РОЗДIЛ III
Незважаючи на те, що поляки та литовцi пiд час царювання польського короля Августа III (1736–1763 рр.) в основному були ревними католиками, першi масонськi ложi на землях Речi Посполитої виникли вже наприкiнцi 30-х рокiв XVIII ст. Масонство проникло до Речi Посполитої iз Саксонiї та Чехiї. У 1738 р. зведений брат короля Речi Посполитої граф Рутовський (член ложi «Трьох бiлих орлiв» у Дрезденi) створює першу ложу Речi Посполитої «Трьох бiлих орлiв». Але в тому самому роцi єзуїти домоглися закриття масонських лож у Речi Посполитiй, використовуючи буллу папи Климента ХII. Проте деякi представники католицького духовенства (такi, як єпископ варминський, архiєпископ гнезненський) знехтували навiть вiдлученням вiд католицької церкви i таємно стали масонами.
У 1744 р. Анджей Мокроновський, який приїхав iз Францiї, заснував у Варшавi розенкрейцерiвську ложу «Трьох братiв» (К. Розумовський у 1745 р. вiдвiдував цю варшавську ложу), пов'язану з пруською ложею «Трьох глобусiв». Пiсля короткої перерви граф Август Мошинський (посвячений у масонство у 1746 р.) вiдродив у 1758 р. дiяльнiсть ложi «Трьох братiв» у Варшавi.
У 1667 р. у Варшавi затверджується Велика Суверенна Ложа «Доброго пастиря», яка отримала патент вiд шотландської ложi в Парижi. У створеннi цiєї ложi особливу роль вiдiграв вiйськовий iнженер, швейцарець Жан-Лука де Ту де Сальверт, який у Варшавi називав себе Великим Майстром. Сальверт переконав стольника Польщi графа Августа Мошинського створити ложу шотландського обряду «Добродiйний сармат» як польську Велику Ложу. Граф Мошинський став керувати ложею «Добродiйного сармата» i заснував шотландський капiтул розенкрейцерiв Польщi та став у 1772 р. президентом капiтулу, Великим Майстром «Великого Сходу» Польщi, одержавши вiд Великого Майстра «Великого Сходу» князя де Бофора диплом «Великого Майстра провiнцiйного масонства Королiвства Польського та Великого Князiвства Литовського» пiд покривом «Великого Англiйського Сходу». Великiй Польськiй Ложi у 1770 р. пiдпорядковувалося сiм iнших лож. Папський нунцiй у Варшавi доповiдав тодi у Ватiкан, що у святi заснування «Великої Ложi» Польщi брав участь король Речi Посполитої Станiслав-Август Понятовський (правив у 1764–1795 рр.).
Iдеї масонства спочатку були популярнi лише в аристократичному середовищi Речi Посполитої. Польське масонство складалося з семи ступенiв. Брати трьох перших ступенiв (учнi, пiдмайстри та майстри) утворювали символiчнi ложi «Святого Iоанна». Брати четвертого ступеня називались «обраними лицарями», а п'ятого — «шотландськими кавалерами». Їх ложi називалися «капiтулом шотландським». Брати 6-го ступеня називалися «Лицарями Сходу», а 7-го — «Лицарями злато-рожевого хреста». Вони об'єднувалися в «капiтулярну Вищу Шотландську Ложу».
Перша документально зафiксована ложа в Українi згадується у 1742 р. («заснула» у 1744 р.) — ложа «Трьох братiв» шотландського обряду (можливо дочiрня ложа берлiнської масонської ложi «Трьох братiв»), що була заснована в селi Вишнiвцi на Волинi (зараз село Любомльського району). Зрозумiло, що формування ложi (iнiцiацiя масонських учнiв, пiдмайстрiв, майстрiв) почалося на декiлька рокiв ранiше її офiцiйного вiдкриття. Засновником ложi «Трьох братiв» став барон Петро де Лефорт (генерал французької та польської служби, який тривалий час перебував у Росiї). Ложа почала роботу «пiд молотком» Яна Мнiшека (4-й ступiнь шотландського масонства) i працювала в перших 4-х масонських ступенях. Про масонство на Правобережнiй Українi XVIII ст. тривалий час було мало вiдомо українському читачу, поки не вийшла книга М. Ходорiвського «Масонство i Україна», в якiй докладно аналiзується певний етап формування масонства.
До ложi приймалися лише впливовi дiячi Речi Посполитої. Серед батькiв-засновникiв ложi були представники польської аристократiї — регiональна волинська елiта того часу: Ян Кароль Мнiшек — великий коронний ловчий i великий пiдкоморний Литовський, якiй мав велике володiння на Волинi; граф Август Мошинський — великий коронний стольник; пiдполковник коронних вiйськ Констанцiй Яблоновський (кровник Станiслава Лещинського); князi Огiнськi — Iгнатiй (надвiрний маршал Литовський) i Михайло-Казимир (великий чашник литовський).
Михайло-Казимир Огiнський (за материнською лiнiєю походив вiд князiв Вишневецьких) був найосвiченiшою людиною свого часу — композитор, вiртуозний скрипаль, художник i поет. У 1748 р. Огiнський здобув звання генерал-майора литовських вiйськ, став депутатом сейму Речi Посполитої. У 1753–1761 рр. Огiнський подорожував Європою — був у Берлiнi, Дрезденi, Вiднi, Парижi. Саме тодi Огiнський став членом масонської ложi в Луклi. Його контакти з масонерiєю продовжувалися протягом усього життя. У 1762 р. Огiнський перебував у Петербурзi i був одним iз кандидатiв на польський трон. У 1768 р. вiн отримав булаву Великого гетьмана Великого князiвства Литовського, але у 1771 р. перейшов на бiк Барської конфедерацiї. Пiсля поразки конфедератiв вiн емiгрував, а його маєтки були конфiскованi. У 1775 р. Огiнський повернувся до Речi Посполитої. Вiн був амнiстований i йому повернули секвестрованi маєтки. Вiн оселився в бiлоруському Слонимi, де створив капелу та приватний оперний театр. У 1781 р. Михайло-Казимир Огiнський обраний Уповноваженим Великим Майстром Провiнцiї Литва, а з 1788 р. став намiсником Литви, командував вiйськами Великого князiвства Литовського в маневрах в Українi. У 80-тi роки XVIII ст. Огiнський живе у Нiмеччинi, Бельгiї, Голландiї, Англiї.
