «роботи» лож були нерегулярними i схожими на дружнi застiлля. Для влади вони «випарувалися». Масонськi зустрiчi проходили у звичайних приватних будинках у когось iз членiв ордену. Масони вiдмовились i вiд спецiального масонського одягу та прикрас (фартухiв, запонок i т. д.). З боку вони виглядали як дружня група, яка «веде мирну бесiду за фiлiжанкою чаю або рюмкою коньяку». Коли поблизу не було «зайвих вух», вони переходили «на ти», називали один одного братами…
Вiдкритим залишається питання зв'язкiв масонства з Кирило-Мефодiєвським (Україно-Слов'янським) братством, створеним у 1844 р. в Києвi. Основнi програмнi документи братства «Закон Божий або Книга буття українського народу» написанi в масонському стилi, вiдповiдали масонським iдеям. Крiм того, «Закон Божий…» був лише вiльним перекладом твору масона Адама Мiцкевича «Ksiкgi narodu polskiego i Pielgrzymstwa polskiego».
Братство святих Кирила та Мефодiя засноване отцем Феофаном (П. С. Авсентьєвим) — викладачем психологiї в київському унiверситетi Святого Володимира, а першими його членами були студенти й ад'юнкт унiверситету. Невдовзi кандидат права Микола Iванович Гулак (став масоном пiд час навчання у Дерптському унiверситетi на юридичному факультетi в першiй половинi 40-х рокiв XIX ст.), який на той час служив перекладачем у канцелярiї Київського генерал-губернатора, створив усерединi братства масонське або парамасонське братство «Об'єднаних слов'ян». Пiсля ув'язнення у Шлiсельбурзькiй фортецi та закiнчення гласного полiцейського нагляду М. Гулак працює викладачем математики i геометрiї Рiшельєвського лiцею в Одесi, пише унiкальнi книги «Опыт геометрии о четырех измерениях», «О месте, занимаемом грузинским языком в семье индоевропейских языков».
Окрiм М. Гулака, масонську посвяту, ще до переїзду до Києва, мiг отримати Микола Iванович Костомаров, який у 1833 р. став студентом iсторико-фiлологiчного факультету Харкiвського унiверситету (до цього часу в унiверситетi ще залишалося близько десятка «колишнiх» масонiв). У 1842 р. М. Костомаров надрукував дисертацiю «Про значення унiї в Захiднiй Росiї«, але архiєпископ Харкiвський Iнокентiй був обурений її змiстом i вимагав книгу Костомарова спалити. Лише у 1846 р. Рада Київського унiверситету обрала М. Костомарова викладачем росiйської iсторiї…
Вiдомий український письменник, iсторик i громадсько-культурний дiяч Пантелеймон Олександрович Кулiш мiг залучитися до масонства ще будучи вiльним слухачем Київського унiверситету.
О. Забужко назвала братство «Об'єднаних слов'ян» (вiдповiдає назвi київської масонської ложi 1818–1822 рр.) «езотеричною групою» (серед можливих її членiв — М. Гулак, М. Костомаров, П. Кулiш, В. Бiлозерський).
Однiєю iз загадок iсторiї України є «формування» простого крiпосного козачка Тараса Шевченка в символ нацiї, яка ще не народилась. Дiйсно, Тарас Шевченко — перший українець (масонська першолюдина), який сповiстив свiту «перший крик немовляти» — нацiї, що народжувалась. Шевченко не лише генiальний поет i художник, а й генiальний пропагандист. Вiн оформив полiтичну програму перебудови iмперiї в генiальних романтичних вiршах. Навiть генiй польського народу Адам Мiцкевич, який прийшов вже на «зоране поле нацiонального польського патрiотизму», не став, як Шевченко, початком нацiонального вiдродження. Шевченко став першим, великим явищем. Його життя — дидактична легенда, демократична програма свободи, рiвностi, братерства. Життя його мiфологiзоване i тому огорнуте таємницями. Але «короля робить оточення». Коли Шевченко був у тюрмi та солдатчинi, його iм'я «працювало», а з особливою силою воно «запрацювало» пiсля смертi.
Придивимось уважнiше до людей, якi вивели Шевченка на шлях генiя.
