РОЗДIЛ IV

Царювання Олександра Першого стало не лише «золотим вiком масонства» Росiйської iмперiї, а й часом розчарувань i нездiйснених сподiвань для масонського спiвтовариства. Грандiознi проекти з перетворення держави i суспiльства, виховання нової людини, затвердження Конституцiї, з парламентаризму та звiльнення селян виявилися нездiйсненими… Про масонську «велику реформу» православної церкви до початку 1825 р. намагалися навiть не згадувати. Здавалося, масони пiшли в тiнь, раптово зникли з громадських п'єдесталiв, залишили нам лише загадку… Товариство «Олександрiвської епохи» ще не було готовим до реформ i масони змушенi були погодитися на тривале очiкування. Проте в гiмназiях, лiцеях, унiверситетах масони встигли виховати нове поколiння — iнтелiгентiв, якi забезпечили неочiкуваний вибух росiйської й української культур, науки, освiти, торжество нової молодої цивiлiзацiї, що тiльки готувалася до емансипацiї…

У першi роки правлiння iмператора Олександра Першого (1800–1803 рр.) новий цар, пiдтвердивши усну заборону дiяльностi масонства (у 1802 р.), дивився «крiзь пальцi» на вiдродження масонських лож. Змова проти Павла Першого згуртувала масонiв, дала їм надiю на успiх своїх починань. Iз заслань i немилостi повернулися масонськi лiдери. О. Радiщев не лише отримав повну свободу та прощення, а й був викликаний у Петербург i призначений членом комiсiї для розроблення зводу iмперських законiв.

У цей час масони продовжували «видавати на гора» рукописну лiтературну «мiфологiю» про кривавого та розпусного деспота i самодура iмператора Павла, про законну помсту «могутньому нелюду» Павлу Першому заради вiдновлення «рiвноваги у свiтi». Бебер зумiв переконати Олександра Першого, що масони в усiх державах Європи перебувають пiд опiкою монархiв, що вiн може цiлком розраховувати на росiйських масонiв як на найвiдданiших своїх вiрнопiдданих.

У 1803 р. мiстично налаштований Олександр не лише неформально (без вiдповiдного указу) дозволив масонський орден, а й неофiцiйно схвалив масонську дiяльнiсть в iмперiї. Вiн i його рiдний брат — великий князь Костянтин Павлович — стають членами масонських лож. На той час «великих очiкувань» з восьми iмперських мiнiстерств чотири очолили масони. Молодого iмператора оточували близькi друзi: масони з «Негласного комiтету» — М. Новосильцев, А. Чарторийський, В. Кочубей, Г. Строганов. Ця група мала на метi проведення глобальних реформ в iмперiї, скасування крiпацтва, перехiд до конституцiйної монархiї, церковну реформу. Мартинiст князь Олександр Миколайович Голiцин у 1803 р. був призначений обер-прокурором Священного Синоду.

Iмператор Олександр намагався поставити масонерiю пiд свiй контроль i впорядкувати її дiяльнiсть пiд керiвництвом «капiтулу Фенiкс» («Велика Нацiональна Ложа»). В «олександрiвську епоху» масонськi ложi в своїх статутах зобов'язувалися не мати жодних таємниць вiд властей, не перебувати в залежностi вiд «невiдомого начальства або «iноземних» великих лож». Росiйському масону наказувалося шанувати «Бога, як творця i правителя свiту», визнавати святiсть християнської релiгiї, звеличувати славу Вiтчизни.

У 1803 р. Олександр Перший призначає Київським генерал-губернатором масона Олександра Петровича Тормасова, правлiння якого запам'яталося киянам звiльненням безвинно заарештованих «таємною експедицiєю», вiдкриттям першого мiського театру та першої мiської лiкарнi.

За рiк до призначення О. Тормасова Київським вiйськовим губернатором був призначений ще один масон Михайло Михайлович Бороздiн. Вiн увiйшов до ложi ще в юнацтвi, коли плавав капiтано-поручиком пiд командуванням адмiрала масона С. Грейга. У 1791–1795 рр. вiн служить на Пiвднi України, а у 1799 р. стає комендантом острова Корфу; у 1812–1815 рр. вже генерал-лейтенантом бере участь у всiх кампанiях росiйських вiйськ.

У 1803–1805 рр. в iмперiї було вiдкрито багато масонських лож.

М. Голенищев-Кутузов вiдкрив у Москвi таємну ложу розенкрейцерiв «Нептун». Пiд керiвництвом Й. Бебера вiдбулося друге народження ще однiєї ложi «катерининської епохи» «Пелiкан» пiд дещо видозмiненою назвою — «Олександра благодiйностi до коронованого пелiкана» (шведська система), вiдродився капiтул «Фенiкс» для вищих масонських ступенiв шведського обряду. До «шведських лож» прийшли представники старої аристократiї: князi Голiцини, Волконськi, Долгорукi, Лобанови-Ростовськi, Трубецькi, графи Апраксiни, Розумовськi, Строганови, Толстi, Чернишови, Шувалови, родовитi дворяни Римськi-Корсакови, Ланськi… Масони домоглися призначення на пост мiнiстра полiцiї генерал-лейтенанта А. Д. Балашова — члена масонської ложi «Об'єднаних друзiв» i не боялися «утиску» за свої переконання.

У 1808 р. зiйшла зiрка iдеолога реформ в iмперiї, масона та державного секретаря Михайла Сперанського. Цар доручив йому скласти генеральний план широких державних реформ. Цiєю роботою Михайло Михайлович займався близько року разом iз масонами-професорами М. Балудянським, I. Фасмером, Л. Якобом (член законодавчої комiсiї мiнiстерства фiнансiв). У жовтнi 1809 р. М. Сперанський надав царю свiй план перетворення необмеженої монархiї на конституцiйну з виборною Державною Думою, громадянськими та полiтичними правами, подiлом влади на виконавчу, законодавчу, судову. Проте Олександр «творчо переосмислив» проекти реформ, застосував в росiйськiй практицi лише декiлька незначних нововведень (створив Державну Раду та вiсiм мiнiстерств). М. Сперанський мрiяв про широку церковну реформу у Росiйськiй iмперiї, використовуючи для цього масонський вплив.

Вiн сподiвався створити централiзовану та «напiвдержавну» систему (капiтул) центральних i провiнцiйних масонських лож, пiдпорядкувати цьому капiтулу всi масонськi ложi Росiї, залучити в ложi «найбiльш здiбних» духовних осiб, якi мають волю почати реформу Росiйської православної церкви.

У 1809 р. за iнiцiативою Сперанського до Петербурзької духовної академiї викликали масона Фесслера, який мав великий вплив в росiйських масонських гуртках. М. Сперанський сподiвався з масонiв «…створити з Фесслером свiй департамент, начальникiв вiддiлiв тощо. Вiд них вже подають папери до государя, очiкується, що майстри лож призванi будуть до мiнiстра полiцiї, а потiм до мiнiстра освiти», — згадував О. Лабзiн.

Масони переконували iмператора Олександра Першого в тому, що добре влаштування масонства в iмперiї має принести двi суттєвi вигоди: воно має зупинити поширення псування моралi, встановити добру моральнiсть, що базується на мiцних засадах релiгiї; воно має перешкодити введення будь-якого iншого товариства, заснованого на шкiдливих засадах, таким чином забезпечити постiйний, але непомiтний нагляд, який за своїми таємними вiдносинами з мiнiстерством полiцiї надав би йому запоруку проти будь-якої спроби, що суперечить запропонованiй метi.

Масони пропонували створити єдиний масонський центр, встановити «нагляд» за членами лож. У 1810 р. мiнiстр полiцiї А. Балашов звернувся до керiвникiв лож з наказом: «…Начальникам iснуючих тут масонських товариств вiдомо, що уряд, знаючи про їх iснування, не створював жодних перешкод їх зборам. Iз свого боку i товариства заслуговують на ту справедливiсть, що досi не подавали вони жодного приводу до будь-якої на них претензiї. Проте необережнiстю деяких членiв, взаємними змаганнями лож i деякою поспiшнiстю до поповнення їх новими i безперервними прийняттями, буття цих товариств набуло широкого розголосу. З таємних вони стали майже явними i тим дали привiд невiгластву чи зловмисностi до рiзних на них дорiкань. За такого стану речей, щоб покласти край цим чуткам, уряд визнав за потрiбне увiйти докладнiше в правила цих товариств i пересвiдчитися в тих пiдставах, на яких їх можна вважати толерантними або опiкати. Мета iстинного масонства не може бути нiкому негожа… Уряд обере вiд себе двох осiб, знанням i ступенями своїми в масонськiй справi вiдомих. З цими двома особами, пiд безпосереднiм наглядом мiнiстра освiти, кожен начальник ложi увiйде в зносини та викладе їм у дусi довiреностi i братерства правила, засади та систему своєї ложi. Мiж тим iм'ям коронного закону всiм масонським ложам загального призначається: щоб вiд цього часу до останнього закiнчення всiх зазначених зносин зупиненi були в усiх ложах прийняття нових членiв; щоб зносини з начальниками лож, що встановлюються вiд уряду, були збереженi… в цiлковитiй таємницi не лише для публiки, а й для членiв самих лож». Мiнiстр полiцiї запросив у керiвникiв лож i капiтулiв їх статути, iнформацiю про їх обряди, про число членiв.

О. Голiцин згадував, що в той час iмператор Олександр мав «…нахил до загальної релiгiї, яка його ставила в деяку недовiру до греко-росiйської церкви. Виданням «Сiонського вiсника» i вченням I. А. Фесслера государ намагався зрозумiти справжнiй християнський дух, вивести нечутливо з рятiвних форм нашої церкви внутрiшнє християнство i бути знаряддям усiх церков». Масонський лiдер О. Лабзiн спробував повторити видавничий подвиг Новикова. У 1803 р. вiн вiдновлює видання мiстичних перекладiв (Юнга-Штиллiнга, Еккартсгаузена, Бьоме тощо). У 1806 р. О. Лабзiн видає «Сiонський Вiсник», при цьому сам Фiларет визнавав за Лабзiним чистоту намiрiв i несуттєвi «особливостi в думках релiгiйних»…

Монархiю масони вважали «ветхою», яка потребує коригування. Деякi з них стверджували, що наближається друге пришестя Iсуса Христа, i напередоднi його церква має бути «оновленою», повернутися до мiстичного досвiду перших християн, вiдкритою для спiлкування з Богом без посередництва священикiв. Росiйське масонство було солiдарне з масонським лiдером Михайлом Сперанським, який намагався переконати iмператора в тому, що джерелом державної влади є народ, що воля народу — основний закон держави, а соцiальний прогрес Росiйської iмперiї неможливий без конституцiї. Саме Сперанського майбутнi декабристи готували в першi президенти (або прем'єри) майбутньої Росiйської республiки.

Масони французького напряму на початку 1809 р. вiдкрили ложу «Палестина» на чолi з графом М. Вiєльгорським. У травнi 1810 р. у Петербурзi створена ложа «Петра до правди» з нiмцiв-євангелiстiв i лютеранiв (увiйшла до союзу «Об'єднаних лож» шведської системи масонства). Для управлiння «Об'єднаними ложами» у 1810 р. органiзовано «Велику директорiальну ложу Володимира до порядку», на чолi якої став I. В. Бебер.

У 1811 р. урядовий комiтет, в роботi якого брав участь М. Сперанський, зобов'язав масонiв передавати в полiцiю щомiсячнi звiти про подiї, що вiдбувалися в ложах. Проте масони надали полiцiї лише звiти iоанiвських ступенiв (перших трьох ступенiв), а деякi масонськi ложi (зокрема розенкрейцери-мартинiсти) взагалi не надали жодних документiв владi.

Iєрархи росiйського духовенства та «консерватори» почали «кампанiю» проти М. Сперанського ще у 1810 р. Викриваючи професора Фесслера як «iлюмiната» та «безбожника», вони цiлили в його покровителя М. Сперанського. Вже у березнi 1812 р. Олександр повiдомив Сперанського про те, що повинен вiддалити його вiд справ.

Скорiше за все вже тодi, у 1803–1812 рр., в Українi, яка входила до складу Росiйської iмперiї, iснувало принаймнi чотири-п'ять малочисельних таємних лож масонiв-розенкрейцерiв у Харковi, Києвi, Одесi, Житомирi, Кам'янцi-Подiльському. Ми достеменно не знаємо нi назви харкiвської ложi, нi iмен членiв, якi входили до неї до 1812 р. Проте вiдомо, що в Харковi «засвiтилася» масонська ложа пiд назвою «Помираючий сфiнкс», нiбито заснована в мiстi лише у 1816 р. пiд керiвництвом Захара Карнеєва. Можливо пiд такою назвою, приблизно з 1803 р., працювала i «стара» ложа в Харковi. Вiдомо, що ця харкiвська ложа дiяла як фiлiя петербурзької мартинiстської ложi «Помираючий сфiнкс». Сама «материнська» петербурзька ложа «Помираючий сфiнкс» була вiдкрита ще у сiчнi 1800 р. конференц-секретарем Академiї мистецтв Олександром Федоровичем Лабзiним. О. Лабзiн починає знову видавати масонськi журнали, продовжуючи справу М. Новикова. Мiстичнi книги (переклади Юнга, Еккарстгаузена, Штиллiнга) видавались О. Лабзiним здебiльшого пiд лiтерами У. М. — «учень мудростi». У 1806–1807 рр. О. Лабзiн видавав релiгiйно-моральний журнал «Сiонський Вiсник». Друг Лабзiна, князь О. Голiцин у 1817 р. знову добився дозволу на видання «Сiонського вiсника» без цензури.