У 1747 р. у Львовi була заснована перша масонська ложа — ложа «Трьох Богинь» (працювала в перших чотирьох ступенях посвяти). Створив її француз-масон — «лицар Сходу» Франц Лонггампс iз сiм'ї французьких гугенотiв, банкiр i пiдприємець. Проiснувала ложа лише кiлька мiсяцiв i закрилася на вимогу мiсцевої католицької iєрархiї. Справа в тому, що раптова смерть зберiгача печатки ложi Лероя призвела до того, що протоколи робiт ложi «Трьох Богинь» потрапили до рук католицьких священикiв, якi ненавидiли «масонську єресь».
У 1767 р. Ф. Лонггампс (член мiського самоуправлiння Львова) створює у Львовi нову ложу «Трьох бiлих орлiв», що проiснувала п'ятнадцять рокiв (1767–1782 рр.). Ложа залежала вiд графа Августа Мошинського, який створив у Варшавi систему шотландських масонських лож i шотландського масонського капiтулу. На першому етапi iснування ложi «братами» ложi були приблизно 12 банкiрiв, купцiв i промисловцiв з нiмецьких земель, Францiї, Iталiї, Швейцарiї…
Гайдамацьке повстання 1668 р. на Правобережнiй Українi породило багато iсторичних легенд, за однiєю з яких лiдер повстання — сотник Iван Гонта (начальник особистої гвардiї графа Потоцького) був членом масонської ложi. Однак пiсля захоплення Уманi саме Гонта очолив страшну рiзню єзуїтiв, католикiв, унiатiв, iудеїв, в якiй загинув бургомiстр Уманi масон Рафал-Деспот Младанович. Коронний гетьман Браницький нiбито домiгся вiд суду за порушення всiх клятв ордену страти Гонти за масонським ритуалом: спочатку порушнику клятви вiдрубували правицю (поклавши праву руку на Бiблiю, масони складають присягу), потiм виривали язик, перерiзували горло, розпорювали живiт i грудну клiтину, пiсля чого виривали серце.
Розквiт масонства в Речi Посполитiй припадає на царювання Станiслава-Августа Понятовського — масона 7-го ступеня лицаря-розенкрейцера варшавської та нiмецької лож «Пiд трьома шлемами» — фiлiї Великої Ложi Прусiї. У цiй ложi перебував не лише коронний гетьман Речi Посполитої Казимир Браницький, а й багато придворних сановникiв, найвидатнiшi державнi дiячi. Серед масонiв Речi Посполитої були сеймовi посли (Матушевич, Немцевич, Солтик, Линовський, князь Казимир Сапега, князь Адам Чарторийський), видатнi полiтичнi дiячi… Секретар сейму Ян Лущевський виконував одночасно обов'язки секретаря Великого Сходу Польщi.
У 1781 р. першим Великим Майстром Об'єднаних лож польської Корони та Литви (Голова масонської директорiї) став Iгнацiй Потоцький — Великий маршал князiвства Литовського. Вiн реорганiзував польське масонство, в результатi чого було вiдкрито польський «Великий Схiд» (1784 р.), коли ложi затвердили конвенцiю, домоглися визнання вiд зарубiжних масонських орденiв їх незалежностi. До складу оновленого польського «Великого Сходу» входило 13 об'єднаних (провiнцiйних) лож, у тому числi дубненська ложа «Цiлковитої таємницi», вiдкрита в невеликому волинському мiстечку Дубно. З 1784 р. ложа «Цiлковитої таємницi» стає Провiнцiйною святоiванiвською Волинською Ложею. Пiд її керiвництвом працювало 5–7 лож масонської провiнцiї, куди входили воєводства Київське, Волинське, Брацлавське, Подiльське.
Кiлькiсть братiв ложi «Цiлковитої таємницi» доходила до пiвсотнi, при цьому брати ложi були в основному масонськими майстрами.
Засновником ложi та Майстром Стiльця у 1786 р. став князь Михайло Любомирський. Йому допомагали генерал-лейтенант Ю. Любомирський (2-й наглядач), А. Пржичиховський (оратор), Б. Ерверхард (представник ложi у Великому Сходi Польщi). Лише у провiнцiйному Дубно iснувало 4 ложi: символiчна ложа перших ступенiв масонства «Цiлковитої таємницi», капiтулярна ложа вищих ступенiв «Цiлковитої таємницi», жiноча ложа, ложа «Добропорядного поляка».
Багато майстрiв iз провiнцiйної ложi стали майстрами ложi «Добродiйний поляк» (С. Грановський — Майстер Стiльця, Ф. Жулковський — 1-й Наглядач). У 1786 р. провiнцiйна ложа «Цiлковитої таємницi» заснувала ложу «Добродiйна та довершена єднiсть».
Незважаючи на те, що таємна й елiтарна масонська ложа ймовiрно iснувала в Центральнiй Українi з 40-х рокiв XVIII ст., першою зафiксованою ложею Центральної України стала «вiйськова» немирiвська та київська ложа «Безсмертя», заснована росiйськими офiцерами пiд егiдою варшавської ложi «Катерини пiд Пiвнiчною Зiркою». Ложа iснувала до 1789 р. Вона була заснована в пiдпорядкуваннi «Великого Сходу Польщi», але потiм працювала в п'яти перших ступенях у Союзi єлагiнських лож «Мовчазностi» (що вiдродився у 1786 р.). Ця ложа сформувалася ще в Немировi у 1784 р. i продовжила свої роботи в Києвi у 1785–1787 рр. У серединi 1787 р., пiсля того, як Християн Мiллер звернувся до I. Єлагiна з пропозицiєю про вiдкриття ложi «Безсмертя» у Петербурзi, цю ложу було перенесено з Києва до Петербурга.