Друзi по Петербургу, коли Шевченко — ще крiпосний, але вже студент-богема… Нестор Кукольник — син масона карпато-роса, учня Фесслера — першого директора Нiжинського лiцею. Н. Кукольника виключили з Нiжинської гiмназiї у «справi про вiльнодумство» в Нiжинському лiцеї, де фiгурували масони-викладачi i серед них карпато-рос i учень Фесслера Iван Орлай. Нестор Кукольник був, очевидно, «луфтоном» (традицiйно посвяченим до масонства сином масона). Звiдси дружба з «учителями» — «теоретичними» масонами (В. Жуковський).
Другий приятель молодого Шевченка — родовитий український шляхтич Петро Мартос, що також був виключений iз Нiжинської гiмназiї у «справi про вiльнодумство» з «вовчим квитком». Мартос походив з масонської сiм'ї i, скорiше за все, також був «луфтоном». Серед найближчих родичiв Михайла Глiнки — третього друга — також були масони.
Учителем-наставником, своєрiдним «гуру» Шевченка став талановитий i обласканий владою масон Карл Брюллов — «Карл Великий», який дав Тарасу не лише «школу», житло, а й частину своїх замовлень!
Далi була майже бiблiйська притча «викупу Тараса з неволi» — з крiпосних. Нестор Кукольник (юнак без суспiльного статусу) звернувся до масона Василя Жуковського (прославленого поета, дiйсного статського радника, близької до царської сiм'ї людини) i «розповiв учителю царських дiтей щось тет-а-тет»… Через пiвгодини Василь Жуковський поїхав до царицi (поспiх i рiвень вирiшення питання щодо крiпосного!) i сама цариця звелiла помiщику Енгельгардту зупинити продаж Тараса в «iншi руки». Карл Брюллов написав портрет
В. Жуковського, який мав бути виставлений на лотерею, щоб зiбрати нечувану «цiну» крiпосного Шевченка — 2500 рублiв!
Цю суму повинна була дати лотерея, що розiгрувалася на одному з благодiйних вечорiв царської сiм'ї.
У звiльненнi Шевченка активну участь брав цiлий «масонський ансамбль», в якому, крiм молодшого складу (Н. Кукольник i П. Мартос), були «кити» ордену: Карл Брюллов, Василь Жуковський, Василь Григорович (професор i конференц-секретар Академiї мистецтв; йому поет присвятив поему «Гайдамаки»), граф Михайло Вiєльєгорський (керiвник таємного теоретичного масонства у всiй iмперiї, штальмейстер двору, дiйсний статський радник) i граф Федiр Толстой (дiйсний статський радник, вiце-президент Академiї мистецтв).
Пiд цю лотерею вони взяли позику в банку, i 22 квiтня 1838 р. вiдбулося «воскресiння» Тараса Шевченка як вiльної людини.
Тарасу не давали пропасти i на волi. Брюллов вiддає йому частину замовлень на портрети. П. Мартос безоплатно друкує перший поетичний збiрник Т. Шевченка «Кобзар» (без жодної надiї на те, що витрати окупляться), а цензор Корсаков, близький родич Мартоса, робить все, щоб у 1840 р. «Кобзар» вийшов у свiт…
У серединi 40-х рокiв ХIХ ст. колишнiй крiпосний Тарас Шевченко раптово став «своїм» у маєтку лiвобережної аристократiї. Вiн бажаний гiсть у маєтку Капнiстiв (масонська сiм'я з дiда-прадiда), Лизогубiв i навiть у престарiлого аристократа i недавнього «господаря Малоросiї«князя М. Репнiна (можливого розенкрейцера). Т. Шевченко довго гостював у маєтку Седнєв у Iллi Лизогуба — масона з 1817 р. i колишнього ад'ютанта князя М. Репнiна.
Не тiльки дивовижний талант, а й масонський «братський ланцюг» привели Тараса в коло потенцiйних спонсорiв його майбутнiх книг або його майбутньої легенди. Можливо, Тарас Шевченко був масоном однiєї iз столичних таємних лож, куди його «затягли» Кукольник i Мартос (?) або сам Брюллов. Якщо нi, то вимальовується картина ще цiкавiша. Масони розгледiли в Шевченковi майбутнього нацiонального генiя, викупили його, вели його по життю — «обтiсували цей камiнь», органiзовували його публiкацiю й iмiдж навiть пiсля смертi. Життя Шевченка стало подвигом. Це є чудовим дидактичним матерiалом для виховання нових поколiнь української рiзночинської iнтелiгенцiї. На початку ХХ ст. одна з українських масонських лож носила назву «Шевченко».