Ложi Лабзiна об'єднували масонiв, якi особливо захоплювалися вивченням «теоретичного ступеня Соломонових наук», «премудростi розенкрейцерiв», кабалiстичних теорiй, що мали на метi просвiту й емансипацiю народу.

Можливо, одним iз стовпiв харкiвської ложi був Василь Назарович Каразiн, великий вплив на якого справляли iдеї фiлософа Григорiя Сковороди (вiн навiть збирався писати докладну бiографiю Сковороди). Пiд впливом iдей «сковородинства» та масонства В. Каразiн вирiшив залишити вiйськову службу та зайнятися суспiльною i науковою роботою. У 1798 р. вiн хотiв таємно покинути iмперiю та виїхати за кордон, а його заарештували… З початком царювання Олександра Першого Василь Каразiн направив iмператору лист з програмою реформування iмперiї в дусi довiри до громадської думки. Тодi iмператор наказав розшукати автора, виявив милiсть i дозволив завжди звертатися до нього у суспiльних справах. Деякий час В. Каразiн направляв Олександру Першому оригiнальнi полiтичнi записки, ставши нiбито «прототипом» тодi ще не знайденого iмператором М. Сперанського. В цих записках i особистих бесiдах з iмператором В. Каразiн виступає поборником громадської самодiяльностi та просвiти, автором iдеї створення в iмперiї особливого мiнiстерства народної освiти. Вже у створеному новому мiнiстерствi вiн став вiдiгравати роль управителя справ головного правлiння училищ мiнiстерства, автора правил системи народної освiти, унiверситетських статутiв.

У травнi 1802 р. В. Каразiн отримав особистий дозвiл царя на пiдготовку до вiдкриття унiверситету в Харковi. Проте лише в сiчнi 1803 р. було оголошене «Высочайшее соизволение» на вiдкриття унiверситету. Через два роки вiдбулося урочисте вiдкриття унiверситету з чотирьох факультетiв (тодi було прийнято на навчання 57 студентiв). Ця подiя стала великою перемогою мартинiстiв-розенкрейцерiв, якi сподiвалися у Харкiвському унiверситетi виховати нове поколiння для справи «масонської еволюцiї«Росiйської iмперiї. Харкiвському унiверситету надавалися великi права у сферi огранiзацiї середнiх i початкових шкiл у пiдвiдомчому йому навчальному окрузi (губернiї Слобiдсько-Українська, Орловська, Воронезька, Курська, Чернiгiвська, Полтавська, Херсонська, Таврiйська, Катеринославська та землi донських i чорноморських козакiв).

До 1813 р. Xаркiвський навчальний округ вiдав гiмназiями та лiцеями у Харковi, Чернiговi, Новгород-Сiверську, Нiжинi, Катеринославi, Одесi, Полтавi, Херсонi, Сiмферополi. Харкiвський унiверситет, як i Московський, став центром культурного життя пiвдня iмперiї. Навколо нього формуються десятки громадських органiзацiй, з'являються друкарнi, журнали — «Харкiвський щотижневик» (1812 р.), «Український вiсник» (1816–1819 рр.), «Харкiвський демокрит» (1816 р.), «Український журнал» (1824–1825 рр.).

Так, харкiвський журнал «Український вiсник» (1816–1819 рр.) був першим лiтературно-художнiм, науковим i суспiльно-полiтичним щомiсячником на Лiвобережнiй i Центральнiй Українi. Його видавцi орiєнтувалися на московський журнал «Вiсник Європи», який у 1805–1830 рр. редагував випускник Харкiвського колегiуму М. Т. Качановський.

Ще у 1801 р. Качановський поступив на службу бiблiотекаря до графа А. К. Розумовського. Невдовзi Розумовський зробив його правителем своєї особистої канцелярiї й очевидно Качановський опинився в масонськiй ложi. Качановський здобув учений ступiнь доктора фiлософiї та вишуканих мистецтв, став ординарним професором Московського унiверситету, де до 1835 р. очолював кафедру iсторiї та слов'янської лiтератури.

Редакторами «Українського вiсника» стали колишнi випускники Харкiвського унiверситету та його викладачi П. Гонорський i Є. Фiломафiтський, якi, можливо, пройшли ще в студенствi масонськi «штудiї«. В Харковi у першiй половинi 1816 р. виходить журнал «Харкiвський демокрит» — єдиний сатирично-гумористичний журнал в Українi в першiй половинi XIX ст., який продовжував просвiтительську традицiю новиковських журналiв, журнал, який викривав суспiльнi пороки.

Василю Каразiну не вдалося роздiлити з друзями радiсть вiдкриття унiверситету — у 1804 р. його звiльнили з мiнiстерства народної освiти та вислали пiд полiцейський нагляд у село Кручик. Василь Каразiн вимагав рiвного для всiх законодавства, справедливого правосуддя, залучив до самоуправлiння своїх крiпосних. У засланнi вiн активно зайнявся науковою роботою, винахiдництвом, створив хiмiчну (можливо й алхiмiчну) лабораторiю, метеорологiчну станцiю, першим задумав паровий двигун найпростiшої конструкцiї, винайшов систему парового опалення, опублiкував у рiзних журналах бiльше 60 статей, був почесним i дiйсним членом семи наукових товариств.

Попечителем Харкiвського навчального округу й унiверситету призначили графа Северина Осиповича Потоцького (посвячений до масонства у 19 рокiв) — тодi близького друга iмператора та прихильника конституцiї. Пiдтримку в затвердженнi унiверситету, очевидно, надали як столичнi, так i харкiвськi масони. У 1803 р. С. Потоцький звернувся у Веймар до мiсцевого мiнiстра, вiдомого поета та масона вищих ступенiв Йоганна Вольфганга Гете (1749–1832 рр., прийнятий до масонства в ложi «Амалiя» у Веймарi у 1782 р.) з проханням допомогти у формуваннi викладацького складу унiверситету. Гете прохання виконав. За його рекомендацiєю до Харкова запрошенi професори з Вюрцбурга, Вiтемберга, Лейпцига, Геттингена, Франкфурта. Це були спецiалiсти в галузi фiлософiї, психологiї, медицини, ветеринарiї. Не виключено, що їх пошук iшов масонськими «каналами». У 1804 р. пiдiбрали перший склад викладачiв, запрошених особисто С. Потоцьким. Протягом першого десятилiття iснування унiверситету в ньому працювало 29 професорiв iноземного походження, з них нiмцiв — 18, французiв — 4, слов'ян з Австрiйської iмперiї — 7.

Доля видатного нiмецького фiлософа професора Йоганна-Батиста Шада багато в чому повторювала долю фiлософа Фесслера. Очевидно, вiн був його масонським «братом»… Закiнчивши єзуїтську школу, Шад починав як бенедиктинський чернець i ревний католик. Проте у 1798 р. вiн став палким противником чернецтва, вирiшив залишити монастир, перейти в лютеранську вiру. На початку столiття Шад стає доцентом Iєнського унiверситету. За рекомендацiєю масонiв Гете, Шиллера, Фiхте (Шад працював заступником Фiхте по кафедрi) Шада запрошують до Харкiвського унiверситету, де вiн працював у 1804–1816 рр.

У Харковi Шад отримав чин надвiрного радника, ординарну професуру, обирався деканом факультету, секретарем унiверситетської ради i членом училищного комiтету. Але заздрiсники розпочали цькування Шада, звинувачували його в компiляцiях текстiв, у «ганебних» висловах, «антимонархiчних i антихристиянських» творах. Книги Шада «Життя отця Синцеруса» i «Природне право», його сатира на католицьке духовенство були визнанi шкiдливими та «небезпечними для росiйської молодi». Кабiнет мiнiстрiв прийняв циркуляр, за яким приписувалося негайно вислати Шада за межi Росiйської iмперiї. Цiкаво, що, незважаючи на вигнання, Шада удостоїли особистої аудiєнцiї у росiйського iмператора пiд час перебування Олександра Першого у Веймарi.

Вiдкрито на бiк Шада став секретар факультету ад'юнкт, а пiзнiше професор Харкiвського унiверситету масон А. Дудрович — прихильник мiстичного напряму, учень Шада, знавець новiтнiх фiлософських систем Канта, Фiхте, Шеллiнга. Вiн з 1812 р., коли ще був магiстром, читав чисту логiку в Харкiвському унiверситетi, де у 1814 р. захистив дисертацiю на здобуття ступеня доктора фiлософiї, був обраний ад'юнктом кафедри фiлософiї. У 1819 р. А. Дудрович отримав звання ординарного професора, читав курси чистої логiки, теоретичної та практичної психологiї, iсторiї, фiлософiї, етики, природного права, друкувався в «Українському вiснику» (стаття спiритичного змiсту «Про тваринний магнетизм»). А. Дудрович присвятив свої роботи розробленню проблеми держави та права, свободи особистостi, виступав за звiльнення поневолених народiв, був органiзатором i керiвником студентського спiвтовариства Бiблiйського товариства. У 1829–1830 рр. Андрiй Дудрович досягає найвищого злету своєї кар'єри — стає ректором Харкiвського унiверситету.

За рекомендацiєю Шада до Харкова приїхав видатний правознавець, економiст i фiлософ, ректор унiверситету в Галлi Людвиг Х. К. Якоб. Наукова дiяльнiсть Якоба почалася в Галльському унiверситетi, але у 1806 р. унiверситет в Галлi закрив Наполеон. Якоба запрошують до Харкiвського унiверситету, присвоюють йому чин колезького радника.

Вiн викладав фiлософiю, полiтичнi науки, нiмецьку мову, етику, естетику. У 1811 р. його обирають почесним членом Харкiвського унiверситету.

Пiсля вiдсторонення вiд державних справ М. Сперанського професор Якоб у 1816 р. покинув Росiю i повернувся до Нiмеччини.

Завдяки Шаду до Харкова прибув ще один масон — вiдомий професор, iсторик i орiєнталiст Дiтрих Кристоф (Пилипович) фон Роммель, який навчався в унiверситетах Марбурга та Геттингена. У 1812 р. фон Роммель приїздить до Харкова i стає ректором Педагогiчного iнституту при унiверситетi, але у 1815 р. Роммель залишає Росiю i пiсля повернення до Нiмеччини призначаєься придворним iсторiографом Гесена.

Кафедру хiрургiї у Харкiвському унiверситетi у 1805 р. очолив п'ятидесятирiчний професор Павло Михайлович Шумлянський.

Вiн навчався в Київськiй академiї (фiлософськi класи), вивчав медичнi науки у Петербурзькому сухопутному госпiталi, а з 1784 р. вивчав медицину за кордоном, захистив у 1789 р. дисертацiю на ступiнь доктора медицини у Страсбурзькому унiверситетi, де вiн здружився iз студентом-українцем, який став масоном, Данилом Самойловичем. Повернувшись у 1790 р. у Росiйську iмперiю вже Майстром-масоном (можливо розенкрейцером), П. Шумлянський працював лiкарем у Петербурзькому вiйськовому госпiталi, професором фармакологiї та хiрургiї в Кронштадтському училищi, професором хiрургiї в Московськiй медико-хiрургiчнiй академiї (у 1798 р. вiн розробив проект реорганiзацiї медичної освiти). У Харкiвському унiверситетi Шумлянський працював у 1805–1817 рр. Вiн неодноразово обирався деканом медичного факультету, створив факультетську хiрургiчну клiнiку, вiдкрив цiлющi властивостi мiнеральних вод Полтавщини. П. Шумлянський

був почесним членом Петербурзької медико-хiрургiчної академiї, членом Товариства змагателiв медичних i фiзичних наук. Сучасники запам'ятали Шумлянського мудрим старцем, жартiвником i гострословом, який першим в українських унiверситетах намагався читати лекцiї українською мовою. Старший брат Павла Шумлянського — Олександр (професор акушерської школи) також навчався медицинi у Страсбурзi, де став масоном.

Масонство деяких професорiв Харкiвського унiверситету залишається пiд питанням через вiдсутнiсть матерiалiв про масонськi ложi в нiмецьких державах (масонами могли бути професор фiзики та математики Йоганн-Сигiзмунд Гут, професор фiлософiї Йоганн-Христиан Кронеберг, професор медицини Федiр Пiллера та iн.).

У 1817–1822 р. попечителем Харкiвського навчального округу та Харкiвського унiверситету стає масон «новиковської«школи «Майстер Теоретикус» Захар Якович Карнеєв (Корнеєв), який походив iз слобiдських козакiв. Юнаком З. Корнеєв перебував на вiйськовiй службi, брав участь у кампанiях проти Туреччини та Польщi. В серединi 70-х рокiв XVIII ст. його прийняли до масонської ложi «Латона», де З. Корнеєв близько зiйшовся з масонами О. Голiциним, I. Лопухiним. Корнеєв був почесним членом Вiльного товариства любителiв росiйської словесностi, Товариства дослiдникiв природи, йому приписують твори, виданi з iнiцiалами

К. З.: «Думки, що вилились пiд час читання молитви Господньої Отче наш», «Мої поняття про Символ вiри». Захар Корнеєв — послiдовник Бьоме, Роберта Фладда, Яна Коменського, Сен-Мартена. Вiн розробив спецiальний рукописний компендiум для своїх колег, який мiстив витяги з рiзних алхiмiчних робiт i космогенез.

