РОЗДIЛ II

Росiйськi масони — «вiльнi каменярi» iнодi ведуть свiй родовiд вiд iмператора Петра Великого, якого, згiдно з легендарним переказом, увiв до масонського ордену Кристофер Рен — магiстр Англiйської Великої Ложi. Творцi цiєї легенди стверджують, що Петро Великий створив першу в Росiї шотландську масонську ложу не тiльки разом з iноземцями на росiйськiй службi — швейцарцем Францем Лефортом i шотландцем Патриком Гордоном, а й «з легкої руки» ректора Київської академiї та фiлософа Феофана Прокоповича (майбутнього архiєпископа i вiце-президента Священного Синоду). Можливо, перша масонська ложа Росiйської iмперiї була вiдкрита ще у 1717 р. у Петербурзi пiд назвою «Нептун». Можливо, саму iдею масштабної та системної реформи з перебудови азiатського Московського царства в європейську Росiйську iмперiю «нашепотiли» Петру Першому «якiсь масони». Iмператор Петро Великий для росiйських масонiв став символом просвiтництва — емансипацiї Росiї, i чи був Петро масоном чи не був — не так вже й важливо. Його крок став першим у процесi «впорядкування та гармонiзацiї«Росiї. Росiйськi масони також iшли цим шляхом.

Та все ж навiть не Петра Великого деякi найсмiливiшi iсторики вважають першим масоном Росiї, а фаворита царiвни Софiї князя Василя Голiцина, який намагався провести реформи в Московiї ще наприкiнцi ХVII ст.

Безпiдставними заявами можна вважати твердження про те, що першi масони в Українi з'явилися ще в серединi ХVII ст., а також про те, що Богдан Хмельницький i Пилип Орлик були масонами, що Iван Мазепа був посвячений у масони ще пiд час своїх подорожей Захiдною Європою.

Документально можна пiдтвердити лише те, що масонство у Росiйськiй iмперiї набуло поширення з 24 сiчня 1731 р., коли Англiйська Велика Ложа призначила провiнцiйним Майстром для масонських лож Росiї та Нiмеччини (сукупностi нiмецьких земель) капiтана Джона Фiлiпса (довiрену особу Великого Майстра Англiйської Великої Ложi лорда Ловелла). З цього документа випливає, що ложi у Росiї iснували, принаймнi, вже у 1730 р., а окремi росiйськi масони були iнiцiйованi ще у другiй половинi 20-х рокiв ХVIII ст. i до 1731 р. «пiдросли» у своїх масонських ступенях. Адже для створення регулярної масонської «провiнцiї«необхiдно було створити принаймнi три повноцiннi масонськi ложi, в яких би перебувало не менше п'ятнадцяти «братiв» у третьому ступенi посвяти (третьому градусi майстра).

Одним iз творцiв масонства в Українi був шотландський лорд Кiнгстон i Кантор Джеймс (Якiв) Кейт — молодший брат Джона Кейта — борця за незалежнiсть Шотландiї та Великого масонського гросмейстера Англiї i Шотландiї. Ще у 1688 р., пiсля державного перевороту, англiйський король шотландського роду Якiв II Стюарт втратив корону, а ще через дев'ятнадцять рокiв Шотландiя втратила свої автономнi права. Багато прихильникiв поваленого короля — «якобiти» — були масонами та поєднували масонську конспiрацiю з таємною полiтичною дiяльнiстю з метою повернення на англiйський трон династiї Стюартiв.

«Якобiт» Якiв (Джемс) Кейт взяв участь у невдалому повстаннi «якобiтiв» в Англiї у 1815 р., пiсля чого емiгрував до Францiї, а потiм до Iспанiї. У 1728 р. Якiв Кейт переходить на службу в армiю Росiйської iмперiї та призначається пiдполковником, а згодом — генерал-майором. У серединi 30-х рокiв ХVIII ст. Якiв Кейт намагається органiзувати масонський рух на сходi Європи. У 1732–1734 рр. йому вдалося створити у Петербурзi таємну масонську ложу. Вiн пiдтримував таємний зв'язок iз берлiнською ложею «Трьох глобусiв» (членами цiєї ложi були росiяни — граф М. Головiн i брати Чернишови, шляхтич з Правобережної України А. Мокроновський). Можливо, саме в цiй ложi був посвячений у масонство у 1744 р. майбутнiй гетьман України Кирило Розумовський.