У 1784–1787 рр. в ложi «Безсмертя» майстрами стiльця були Християн Мiллер i Фрiдрих Прен. Членами-засновниками ложi «Безсмертя» були: Г. Грейг, Г. Грап, I. Гресер, Ж. Готфрiд, I. фон Куровський, О. Батенков… i, можливо, Григорiй Савович Сковорода.
У 1788 р. в Києвi виникла ще одна масонська ложа «Три колони», що можливо iснувала не до 1789 р., як зазначається в деяких книгах, а до 1794 р. Ложа належала до реформаторської системи нiмецького еклектичного Союзу масонських лож. Очолив її губернський лiкар Йоганн-Георг-Генрiх (Єгор Єгорович) Еллiзен — доктор медицини, вiдомий у тi часи цiлитель-екстрасенс, який стверджував, що мав «другий зiр». Еллiзен виїхав з Києва до Петербурга у 1789 р., увiйшов до масонської ложi Фесслера i став у столицi одним iз лiдерiв ордену масонiв. У Петербурзi вiн отримав ранг колезького радника, став членом Державної медичної колегiї ради при Олександрi Першому, почесним членом Iмператорського вiльного економiчного товариства. В росiйськiй столицi Еллiзен видавав журнал «Лiкарськi вiстi», а також опублiкував свої книги «Лiкарськi вiстi про передчасне поховання мертвих», «Фармакологiя», «Коротка настанова про падiж худоби», про Андрiапольськi мiнеральнi води.
Ложа «Розсiяного мороку — Схiд Житомирський» iснувала в провiнцiйному Житомирi у 1786–1793 рр. Роботи в ложi вели польською та французькою мовами. Заснував цю ложу доктор фiлософiї, медик-хiрург (карантинний лiкар української провiнцiї), ополячений нiмець Франц (Францишек) — Кароль Гейнч (Гiнч), який володiв селом Гiнчiвка. Франц-Кароль Гейнч був володарем найвищого сьомого ступеня розенкрейцера в польському масонствi. Ця ложа одержала патент вiд Провiнцiйної ложi «Цiлковитої таємницi» в Союзi Великого Сходу Польщi та пiдтримувала зв'язок з єлагiнськими росiйськими ложами. Членом ложi був голова департаменту Волинського трибуналу I. Понiнський. Можливо це був той самий Понiнський, який у 1784 р. заснував ложi «Марса» в Полонному та «Мiнерви» у Зв'ягiлi.
У Житомирi в серединi 80-х рокiв XVIII ст. iснувала жiноча адаптована ложа «Розсiяного мороку». Житомирськi ложi «Розсiяного мороку» припинили свої роботи пiсля приєднання до Росiйської iмперiї земель Правобережної України. Проте через 20 рокiв у Житомирi знову вiдродилася чоловiча ложа «Розсiяного мороку» (1814–1826 рр.).
Пiд керiвництвом львiвських масонських лож працювали ложа «Цiлковитої вiрностi» у Кам'янцi-Подiльському та ложа в мiстечку Панiвцi на Подiллi. Ложа «Цiлковитої вiрностi» вiдкрита у 1784 р. в Кам'янцi-Подiльському Великим Сходом Польщi (працювала приблизно до 1787 р.). Майстром Стiльця ложi «Цiлковитої вiрностi» був Шимон Родер, а засновником — масон Жан-Батист Прево — лiкар-дантист, який пiзнiше став членом ложi «Цiлковитого мовчання» у Варшавi та заснував ложу «Трьох колон» у Львовi, ложу у французькому Монпельє. Жан-Батист Прево також був секретарем у петербурзькiй iоанiвськiй ложi «Союз обранцiв Пiвночi» Великого Сходу Францiї.
Алхiмiчне масонство в серединi XVIII ст. представлене системою лож абата Пирнеттi «Академiї Iстинних масонiв». У 1788 р. росiйський адмiрал С. Плещеєв, перебуваючи у Францiї, був посвячений до ложi «французького типу» «Божих Людей» або «Новий Iзраїль». Орден передбачав «спiлкування з небесами» — мiстичний обмiн iнформацiєю мiж братами та духовними сутностями. Головою ордену «Нового Iзраїля» в Речi Посполитiй, а потiм i Росiйськiй iмперiї, став граф Тадеуш Грабянка. Членами ордену були впливовi князь М. Репнiн, граф Щенсний-Потоцький i адмiрал С. Плещеєв. Грабянка оголосив себе «посланцем неба», який знайшов елiксир життя, i «творцем нової iмперiї iз столицею в Єрусалимi». Вiн претендував на польський престол, зустрiчався з графом Калiостро. Члени ложi займалися практичною лабораторною алхiмiєю та магiєю. В своїх українських маєтках на Подiллi Грабянка створив алхiмiчнi ложi «Народ божий»: у Суткiвцях — у 1775 р. i у Остапкiвцях — у 1788 р. Вiдомий масон i магiстр магiї Джузеппе Калiостро (автор особливого масонського ритуалу) вiдвiдав Львiв i Суткiвцi для того, щоб зустрiтися з Грабянкою. У 1804 р. ложа Грабянки таємно перемiстилася у Львiв (в Австро-Угорщинi тодi було заборонене масонство), а у 1806 р. — у Петербург. В iмперськiй столицi Грабянку заарештували та взяли пiд варту як агента Наполеона.
Пiсля Iгнацiя Потоцького певний час обов'язки Великого Майстра виконував генерал Анджей Мокроновський, а потiм (у 1785–1789 рр.) — Станiслав Щенсний-Потоцький — сенатор, воєвода Росiйський, який тривалий час проживав у Захiднiй Європi i ще в юностi став масоном. З iменем Великого Майстра масонства Станiслава Щенсного-Потоцького пов'язана iсторiя створення унiкального парково-палацового комплексу «Софiївка» на Уманщинi. Лише в Українi С. Потоцькому належало близько 1,5 млн га землi та 130 тис. селян-крiпосних.
Сучасники розповiдали, що С. Потоцький «…був любителем селянства, українського фольклору та вареникiв iз сметаною». С. Потоцький прагнув затвердити у своїх маєтках гуманнi принципи, iдеї релiгiйної та нацiональної толерантностi, лiквiдував панщину, створив оркестр, який складався з українських музик, пiд керiвництвом Ковальчука (Феррарi).