У 1782 р. полковник З. Корнеєв вийшов у вiдставку, але через три роки був призначений вiце-губернатором в Орел, де став Майстром масонської ложi «Зростаючого орла» (система Лопухiна). У 1796 р. З. Корнеєва призначили цивiльним губернатором у Мiнську, де вiн обстоював свободу совiстi по вiдношенню до унiатiв. У 1800 р.

З. Корнеєв стає таємним радником, у 1808 р. — сенатором, у 1810 роцi — членом Державної Ради, його включають до складу Комiсiї зi складання законiв iмперiї. Корнеєв був вiце-президентом Бiблiйського товариства у Петербурзi, найближчим помiчником i однодумцем князя О. Голiцина. З. Корнеєв активiзує масонську дiяльнiсть у Харковi, створив за участю студентiв унiверситету таємнi мiстичнi «спiвтовариства», схожi на розенкрейцерськi союзи, активно пропагує iдеї Бiблiйського товариства серед молодi, записує до нього як студентiв унiверситету, так i вихованцiв приватного пансiону, запроваджує в унiверситетi благочестя та нетерпимiсть до «мороку фiлософiчних помилок».

На розвиток Харкiвського унiверситету справив вплив i Олексiй Олексiйович Перовський (лiтературний псевдонiм — Антонiй Погорельський) — позашлюбний син Олексiя Розумовського, штаб-ротмiстр 3-го Українського полку (1812–1813 рр.), у подальшому — вiдомий письменник-мiстик. З 1822 р. — попечитель Харкiвського навчального округу й унiверситету, член Товариства наук при Харкiвському унiверситетi.

До харкiвської ложi «Помираючий сфiнкс» «другого перiоду» (1817–1822 рр.) належало 25–30 братiв. Серед них письменники А. Погорельський, М. С. Власов i П. Гулак-Артемовський, професор А. Дудрович. Єпiскоп Слободсько-Український i Xаркiвський Павло (Павло Сабатовський, 1817–1826 рр.) пiдтримував починання масонiв i керував харкiвським вiддiленням Бiблiйського товариства.

Членом студентського Бiблiйського товариства Харкiвського унiверситету та масонської ложi був знаменитий український письменник Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790–1865 рр.). Освiту вiн почав у семiнарiї та Київськiй духовнiй академiї, але не закiнчив академiю; у 1817 р. переїхав до Харкова i поступив до унiверситету вiльним слухачем словесного факультету. Завдяки покровительству попечителя Харкiвського навчального округу масона С. Потоцького, затверджений Радою унiверситету лектором польської мови, а з 1820 р. — викладачем росiйської iсторiї, географiї, статистики. У 1821 р. Гулак-Артемовський захистив дисертацiю, а через два роки його обрали ад'юнктом росiйської iсторiї та статистики, i лише у 1828 р. — ординарним професором. Гулак-Артемовський, очевидно, був одним iз лiдерiв таємної масонської ложi у 30-х роках ХIХ ст. У 1841–1849 рр. Гулак-Артемовський — ректор Харкiвського унiверситету (з 1855 р. — почесний член Харкiвського унiверситету). З 1817 р. Гулак-Артемовський почав друкувати в харкiвському журналi «Український вiсник» переклади, байки та романтичнi балади. Вiн став одним iз засновникiв «Українського журналу». Гулак-Артемовський був членом Московського товариства аматорiв росiйської словесностi, Королiвського товариства друзiв науки у Варшавi.

Можливо, у роботах харкiвської ложi брав участь i «пiдозрюваний» у мартинiзмi Григорiй Квiтка-Основ'яненко — один iз редакторiв журналу «Український вiсник», класик української лiтератури, згодом — предводитель харкiвського дворянства i голова палати кримiнального суду. Вiдомо, що Григорiй Квiтка-Основ'яненко був за молодих рокiв настiльки релiгiйно екзальтованим юнаком, що чотири роки провiв у монастирi. Вiдкриття харкiвського унiверситету внесло значне пожвавлення в життя мiсцевого суспiльства, i Квiтка-Основ'яненко пiддався «спокусi» освiти. Вiн захопився громадською дiяльнiстью, лiтературою, журналiстикою, театром (як глядач, актор, драматург). За iнiцiативою Квiтки у Харковi виникло благодiйне товариство, засновано жiночий навчальний заклад, в якому навчалися бажаючi будь-якого соцiального стану.

Вiдчувши смак суспiльного життя, полiтичну вагу громадської думки, масони побачили своє завданя у формуваннi недержавних мiжстанових i мiжпрофесiйних зв'язкiв. Лише таким чином можна було домогтися глобальних змiн. Масони стали творцями, покровителями й органiзаторами десятка громадських органiзацiй «олександрiвської епохи»: Дружнє вчене товариство, Вiйськове товариство, Вiльне товариство любителiв словесних наук i мистецтв, Вiльне товариство любителiв росiйської словесностi та змагателiв просвiти i благотворiння, Вiльне зiбрання любителiв росiйського слова, Вiльне економiчне товариство, Географiчне товариство, Дружнє лiтературне товариство, Iмператорське товариство дослiдникiв природи, Медичне й економiчне товариство, Мiнералогiчне товариство, Товариство iсторiї та старожитностей, Товариство любителiв садiвництва, Фiзико-медичне товариство, Харкiвське фiлотехнiчне товариство, Людинолюбне товариство…

На початку ХIХ ст. у Росiйськiй iмперiї почали поширюватися апокалiптичнi настрої, пов'язанi з ототожненням наполеонiвської Францiї з «царством антихриста», очiкуванням другого пришестя Христа i Божого суду. Ряд масонiв Росiйської iмперiї пiдтримували такi екзальтованi настрої, тим бiльше, що гросмейстер шведського масонства — король Швецiї Густав IV Адольф задумав новий «хрестовий похiд» проти iмператора французiв, заявивши про вiдчуття швидкого падiння «Антихриста — наполеонiвського колоса», якого лише королю Швецiї судилося повалити. Масони Росiйської iмперiї виступали як противники воєн i прихильники iдей вiчного миру, як противники «кровопивцi та тирана» Наполеона, що став для них «демоном вiйни».

Пiд час воєн проти Наполеона росiйська iмперська пропаганда, та й масонськi «пропагандисти», постiйно поверталися до образу «звiра», «сатани», «антихриста» Наполеона, зображували воїнство антинаполеонiвської коалiцiї як «христове воїнство». «Священний Союз» (антинаполеонiвська коалiцiя, 1815 р.) задуманий свiтовим масонством як таке собi випередження Тисячолiтнього царства, як початок «вiчного миру». У храмах Росiйської iмперiї прославляли Акт «Братського Християнського Союзу» як одне з вищих досягнень iмператора. Духознавство першої половини ХIХ ст., до якого був залучений ряд масонiв, вiдкрило для суспiльства паранормальнi явища (телепатiю, ясновидiння, сомнамбулiзм).

Пiсля перемоги Росiї у Вiтчизнянiй вiйнi 1812 р., походiв росiйської армiї в Європу (1813–1815 рр.) становище у Росiйськiй iмперiї змiнилося — суспiльство очiкувало широких внутрiшнiх реформ, настання «нових християнських часiв». У 1814–1818 рр. Олександр Перший активiзував пiдготовку реформи та конституцiї.

У 1815 р. ним була дарована конституцiя Царству Польському (Польща стала експериментальним полiгоном для реформ). У березнi 1818 р. на вiдкриттi Польського Сейму iмператор заявив, що конституцiйнi починання невдовзi будуть поширенi на всю iмперiю.

У 1815–1818 рр. iмператор, перебуваючи пiд впливом масонiв, виступає як прихильник полiтичних свобод. У квiтнi 1918 р. Олександр Перший вiдвiдав Бесарабiю (сучасний пiвденно-захiд Одеської областi України був тодi частиною Бесарабiї) й оприлюднив лiберальний «Статут створення Бесарабської областi». За цим «Статутом» до управлiння автономною Бесарабiєю влада залучала Верховну Раду, яка була частково виборною на конституцiйних засадах. Проте iмператор Олександр Павлович, побоюючись втратити всевладнiсть, затягував «перебудову», чим викликав роздратування з боку вчорашнiх союзникiв-масонiв.

На початку ХIХ ст. належнiсть до масонiв стала правилом хорошого тону серед росiйської аристократiї. Але, якщо до вiйни 1812 р. кiстяк росiйських масонських лож становили лише родовитi нащадки iмперiї (Гагарiни, Голiцини, Волконськi, Воронцови, Долгорукi, Куракiни, Трубецькi, Розумовськi), то у 1812–1822 рр. до нових масонських лож ринули молодшi офiцери, чиновники середньої руки, представники «вiльних професiй», купцi… В армiї та на флотi активiзувалася дiяльнiсть вiйськово-похiдних лож. У цей час кiлькiсть масонiв перевалила за чотири тисячi братiв. Це величезна цифра, якщо брати до уваги, що масонськi ложi складалися лише з «просвiчених людей».

У той самий час у переможному для росiйської армiї 1814 р. в масонському середовищi iмперiї намiтився розкол. Частина масонiв («обновителi» на чолi з професором медицини та доктором фiлософiї I. фон Еллiзеном) заявила, що для «моральної роботи масона» ордену не потрiбнi вищi градуси (починаючи з 4°) i заняття «таємними науками»; деякi ложi мали на метi вихiд з-пiд контролю «капiтулу Фенiкс». Еллiзен з масонських лож «Петра до Правди», «Палестина», «Нептун», «Iзида», «Об'єднанi друзi» створив Союз «Астреї«, в якому Великим Майстром обрали В. Мусiна-Пушкiна-Брюса. У 1820–1821 рр. керiвництво «Астреєю» перейшло до польського графа та росiйського сенатора Адама Ржевуського, який пiдтримував в «Астреї«полiтичне вiльнодумство, вiдкрито критикував монархiчний режим, схвалював конституцiю, заявляючи, що масонство призначене для вдосконалення й ушляхетнення звичаїв росiйського народу.

Пiд час конфлiкту професор Й. Бебер (Великий Майстер директорiальної ложi союзу «Володимира до порядку» шведської системи у 1810–1815 рр.) передав повноваження Великого Майстра графу В. Мусiну-Пушкiну-Брюсу, але вищi градуси залишилися пiд керiвництвом Бебера. Захищаючи вищi градуси та «давнi закони», Бебер запропонував, щоб кожна ложа керувалася своїми правилами. На основi Директорiальної ложi «Володимира до порядку» Бебер створив Велику Провiнцiйну Ложу, що перебувала в контактi з Великою Ложею Швецiї.

У серпнi 1815 р. створено Директорiальний (Великий) союз масонських лож шотландської системи «Астрея» — «Велика Ложа Астрея» (очолив його таємний радник В. Мусiн-Пушкiн-Брюс), який об'єднав майже тридцять лож Росiйської iмперiї. Вiд «капiтулу Фенiкс» вiддiлилося декiлька лож, якi стали управлятися «Великою Ложею Астрея», а сам «капiтул Фенiкс» створив нову структуру «Великої Провiнцiйної Ложi» (спочатку «капiтул» очолив генерал-майор А. Жеребцов, якого змiнив граф-розенкрейцер М. Вiєльгорський). Мiж ложами «Великою провiнцiйною» й «Астреєю» була пiдписана угода про дружбу, а навеснi 1822 р. вiдбулося об'єднання цих двох масонських центрiв.

Здавалося, у 1816 р. Олександр вже був готовий до реформ у духовнiй сферi, реформ православної церкви на «просвiчених засадах» i дуже зблизився з масонськими колами. Iмператор у тi роки шукав для Росiйської iмперiї «нової вiри», «сакралiзацiї життя», що дало б особисте духовне вiдродження. Олександр Павлович дiлився своїми «релiгiйними проектами» з королем Прусiї, вiдвiдував масонськi ложi й общини Моравських братiв i квакерiв, зустрiчався з мiстичним фiлософом Юнгом Штиллiнгом, читав i шанував модних у колах росiйських масонiв мiстичних авторiв: Бьоме, Еккартсхаузена, Сведенборга, Фiхте…

Олександр виганяє єзуїтiв i наближує євангелiстiв. У 1815 р. єзуїтiв вислали з обох столиць iмперiї, а у 1820 р. вони були виселенi за межi iмперiї. Носiям пiєтизму — євангельським проповiдникам з Нiмеччини Лiнделю i Госеру, навпаки, дорога у Росiю виявилася вiдкритою. Лiндель приїхав до Петербурга, де знайшов прихильний прийом у iмператора i князя Голiцина. Їм дозволили проповiдувати по всiй iмперiї. Лiндель отримує мiсце в Одесi з правами католицького єпископа, Госнер — у Радi директорiв Бiблiйського товариства. У 1818 р. до Петербурга знову приїхав Фесслер в посадi лютеранського генерал-суперiнтенданта.