Проте українцi, росiяни, поляки шукали масонської посвяти не лише в Берлiнi. Ложi Парижа, Страсбурга, Лондона, Праги також були вiдкритi для «тих, хто шукає свiтла» iз сходу Європи. Так, у 30-тi роки ХVIII ст. в Парижi до масонства були прийнятi знатнi поляки й українцi: А. Мокроновський, Я. Мнiшек, син гетьмана України у вигнаннi Пилипа Орлика Петро-Григорiй Орлик (1702–1759 рр.). Згодом до масонства приєдналися студенти-українцi, якi навчалися в унiверситетах захiдної Європи: Г. Кулябко, П. Паськевич, А. Шумлянський…

У 1734–1738 рр. генерал Якiв Кейт командує вiйськом з росiйських полкiв i українських козакiв, якi боролися проти польських вiйськ на Волинi та Подiллi, а також росiйсько-українським вiйськом. Пiд час облоги Очакова вiн органiзує оборону України вiд нападiв кримських татар.

У 1739–1741 рр. Якiв Кейт стає Великим Провiнцiйним Майстром масонерiї Росiйської iмперiї, Управителем Малоросiї та Наказним Гетьманом українських козакiв — очолював у 1740–1741 рр. «Правлiння гетьманського уряду» (управлiння українською автономiєю). Якова Кейта вважали в Українi мудрим, чесним i шляхетним керiвником. У цi роки Якiв Кейт посвячує до масонства деяких представникiв української аристократiї.

Григорiй Орлик (син Пилипа Орлика i хрещеник гетьмана Iвана Мазепи) навчався в Лунденському унiверситетi, багато часу прожив у Швецiї та Саксонiї, але нарештi оселився у Францiї, де отримав титул графа де Лазиски Дентевiль, звання лейтенанта-генерала армiї короля Францiї, генерал-ад'ютанта короля Польщi у вигнаннi Станiслава Лещинського, був членом «Таємного кабiнету» короля Людовика ХV… Григорiй Орлик — командир елiтного полку «Синiх шведiв» французької армiї, кавалер орденiв «Хреста Святого Людовика», «Меча Швецiї«, «Бiлого Орла»… був оголошений поза законом у межах Росiйської iмперiї.

Усе життя Григорiй Орлик сподiвався стати гетьманом незалежної України. Вiн мрiяв про формування коалiцiї Францiї, Швецiї, Речi Посполитої та Туреччини — Оттоманської Порти, яка зруйнує мiць Росiйської iмперiї i забезпечить вiддiлення вiд iмперiї Гетьманщини. Дiї антиросiйської коалiцiї, що розпочалися спробою реставрацiї на тронi Речi Посполитої короля Станiслава Лещинського, стали повним провалом усiх подальших планiв: росiйськi вiйська ввiйшли в Польщу та примусили Лещинського втекти з країни, вiдмовитися вiд претензiй на польську корону.

У 1734 р. Григорiй Орлик таємно приїздив в Україну для переговорiв iз старшиною запорожцiв i реєстрових козакiв. Якову Кейту (який очолив тодi росiйськi вiйська, що перебували на Подiллi) було наказано за будь-яку цiну схопити Григорiя Орлика в Українi та доправити до Петербурга. Але Якiв Кейт, навпаки, врятував Орлика вiд неминучого арешту. Григорiй Орлик пiзнiше стверджував, що Якiв Кейт ставився з симпатiєю до iдеї «визволення України» i допомагав Орлику як однодумцю. Але справа була, скорiше за все, в їх масонському побратимствi…

На початку 40-х рокiв XVIII ст., коли новою iмператрицею стала Єлизавета Петрiвна, становище Якова Кейта при росiйському дворi похитнулося: його пiдозрювали у «подвiйнiй грi» та симпатiях до «антиросiйської коалiцiї«. Якiв Кейт змушений був виїхати з Росiйської iмперiї й оселитися у Прусiї, де пруський король — масон ложi «Трьох глобусiв» Фрiдрих Великий — зробив Якова Кейта фельдмаршалом своєї армiї. В той самий час iз Росiйської iмперiї «за шпигунську дiяльнiсть» був висланий «пiдозрiлий» масон барон Петро Лефорт.