Цiкаво, що Тарас Шевченко закликав до створення освiченого уряду, бажаючи своїй Батькiвщинi «дочекатися Вашингтона» (Шевченку було вiдомо, що Вашингтон був масоном).
Пiсля арешту Шевченка масони не хотiли зв'язувати себе iз змовою, якiй влада надала надто революцiйного забарвлення. До того ж для розвитку шевченкiвської легенди та створення людини народу потрiбен був образ «борця i страдальця за народ», а не лише вiдвiдувача салонiв i члена товариства «мочемордiя» в панських маєтках. Тарас мiг спитися, промiняти свiй талант на успiхи у свiтi, йому необхiдно було переродження, новий шлях до себе…
У серединi 40-х рокiв ХIХ ст. Тарас Шевченко намагався налагодити зв'язок з польським полiтичним дiячем, письменником i масоном Михайлом Чайковським (вiн же Мехмед Садик-Паша), який у Дунайських плавнях поблизу Iзмаїла збирав козакiв у похiд проти iмператора Миколи Першого. Шевченко навiть передав Чайковському рукопис своєї поеми «Гайдамаки», вважаючи Чайковського своїм натхненником.
У своєму «першому життi» М. Чайковський, народжений в ополяченiй шляхетськiй сiм'ї на Житомирщинi, був членом масонських лож i Патрiотичного товариства, учасником польського повстання 1830–1832 рр. Пiсля розгрому повстання вiн перебрався в Париж пiд покровительство Адама Чарторийського. В Парижi Чайковський близько зiйшовся з Адамом Мiцкевичем, видав свою книгу «Козацькi повiстi», яка шокувала багатьох полякiв антиклерикалiзмом. У 1841 р. Чайковський (за завданням Чарторийського) переселився до Стамбулу, перейшов в iслам i турецьке пiдданство, встановив контакти з Шамiлем i намагався органiзувати повстання в Українi за допомогою козакiв, якi зiбрались в дельтi Дунаю. Чайковський органiзував у Туреччинi колонiю польських емiгрантiв — Адамполь (названа на честь Чарторийського).
Коли у 1853 р. почалася вiйна Туреччини, Англiї та Францiї проти Росiйської iмперiї, Чайковський, маючи ранг турецького пашi, створив козацький полк, що виступив проти росiйської армiї пiд Силестрою i першим вступив у Бухарест. А. Мiцкевич приїхав у Туреччину, щоб пiдтримати Чайковського, але помер у таборi Чайковського вiд холери пiд час епiдемiї. Чайковський у «Моїх спогадах про вiйну 1854 р.» стверджував, що йому подали прохання лiдери деякого таємного «Комiтету України та Бесарабiї«з пропозицiями поновити українську козацьку державнiсть.
У 1853 р. князь i старий масон Михайло Семенович Воронцов (тодi намiсник Кавказу) благав Миколу Першого пiти на поступки та «…явного розриву мiж нами i захiдними державами не допустити». У 1854 р. вiн домагається зустрiчi з iмператором, сподiваючись припинити криваву Кримську вiйну, але безрезультатно… Тiльки в наступному роцi вже новий iмператор Олександр Другий погодився з доводами Воронцова та «мирним лоббi». У той самий час слов'янофiли завзято iнтригували проти М. Воронцова, критикуючи пiд час вiйни його «європейськi iнтереси».
З початком реформ iмператора Олександра Другого в Росiйськiй iмперiї спостерiгається пожвавлення конспiративної масонської дiяльностi. «Старi» масони — громадськi дiячi типу С. С. Ланського (який став прем'єр-мiнiстром iмперiї) пiдтримали Велику реформу й олександрiвську «перебудову».
Багато масонiв, якi «вижили», але залишилися в «конспiрацiї«, брали участь у комiтетах з селянської реформи, у розробленнi планiв лiберальних перетворень у Росiйськiй iмперiї.
У перiод Великих реформ Олександра Другого (1856–1863 рр.) росiйський уряд не переслiдував (але офiцiйно й не дозволяв) масонськi ложi, що iснували тодi в Росiї. Полiцейськi заходи проти масонiв були припиненi, на «вiльних каменярiв» дивилися «крiзь пальцi», переконуючи суспiльство, що їх не iснує. На вищi урядовi посади новий iмператор став призначати «колишнiх» масонiв вищих градусiв: С. Ланського, графа Лорис-Мелiкова, графа Панiна, адмiрала Беклемишева та iн. Цiлком можливо, що сам iмператор Олександр Другий був посвячений в англiйське масонство пiд час поїздки до Англiї, коли вiн був спадкоємцем престолу (вихователем Олександра Другого був поет-масон В. Жуковський). Разом iз тим пiдписки про неналежнiсть до таємних органiзацiй i масонства продовжували збирати в офiцерiв росiйської армiї до останнiх рокiв XIX ст.