Вiн був залучений «кореспондентом» в Комiсiю законiв i користувався прихильнiстю князя О. Голiцина. Особливий вплив на iмператора Олександра справив фiлософ i письменник граф Жозеф де Местр. У 1803–1817 рр. де Местр був повноважним мiнiстром-посланцем Сардинського короля Вiктора-Емануїла при царському дворi, а до приїзду в Петербург вважався одним iз лiдерiв савойських масонiв, учнем Сен-Мартена. Де Местр пропонував iмператору свiй план звернення масонства на служiння «реформованiй i возз'єднанiй» християнськiй церквi, заявляючи, що свiт стоїть на порозi оновлення, що невдовзi виникне нова релiгiя — дивовижне оновлення християнства, що абсолютна монархiя вже не впорається з новою функцiєю перетворення свiту. Але сильнiшим був вплив масона Р. Кошелєва, який жив у Зимовому палацi та користувався особливою довiрою iмператора.

Р. Кошелєв був пов'язаний iз європейськими мiстиками Лафатером, Сен-Мартеном, Еккартсгаузеном, Юнг-Штиллiнгом, Крюденером… Для тлумачення Апокалiпсису Р. Кошелєв викликав з Балти до Зимового палацу двох православних священикiв (масонiв?), якi замiрялися на церковнi реформи — Феодосiя Левицького i Феодора Лисевича.

Разом з тим Олександр продовжував ще петрiвську полiтику «розчинення» церкви в державнiй системi. Проте й iмператор, i його «наставники» розумiли, що секуляризацiя зразка XVIII столiття вела лише до того, що вiра ставала формальною свiтською. Це принижувало церкву.

Олександр сподiвався предати своїй державi священнiсть i сакральнiсть, вiн сподiвався використати iдеї «внутрiшнього християнства», щоб самому стати не лише учнем (вiчними учнями вважають себе всi масони, незалежно вiд ступеня посвяти), а й вищим духовником.

Росiйська православна церква переживала на початку ХIХ ст. глибоку кризу: не лише освiченi верстви, а й навiть деякi представники вищої православної iєрархiї захоплювалися вченнями Сведенборга, Сен-Мартена, Бьоме. «Нижчi верстви» суспiльства стали прихильниками сектантських об'єднань. Близька до хлистовства секта Татаринової залучає людей з «вищого свiту», їй сприяє Олександр Перший. У росiйському суспiльствi затвердилась атмосфера загального iнтересу до теософiї.

У 1816 р. масонський лiдер, обер-прокурор Священного Синоду князь О. Голiцин призначений мiнiстром народної освiти, а з 1817 р. вiн став мiнiстром духовних справ i народної освiти (мiнiстерство складалося з двох департаментiв: духовних справ, пiд керiвництвом масона А. Тургенєва, i освiти, пiд керiвництвом масона В. Попова). Об'єднане мiнiстерство засновувалося для того, «щоб християнське благочестя було завжди засадами iстинної просвiти». Iншими словами, це був задум релiгiйного очолювання або зосередження всiєї культури — «рятувальна згода мiж вiрою, вiденням i владою».

О. Голiцин i Р. Кошелєв переконували Олександра в тому, що державний апарат необхiдно використати з метою посилення релiгiйних потреб у масах, пробудження в масах духовностi та «внутрiшнього» розумiння християнства. Але дуже скоро iмператор розiбрався в тому, куди можуть завести пошуки духовної свободи — у 1821 р. його вже лякали «привиди» моральної самодiяльностi та полiтичної свободи.

Мiнiстр духовних справ намагався стати «над церквою», змiнити її суть, а Священний Синод втрачав духовну владу, перейшовши у статус адмiнiстративного пiдроздiлу мiнiстерства. Та й державна церква (РПЦ) поступово втрачала свою винятковiсть — католицтво, унiацтво, протестантськi церкви, росiйськi секти не придушувалися владою i розраховували на рiвнiсть iз православ'ям. Розкольницькi общини та секта духоборiв набували преференцiй.

Масони та церковнi «реформатори» намагалися затвердити у Росiйськiй iмперiї вiротерпимiсть. У цю ж епоху змiцнiли ранiше налагодженi зв'язки мiж елiтарним сектантством (масонами) i народною релiгiєю (хлистами, скопцями, духоборами, молоканами). Казна видавала духоборам допомогу на переселення в Новоросiю. Масон I. Лопухiн домiгся переселення молокан на Молочнi води пiд Мелiтополь. Духоборам i молоканам вiдводилося по 15 десятин на кожного члена сiм'ї, вони звiльнялися вiд податей на 5 рокiв, вiд набору до армiї, їм надавалася повна свобода вiросповiдання.

Офiцiйне православ'я приймалося масонами, але надiлялося епiтетами «зовнiшнього», «пiдготовчого». Росiйськi масони намагалися вивести «iстинне християнство» безпосередньо до людини, оминаючи церковну обряднiсть, яка вiдчужувала людину вiд Бога. Офiцiйну церкву масони порiвнювали з самодержавним диктатом. У той самий час свобода вiросповiдання була прямо зв'язана з полiтичними правами людини, якi не були гарантованi монархiчним режимом. Масони вимагали реформувати церкву — поновити християнство, посилити в ньому особистiсний момент, обгрунтувати суверенне право особистостi. Масони закликали розпустити монастирi, називаючи себе «прямими християнами», а ченцiв — «лжетрудниками духовними». Разом iз тим вони не закликали до «погрому» православ'я, а навпаки — жертвували великi заощадження на будiвництво православних церков, брали активну участь у будiвництвi та плануваннi храмiв (Казанський собор, Храм Христа Спасителя).

До реформування православної церкви були залученi вищi iєрархи, якi сподiвалися вигнати з церкви формалiзм, казенщину, наблизити її до iдеалiв «початкового християнства». У своєму творi «Про масонство» Д. П. Рунич зазначав: «Масонство i масонськi ложi — народнi школи, що наставляють на iстинне християнство, сильний посiбник зовнiшнього Богослужiння до розвитку у свiдомостi свiтських людей iстинного християнства та моральностi». Такi погляди подiляли деякi православнi iєрархи, якi стали органiзаторами Бiблiйського товариства: доктор богослов'я, член Священного Синоду, архiмандрит Фiларет (ректор Санкт-Петербурзької духовної академiї з 1821 р. — архiєпископ Московський), архiмандрит Гермаген (ректор Московської семiнарiї у 1816–1819 рр.), архiмандрит Феоктист (ректор Московської семiнарiї у 1819–1826 рр.), вiце-президент Бiблiйського товариства, митрополит Новгородський i Санкт-Петербурзький Амвросiй, єпископ Чернiгiвський Михайло i архiєпископ Мiнський i Литовський Серафим (учень московських розенкрейцерiв, член ложi «Помираючий сфiнкс»).

На пiвденному заходi Росiйської iмперiї iдея «церковної реформи» заволодiла свiдомiстю багатьох представникiв клiру: митрополит Київський Серапiон (вiце-президент Бiблiйського товариства), архiєпископ Катеринославський, Херсонський i Таврiйський Онисифор (Боровик), архiєпископ Кишинiвський Дмитро (Сулима), Кишинiвський архiмандрит Єфрем, архiмандрит Одеський Феофан, автор багатьох творiв на релiгiйнi теми Федiр Лисевич — подiльський священик та iн.

За iмператора-мiстика Олександра Першого англiйськi протестанти (як правило, масони) «по масонських каналах» домоглися дозволу вiдкрити у Росiї автономну органiзацiю British and Foreign Bible Society — Росiйське Бiблiйське товариство (у Росiї засноване у груднi 1812 р.). Незабаром уся Росiйська iмперiя покрилася мережею провiнцiйних росiйських бiблiйських товариств. У Росiйськiй iмперiї створено 289 вiддiлень товариства, якi очолювали переважно масони або церковнi «реформатори». Бiблiйське товариство «просувало» скорiше проведення реформи православної церкви, наставляючи в протестантському та масонському дусi православних iєрархiв.

Керував Бiблiйським товариством його засновник (президент) — масон вищих ступенiв князь Олександр Миколайович Голiцин, який обiймав посаду мiнiстра духовних справ i народної освiти. На О. Голiцина особливий вплив справляв його вчитель масонства — вiце-президент Бiблiйського товариства Р. Кошелєв (масон катерининської епохи, товариш Сен-Мартена) i масон О. Лабзiн (який перебував пiд впливом масонiв Корнеєва i Бантиш-Каменського). Iмператор Олександр записався в члени товариства iз щорiчним внеском у 10 тис. руб. i одноразовим у 25 тис. руб. Пiдписка по всiй Росiйськiй iмперiї лише у 1813 р. дала 160 тис. руб. У 1815 р. iмператор Олександр поставив товариству завдання забезпечити i росiянам спосiб читати слово Боже природною росiйською мовою. Пiд наглядом Бiблiйського товариства почали перекладати Бiблiю iз старослов'янської на росiйську мову. Росiйське Євангелiє вийшло в свiт у 1819 р., а весь Новий Завiт — у 1820 р. Кожного року Бiблiйське товариство видавало новi переклади Бiблiї i до 1825 р. загальний наклад його видань (бiльш як 40 мовами iмперiї) досягав 876 тис. примiрникiв! Проте не переклади були основним завданням товариства. Воно поступово готувало реформу православ'я.

Масони поновили видавничу дiяльнiсть, яка була перервана в епоху гонiнь Катерини Другої. За пiдтримки О. Голiцина стали друкувати книги масонських iдеологiв… Масони створили у Петербурзi «Будинок призрiння для малолiтнiх сирiт», збирали кошти на оплату навчання та виховання дiтей незаможних дворян, талановитих рiзночинцiв, викупали з крiпосної залежностi талановитих юнакiв.

Масон i анархiст князь Петро Кропоткiн у своїй книзi «Iдеали та дiйснiсть в росiйськiй лiтературi» писав: «…Незважаючи на урядовi переслiдування, i мiстичнi християни, i масони (деякi ложi яких слiдували вченню розенкрейцерiв) справляли значний вплив на свiдомiсть життя Росiї. Коли на престол зiйшов Олександр Перший, масони мали можливiсть бiльш вiльного проповiдування своїх iдей…».

У той самий час у росiйському суспiльствi сформувалася консервативна течiя, спрямована проти будь-яких релiгiйних реформ, рупором якої став архiмандрит Фотiй (Спаський). Вiн стверджував, що «…дiяв з небезпекою для життя проти Сiонського вiсника, Лабзiна, лож масонських i єресей» в iм'я спасiння монархiї й iстинного православ'я. У 1819 р. Фотiй почав поширювати свiй антимасонський твiр «Катехiзис масонiв, вiруючих в антихриста, диявола та сатану» i доноси на авторiв «Сiонського Вiсника». Митрополит Серафим (Глаголевський) в першi роки iснування Бiблiйського товариства був ревним поборником справи реформування церкви, брав участь у перекладi Бiблiї на росiйську мову. Але на петербурзьку кафедру вiн поступив вже противником Бiблiйського товариства.

У першiй половинi XIX ст. невеличке українське мiстечко Нiжин стає одним iз визначних культурних центрiв України. У 1820 р. тут вiдкривається гiмназiя (лiцей) вищих наук iменi князя Безбородька. Масони намагалися створити в Нiжинi другий «свiтильник просвiти» на Лiвобережнiй Українi.

У вереснi 1821 р. Iвана Орлая призначено директором Нiжинського лiцею князя Безбородька. На цiй посадi вiн працював до серпня 1826 р.

Про «нiжинський перiод» життя Орлая вiдомо, що вiн намагався запровадити методи педагога Песталоццi, його твердження про необхiднiсть встановлення взаєморозумiння мiж учнями та вчителями. Орлай приймав у себе учнiв лiцею, пригощав їх обiдом, розмовляв з ними латинською мовою, вимагав вiд них «висловлювати свої думки вiльно». За своїм статутом Нiжинська гiмназiя (лiцей) прирiвнювалася до унiверситету i нагадувала Царськосiльський лiцей. Нiжин здобув значення унiверситетського мiста i став єдиним у Росiї повiтовим мiстом, яке мало свiй вищий навчальний заклад. За дванадцать рокiв iснування гiмназiї її закiнчило 105 осiб, серед яких письменники М. Гоголь, Є. Гребiнка, В. Забiла, М. Кукольник… У гiмназiї виходили рукописнi журнали й альманахи: «Зiрка», «Пiвнiчна зоря», «Метеор лiтератури», «Лiтературне вiдлуння», «Парнаський гнiй», «Аматузiя».

Пiдбираючи педагогiв для лiцею, I. Орлай запросив до Нiжина масонських братiв — членiв київської ложi «Об'єднаних слов'ян»: Федора Зiнгера (колишнiй випускник львiвського унiверситету, колишнiй член масонської ризької ложi «Iзиди», молодший професор нiмецької словесностi лiцею), Жана-Франсуа Ландражина (молодший професор французької словесностi та бiблiотекар лiцею), Казимира Шапалинського (Шапелинського) (професор фiзики та математики лiцею).