Найвiдомiшим українським масоном епохи iмператрицi Єлизавети Петрiвни був останнiй український гетьман граф Кирило Григорович Розумовський (1728–1803 рр.) — покровитель наук i мистецтв, друг М. Ломоносова та композитора В.-А. Моцарта. Кирила Розумовського у 1743 р. направлено на навчання за кордон, де вiн навчався в унiверситетах Нiмеччини, Францiї, Iталiї… У 1744 р. студента Кирила Розумовського, який мандрував Європою, приймав до масонства в Берлiнi в ложi «Трьох братiв» сам король Прусiї (Розумовського прийняли до ордену в 16 рокiв — винятковий випадок у масонствi, до якого приймали з 21-рiчного вiку).

Король Прусiї Фрiдрих II був прихильником «масонської реформацiї«Шотландського обряду, Давнього та Прийнятого — «Ritus Scoticus, Antiquus et Acceptus». Пiсля заснування Великої Ложi «Трьох глобусiв» Фрiдрих II став її покровителем.

Повернувшись до Росiйської iмперiї, Кирило Розумовський успiшно просувався кар'єрними сходами. У 1744 р. йому присвоюють титул графа, у 1746 р. вiн стає Президентом Академiї наук, у 1748 р. — генералом, а у 1750 р. — гетьманом України (правив автономною Гетьманщиною до 1764 р.).

Вихователем Кирила Розумовського був ад'ютант Олексiя Розумовського, письменник i масонський лiдер Iван Єлагiн. Лiтератор Iван Мартос став кабiнет-секретарем К. Розумовського. Молодий Кирило Розумовський зблизився з масонами I. Шуваловим та I. Чернишовим.

Навколо Кирила Розумовського утворюється група реформаторiв-масонiв з української шляхти. Вони мрiяли про перетворення козацтва на лицарський орден, намагалися створити перший в Українi унiверситет, вiдродити вольностi України, ввести спадкоємне гетьманство Розумовських, обмежене «Конституцiєю». Кирило Розумовський намагався вiдкрити унiверситети в Батуринi та Києвi, розвивати просвiту в Гетьманщинi.

Про масонство рiдного брата Кирила та його покровителя графа Олексiя Розумовського (1709–1771 рр.) немає чiтких вiдомостей, проте з великою вiрогiднiстю можна припустити його членство в масонському орденi. Олексiй Розумовський був фаворитом царiвни Єлизавети Петрiвни. Вона, ставши iмператрицею, таємно повiнчалася з Олексiєм Розумовським, який згодом отримав чини обер-єгермайстра i генерал-фельдмаршала.

Французьким масонам не подобався вплив нiмецьких (пруських) масонiв на Росiйську iмперiю. Вони намагалися замiнити нiмецький вплив французьким. До Кирила Розумовського направили його брата по ложi «Три глобуси», з яким вiн навчався у Берлiнському унiверситетi, польського шляхтича Станiслава Мокроновського, а також французького лiкаря, природознавця i масона Ле Клерка. Ле Клерк у 1755–1759 рр. служив у Кирила Розумовського домашнiм лiкарем. У 1759 р., за рекомендацiєю братiв Розумовських, Ле Клерк став особистим лiкарем iмператрицi Єлизавети Петрiвни.

Коли в Речi Посполитiй масонство тiльки починало входити в моду серед аристократичної елiти, на Гетьманщинi (Лiвобережна Україна — автономiя у складi Росiйської iмперiї) до масонства стали переходити козацькi полковники та старшина, якi оточували молодого гетьмана. Серед масонських «пташенят» Розумовського були дипломат В. Томара, В. Кочубей, Ф. Лубяновський… Iснує припущення, що в «таємнiй ложi» Розумовського були представники української шляхти: Капнiсти, Ковалинськi, Кулябки, Ломиковськi, Лукашевичi, Полетики, Родзянки, Скоропадськi, Сулiми, Тарновськi, Трощинськi, Туманськi, Ханенки…

Втiм iснує не досить пiдтверджена версiя про те, що сама назва «Україна» стала пропагуватися масонами (ранiше поширеною була назва «Малоросiя»), що «Україною» називалась одна з таємних масонських лож на Лiвобережжi. Вперше назва «українцi» вживається у творах польського вченого графа Яна Потоцького, якi друкувалися французькою мовою наприкiнцi XVIII ст.