Пiсля своїх виступiв на захист волинського селянства С. Потоцький «втратив популярнiсть» серед польських аристократiв. Великi польськi магнати з України I. Потоцький, С. Щенсний-Потоцький, К. Любомирський та iн. пропагували вiротерпимiсть i спорудили або вiдремонтували близько 300 православних церков в Українi та Бiлорусi. За наказом Потоцького в Тульчинi створено надзвичайний палац Потоцьких i величезний парк. Пiсля цього Потоцький розпочав будiвництво парково-архiтектурного ансамблю «Софiївка». Керiвником i проектувальником робiт був масон, польський артилерiйський капiтан Л. Метцель — позашлюбний син генерала i масона Фредерiка-Алоїза де Брюль. Потоцький цiкавився окультизмом i нумерологiєю, намагався втiлити свiй державний проект створення республiки — «Союз провiнцiй Речi Посполитої«, в якому українським землям надавався би статус автономiї. У 1784–1789 рр. С. Щенсний-Потоцький дотримувався проросiйської лiнiї, а у 1792 р. очолив Торговицьку конфедерацiю, до якої ввiйшли адепти масонського ордену А. Мощенський та I. Попель.
Пiсля Потоцького масонство Речi Посполитої очолив Казимир-Нестор Сапега — польський генерал i сеймовий маршалок. Пiд керiвництвом С. Щенсного-Потоцького i К.-Н. Сапеги масони мали на метi провести в Речi Посполитiй кардинальнi конституцiйнi реформи. Так, творцi Конституцiї Речi Посполитої вiд 3 травня 1791 р. (I. Потоцький, С. Малаховський, ксьондз Пiатолi) втiлили в нiй багато масонських iдей. У нестабiльнiй i роздробленiй Речi Посполитiй вони змогли «перебудувати» систему управлiння. Проте подальшi подiї (окупацiя та Другий подiл Речi Посполитої) призвели до повного розвалу польського масонства. Вже у 1794 р. польський Великий Схiд припинив своє iснування. У вогнi пожеж загинули архiви масонських лож, а значна частина масонiв емiгрувала до Францiї. В польських областях, що перейшли до Австрiйської та Росiйської iмперiй, були забороненi будь-якi масонськi органiзацiї.
Пiсля Першого подiлу Речi Посполитої у 1774 р. (в результатi чого Галичина вiдiйшла до Австрiйської iмперiї) Великим Магiстром львiвської ложi «Трьох бiлих орлiв» став поручик австрiйської армiї львiвського гарнiзону швейцарець Мартин-Йосип фон Клеменс, який витiснив Ф. Лонггампса з керiвної ланки ложi. Ще в молодостi, у 60-х роках XVIII ст., Клеменс посвячений до вищих масонських градусiв празької ложi «До щиростi». Вiн був прихильником Кабали та мiстики. У цей час до ложi активно приймаються вищi австрiйськi адмiнiстратори Львова й австрiйськi вiйськовi львiвського гарнiзону.
У 1776 р. Клеменс домовився з лiдером польського масонства графом де Брюль про пiдпорядкування львiвських лож «Трьох бiлих орлiв» i «Трьох штандартiв» масонськiй префектурi в Празi (до прийняття рiшення нового масонського Конвенту про належнiсть масонських лож у Галичинi). Празька префектура та її Великий Магiстр граф К. Кинiг намагалися унiфiкувати масонськi ложi Галичини, створивши Львiвський масонський дистрикт, але польськi масони з лож Галичини та з варшавської суверенної ложi «Доброчинного сармата» всiляко противилися переходу масонiв Галичини в «австрiйське пiдданство».
До лож «Трьох штандартiв» i «Трьох бiлих орлiв» увiйшли керiвники австрiйської адмiнiстрацiї: губернатор Галичини Г. Ауерсберг, голова губернаторської Ради С. Галенберг, начальник Львiвського дистрикта Ф. Гичардi, радник губернатора I. Бекхен, секретар губернатора К. Шмельц… У ложi «Трьох бiлих орлiв» налiчувалося 115 братiв; при цьому 69 братiв орiєнтувалися на Австрiю, а 40 — на Варшаву. Серед останнiх був С. Щенсний-Потоцький, який мав найбiльше визнання серед масонiв. У тi часи австрiйська влада загравала з польськими аристократами-масонами з тiєї групи, яка була в опозицiї до королiвської влади у Варшавi (С. Щенсний-Потоцький, Н. Потоцький, К. Любомирський та iн.).
У 1776 р. французький абат Баудiн i д'Арно (Бедуччi) заснували у Львовi ложу розенкрейцерiв «Три бiлi Троянди», до якої перейшла частина братiв iз лож «Трьох бiлих орлiв» i «Трьох штандартiв». Але незабаром з'ясувалося, що д'Арно не мав повноважень вiд Товариства розенкрейцерiв i був звичайнiсiньким самозванцем. Тим часом Клеменс продовжував активну австрiйську експансiю, засновуючи новi масонськi ложi: «Йосипа до iмперського Орла» (працювала у Львовi у 1777–1782 рр.), «Золотого мистецтва» в мiстечку Залiщики (працювала у 1777–1778 рр.), «До надiї«в Самборi (працювала у 1777–1779 рр.), «Германа до чорної черепахи» (працювала у 1777 р. в мiстечку Велички неподалiк Кракова). Ложа «Йосипа до iмперського Орла» не мала постiйного складу, до неї ввiйшли одинадцять братiв з iнших лож Галичини.
У 1778 р. масонський Конвент нiчого не вирiшив i остаточно не передав масонiв Галичини пiд повний контроль австрiйських лож. Домовленостi мiж поляками й австрiйцями галицьких масонських лож досягти не вдалося. У 80-тi роки XVIII ст. австрiйський iмператор Йосип II активно пiдтримував реформаторiв масонського ордену, якi перехопили вплив у Великої Провiнцiйної ложi Австрiї, пiдпорядкованої Великiй нацiональнiй ложi в Берлiнi. Вiденська ложа «Iстинної згоди» у 1782 р. проголосила австрiйськi ложi незалежними i у 1784 р. створила Велику нацiональну ложу Австрiї, яку очолив празький масон, учений i лiтератор I. Борн. Йосип II сподiвався на пiдтримку мiсцевих масонiв у процесi секуляризацiї католицької церкви в боротьбi проти конкурентiв Прусiї та Францiї, в обмеженнi польського впливу в Схiднiй Галичинi, у створеннi нацiональної системи освiти.