Коли з Нiжинської гiмназiї пiшов її директор I. Орлай i пiсля розгрому викладацького складу пiд час проведення «Справи про вiльнодумство в Нiжинському лiцеї«вища школа була реорганiзована у фiзико-математичний лiцей, а декiлькох викладачiв лiцею звiльнили та вислали у справi «нiжинських вiльнодумцiв».

Нiжинською гiмназiєю (лiцеєм) опiкувалися масони полтавської, київської та харкiвської лож. Цi ложi iснували (як закритi розенкрейцерiвськi малочисельнi ложi) з початку XVIII ст., однак офiцiйно вони були вiдкритi в перших ступенях Союзу «Астрея» у 1817–1818 рр. i з цього часу зайнялися «широкою» дiяльнiстью i масовим прийомом. Так, у Полтавi у квiтнi 1818 р. була вiдкрита ложа «Любов до iстини» Союзу «Астрея» (староанглiйської шотландської системи) пiд № 18. Масонськi роботи цiєї ложi проводилися росiйською мовою. Емблемою ложi був трикутник, в який вписане всевидюче око: пiд його променями в облямуваннi циркуля та косинця зображене пломенiюче серце (алхiмiчна емблема «пломенiюче серце» означала реторту з вогнем, який звiдти виривається, — трансмутацiю). Ложа була заснована 40-рiчним помiщиком Михайлом Миколайовичем Новиковим (його батько — двоюрiдний брат масонського лiдера та просвiтителя Миколи Iвановича Новикова), який служив у 1816–1820 рр. у Полтавi начальником канцелярiї Малоросiйського генерал-губернатора Миколи Григоровича Репнiна.

М. Новиков ще у 1807 р. вийшов у вiдставку (був штабс-капiтаном, городничим i полiцмейстером). У 1813–1814 рр. М. Новиков брав участь в закордонних походах росiйської армiї, потiм служив при мiнiстерствi юстицiї, в системi вiйськового забезпечення. Вiдомо, що М. Новиков вже у 1814 р. був вiдомим масоном i вiдвiдував у Дрезденi нiмецьку ложу «Трьох мечiв», а у 1815 р. працював у ложi «Обраного Михайла» (Союз «Астрея»). До 1818 р. М. Новиков був Великим почесним сановником капiтулу «Астрея», членом (7-й ступiнь) «капiтулу Фенiкс» шведської системи вищих ступенiв. У 1816–1823 рр. М. Новиков жив у Полтавi, був членом не лише ложi «Любов до iстини», а й парамасонського ордену «Росiйських лицарiв», переддекабристських «Союзу спасiння» i «Союзу благоденства». М. Новиков був «з'єднуючою ланкою» мiж полтавчанами i їх московськими, петербурзькими та харкiвськими масонськими братами. Вже пiд час слiдства над декабристами, пiсля смертi М. Новикова, з'ясувалося, що вiн намагався залучити «дворянство малоросiйське» до полiтичної фронди.

У ложi «Любов до iстини» перебувало близько 30 осiб. Намiсним Майстром ложi був губернський предводитель дворянства С. М. Кочубей (дiйсний статський радник, полтавський губернський маршалок, член Малоросiйського таємного товариства). Серед масонiв ложi були чиновники з оточення генерал-губернатора М. Репнiна, предводителi дворянства, наукова та творча iнтелiгенцiя, офiцери полкiв, якi стояли на Полтавщинi. Членами ложi були В. Тарновський — колишнiй губернський суддя, Полтавський повiтовий маршалок (у його маєтку вiдбувалися деякi засiдання ложi), Хорольський повiтовий предводитель дворянства С. Алексеєв, його катеринославський колега Д. Алексеєв (Катеринославський губернський маршалок), Полтавський губернський прокурор I. Горбовський, театральний дiяч П. Барсов, ротмiстр I. Бiбiков (ад'ютант М. Репнiна у 1814–1819 рр., у подальшому — полковник, генерал, сенатор, губернатор Нижегородський, Калузький), кандидат фiзико-математичних наук, чиновник мiнiстерства фiнансiв

А. Величко, повiтовий предводитель дворянства С. Война, пiдполковник i командир бригади, член «Союзу благоденства» В. Глiнка (в епоху реформ — сенатор, генерал, член Вiйськової Ради), титулярний радник i повiтовий маршалок Я. Горленко, полтавський губернський маршалок, дiйсний статський радник В. Чарниш, письменник i чиновник мiнiстерства внутрiшнiх справ В. Григорович, Л. Дьяков, чиновник для особливих доручень А. Iмберг, полковник I. Карпов, надвiрний радник i полтавський губернський маршалок С. Левенець, ад'ютант генерал-губернатора Малоросiї А. Панiн, полтавський вiце-губернатор, надвiрний радник А. Свєчiн, чиновник канцелярiї М. Репнiна, титулярний радник Г. Шафонський, переяславський повiтовий маршалок, надвiрний радник Василь Лукашевич (В. Лукашевич входив i до київської ложi «Об'єднанi слов'яни», i до «Союзу тамплiєрiв Волинi», i до «Союзу благоденства», був керiвником «Малоросiйського таємного товариства i пiдтримував зв'язки з нiжинськими «лiцейськими» масонами).

У процесi слiдства над декабристами з'ясувалося, що В. Лукашевич заснував таємне українське товариство, пов'язане з «польськими змовниками», що в українському товариствi був «катехiзис на зразок того, що використовувався в масонських ложах» (Катехiзис автономiста), що це товариство «…мрiяло про незалежнiсть Малоросiї та готове було вiддатися пiд покровительство Польщi, коли вона досягне незалежностi». Дивно, що слiдча комiсiя вирiшила не карати Лукашевича, а дiйшла висновку, що вiн i його однодумцi лише «…мали намiр створити з масонських лож» полiтичне товариство, однак так його i не створили. Тому Лукашевича звiльнили з-пiд арешту та вiдправили в «заслання» — до його маєтку в Борисполi пiд Києвом. Але, скорiше за все, слiдство навмисно помилилося (чи не тому, що Лукашевич був масонським почесним магiстром?) i В. Лукашевич усе ж створив Малоросiйське таємне товариство ще у 1819 р.

Оратором (вiтiєю) полтавської ложi був автор «Наталки Полтавки» й «Енеїди», творець української лiтературної мови та лiтетарури, засновник української драматургiї, член полтавської фiлiї Бiблiйського товариства Iван Петрович Котляревський. I. Котляревський (у юнацтвi шляхтич Котляревський володiв двома сiм'ями крiпосних, яких вiн вiдпустив на волю) ще у 1808 р., коли вийшов у вiдставку в чинi капiтана, працював наглядачем Полтавського будинку виховання бiдних дворян. Загальноросiйську вiдомiсть принесли I. Котляревському видання у 1798 р. «Енеїди» (неповний варiант) i написання у 1819 р. п'єс «Наталка Полтавка» i «Москаль-чарiвник».

Членом ложi був вiдомий драматург i поет Василь Васильович Капнiст.

У 1818 роцi генерал-губернатор Малоросiї М. Г. Репнiн переманив театральну трупу Штейна у Полтаву, вiдкрив у мiстi театр, поставив директором театру I. Котляревського, режисером — П. Барсова, а провiдним актором — М. Щепкiна (М. Репнiн органiзував збiр грошей на викуп з крiпосної залежностi вiдомого артиста М. С. Щепкiна). В репертуарi театру серед iнших творiв була п'єса В. Капнiста «Ябеда». Тiсний зв'язок з ложею «Любов до iстини» мали декабристи: брат вiйськового губернатора М. Репнiна — Сергiй Волконський i брати Муравйови-Апостоли.

Полтавську ложу «Любов до iстини» закрили спецiальним «височайшим» указом вiд 12 березня 1819 р., запiдозривши її членiв у «сепаратизмi» та «революцiйностi». Можна припустити, що, окрiм явних, у ложi «Любов до iстини» були i таємнi майстри-розенкрейцери, якi визначали її дiяльнiсть, але не бажали «показувати» себе владi: князь М. Репнiн-Волконський i Д. Бантиш-Каменський. Репнiну доводилося вислуховувати звинувачення, що вiн «патронує«масонськi ложi в Малоросiї, обiцяти, що «…поки вiн керуватиме Малоросiєю, в нiй не вiдкриється жодної ложi». Князь Микола Григорович Репнiн-Волконський був сином князя Г. С. Волконського (сподвижника Суворова та можливого масона) i дочки останнього представника роду князiв Репнiних — фельдмаршала Миколи Васильовича Репнiна (масона-розенкрейцера). Коли помер старий князь, закiнчилася чоловiча лiнiя Репнiних. Згiдно iз заповiтом «старого» Репнiна, iмператор подарував молодому князю Миколi Волконському прiзвище Репнiн. Дружиною Миколи Григоровича Репнiна-Волконського була дочка графа Олексiя Кириловича Розумовського (потомственого масона-розенкрейцера).

Молодший брат М. Г. Репнiна — С. Г. Волконський був видатним масоном декiлькох лож, декабристом, який пiсля 14 грудня 1825 р. опинився на каторзi.

Князь М. Г. Репнiн-Волконський почав службу в Кавалергардському полку i був вiдряджений з почтом дiда, князя Репнiна, до Прусiї на коронацiю короля Фрiдриха Вiльгельма III (масона-розенкрейцера) у 1798 р. У 1799 р. вiн воював у корпусi генерала Германа, що дiяв у Голландiї проти французiв, потiм плавав на англiйському фрегатi. Потiм Репнiн-Волконський служив посланцем при королi вестфальському Iєронимi, командиром кавалерiйської дивизiї. Пiд час кампанiї 1812–1814 рр. генерал-ад'ютант Репнiн-Волконський командував вiйськами, якi взяли Берлiн, брав участь у боях пiд Дрезденом, Кульмом i Лейпцигом, виконував обов'язки генерал-губернатора королiвства Саксонiя. У 1814 р. генерал-лейтенант Репнiн призначений у Малоросiю вiйськовим губернатором i прослужив на цiй посадi 20 рокiв (Полтава — центр генерал-губернаторства). Сучасники вважали, що Репнiн любив iсторiю та культуру України, допомагав дiячам української культури. Вороги пiдозрювали його в «українофiльствi» та сепаратизмi, нашiптуючи про нього як про «революцiонера» i «другого Мазепу».

I. Котляревський користувався опiкуванням Репнiна. Саме завдяки йому п'єса «Наталка Полтавка» з'явилася на сценi. Пiсля своєї вiдставки Репнiн жив у Дрезденi, Римi, Флоренцiї, а у похилому вiцi оселився в своєму маєтку у Полтавськiй губернiї.

Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський (1788–1850 рр.) був близькою до Репнiна людиною. Саме Репнiн сприяв збору матерiалiв для його знаменитої «Iсторiї Малоросiї«. Бантиш-Каменський належав до аристократичного роду молдавських князiв, був онуком поета князя Антиоха Кантемiра. В юнацтвi Д. Бантиш-Каменський служив ад'ютантом при масонi Ю. Долгорукому, дружив з князем О. Голiциним, був «активiстом» Бiблiйського товариства. У 1814–1815 рр. Бантиш-Каменський, як чиновник Колегiї iноземних справ, жив у Парижi, пiсля чого тривалий час був правителем канцелярiї губернатора Малоросiї. Кар'єра Бантиш-Каменського згодом привела його громадянським губернатором у Тобольськ (1825–1828 рр.), губернатором Вiленської губернiї (1836–1838 рр.).

У березнi 1818 р. в Києвi заснована (скорiше легалiзована як союзна в «Астреї«) масонська ложа «Об'єднаних слов'ян» № 17 у керованому з Петербурга Союзi «Астрея». Незважаючи на те, що ложа перебувала в Союзi «Астрея», вона працювала за системою Великого Сходу Польщi (виправлена шотландська система) росiйською та французькою мовами. Емблемою ложi був трикутник, увiнчаний короною. У трикутник вписанi двi руки, поєднанi в особливому масонському рукостисканнi, що означало братерський союз — ланцюг масонiв, що охоплює весь свiт. Руки зображенi в лицарських латах i стискали спис. На емблемi був напис «AUX SLAVES REUNIS / DEO CAESARI ET FRATRIBUS». Ще однiєю емблемою ложi був хрест, на якому польською мовою написано: «jеdnоsc slowianska».

Збори ложi, як правило, проходили в київському домi Шиллiнга на Хрещатику, у київському домi генерала М. М. Раєвського i в його маєтку на Куренiвцi.

Таємним «куратором» i душею київської ложi (за нею, як i за полтавською, стояв генерал М. Репнiн) була дуже популярна в iмперiї людина — «живий герой» Микола Миколайович Раєвський — 48-рiчний генерал вiд кавалерiї, герой Вiтчизняної вiйни, турецької, польської, кавказької воєн. Перемога над Наполеоном у 1812 р. багато в чому була пов'язана з дiями сьомого корпусу генерал-майора Раєвського. Гренадери Раєвського першими увiрвалися до Парижа, пiсля чого Микола Миколайович став комендантом мiста. Пiсля закiнчення вiйни Раєвський командує в Києвi четвертим корпусом. У 1824 р. вiн виходить у вiдставку i живе в маєтку Болтишка поблизу Єлисаветграду. Декабристи сподiвалися вмовити Раєвського пiсля перемоги повстання ввiйти до складу Тимчасового уряду. Але пiсля 14 грудня 1825 р. заарештували обох синiв Раєвського, а також його зятiв, генералiв М. Орлова та С. Волконського (вiдвiдували київську ложу).