Важливу роль у поширеннi масонства англiйської системи у Росiї у серединi XVIII ст. вiдiграв сенатор i письменник Iван Петрович Єлагiн, який вступив до масонського братства у 1750 р. Iван Єлагiн як послiдовник англiйського масонства зав'язав постiйний контакт з «Великою Ложею Англiї«i отримав вiд неї дозвiл на роботу в семи ступенях Йоркської та Новоанглiйської масонської системи (у 1759 р. в Англiї була прийнята так звана Давня Англiйська система; у Росiї вона була прийнята у 1770 р.).

За часiв царювання iмператрицi Єлизавети Петрiвни (1741–1761 рр.) масонство остаточно утверджується у Росiйськiй iмперiї. З Прусiї, Швецiї, Англiї в iмперiю направляють емiсарiв ордену, якi мали на метi формування мережi масонських лож в iмперiї. У цей перiод, окрiм братiв Розумовських, великий вплив мали масони I. Шувалов, М. Головiн, брати Чернишови… У 1747 р. Таємна канцелярiя почала розслiдування першої «справи масонської«з пiдозри масонiв у симпатiях до ворога iмперiї Фрiдриха Великого. А у 1749 р. у Петербурзi вже функцiонуть двi росiйськi масонськi ложi: ложа «Мовчазностi» англiйської системи та таємнича ложа «Заровавела»…

У XVIII ст. масонство у Росiйськiй iмперiї роздiлилося на декiлька систем: англiйську (шотландську), систему суворого нагляду, шведську, французьку, систему тамплiєрську, розенкрейцерiв-мартинiстiв, фiлалетiв.

Примiщення, в яких збираються «брати-каменярi», називалися ложами. На чолi кожної ложi стояв управляючий — Достойний Майстер (Майстер Стiльця, Венерабль). Ложi утворювали масонський союз. Якщо цей союз пiдпорядковувався вищому орденському правлiнню з центром в iншiй мiсцевостi або в iншiй державi (Англiї, Швецiї, Нiмеччинi), то союз таких лож називався Провiнцiйним, а майстер, який очолював його, — Провiнцiйним Великим Майстром. Пiсля «накопичення досвiду» та розширення свого впливу в країнi ложi могли створювати єдину Велику Ложу держави, в якiй вони засновувалися.

Шведський (Ритуал Рейхеля) i французький ритуали, окрiм трьох ступенiв iоанiвського масонства, мали ще чотири ступеня: 4) Помiчник — шотландець; 5) Шотландський Майстер; 6) Обранець Св. Iоанна; 7) Обраний Брат.

У 1756 р. у Петербурзi заснована ложа французької системи пiд керiвництвом Р. Воронцова. Французька система була офiцiйно прийнята в деяких московських ложах у 80-тi роки XVIII ст.

Сен-Мартен набув популярностi серед росiйських масонiв завдяки його безпосереднiм контактам з князем Воронцовим, князем Голiциним. Такий собi загадковий пан Тиман, гiпнотизер i близький друг князя Репнiна, який проводив бiльшу частину часу на пiвднi Францiї, був їх неформальним послом на заходi.

У 1762 р. була заснована Велика Англiйська (провiнцiйна) ложа у Петербурзi, а у 1772 р. I. Єлагiн домiгся заснування першої росiйської Великої Ложi i був затверджений «Провiнцiйним Великим Майстром усiх i для всiх росiйських» (орден з чотирнадцяти лож).