Ложа «Йосипа до iмперського Орла» формувалась як центральна ложа Галичини. У 1778 р. вона отримала з Вiдня патент ложi-матерi, ложi керiвницi шiстьма ложами дистрикту, до якого входило близько 160 масонiв: «Йосипа до iмперського Орла», «Трьох бiлих Орлiв» «Трьох штандартiв», «Золотого мистецтва», «До надiї«, «Германа до чорної черепахи».
У 1782 р. у Львовi з'являється нова масонська ложа «австрiйського толку» «Фенiкс до круглого Столу» на чолi з Майстром Стiльця губернським радником австрiйцем Л. Цунгером. Вiденськi масонськi Великi офiцери обiцяли цiй ложi статус Провiнцiйної ложi-матерi Галичини, але не змогли виконати свої обiцянки. В Галичинi намiтився розкол масонського руху. Масони польського походження вийшли з об'єднання Клемента, а ложа «Фенiкс до Круглого Столу» намагалася створити свiй центр управлiння. Наприкiнцi 1782 р. об'єднання масонських лож Галичини розпалося.
Польськi масони заснували новi ложi, якi вели роботи польською мовою та пiдпорядковувалися масонському центру у Варшавi: ложа «Щирої приязнi» (працювала у 1782–1785 рр. у Львовi; пiд тiєю самою назвою у Львовi у 1785 р. працювала жiноча ложа), ложа «Досконалої рiвностi» (працювала у 1779–1785 рр. у Львовi). В ложi «Досконалої рiвностi» на перших ролях були польськi аристократи: Н. Потоцький (Майстер Стiльця ложi у 1779–1780 рр.) i М. Остророг, львiвський кафедральний канонiк А. Пiдгаєцький, члени апеляцiйної ради Галичини — В. Потоцький, Н. Потоцький-другий… До складу братiв ложi входив i С. Новакiвський — лiдер польського нацiонально-визвольного руху в Галичинi.
У 1780 р. польськi масони одержали патент вiд Великого Сходу Францiї на створення пiд своїм керiвництвом масонського об'єднання в Галичинi. Через п'ять рокiв ложа «Досконалої рiвностi» створила самостiйну та незалежну вiд австрiйських масонiв масонську структуру Нацiональний Схiд королiвства Галичини та Володимирiї.
Ложа «Щирої приязнi» пiдтримувала контакти лише з ложею «Досконалої рiвностi», а ложа «Трьох Корон Галичини» (працювала у 1780–1785 рр. пiд протекторатом Великого Сходу Францiї) пiдтримувала зв'язок лише з масонами Росiйської iмперiї через французьку ложу «Повного мовчання» у французькому мiстi Монпельє.
На початку 80-х рокiв XVIII ст. в масонських колах Захiдної Європи, перш за все в Австрiї та Нiмеччинi, стало утверджуватися так зване реформаторське масонство, яке пiдтримали фiлософи-iдеологи масонського ордену: Й.-Г. Фiхте, Й.-Г. Гердер, письменники Й.-В. Гете i Й.-Е. Лесинг. Фiхте стверджував, що масонство — не релiгiя, тому необхiдно скоротити кiлькiсть масонських обрядiв i займатися полiпшенням життя людей. Його пiдтримував теолог I.-А. Фесслер, який заявляв, що масони мають бути наполегливими будiвниками досконалого суспiльства. Разом iз тим «реформаторське масонство» вiдмежувалося вiд революцiйних iдей i республiканських симпатiй, стверджуючи, що раби залишаться рабами внаслiдок своїх розумових лiнощiв i неморальностi в республiках i в монархiях, i при деспотичному правлiннi, що цивiльнi закони безсилi, якщо вони не пiдтримуються свiдомiстю бiльшостi.
У 1783 р. вийшов указ iмператора Австрiї про заборону всiм ложам Австрiйської iмперiї пiдпорядковуватися керiвним масонським структурам iнших країн, пiсля чого ложа «Трьох Корон Галичини» припинила вiдносини з Великим Сходом Францiї, а ложi «Щирої Приязнi» та «Досконалої Рiвностi» змушенi були завуалювати свої вiдносини з Варшавою.
На початку 1785 р. викладачi Львiвського унiверситету — прихильники «реформаторського масонства», яким не iмпонувала консервативна масонська традицiя, вийшли з ложi «Фенiкс до круглого Столу» i заснували особливу унiверситетську ложу «Щиросердної людини», яку очолили шанованi масони: Iгнацiй-Аврелiй Фесслер (нещодавнiй монах капуцин), I. Мартинович (нещодавнiй монах францисканець) i Е. Кортум (губернський радник). Ложу «Щиросердної людини» планувалося створити як «материнську ложу» (замiсть «Фенiксу») iз статусом Провiнцiйної ложi для створення нової системи масонських реформаторських лож у рiзних регiонах Австрiйської iмперiї.
Новий указ iмператора Йосипа II 11 грудня 1785 р. проголошував, що в кожному адмiнiстративному центрi Австрiйської iмперiї могла працювати лише одна масонська ложа, а її керiвники повиннi були узгоджувати дiяльнiсть ложi з полiцiєю, повiдомлюючи їй про кожну майбутню масонську роботу. Невиконання цих вимог ставили масонськi групи в Австрiйськiй iмперiї поза законом.
Наприкiнцi 70-х — початку 80-х рокiв XVIII ст. керiвники Австрiйської iмперiї зробили кiлька крокiв назустрiч своїм новим пiдданим — русинам-українцям Галичини, лiквiдували в краї крiпацтво, прирiвнявши у правах унiатське духовенство до римо-католицького, затвердили в Галичинi нову систему освiти, вiдкрили унiверситет у Львовi. У 1783 р., за рiк до iнавгурацiї Львiвського унiверситету, до Львова почали з'їжджатися майбутнi викладачi-масони з Австрiї та Швейцарiї, якi обiймали посади на кафедрах Вiденського унiверситету та Вищої медичної школи. До Ради, яку формував викладацький склад теологiчного факультету Львiвського унiверситету, входили масони К. Кресель, В. Ейбель, С. Раутенштраух.