«Заїжджим» лiдером київської ложi був граф Василь Мусiн-Пушкiн-Брюс — столичний масон вищих ступенiв, член десяткiв лож i капiтулiв, лiдер союзу «Астрея», друг iмператора та таємний радник.

Правою рукою у М. Раєвського в ложi був його ад'ютант Олександр Бакунiн (царськосiльський лiцеїст першого випуску, пiдпоручик, член товариства «Семисторонньої зiрки»). У подальшому О. Бакунiн стане чиновником при московському вiйськовому губернаторi масонi Д. Голiцинi, а у 1842–1853 рр. — Тверським губернатором.

Зв'язок з основними масонськими центрами України (Київ — Одеса — Полтава) здiйснював почесний член київської ложi князь, генерал-майор Сергiй Григорович Волконський (брат М. Репнiна, зять М. Раєвського, товариш багатьох одеських масонiв i власник будинку в Одесi та хутора пiд Одесою).

Генерал-майор С. Г. Волконський, командир бригади другої армiї, також був героєм 1812 р., хоча починав у воєнних кампанiях 1806–1807 i 1810–1811 рр., брав участь майже в усiх великих битвах 1812–1815 рр. З юнацтва вiн входив до багатьох лож: «Об'єднаних друзiв», «Сфiнкса», «Трьох чеснот», а також до декабристських змовницьких структур: «Союз благоденства», «Пiвденне товариство»…

Ложа «Об'єднаних слов'ян» мала на метi примирити й об'єднати масонiв, якi належали до росiйського та польського народiв (слiд зазначити, що третину членiв ложi становили нiмцi та французи, якi жили в Києвi та його околицях). Ложа дотримувалася досить «лiвої«iдеологiї, була пов'язана з «Союзом тамплiєрiв Волинi», з грецькою «Фiлiки Етерiєю», з польським «Патрiотичним товариством». З бунтiвливими греками киян пов'язували етеристи — князь Н. Iспалантi, князь Г. Кантакузiн i грецький боярин I. Мано. Деякi члени ложi згодом увiйшли до Київського таємного товариства, в групу «Нiжинських вiльнодумцiв». Разом iз тим члени товариства цiкавились окультизмом i проводили «магнетичнi сеанси».

У ложi «Об'єднаних слов'ян» налiчувалося 80-100 братiв (це свiдчить про те, що створенню її у 1818 р. передував етап формування в 3–5 рокiв). Число осiб, якi вносили пожертви в київську ложу, доходило до тисячi. Князь Сергiй Волконський згадував: «…менi було запропоновано бути почесним членом цiєї ложi, i я на прийомному засiданнi виголошував промову, в якiй зазначав, якi великi наслiдки витiкатимуть з добровiльної угоди мiж поляками та росiянами скласти одне цiле; моя промова була прийнята iз загальним схваленням».

Серед засновникiв ложi були такi вiдомi люди, як лютеранський пастор Карл Беттигер, пiдполковник Бенедикт Девель, поручик Данiїл Девель, командир Бобруйського артилерiйського гарнiзону Олександр Девель i генерал-лейтенант Леонтiй Васильович Дубельт (представник ложi в Союзi «Астрея»). Л. Дубельт брав участь у вiйнах проти Туреччини та Наполеона, командував полком, був вiдомий як республiканець. Пiсля 14 грудня 1825 р. вiн чекав арешту, але арешти його оминули. У 1830 р. Дубельт поступив у корпус жандармiв i через п'ять рокiв був призначений начальником його штабу, а у 1839 р. — начальником III вiддiлення Особистої Його Iмператорської Величностi канцелярiї.

У ложi були широко представленi командири вiйськових частин, розквартированi на Київщинi: генерал-майор П. С. Пущин, генерал-майор київського гарнiзону Д. Бегiчев (Бегiч), генерал-майор, начальник штабу корпусу М. Орлов, генерал-майор Г. Ремi, полковники граф М. Гудович, князь А. Трубецькой, барон Л. Пiнабель, П. Любинський, А. Ренальєр, пiдполковник князь Г. Кантакузiн, ад'ютант генерала Раєвського князь Н. Iспалантi, ад'ютант генерала Волконського князь А. Лобанов-Ростовський…

Нарiвнi з генералами, полковниками в ложi збирались i молодшi офiцери — майори, ротмiстри, штабс-капiтани, поручики, навiть прапорщики.

Ложа «Об'єднаних слов'ян» була привабливою i для чиновникiв — як мiсцевих київських, так i заїжджих. У нiй працювали або «гостювали» сквирський полiцмейстер фон К.-Г. Клостерманн, директор училищ Кивської губернiї Г. Петров… У Києвi, який тодi був далеко не мегаполiсом iмперiї, була на диво велика кiлькiсть адвокатiв серед «Об'єднаних слов'ян» i невелика (вiсiм братiв) присутнiсть купцiв.

Духовну мiсiю несли в ложi «iноземнi богослови»: I.-Ф. фон Фольборт — доктор богослов'я, лютеранський пастор i один iз директорiв комiтету Бiблiйського товариства, пастор Карл Беттигер, богослов I. Розенштраух. Цiлком можливо, що до ложi були посвяченi i православнi iєрархи, але вони себе не афiшували, а пiдтримували «масонський ланцюг» через Бiблiйське товариство або через iсторика, письменника та викладача географiї й iсторiї в Київськiй духовнiй семiнарiї Максима Берлинського, який завiдував першою Київською гiмназiєю.

Представники освiти, науки та мистецтва — «володарi дум», як i в будь-якiй iншiй ложi iмперiї, були представленi i в київськiй ложi: доктор фiлософiї Дерптського унiверситету I. Гацаман (Гаусманн), професор К. Шепелинський (Шапелинський), учитель вищої математики в Київськiй гiмназiї П. Аврамов, А. Бофiс (учитель i власник пансiону в Києвi, де дiти масонiв — «луфтони» — виховувалися за рахунок лож), дев'ять учителiв київської гiмназiї i домашнiх учителiв, три музиканти, два художника… Як i в будь-якiй iншiй ложi, в ложi «Об'єднаних слов'ян» були свої медики: доктор медицини Ф. Гейнч (Гiнч) (засновник житомирської ложi) та ще шiсть докторiв.

Найбiльша кiлькiсть братiв київської ложi представляла мiсцеву польську аристократiю та середнє шляхетство. Оратором, а потiм Майстром Стiльця i, нарештi, почесним членом ложi був польський аристократ, який народився в Київськiй губернiї, граф Густав-Генрiх-Атаназi-Нарцис Олiзар (1798–1868 рр.). Олiзар — вiдомий польський поет, член польського «Патрiотичного товариства» i численних загальноросiйських i польських масонських лож. Як Київський губернський маршалок, Олiзар закликав дворян Київської губернiї звiльнити крiпосних, зарахувати їх до державних селян, але лише двоє помiщикiв пiдтримали цю пропозицiю (польський масон Станiслав Потоцький i помiщик Василькiвського повiту Проскура, який заявив, що робота масонiв повинна починатися iз звiльнення особистих крiпосних). У 1826 р., пiсля повстання декабристiв, слiдчий комiтет занiс iм'я Густава Олiзара до списку осiб, яких необхiдно негайно заарештувати i пiд стражею привезти до Петербурга. Проте пiсля арешту Олiзара новий iмператор Микола Перший пiдписав наказ про його звiльнення. Олiзар був «депортований» у Київську губернiю пiд полiцейський нагляд… У листопадi 1830 р., пiд час польського повстання, Олiзара знову заарештували у зв'язку з тим, що його старший брат взяв участь у повстаннi.

У ложi бував блискучий лiтератор i аристократ граф Адам Ржевуський — колишнiй польський сенатор, кастелян, дипломат, а з 1817 р. — росiйський сенатор 3-го департаменту, таємний радник. Опозицiйнiстю до режиму славилися масони, якi «гостювали» в ложi, — граф Олександр Ходкевич (учасник повстання Костюшка, командир польського полку в Наполеонiвськiй армiї, у 1818 р. — генерал i сенатор Царства Польського) i Францишек Маєвський (капiтан уланського полку Царства Польського, Великий магiстр ордену «Союз тамплiєрiв Волинi»).

Як i в полтавськiй ложi, у київськiй масонське керiвництво намагалося розставити губернськими та повiтовими маршалками (предводителями дворянства) «своїх людей». А оскiльки до 1831 р. дворянами Київщини в основному була ополячена українська шляхта, то i в ложi вони вважалися «братами-поляками». Серед масонiв ложi «Об'єднаних слов'ян» були Київський, Сквирський, Заславський, Звенигородський, Василькiвський, Радомишльський повiтовi маршалки i багато ополячених мiсцевих помiщикiв (серед них видiлялися князь Г. Воронецький, А. Проскура, I. Корван-Крюкович, брати М. i Ц. Раковськi, брати Чарковськi (члени польського Патрiотичного товариства). До нечисленних помiщикiв ложi, якi усвiдомлювали свою українськiсть, можливо, можна вiднести лише Василя Лукашевича й Олексiя Капнiста. Останнiй — потомственний масон, поручик, ад'ютант М. Раєвського, член «Союзу благоденства», у подальшому — Миргородський предводитель дворянства. Цiкаво, що київську ложу iнодi вiдвiдував бургомiстр Ревеля масон К. Салеман, який приїздив з далекої Естляндiї.

На початку 20-х рокiв XIX ст. в Києвi iснувала ще одна ложа пiд невiдомою назвою i з невiдомим складом (можливо ця ложа була для вищих ступенiв масонства).

У 1819–1822 рр. у Катеринославi iснувала таємна масонська ложа невiдомої назви i належностi (очевидно розенкрейцерська). Вiдомi лише кiлька братiв цiєї таємничої ложi: Дмитро Алексеєв (Катеринославський губернський маршалок, статський радник, член полтавської ложi), Iван Iнзов (генерал-лейтенант, головний попечитель i голова комiтету у справах колонiстiв Пiвдня Росiї, член кишинiвської ложi «Овiдiй»), Мизьков (директор гiмназiї).

Вiдродження житомирської ложi «Розсiяного мороку» вiдбулося у 1815 р., а вже у 1817 р. вона приєдналася до iмперського Союзу «Астреї«пiд № 11. Працювала житомирська ложа польською, росiйською, французькою мовами, до 1818 р. за давньоанглiйською, а пiсля — за шотландською системою польського Великого Сходу.

Житомирська ложа була «мiсткою» i нагадувала ложу-матрицю — до 1822 р. в ложi вже працювало понад 100 братiв. Ложа тiсно пов'язана iз «Союзом тамплiєрiв Волинi» (працювала в тому самому примiщеннi) i з польським «Патрiотичним товариством». Членами цього товариства було кiлька десяткiв членiв житомирської ложi.

Очолив ложу лiкар Ф. Гейнч (Гiнч), а в числi братiв були представленi «широкi верстви суспiльства» — вiд дрiбних чиновникiв i купцiв до витончених польських аристократiв i iмперських мiнiстрiв. До польських i ополячених мiсцевих аристократiв ложi можна вiднести князя Ф. Воронецького, князя М. Радзивiлл (полковника частин Царства Польського), графiв К. Карвицького i В. Карвицького-Дунiна (члена «Союзу тамплiєрiв Волинi»), графа Б. Комаровського (президента I Департаменту Волинi, Волинського губернського маршалка), графа П. Мошинського (губернського маршалка, майбутнього лiдера польського повстання в Краковi у 1848 р.), сенатора iмперiї Адама Ржевуського i Генриха Ржевуського (письменника i дiйсного статського радника), масона вищих ступенiв Станiслава-Костку Потоцького (мiнiстра вiросповiдання й освiти Царства Польського, презедента Сенату Царства Польського). В ложi перебували Житомирський, Заславський, Ковельський, Новгород-Волинський, Брацлавський повiтовi маршалки, губернський маршалок.

Найвiдомiший масон ложi — граф Адам Чарторийський заслуговує на особливу увагу. Ще у 1792 р. в рядах польської армiї вiн брав участь у воєнних дiях проти росiйських вiйськ, пiсля чого емiгрував до Англiї, звiдки пiдтримував повстання Костюшка. З 1795 р. Адам Чарторийський був заручником при росiйському дворi, хоч i мав придворний чин камер-юнкера. А. Чарторийський, як близький друг нового iмператора, виступив одним iз натхненникiв «Негласного комiтету» при Олександрi Першому, поборником реформ, що намiчалися. Видавши указ про заснування мiнiстерства iноземних справ, Олександр Перший, призначив канцлером i мiнiстром графа Воронцова, а Чарторийський здобув посаду товариша (заступника) мiнiстра. Наприкiнцi 1803 р. Воронцов тяжко захворiв, i у 1804 р. Олександр пiдписав рескрипт про передачу управлiння мiнiстерством А. Чарторийському. У 1805 р. А. Чарторийський виробив план вiдновлення польсько-литовської держави в полiтичнiй унiї з Росiєю. Але пiд час польського повстання 1830 р. Чарторийський стає головою революцiйного нацiонального уряду Польщi, пiдписує акт про детронiзацiю Романових у Царствi Польському. Пiсля розгрому повстання Чарторийський виїздить до Парижа, органiзує там польський емiграцiйний культурно-полiтичний центр «Отель Ламбер», що пiдтримував польську фронду до 80-х рокiв ХIХ ст. Проте це буде пiзнiше, а на початку ХIХ ст. Чарторийський був повнiстью лояльним до iмператора-»реформатора».