У 1762 р. у Петербурзi заснована ложа «Щасливої згоди» вiд берлiнської ложi «Трьох глобусiв». Ложi шведсько-берлiнського напряму «циннендорфська система» були органiзованi доктором Йоганном-Вiльгельмом Елленбергером (Циннендорф) у серединi XVIII ст. Циннендорфська система припускала деякi спрощення дуже складного масонського ритуалу. В 1771 р. барон фон Райхель привiз цю систему у Росiю, а у 1776 р. вiдбулось об'єднання єлагiнських лож з ложами системи барона Й. Райхеля.

У 1771 р. у Швецiї був посвячений у масонський орден 23-рiчний граф А. Куракiн, який потiм пiдписав акт про повне пiдпорядкування росiйських масонських лож «Верховному орденському правлiнню Швецiї — Великому Стокгольмському капiтулу». У 1779–1780 рр. масони вищих ступенiв органiзували капiтул «Фенiкс», який орiєнтувався на Швецiю. Серед членiв капiтулу був Микола Васильович Репнiн. Капiтул «Фенiкс» заборонений у Росiї у 1780 р.

На українських землях у 60-80-тi роки XVIII ст. особливого значення набула мiстична масонська система розенкрейцерiв, що орiєнтувалася на берлiнську ложу розенкрейцерiв «Три глобуси». У Росiйськiй iмперiї до середини 70-х рокiв XVIII ст. було створено 10 автономних лож розенкрейцерiв-мартинiстiв, якi шанували знаменитого французького мiстика Луї-Клода Сен-Мартена i португальця Мартинеса де Паскуалiса (засновника Братства когенiв). Мартинiзм проголосив iдею змiнення свiту через особисте змiнення людини. Бiльшiсть росiйських масонiв XVIII ст. вищого теоретичного градуса одночасно були i розенкрейцерами.

Масонський орден «Золотих розенкрейцерiв» став формуватися ще у 1710 р. пiсля виходу у 1717 р. в Празi трактату Самуеля Рiхтера (який писав пiд псевдонiмом Синсерус Ренатус), але через декiлька рокiв перемiстився спочатку до Вiдня, а потiм до Берлiну. З середини 50-х рокiв XVIII ст. в Нiмеччинi, Австрiї, Угорщинi, Чехiї, Польщi починають дiяти групи розенкрейцерiв, якi запозичили у «шотландського» масонства його органiзацiйнi форми. З 1775 р. управлiння ордену затвердилось у Вiднi та Берлiнi. Пiд iменем «Ормезуса» у 1781 р. до ордену вступив спадкоємець пруського престолу, який згодом став королем Фрiдрихом-Вiльгельмом II (король Прусiї у 1788–1797 рр.). Фрiдрих-Вiльгельм II належав до тiєї самої ложi «Золотих Джерел», в якiй Циннендорф — «Ормесус Магнус» — запровадив свiй масонський «шведський обряд».

Розенкрейцери влаштовували спецiальнi Теоретичнi збори, мета яких полягала у поширеннi Герметичного знання, основою якого стали мiстичнi iдеї фiлософа Бьоме i «Пiдручник Теоретичних Братiв», переданий Шварцу в Нiмеччинi у 1781 р., коли вiн отримав ступiнь Теоретикуса вiд нiмецьких розенкрейцерiв…

На чолi таємного загальноєвропейського ордену «Золотих Розенкрейцерiв» — Общини обраних — були «iмператор» i «вiце-iмператор», 77 «магiв», 2700 «верховних фiлософiв першого рангу», 3900 «вищих фiлософiв другого рангу», 3000 «молодших магiв», 1000 «адептiв»… Гете в своїх «Таємницях» натякав на те, що вiн був освiченим розенкрейцером i знав «таємницю Троянди та Хреста».