Масони-професори Львiвського унiверситету Г. Бретшнайдер, Б. Гаке, В. Ганн, А. Гiльтенбрант, Т. Кодеш, М. Куральт, Г. Улiх, Л. Ценiмарк, Я. Фiзiнгер, Б. Шиверек брали активну участь у громадському та науковому життi Схiдної Галичини. Е. Кортум написав дослiдження про галицьке дворянство, Б. Ганке — про геологiю Карпат, Б. Шиверек — одну з перших робiт про мiнеральнi води Карпат, I. Мартинович — першу роботу про галицьку нафту. Масони створили у Львовi у 1787 р. знаменитий «Росiйський iнститут» — «Studium ruthenium», в якому могли отримувати освiту мiсцевi українцi. Тодi в «Росiйському iнститутi» викладали масони Я. Фiзiнгер, Б. Гаке, I. Мартинович, I. Фесслер (два останнi читали лекцiї ще й у Львiвськiй греко-католицькiй семiнарiї). У вiденську ложу «Сталостi» був прийнятий закарпатський українець — унiатський священик i заступник ректора Греко-католицької семiнарiї у Вiднi, органiзатор «Studium ruthenium» Михайло Щавницький, який у 1784–1787 рр. був ректором Генеральної греко-католицької семiнарiї у Львовi.
Можливо, масоном був i ректор Львiвської греко-католицької (унiатської) семiнарiї А. Ангелович (такi самi здогадки можуть виникнути вiдносно мукачевського унiатського єпископа А. Бачинського та М. Скородинського — професора, декана та ректора Львiвського унiверситету, а з 1799 р. — унiатського львiвського єпископа та директора греко-католицької семiнарiї, найколоритнiшої фiгури масонського Львова, визначного австрiйського адмiнiстратора Галичини на рубежi XVIII–XIX ст. — дiда знаменитого письменника Леопольда Захер-Мазоха).
На зборах масонiв Львова рiзновекторнi ложi й об'єднання так i не змогли створити єдиного масонського угруповання для Галичини, що зумовило припинення легальної дiяльностi львiвських лож iз сiчня 1786 р. У подальшому лише ложа «Щиросердної людини» не особливо приховувала свою дiяльнiсть у Львовi та у Львiвському унiверситетi. Так, масон Е. Кортум видав у Львовi книгу «Масонськi промови, що були проголошенi не в масонському стилi».
На початку 90-х рокiв XVIII ст. в Австрiйськiй iмперiї заборонена участь вiйськових i державних службовцiв у масонствi, а у 1795 р. iмператор Франц I взагалi заборонив масонство (у зв'язку з опозицiйною дiяльнiстю масонiв Угорщини) на всiй територiї Австрiйської iмперiї. З 1788 р. роботи ложi «Щиросердної людини» у Львовi проходили нерегулярно, а на початку 90-х рокiв взагалi припинилися.
Якщо iмператор Йосип до масонiв вiдчував прихильнiсть, то новий iмператор Австрiї Леопольд Другий вбачав у масонах основну загрозу iмперiї. На початку 90-х рокiв в Австрiйськiй iмперiї почалося цькування масонiв. Слiд зазначити, що з початком репресiй iнодi пов'язують i двi таємничi смертi вiд отруєння: голови вiденських масонiв фон Борна i генiального В.-А. Моцарта.
Лише у 1812 р. в Галичинi спостерiгається «вихiд у свiт» таємних масонських груп, якi перебували у глибокому пiдпiллi.
Так, у Львовi був органiзований жiночий масонський клуб. Вiдомо, що львiвськими масонами того часу були: секретар мiського апеляцiйного суду Лукевич, Iван Хвалибог, професор Микола Скородинський, директор греко-католицької семiнарiї Михайло Щавницький…
Найколоритнiшою фiгурою масонського Львова 80-х рокiв XVIII ст. був Iгнацiй (Iноцент) — Аврелiй Фесслер (1756–1839 рр.), який народився в Угорщинi в католицькiй ельзаськiй сiм'ї вахмiстра (в антимасонськiй лiтературi його невиправдано зараховують до євреїв). Покинувши католицький орден капуцинiв i вiдмовившись вiд сану католицького священика, Фесслер стає масоном в однiй iз лож Вiдня. Польський дворянин Корзицький посвячує його в вищi ступенi шведської системи з правом самостiйно вiдкривати та закривати учнiвськi масонськi ложi. Опинившись у Львовi, Фесслер стає масоном ложi «Фенiкс до Круглого Столу» шведської системи Суворого нагляду. Фесслера запросили на посаду професора схiдних мов, герменевтики та теологiї до Львiвського унiверситету, який на той час мав вiдкритися. У Львовi Фесслер мав особисту аудiєнцiю з iмператором Йосипом II, на якiй Фесслер переконує монарха призначити ректором Львiвської греко-католицької семiнарiї А. Ангеловича.
Мiсцевi львiвськi масони згадували Фесслера як «…гiгантську особистiсть, яка свiтить здалеку, мов вогненний стовп перед народом Iзраїлю». У Львовi Фесслер видав книгу «Що є i чим повиннi стати масонськi ложi», в якiй вiн розкрив iдеї «реформаторського» масонства. Завдання масонства Фесслер вбачав у створеннi «нової громадянськостi» — перевиховання людей для прийдешнього столiття «Астреї«. Вираз «столiття Астреї«характерний для класицизму. Астрея була грецькою богинею справедливостi, дочкою Зевса i богинi правосуддя Фемiди. Богиня, яка жила ранiше на землi, куди її послали батьки, щоб допомогти людям жити чесно, не перенiсши людських злочинiв, знеслася на небо. З вознесiнням Астреї закiнчилося «золоте столiття» на землi — час щастя та справедливостi. Масони вважали, що в «пiсляiсторичному» майбутньому, де часу бiльше не буде, у вiчному царствi Свiтла та братерства настане новий рай на землi — золоте столiття Астреї, що в «новому золотому столiттi» не стане влади, нацiй, кордонiв i владностi. Цi iдеї близькi прихильникам лозунгу «Анархiя — мати порядку», тобто прихильникам свободи людської волi, творцям анархiстської iдеологiї та масонам вищих ступенiв — Бакунiну, Кропоткiну, Солоновичу, Карелiну…
Саме у Львовi Фесслер почав розробляти новий масонський ритуал, який назвали ритуалом Фесслера або Берлiнським ритуалом. У ньому було три символiчнi ступеня (учень теософа, пiдмайстер теософа, майстер-теософ) i шiсть вищих ступенiв (Святої Святих, Захисник, Прославлений, Iстинно Просвiчений, Патрiот, Довершений). У подальшому цей ритуал деякий час використовували у Великiй Ложi Нiмеччини.