Серед росiйських аристократiв членiв житомирської ложi — можна назвати трьох князiв, якi несли службу на Волинi: ротмiстра А. Я. Лобанова-Ростовського (колишнiй ад'ютант генерала М. Воронцова, ад'ютант князя С. Волконського), поручика Ю. Трубецького (учасника вiйни 1812 р., ад'ютанта командувача 2-ю армiєю) i поручика П. Трубецького.

Духовна елiта в ложi представлена професорами М. Колпачкевичем (ректор школи у Мезиборi) i Г. Гроддеком (декан словесностi Вiленського унiверситету), суддею ложi С. Жуковським (магiстр богослов'я й ад'юнкт Вiленського унiверситету), I. де Шлеммером (доктор медицини), вчителями Житомирського училища… Член ложi князь Михайло Петрович Баратаєв був членом чотирьох академiй, iсториком i нумiзматом (Баратаєв вiдомий як творець ложi «Ключ до доброчесностi» у Симбiрську). Вiйськову елiту представляли полковники П. Гнатовський, I. Вальц, Х. фон Гюнцель, Кюрто (вiйськовий комендант Акерману), В. Силiн (вiйськовий комендант Одеси).

Окремо слiд сказати про брата житомирської ложi Валерiана Лукасинського — колишнього капiтана польських частин в армiї Наполеона, який у 1813 р. перейшов до росiйської армiї i став майором. У 1819 р. майор армiї Царства Польського Валерiан Лукасинський створив таємну структуру польського Нацiонального масонства. Найбiльша кiлькiсть братiв Нацiонального масонства була не в Царствi Польському, а на Правобережжi України — на Волинi та Подiллi. I хоча вже у 1820 р. Лукасинський змушений був заявити про розпуск нацiонального масонства, його кадровий потенцiал зберiгався. У жовтнi 1822 р. Лукасинський заарештований як «змовник» i близько сорока рокiв вiдсидiв у росiйських тюрмах… Основою ложi було мiсцеве чиновництво й адвокати (близько 30 братiв). Як i в кожнiй українськiй масонськiй ложi (окрiм Одеської та Феодосiйської), майже третина братiв ложi були помiщиками «середньої руки».

Заслуговує на увагу те, що в житомирськiй ложi було всього декiлька представникiв купецтва, хоча воно представлене в бiльшостi лож, а в Одеськiй ложi налiчувалося понад 50 купцiв. Можливо масони не бажали брати до ложi купцiв iудейського вiросповiдання, якi в Житомирi, та й взагалi у волинських мiстечках становили ледве не 90 % усього стану. Проте до ложi «Розсiяного мороку» був допущений один єврейський купець — Х. Глюксберг (до кiнця ХIХ ст. євреїв до масонських лож Росiйської iмперiї практично не приймали; вiдомi лише два випадки прийому євреїв у ложi українських губернiй — у Житомирi й Одесi, всього чотири єврея стали масонами за першi 150 рокiв масонства в Українi).

У Кам'янцi-Подiльському у 1818–1822 рр. дiяла велика за кiлькiстю братiв (до 170 осiб) ложа «Осирис до пломенiючої зiрки», яка також входила до складу Союзу «Астрея». Спочатку ложа розмiщалася у будинку лiкаря-масона Димера та Павла Соболевського, потiм — у будинку масона Батасановича, а згодом — у будинку масона Пилстiна (колишнього перекладача Речi Посполитої). На засiданнях ложi роботи велися польською, росiйською та французькою мовами. Ложа «Осирис до пломенiючої зiрки» мала оригiнальну емблему, на якiй зображена шестикiнечна зiрка, в променях якої лiтери «R I S O S I» увiнчанi короною (замiсть корони iнодi зображувалися перехрещенi молоток i лопатка), всерединi шестикiнечної зiрки зображувалася ще одна пломенiюча шестикiнечна зiрка.

Ложа «Осирис до пломенiючої зiрки» була офiцiйно заявлена 18 жовтня 1818 р. i вiдкрита 26 грудня 1818 р. у виправленiй шотландськiй системi. Ложа була пов'язана з польським «Патрiотичним товариством» i демократичним гуртком М. Раєвського.

Венераблем (Майстром Стiльця — керiвником ложi) у 1820–1821 рр. був лiкар-iнспектор, доктор медицини Францишек Димер, помiчником його — лiкар Я. Чайковський, секретарем — I. Садовський (вiце-регентом засiдателiв трибуналу). Серед засновникiв ложi були пiдполковник

К. Клiнгенберг, доктор медицини Х. Симсен, поручик Н. Ушаков, лiкар-аптекар К. Фаренгольц… Але основним центром тяжiння ложi звичайно ж був генерал-лейтенант, Подiльський вiйськовий губернатор з керiвництвом i цивiльною частиною, виконуючий обов'язки намiсника Бесарабської областi Олексiй Миколайович Бахметьєв (учасник турецької та наполеонiвської кампанiй у 1807–1815 рр.). Генерала вважали героєм i набожною людиною. Йому вiдiрвало ногу ядром у Бородинськiй битвi… Вiн також був вiце-президентом Бiблiйського товариства у Бесарабiї. В числi масонiв були його помiчники: поручик I. Зверєв (ад'ютант генерала А. Бахметьєва), К. Павликовський (радник губернатора, титулярний радник)…

Опорою росiйської присутностi на Подiллi й основою подiльської ложi були чиновники, судейськi та вiйськовi. Чиновниками та судейськими в «мирському життi» були члени ложi: сенатор Царства Польського граф Л. Платер, полiцмейстер Могилiв-Подiльського М. Головiн, титулярний радник Є. Рейнке, мiнiстерський чиновник Гаммерау фон Генрих Дейбель, голова Подiльського губернського суду, повiтовий маршалок граф Г. Комарницький, голова Подiльського межевого суду повiтовий маршалок Ф. Сарнецький…

Серед вiйськових членiв ложi були генерал-майор Креуз фон Гуальб, генерал-майор Ф. Шуберт, полковник почту iмператора Краузе, iнженер-полковник Грамберг фон Вiльгельм i ще чотирнадцять офiцерiв.

Близько третини членiв ложi — польськi помiщики, «неблагонадiйнi» щодо iмперського патрiотизму: князь С. Абамелiк, граф Ржевуський, граф Розвадовський, граф Стадницький, Ф. Воронецький, брати Сабинськi… Очевидно ложа повинна була перевиховувати польських патрiотiв на «патрiотiв свiту», спрямовуючи їх на вирiшення мiжконфесiйних завдань.

У ложi працювало близько дюжини мiсцевих «рiзноплемiнних» (переважно нiмецько-французьких) купцiв i фабрикантiв. Рiзночинську iнтелiгенцiю подiльської ложi представляли сiм докторiв медицини, доктор фiлософiї та кандидат теологiї, губернський архiтектор, художник i вчитель малювання…

Роботи ложi «Осирис до пломенiючої зiрки» забороненi у серпнi 1822 р. пiсля загальноросiйського указу мiнiстра внутрiшнiх справ.

У 1816–1821 рр. у мiстечку Буцькiвцi Летичiвського повiту Кам'янець-Подiльської губернiї, що належало помiщику Островському, iснувала масонська ложа «Мiнерва», яка, можливо, мала вiдношення (була дочiрньою ложею) до ложi «Осирис до пломенiючої зiрки», хоча iснують деякi свiдчення про те, що ця ложа не пiдпорядковувалася жодному з масонських союзiв. Ложа засiдала у будинку Християна Дордета, Майстра

Стiльця, полковника, колезького радника та великого помiщика. Х. Дордет у 1820 р. був ще й членом петербурзької Великої провiнцiйної ложi «Володимира до порядку» шведської системи i членом кам'янець-подiльської ложi «Осирис до пломенiючої зiрки». В ложi Х. Дордета налiчувалося близько 20 осiб, у тому числi його брат А. Дордет.

У Феодосiї з травня 1812 р. французькою та росiйською мовами працювала ложа «Йордан» (можливо з 1811 р.), заснована членами петербурзької ложi «Палестина», яка спочатку входила до Союзу Провiнцiйної ложi «Володимира до порядку», а потiм до Союзу «Астрея» пiд № 7. З 1812 р. ложа «Йордан» працювала за французькою системою, у 1817–1818 рр. — за системою Великого Сходу Францiї, у 1818–1819 рр. — за шведською системою. Ложа «Йордан» мала емблему у виглядi трикутника-дельти, в якому зображено «рiку Йордан», а над нею височiв хрест.

Ложа «Йордан» пiдтримувала контакти з подiбними ложами Москви, Петербурга, Одеси, Полтави, а також Францiї, Швецiї й Англiї, здiйснювала обмiн iнформацiєю мiж ними, створювала сприятливий режим для iноземних купцiв-масонiв у чорноморських портах Росiйської iмперiї.

Феодосiя на той час була невеликим мiстом з населенням усього 5 тис. осiб, проте воно вважалося значним торговим (статус порто-франко у 1798–1799 рр.), адмiнiстративним (з 1804 р. — особливе градоначальництво), культурно-духовним центром (у 1787–1800 рр. — центр єпископства Феодосiйського та Марiупольського). Новоросiйський генерал-губернатор i масон граф Ланжерон домагався для Феодосiї поновлення статусу порто-франко. Про перший перiод iснування ложi «Йордан» практично нiчого не вiдомо. Є данi, що у 1817–1821 рр. ложею керував французький дворянин, масонський Майстер Iван Iванович Грапперон — медик i любитель старовини. Грапперона запросив до Росiї масон А. Б. Куракiн, колишнiй росiйський посол у Парижi. У 1812 р. за власним бажанням Грапперон поїхав до Криму для боротьби з епiдемiєю чуми у Феодосiї.

У числi братiв ложi, яких налiчувалося близько 80 осiб (чверть з них не жила у Феодосiї й участь їх у ложi була формальною), у тому числi граф А. Ланжерон (Новоросiйський генерал-губернатор, який не часто бував у Феодосiї), граф С. Браневський (засновник ложi, градоначальник Феодосiї, дослiдник Криму), князь С. Волконський, Ф. Лагорiо (вiце-консул обох Сицилiй), I. Хотяiнцев (генерал-лейтенант, сенатор)…

Серед членiв ложi одну чверть становили чиновники (судовi, мiськi, карантину та митницi) переважно французького, iталiйського, нiмецького походження… Як i в будь-якiй iншiй ложi, у феодосiйськiй вiйськовi були значною складовою: генерал А. Жеребцов, полковник Є. Шульц, пiдполковник М. Гоберт, морськi офiцери барон Бутмi де Казман, А. Милорадович, М. Калиневський, I. Чернишов.

У ложi працювали три доктори медицини: колишнiй проректор унiверситету в Iєнi, приятель Шиллiнга та Гете, а у Росiї — лейб-медик i упорядник госпiталiв Христиан фон Лодер, К. Паннiсет (член капiтулу «Гора Табор»)… Були в ложi два художники i євангелiстський проповiдник.

Помiщики становили невелику частину братiв, очевидно помiщицьке землеволодiння у Криму ще не сформувалося. Викликає подив порiвняно невелика (якщо брати Одесу) кiлькiсть купцiв i капiтанiв торгових суден. Це свiдчить про те, що Феодосiя до 1817 р. вже втратила свої торговi перспективи.

На початку столiття група французьких пiдданних (очевидно, на чолi з графом де Рiшельє) огранiзувала в Одесi ложу «Понт Евксинський», офiцiйно зареєстровану у 1817 р. (про неї докладно в наступному роздiлi). Можна зробити висновок, що тактикою масонерiї на Пiвденному Заходi Росiйської iмперiї було створення масонських центрiв, якi б концентрували мiсцеву елiту (адмiнiстративну, вiйськову, наукову, громадську). Такими шiстьма центрами в Українi були (у порядку зменшення чисельностi братiв i впливу): Київ (Київська губ.), Одеса (Херсонська губ.), Харкiв (Харкiвська губ.), Житомир (Волинська губ.), Кам'янець-Подiльський (Подiльська губ.), Полтава (Малоросiйська губ. — Полтавщина та Чернiгiвщина). Феодосiйська (Таврiйська губ.) ложа «Йордан» залежала вiд одеської ложi «Понт Евксинський», ложа з невiдомою назвою в Катеринославi (Катеринославська губ.) — вiд полтавської ложi «Любов до iстини». Центральнi ложi-матрицi передбачали «заштатнi» ложi та масонськi колективи; такими були ложi в Буцькiвцях, Нiжинi (можливо iснування ложi, пов'язаної з Нiжинським лiцеєм), можливо групи масонiв були у Кременчуку, Миколаєвi та Севастополi (офiцери Чорноморського флоту)…

Польське масонство важко долало кризу 1794–1799 рр. У Росiйськiй iмперiї польськi ложi не поновлювали свою роботу аж до 1812 р., хоча окремi масони та масонськi групи вищих ступенiв продовжували таємну орденську дiяльнiсть. У 1803 р. у Росiйськiй iмперiї створений Вiленський навчальний округ, до якого входило вiсiм губернiй (Вiленська, Вiтебська, Гродненська, Мiнська, Могилiвська, Київська, Подiльська та Волинська). Попечителем округу у 1803–1823 рр. був князь i масон вищих ступенiв Адам Єжи Чарторийський. Спочатку вiн сумiщав цю посаду iз посадою помiчника Державного канцлера Росiйської iмперiї, а потiм — з посадою мiнiстра iноземних справ iмперiї. У 1805 р. вiн добився вiдкриття класичної гiмназiї у мiстi Кременцi, перейменованої у 1819 р. в лiцей. Ця гiмназiя-лiцей патронувалася польськими масонами i «сiяла Свiтло» на землях Правобережної України. Серед його випускникiв були Г. Олiзар, Т. Падура й iншi масонськi лiдери.