Масонство пропагували i за допомогою «наочної агiтацiї«- архiтектури та скульптури. Так, скульптори В. Демут-Мариновський i П. Клодт (очевидно масони), створюючи грандiозний пам'ятник Святому князю Володимиру Великому в Києвi, помiстили на постаментi пам'ятника численнi знаки масонського ордену — кельми та циркулi, жезли, зображення акацiї, троянди на хрестi, зашифрованi сакральнi числа, що не мали прямого вiдношення нi до епохи князя Володимира, нi до його особистостi.
Є припущення, що в цi роки були поновленi роботи ложi «Нептун» у Петербурзi (можливо, ложа «Нептун» iснувала безперервно з XVIII ст. до 1918 р.) i масонський кружок Арсеньєвих в Москвi.
В Одесi у 60-70-тi роки XIX ст. iснували таємнi ложi «Зiрка справедливостi» й «Анатолiйська ложа». Ложа «Вiдродження Прозелiтського Сходу» iснувала в Iзмаїлi, та, можливо, мала у своєму складi й одеситiв (справа в тому, що у 1854–1876 рр. Iзмаїл входив до складу Румунiї, яка, у свою чергу, була васалом Отаманської iмперiї, а масонство в Румунiї набуло особливого розквiту у другiй половинi XIX ст.).
Ложа «Зiрка справедливостi» шотландського статуту (орiєнтована на iталiйське масонство — ложу «Великий Схiд Iталiї«) дотримувалася демократичної народницької орiєнтацiї та пiдтримувала зв'язок з Миколою Огарьовим (О. Герцен i М. Огарьов були членами масонської ложi «Великого Сходу»). Ця одеська ложа у 1874 р. налагодила зв'язок з Марселем, Генуєю, Румунiєю.
У «лiвiй» спрямованостi ряду масонських лож у 60-70-тi роки ХIХ ст. немає нiчого незвичайного, адже в тi часи найнепримиреннiшi «мiжнароднi» революцiонери Бакунiн, Кропоткiн, Гарiбальдi, Мадзiнi та iншi були масонами вищих ступенiв. Залишається загадкою, хто були членами одеської ложi «Зiрка справедливостi».
Можна припустити, що членами таємної ложi були деякi капiтани та штурмани торгових суден Росiйського товариства пароплавства i торгiвлi (РТПIТ). Саме кораблi (РТПIТ) постiйно заходили в порти Францiї, Англiї й Iталiї, де моряки могли стати членами масонських лож.
Побiчнi «докази» вказують на масонство Льва Iллiча Мечникова (революцiонера та полiтичного емiгранта) i його брата Iллi Iллiча Мечникова (вiдомого вченого, iм'я якого носить Одеський нацiональний унiверситет). Лев Мечников у 60-тi роки ХIХ ст. жив в Iталiї, брав участь у революцiї, знайомий з Гарiбальдi, Герценом i Бакунiним, публiкувався в герценiвському «Колоколi». У 1863–1865 рр. Лев Мечников намагається органiзувати транспортування нелегального «Колокола» з Лондона (через Константинополь) до Одеси за допомогою команд кораблiв РТПIТ (в Одесi фiксувалася нелегальна та регулярна поставка «Колокола»).
У 50-90-тi роки XIX ст. закордоннi масонськi ложi активно приймали вiдомих росiйських емiгрантiв до своїх лав. Спецiально для росiйських емiгрантiв вiдкрили паризьку ложу «Космос» «Великого Сходу». Масонами англiйських, французьких, iталiйських лож стали М. Бакунiн, П. Кропоткiн, О. Герцен, М. Огарьов, I. Тургенєв, П. Яблочков (винахiдник лампочки), М. Баженов (вiдомий психiатр), М. Ковалевський (соцiолог) та iн.