Фесслер написав десятки художнiх творiв, дiалогiв, книг з iсторiї. У 1788 р. прем'єра п'єси Фесслера «Сiдней» викликала не лише судовий позов до автора з боку єзуїтiв, а й гнiв iмператора Австрiї Йосипа II. Фесслер змушений був виїхати за межi Австрiйської iмперiї в Силезiю, де очолив парамасонський «Союз Евергетiв (благодiйникiв)». Згодом, оселившись у Прусiї, Фесслер переходить у лютеранство та створює мiстичний орден «Товариство друзiв гуманностi» — орден «наукових» масонiв, а також стає почесним членом берлiнської ложi «Королевський Йорк до Дружби». У 1796–1802 рр. його обирають Майстром Стiльця цiєї ложi. У той самий час Фесслер зближується з фiлософом Фiхте i залучає його до роботи над реформою масонського руху.
Коли у 1802 р. в ложi «Королiвський Йорк до Дружби» намiтився розкол, Фесслер покинув цю ложу.
У груднi 1809 р. Фесслер приїздить до Росiйської iмперiї, куди за iнiцiативою масона М. Сперанського (масон П. Лодiй рекомендував Фесслера Сперанському) його запросили читати лекцiї з єврейської мови, Бiблiйської екзегетики та фiлософiї у православнiй Санкт-Петербурзькiй духовнiй академiї. У Петербурзi Фесслер не дуже приховував свої погляди й активно дiяв у Бiблiйському, масонському та лiберально-гуманiстичному рухах.
Масон Фесслер став «батьком-засновником» християнського неоплатонiзму у Росiйськiй iмперiї, пропагандистом єдиної релiгiї, в центрi якої Бог виступав як першоiдея та першосубстанцiя. Вiн учив студентiв, що «богослужiння складається з двох елементiв: лiричного та драматичного». Проте такi iдеї викликали протести православних ортодоксiв, i Фесслера пiсля семи мiсяцiв викладання звiльнили з Академiї.
Ще працюючи у Львiвському унiверситетi, Фесслер пiдбирає здiбних студентiв для подальшого масонського подвижництва та мiсiонерства. Вiн виховав плеяду масонських просвiтителей з австрiйських пiдданих: iз закарпатських українцiв — I. Орлай, П. Лодiй, В. Кукольник, а також угорець М. Балудянський. Всi цi учнi Фесслера залишили Австрiйську iмперiю та оселилися у Росiйськiй iмперiї, де зробили собi гучне iм'я на теренi науки й освiти.
З 1809 р. Фесслер був почесним членом ряду масонських лож у Петербурзi: «Об'єднаних Друзiв», Великої Ложi «Астрея», разом з П. Лодiєм вiн входив до ложi «Петра до Iстини», разом з I. Орлаєм — до ложi «Олександра Доброчинностi до коронованого Пелiкана». П. Лодiя прийняли до ложi «Олександра тройственного Спасiння» в Москвi у 1817 р. Фесслер заснував у Петербурзi свою масонську ложу «Полярна Зiрка», куди ввiйшли М. Балудянський, В. Кукольник. П. Лодiй, I. Орлай, М. Сперанський, М. Магницький. У Петербурзi фесслерiвська ложа «землякiв» перетворилася на гурток просвiтителiв, який мав на метi «емансипацiю росiйського суспiльства».
Як потрапили захiдноукраїнськi масони в Росiйську столицю? Справа в тому, що на початку ХIХ ст. у навчальних закладах Росiйської iмперiї не вистачало вчених i викладачiв. У 1803 р. було складено проект Iвана Орлая «Про виклик у Росiю iноземних учених, людей iз слов'янського племенi, а найбiльше з карпато-росiв, якi отримали звання професорiв в Австрiї та спроможнi викладати росiйською мовою». Цей проект був схвалений, i Орлай з професором Ф. Филиповичем були направленi в Галичину та Закарпаття, щоб запросити талановитих учених, якi знають основу слов'янських мов, на вакантнi мiсця на кафедрах. Тодi у Росiйську iмперiю приїхали масони-професори М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодiй, А. Дудрович (викладач логiки, психологiї, етики, iсторiї фiлософiї), брати Бiлевичi…
Михайло Сперанський мрiяв використати масонство для широких реформ у Росiйськiй iмперiї. М. Сперанський разом iз Фесслером i Балудянським склали записку на iм'я iмператора Олександра Першого, в якiй обгрунтовували можливiсть проведення радикальних реформ за допомогою масонерiї. Iдею «одержавлення» масонства пiдтримали також масони-розенкрейцери на чолi з М. Новиковим.
Залишившись у Петербурзi пiсля вигнання з православної Академiї, Фесслер здобув мiсце чиновника (потiм i керiвника) в Комiсiї iз складання законiв iмперiї. У 1812 р. Фесслера перевели (вислали) iз столицi в Саратовську губернiю, де вiн став президентом лютеранської консисторiї нiмецьких колонiй Поволжя i генеральним суперiнтендантом. Разом iз тим вiн продовжував вважатися професором i чиновником Комiсiї iз складання законiв. Останнi роки життя вiн прожив у Петербурзi як керiвник лютеранської общини в столицi. Цiкаво, що Фесслер i його учнi — «карпато-роси» Лодiй, Орлай, Балудянський — брали активну участь у Комiсiї iз складання законiв на першому етапi «олександрiвських реформ».