На завойованих у Прусiї польських територiях у 1807 р. Наполеон створив Велике Герцогство Варшавське. В герцогствi, як гриби пiсля дощу, стали з'являтися польськi масонськi ложi (такi, як ложа «Об'єднаних братiв полякiв i французiв»), що були поставленi у залежнiсть вiд французької масонської системи Великого Сходу. Бiльшiсть польських масонських лож у 1807–1811 рр. повторно вiдкрилися пiд своїми старими назвами. У 1810 р. польськi масони вiдродили Великий Схiд Польщi на чолi з Великим Майстром Людовиком Гутаковським.

Великий Схiд Францiї на той час вже протиставляв себе всiм iншим масонським системам i практично не визнавався нi англiйськими, нi росiйськими, нi шведськими, нi австрiйськими, нi пруськими масонами. Великий Схiд Францiї та залежнi вiд нього польськi ложi оточили особу Наполеона майже релiгiйним культом, та й самi ложi Великого Сходу перетворилися на напiвофiцiйну органiзацiйно-iдеологiчну структуру Французької iмперiї.

Подiї другої половини 1812 — початку 1813 рр., пов'язанi з розгромом армiї Наполеона, зумовили коротку перерву в дiяльностi польських масонiв. 30 сiчня 1813 р. польський Великий Схiд офiцiйно постановив закрити свої «рядовi» масонськi ложi, проте Великий капiтул вищих градусiв польського масонства продовжував таємно працювати у 1813–1814 рр.

У 1815 р. пiсля приєднання (вiдповiдно до постанов Вiденського конгресу) значної частини герцогства Варшавського до Росiйської iмперiї на правах автономного Царства Польського, польськi масони стали орiєнтуватися на росiйськi iмперськi ордена та ложi i персонально на особу Олександра Першого, якого тодi називали «воскресителем» Польщi.

У 1815 р. Олександр Перший приїхав до Варшави, де вiдвiдав влаштовану на його честь урочисту масонську роботу вiдродженого у 1815 р. вже на нових iдеологiчних засадах польського Великого Сходу (на той момент — тринадцять масонських лож). Польським провiнцiям Царства Польського iмператор пообiцяв представницький спосiб правлiння i «заклади, що вiдповiдають способу полiтичного iснування, який визнають найзручнiшим i найкориснiшим держави, що ним володiють». Олександр навiть видав манiфест про майбутнє дарування конституцiї жителям Царства Польського та пiдписав конституцiйну хартiю Царства Польського. А. Чарторийському доручено було скласти проект польської конституцiї. За часiв суспiльного очiкування нових реформ Олександр намагався догодити польським масонам — демонстрував дружбу з князем А. Чарторийським, просував по службi графiв-масонiв Северина Потоцького та Михайла Огiнського. У 1810 р. Михайло Клеофас Огiнський (колишнiй королевський посол Речi Посполитої в Голландiї i Англiї, казначей Литви) переїздить iз свого бiлоруського маєтку до Петербурга, де стає сенатором Росiйської iмперiї, довiреною особою iмператора Олександра Першого. Огiнський створює проект вiдродження Великого князiвства Литовського у складi Росiйської iмперiї, але на початку 20-х рокiв ХIХ ст., розчарувавшись у «реформах», Огiнський виїздить до Iталiї. Найбiльшу вiдомiсть Огiнському принiс написаний ним полонез «Прощання з Батькiвщиною» (полонез Огiнського), йому ж приписується музика польського гiмну.

Є версiя, що iмператор Олександр (як i його рiдний брат, великий князь Костянтин Павлович — «цар Польський») таємно належав до вiдродженого у 1815 р. польського Великого Сходу i вносив до його скарбницi великi пожертви. Великий князь Костянтин Павлович Романов був обраний одним iз семи «верховних» масонiв у Варшавi.

Великим Майстром польського Великого Сходу, мiнiстром сповiдань i народної освiти Царства Польського була одна й та сама людина — граф Станiслав-Костка Потоцький; генерал А. Рожнецький став заступником Великого Майстра, а почесним членом Великого Сходу — все той же загадковий i авторитетний Фесслер. Олександр Перший хотiв використати польське масонство для того, щоб впливати на громадську думку польських провiнций i формувати лояльний до iмперiї мiсцевий кадровий корпус.

На українських землях у 1815–1821 рр. польськi ложi дiяли в Київськiй, Подiльськiй i Волинськiй губернiях.

Серед польських масонiв в Українi видiлявся польський патрiот, українофiл i український поет Тимко Падура, який намагався налагодити контакти польських масонiв з масонами Києва та Полтави. Падура перший iз полякiв (на «слов'янському з'їздi» декабристiв у Васильковi) заявив про права українського народу на автономiю, проголосив себе представником українського народу.

Серед польських лож на Правобережнiй Українi найвiдомiшою є вiдроджена Велика провiнцiйна ложа «Цiлковитої таємницi» в Дубно. В лiтературi її ще називали «Волинською ложею», хоча це був територiальний масонський союз польських лож Правобережжя України в системi Великого Сходу Польщi. Вiдкриття ложi приписується 1817 р., хоча таємно вона працювала з 1815 р. До цiєї ложi входили брати М. i Г. Олiзари, губернський маршалок В. Ганський, граф К. Карвицький, професор повiтового училища М. Колпачкевич…

У Рафаїлiвцi у 1818–1821 рр. дiяла польська ложа «Увiнчаної доброчесностi пiд трьома зiрками», заснована Великою Провiнцiйною ложею «Цiлковитої таємницi». В цiй ложi працювало близько 100 масонiв вiд першого до восьмго ступеня.

У Дубно — Луцьку у 1818–1821 рр. працювала ложа «Ранкової зiрки, що сходить» (Зiрки Сходу), яка пiдпорядковувалася Великiй Провiнцiйнiй Волинськiй ложi «Цiлковитої таємницi» в Союзi Великого Сходу Польщi. Її очолили Густав Олiзар (Майстер Стiльця у 1818 р.), помiщик i суддя повiтового суду Станiслав Липкий (Майстер Стiльця у 1819 р.), генерал, князь Михайло Любомирський (Майстер Стiльця у 1820 р.), луцький повiтовий маршалок i статський радник Владислав Подгороденський (Намiсний Майстер у 1819 р.), волинський вiце-губернатор Фiлiп Платер (Намiсний Майстер у 1821 р.), член головного правлiння училищ, сенатор, граф Людвиг Платер де Браль — вiдомий польський публiцист i вчений, активний учасник польського повстання 1830 р. Серед братiв ложi були А. Конопацький (оратор), Я. Соколовський (1-й наглядач), Г. Яховський (2-й наглядач), I. Перетяткевич (секретар), генерал, командир бригади Б. фон Бартоломей, професор живопису Вiленського унiверситету Йоганн Рустемас…

В Острозi, в союзi лож «Цiлковитої таємницi» працювала польська символiчна ложа «Добродiйного поляка» (Майстер Стiльця Калiкст Перетяткевич). Вiдома також польська ложа «Iстинного Патрiотизму» в Тульчинi. У 1815–1821 рр. iснували двi польськi ложi в Чудновi на Житомирщинi, ложа у Вiнницi та ложа в Рiвному.

Iмперська влада, заграючи з польським масонством, намагалася не лише повнiстю контролювати, а й послабити стан польських масонських лож. Проектом 1816 р. передбачалося обмеження прав автономних i символiчних польських лож, повне пiдпорядкування їх владi Великого Майстра польського Великого Сходу i масонської «Верховної Ради» з семи майстрiв, лояльних росiйськiй владi. Цей проект, хоч i не заперечувався Великим Майстром польського Великого Сходу С. Потоцьким, але викликав серйознi розбрати та зiткнення в середовищi польських масонiв.

У 1818–1819 рр. загострився конфлiкт мiж польськими та росiйськими масонами через вплив на литовських масонiв. Союз лож «Астрея» запропонував литовським масонам пiдкоритися Союзу на вигiдних умовах iз збереженням автономiї. Проте Вiленська (Литовська) Провiнцiйна масонська ложа, що i у XVIII ст., i у 1807–1813 рр. була пiдпорядкована польському Великому Сходу, не хотiла визнавати «росiйського пiдпорядкування». У березнi 1819 р. Вiленська Провiнцiйна ложа урочисто об'єдналася з польським Великим Сходом. Це вже був вiдкритий виклик iмперськiй централiзацiї, i у Петербурзi зрозумiли, що польськi масони нiколи не стануть опорою Росiйської iмперiї. Таку думку пiдтвердили i вiдомостi про формування поляками особливого таємного Нацiонального масонства — «Wolnomularstwo Narodowe» i парамасонського польського «Патрiотичного товариства.

Масонська легенда про вбивство головного архiтектора Хiрама — будiвника Єрусалимського Соломонова Храму трьома заздрiсними пiдмайстрами-зрадниками iнтерпретувалася польськими масонами як «убивство» Батькiвщини-Польщi. Троє вбивць Хiрама алегорично символiзували три держави, що роздiлили Рiч Посполиту: Прусiю, Австрiйську та Росiйську iмперiї. А дивовижне воскресiння Хiрама було символом майбутнього воскресiння Польщi. Бiльшiсть польських масонiв i членiв таємних органiзацiй сповiдувала конституцiйнi та визвольнi iдеї, мала на метi вiдродження Речi Посполитої у межах до 1772 р. Активiзацiя змовникiв i таємних товариств серед польської громадськостi призвела до появи указу вiд 25 вересня 1821 р., який заборонив дiяльнiсть польських масонських лож i лiквiдував структуру польського Великого Сходу.

Дуже складно iдентифiкувати дiяльнiсть парамасонських таємних органiзацiй, якi почали виникати у Росiйськiй iмперiї пiсля перемоги росiйської армiї над Наполеоном. В Українi таких товариств було бiльше десяти, але слiд звернути увагу на товариства, якi за своєю структурою й iдеологiєю найближче стояли до масонського ордена. У 1818 р. дрiбнопомiснi дворяни з села Решетилiвка — масони брати Борисови- створили парамасонську ложу «Товариство першої згоди», яку потiм перейменували на «Товариство друзiв природи» (типова масонська назва). Незабаром, у 1823 р., брати Борисови (з офiцерiв росiйськiй армiї) створили таємне «Товариство об'єднаних слов'ян», яке дiяло на Волинi. Генерали М. Орлов i М. Дмитрiєв-Мамонов створюють «Союз росiйських лицарiв», сподiваючись воскресити орден тамплiєрiв. Вони стверджували, що секрети були принесенi на Русь трьома тамплiєрами (один грек i два росiяни), яких Жак Моле примусив поклястися перенести їх в землi, вiльнi вiд iга папства». Членом «Союзу» був i керiвник масонської ложi у Полтавi М. Новиков.

Таємне парамасонське польське «Патрiотичне товариство створили масони — польськi помiщики з Волинi та Київщини: Л. Сапега, Я. Четвертинський, Г. Олiзар, П. Мошинський, Т. Падура, Л. Собанський, М. Чайковський… На чолi товариства був Центральний комiтет, очолюваний пiдполковником росiйської армiї С. Крижановським. Тодi ж сформувалися й iншi парамасонськi структури — «Товариство тамплiєрiв Волинi» та «Товариство справжнiх Полякiв».

Масонськi ложi початку ХIХ ст. були дивною громадською структурою, в якiй взаємодiяли люди рiзних полiтичних переконань, рiзного життєвого досвiду, рiзних нацiональностей i вiросповiдань (православнi ортодокси — православнi «реформатори» — католики — протестанти — позацерковнi християни-сектанти), рiзного вiку та соцiального стану, рiзних професiй, рангiв, титулiв… Така «громадська органiзацiя» мала сформувати духовнi прагнення народу й емансипувати Росiйську iмперiю.

Протоiєрей В. Зеньковський стверджував, що росiйське масонство було тiєю духовною силою, яка сформувала «росiйську культурну душу», а фiлософ М. Бердяєв вважав, що росiйську душу в пiсляпетрiвськiй Росiї могло сформувати лише масонство, яке було «єдиним духовним громадським рухом». Масонство виробило моральний iдеал особистостi, першу «дiючу» структуру вiльної самоорганiзацiї суспiльства у Росiйськiй iмперiї.