У 1901 р. пiд контролем масонської ложi «Космос» вiдкрита Росiйська Вища школа громадських наук у Парижi (директор М. Ковалевський), що працювала до 1904 р. Серед викладачiв школи — тi самi масони: Ковалевський, Гамбаров, де Робертi, Вiнавер, Луначарський, Грушевський…
Новий етап вiдродження масонства у Схiднiй Європi пов'язаний з видатним ученим-соцiологом i правознавцем Максимом Максимовичем Ковалевським (1851–1916 рр.). Вiн народився у Харковi, закiнчив юридичний факультет Харкiвського унiверситету i почав там викладати. Пiдготовку до магiстерського екзамену М. Ковалевський проходив в унiверситетах Берлiна, Парижа, Лондона. У 1880 р. М. Ковалевський захистив докторську дисертацiю з права, став професором, а через вiсiм рокiв Росiйська академiя наук обрала його членом-кореспондентом (у 1914 р. — академiком). М. Ковалевський обраний членом Французької академiї моральних i полiтичних наук, членом Тулузької академiї законодавства… У 1879–1880 рр. М. Ковалевський видавав лiберальний журнал «Критичний огляд», газету «Країна» (1906–1907 рр.), а з 1909 р. — журнал «Вiсник Європи».
У 1887 р. М. Ковалевського звiльнили з Московського унiверситету за «негативне вiдношення до росiйського державного ладу». Вiн викладав у Стокгольмському та Брюссельському унiверситетах, читав лекцiї в Парижi, Оксфордi, у мiстах США. В Парижi масон М. Ковалевський органiзовував залучення i прийняття в масонський орден лiберальних дiячiв з Росiйської iмперiї, що були основою росiйського «полiтичного» масонства (1906–1916 рр.). Михайло Грушевський пiд впливом М. Ковалевського у 1903 р. став масоном в однiй з лож Парижа. У сiчнi 1906 р.
М. Ковалевський звернувся до керiвництва «Великого Сходу Францiї«з проханням дозволити процес вiдкриття в Росiйськiй iмперiї масонських лож. Повернувшись до Росiйської iмперiї (1906 р.), М. Ковалевський працює професором Петербурзького унiверситету та Психоневрологiчного iнституту, органiзує партiю демократичних реформ i партiю кадетiв, обирається до складу Першої Державної Думи (вiд Харкiвської губернiї), стає членом Державної Ради, статським радником.
Вiн органiзував будинок-музей Л. Толстого у Петербурзi, очолив товариство iменi Шевченка i петербурзьке вiддiлення Товариства миру, Петербурзьке юридичне товариство.
Масоном швейцарських та iталiйських лож був український полiтичний дiяч, публiцист i соцiальний теоретик Михайло Драгоманов. З 1864 р. Драгоманов спiвпрацював iз «Санкт-Петербурзькими вiдомостями», якi редагував масон В. Ф. Корш, а з 1865 р. займався розвитком земства на Лiвобережжi. Пiсля захисту магiстерської дисертацiї Драгоманова обрали штатним доцентом Київського унiверситету та вiдправили за кордон для продовження «наукових студiй». У 1870–1873 рр. Драгоманов жив у Берлiнi та Вiднi, Флоренцiї, Парижi. Повернувшись до Києва, М. Драгоманов опинився в колi українофiлiв, якi формували «Громаду» i «вели» газету «Київський телеграф».
У вереснi 1875 р. М. Драгоманова звiльнили з унiверситету як «неблагонадiйного», що пiдштовхнуло його до емiграцiї за кордон, де вiн прожив до самої смертi (1876–1895 рр.), поклавши початок як українськiй емiграцiї, так i українськiй емiграцiйнiй пресi. У Вiднi М. Драгоманов посварився з галицькими «народовцями».
Неочiкувано для київських «громадовцiв» Драгоманов заявив про однобiчнiсть українського нацiоналiзму та про своє бажання помиритися з «загальнорусизмом». Поступово М. Драгоманов став втрачати пiдтримку своїх українських друзiв, якi не могли примиритися з твердженням Драгоманова про те, що росiйська лiтература має величезну культурну цiннiсть для України, що її необхiдно поширювати для демократизацiї суспiльства.
У Женевi М. Драгоманов захопився iдеями Герцена, Огарьова, Бакунiна, спiвпрацює з росiйськими легальними i нелегальними виданнями, друкує статтi з питань етнографiї, iсторiї. Найближчим другом Михайла Драгоманова був український генiй Iван Франко (скорiше за все масон), який подiляв його погляди з багатьох духовних i соцiальних питань. Драгоманова (не бiльше i не менше) захоплювала проблема глобального реформування, перебудови iснуючих товариств, утвердження соцiальної справедливостi, духовної культури. Вiдчувалося, що тiнь «соцiального iнженера» Iгнацiя Фесслера, який помер у 1839 р., десь поруч. Як i Фесслер, Драгоманов вважав, що соцiальний уклад має слугувати вiльному та гармонiйному розвитку особистостi.