Iван Орлай (1771–1829 рр.) навчався у Велико-Карлiвськiй гiмназiї вищих наук, у Велико-Варадськiй академiї, у Пештському та Львiвському унiверситетах. У 1790 р. вiн став професором давнiх мов Велико-Карлiвської гiмназiї вищих наук, а вже у 1791 р. перебирається до Петербурга. Одержавши мiсце на кафедрi Петербурзького педагогiчного iнституту, Орлай знайомиться з Михайлом Сперанським i пiд його впливом залишає духовну кар'єру. Ще студентом Олександро-Невської семiнарiї вiн переходить до Петербурзької медико-хiмiчної академiї, а потiм — до Вiденського унiверситету, отримує звання лiкаря. Iван Орлай, якого прийняли до масонства ще коли вiн перебував в Австрiйськiй iмперiї, у Петербурзi працював у ложах «Об'єднаних Друзiв» (системи Фесслера) i «Олександра золотого лева», що була призначена для вищих ступенiв масонства.
Iван Орлай працював в Генеральному сухопутному госпiталi Петербурга, помiчником ученого секретаря Медичної Колегiї. У 1794–1797 рр. Орлай перебував у Вiднi у вiдрядженнi для «вдосконалення знань». Повернувшись до Росiйської iмперiї, вiн служить у 1798–1821 рр. штаб-лiкарем, лiкарем лейб-гвардiї Семенiвського полку, лiкарем Петербурзького поштамту, гоф-медиком, гоф-хiрургом Його Iмператорської Величностi, секретарем Медично-хiрургiчної академiї, ординатором Петербурзького Сухопутного i Генерального госпiталiв. У 1804 р.
Iван Орлай видав об'ємну «Iсторiю про карпато-росiв», а у 1806 р. захистив дисертацiю, отримав у Кенiгсберзькому унiверситетi звання доктора фiлософiї, а в Дерптi — звання доктора медицини.
Пiзнiше вiн став редактором «Загального журналу лiкарської науки». Орлай був членом Московського товариства дослiдникiв природи, Товариства iсторiї та древностей росiйських. У 1821–1826 рр. Iван Орлай — директор Нiжинського лiцею князя Безбородька. У 1826 р. його пiдвищили до дiйсного статського радника та перевели на посаду директора Одеського рiшельєвського лiцею (на цьому посту вiн перебував до своєї смертi у лютому 1829 р.).
Фiлософ i правознавець Петро Лодiй (1764–1829 рр.) закiнчив фiлософський факультет Львiвського унiверситету, працював професором фiлософiї в унiверситетах Львова та Кракова. Пiсля заснування Педагогiчного iнституту у Петербурзi (1803 р.) його запросили на кафедру природного права, логiки, метафiзики та моральної фiлософiї.
П. Лодiй написав книги, серед яких «Логiчнi настанови, що ведуть до пiзнання та розпiзнання iстинного вiд хибного», «Теорiя загальних прав». Переконаний республiканець П. Лодiй пiдкреслював, що громадянська свобода — це «за розумiнням самовiльне визначення самого себе в дiяльностi». Поняття рiвностi вiн трактував як рiвнiсть усiх людей перед законом. З 1819 р. П. Лодiй працював професором на фiлософсько-юридичному факультетi Петербурзького унiверситету. Працюючи у Росiйськiй iмперiї, Лодiй не забував про рiднi краї, постiйно листувався з професорами Львiвського унiверситету, з масонами Австрiйської iмперiї. Вiн входив до ложi «Петра до Iстини» (Петербург), до ложi «Олександра тройственного Спасiння» (Москва).
Захiдноукраїнець Василь Кукольник, переїхавши до Петербурга, став викладачем сiльськогосподарських технологiй, викладачем римського права у Петербурзькому педагогiчному iнститутi. У 1820–1821 рр. Василь Кукольник був першим директором Нiжинської гiмназiї (лiцею) вищих наук князя Безбородька. Проте на самому початку кампанiї антимасонської iстерiї в iмперiї вiн покiнчив iз собою, звинувачений в «пiдбурюваннi юнацтва». Син Василя Григоровича — вiдомий письменник Микола Кукольник (друг Т. Шевченка) стверджував, що до самогубства його батька довели доноси реакцiйних викладачiв.
Карпаторос, мартинiст Андрiй Дурдович (1782–1830 рр.) закiнчив Пештський унiверситет, академiю Кашави i працював нотарiусом судової палати. У 1806 р. вiн переїхав до України, де вчителював у Чернiгiвськiй i Харкiвськiй гiмназiях (викладав там природну iсторiю, технологiю та комерцiю), а у 1814 р. захистив докторську дисертацiю з фiлософiї у професора Шада в Харкiвському унiверситетi, почав викладати в Харкiвському унiверситетi, а з часом переїхав до Одеси, де працював професором у Рiшельєвському лiцеї.
Угорець Михайло Балудянський (1769–1847 рр.) — економiст, перший ректор Петербурзького унiверситету (1819–1821 рр.) боровся за звiльнення селян i лiберальнi реформи. У молодому вiцi Балудянський брав участь в угорському визвольному русi, був членом масонського «Товариства свободи та рiвностi» (в угорському нацiональному русi брав участь i член львiвської ложi «Щиросердної Людини» I. Мартинович, якого у 1795 р. стратили). Пiсля невдалого угорського повстання та знищення угорських масонських органiзацiй Балудянський виїхав до Росiйської iмперiї, де включився у пiдготовку «перебудови» iмперiї, допомагав М. Сперанському складати план державних реформ, брав участь у кодифiкацiї законiв. У 1821 р., коли Олександр Перший вiдвернувся вiд масонства, М. Балудянський добровiльно пiшов у вiдставку з посади ректора Петербурзького унiверситету. У квiтнi 1826 р. iмператор Микола Перший призначив професора М. Балудянського начальником кодифiкацiйного вiддiлення iмператорської канцелярiї, але особисто попередив, щоб вiн не чинив лiберальних «витiвок».