Новий устрiй мав стати устроєм «Астреї«- справедливостi та свободи, де «вiльнi iндивiди» на добровiльних засадах об'єднувалися в асоцiацiї, огранiзованi в федеральний союз з максимальною децентралiзацiєю та самокерiвництвом. Та й саме товариство створюється знизу, за iнiцiативою «iндивiдуальних особистостей». «Вiльна особистiсть» була його iдеалом i «духовним служiнням». Перспективи України Драгоманов вбачав у вихованнi демократичної європейської нацiї, у прагненнi органiзувати суспiльство за прикладом Голландiї, Англiї, швейцарських кантонiв… Михайло Драгоманов став соцiалiстом-анархiстом, але не таким, як Бакунiн або Махно. Вiн вважав, що не революцiя, а прискорена еволюцiя, якою керують, може змiнити свiт на краще. Новий справедливий устрiй мiг виникнути лише через внутрiшнi змiни конкретних людей. Разом iз тим Драгоманова обурювало намагання дiячiв «громад» i «народовцев» обмежити нацiональну дiяльнiсть розвитком лише культури. Вiн вважав, що народу необхiдна допомога у справi самоорганiзацiї та переходу на новi свiтогляднi позицiї.
Вважається, що Михайло Драгоманов у Женевi став євангелiстом. Але якої конфесiї? Великий iнтерес до релiгiї у нього спостерiгався все життя. Бiльше того, вiн мрiяв про реформування православ'я в Українi, створення нової чесної Церкви. Першими кроками до цiєї Братерської Церкви вiн вважав обмеження чиновницьких утискiв у релiгiйнiй сферi, спрощення обрядностi й iєрархiї, лiквiдацiю контролю за вiруючими, переклад Святого писання на сучасну українську мову… Драгоманов болiсно сприймав втрату нацiональної автокефальної церкви, де були священики «вiльнi, виборнi», «…поповського багатства у нас не було, поки не завелися казеннi петербурзькi порядки. В попи обирали тодi людей усякого роду…». Драгоманов критикував як росiйське православ'я в Українi, так i унiатство (як два боки «антиреформаторської реакцiї«). У той самий час вiн писав, що для «одушевлення» церкви може стати в нагодi досвiд баптистiв, «…коли немає для цього справжнiх протестантiв, то готовий сам справляти їх службу». Стверджуючи принципи вiротерпимостi, Драгоманов повторював масонськi аксiоми: люди повиннi «поважати будь-яку вiру з будь-яким обрядом, коли вона веде людей до любовi, а не навпаки». У 1889 р. Драгоманов переїхав до Болгарiї, де йому надали мiсце професора на кафедрi загальної iсторiї Софiйського унiверситету. Проте вiн не залишав iдею «реформацiї«. На початку 90-х рокiв XIX ст. за iдеєю Драгоманова в Галичинi видано багато брошур, що повиннi були пiдштовхнути народ до духовного пошуку…
Iван Франко також був масоном, а його програмний вiрш «Каменяр» можна розглядати як масонський гiмн. Франкiвський «Каменяр» сповнений масонською символiкою, де «голос зорi» — це воля Абсолюту або Архiтектора, а залiзний ланцюг на «тисячах» каменярiв — братерський ланцюг взаємодопомоги, ланцюг масонської клятви… лише замiсть масонського лозунгу «обтесуйте камiнь» I. Франко закликає: «лупайте сю скалу».
Модний у 70-тi роки XIX ст. письменник i масон П. Д. Боборикiн у 1876 р. «винайшов i пустив в обiг» слово «iнтелiгенцiя», що спочатку означало «передовi», «прогресивно мислячi» людi розумової працi. Можливо пiд iнтелiгенцiєю того часу Боборикин мав на увазi, перш за все, росiйських масонiв. Оксана Забужко справедливо зазначає, що у 60-80-тi роки XIX ст. вiдбулася трансформацiя малоросiйського дворянства в українську iнтелiгенцiю. Частина цього дворянства мала давнє сiмейне «масонське корiння».