У 1782 р. вiдбувся загальномасонський Конвент у Вiльгельмсбадi, в роботi якого взяли участь делегати з Росiї — Iван Шварц i герцог Брауншвейзький. Загальномасонський Конвент започаткував реформування системи Суворого нагляду та розрив масонiв з орденом тамплiєрiв. Конвент оголосив Iвана Шварца «Єдиним Верховним Предстоятелем теоретичного ступеня соломонових наук у всiй iмператорсько-росiйськiй державi». Конвент затвердив положення про те, що Росiйська iмперiя є восьмою самостiйною масонською провiнцiєю Суворого нагляду. Пiсля Конвенту до Росiї були переданi масонськi акти, обряди, їх пояснення, моральнi настанови. Восьма провiнцiя подiлялася на двi префектури: Петербурзьку та Московську, при цьому в пiдпорядкуваннi московської префектури було 19 лож, у тому числi по однiй розенкрейцерськiй ложi у Кременчуку та Харковi. Прiором Провiнцiї був призначений Петро Олексiйович Татищев. У 1784–1787 рр. розенкрейцерiв очолював барон Генрiх-Леопольд фон Шредер — колишнiй капiтан пруської служби, який у 1783 р. поступив на росiйську службу поручиком гвардiї, Майстер Стiльця московської ложi «Трьох знамен», Наглядач ложi теоретичного градуса (в 1815 р. був державним мiнiстром Прусiї).

Iз 1787 р. одним з лiдерiв росiйських розенкрейцерiв став Олексiй Михайлович Кутузов, який у 1766–1771 рр., навчаючись у Ляйпцизькому унiверситетi, став розенкрейцером. У 1787 р. вiн поїхав до Берлiна для «вивчення алхiмiї«, листувався з одним iз основних свiтових масонiв того часу Дю Боском. У 1775 р. Кутузов став одним iз засновникiв ложi «Астрея», а в 1780 р. — членом ложi «Гармонiя», членом Директорiї вищих теоретичних ступенiв. У 1762 р. Олексiй Григорович Орлов-Чесменський став одним iз членiв мiстичного гуртка графа Сен-Жермена, який вiдвiдував тодi Росiю. Протягом усього життя Олексiй Орлов називав графа Сен-Жермена своїм «другом» i «духовним батьком».

Спадкоємець престолу, майбутнiй iмператор Петро Третiй, висловлював масонам прихильнiсть i очевидно сам був масоном, як i його кумир — пруський iмператор Фрiдрих Великий. Майбутнiй iмператор у 1756 р. стає директором Шляхетського корпусу (пiзнiше — Першого кадетського), а його заступником — масон Олексiй Мельгунов (у майбутньому — ад'ютант iмператора).

Коли Катерина Друга зiйшла на престол, фаворити не допускають до неї масонський «корпус». Кирила Розумовського позбавляють гетьманської булави, а автономiю гетьманської України скасовують. У 1765–1767 рр. Кирило Розумовський, побоюючись монаршого гнiву, змушений перебувати за кордоном у добровiльному засланнi (можливо заслання пов'язане iз справою змовника Мировича). Проте пiзнiше вiн повертається до вищого ешелону влади та у 1785 р. навiть стає головноначальствующим у Петербурзi.

У другiй половинi (60-70-х роках) XVIII ст. Катерина не придiляла особливої уваги масонським «захопленням» росiйської знатi, побоюючись спровокувати внутрiшньополiтичний конфлiкт або змову.

Масонство, зазначав П. Милюков, було стерпним, поки високопосадовцi займалися ним для особистої розваги. На масонство не звертали особливої уваги i тодi, коли воно захопилося внутрiшнiм самовдосконаленням, таємничими алхiмiчними заняттями. Але масонство як приватне товариство iз завданнями суспiльного характеру, як органiзована суспiльна сила, що мала у своєму розпорядженнi великi кошти, поширювала через своїх членiв «сокровеннi книги вiд Риги до Донських станиць», яке справляє значний вплив на суспiльство та має твердi внутрiшнi переконання, було явищем нечуваним у росiйському життi. Воно займало надто визначну позицiю, щоб його можна було iгнорувати.

Масони намагалися формувати суспiльну думку та вiдiгравати важливу роль у просвiтництвi суспiльства. У 1767 р. масони безрезультатно намагались отримати офiцiйний дозвiл вiдкрити унiверситет у Сумах, у 1784 р. — заснувати унiверситет в Єкатеринославi, у 1786 р. — у Чернiговi, проте «освiчена iмператриця» Катерина Друга була непохитна у своїй протидiї просвiтi народу, побоюючись «освiчувати» колонiю.

На подiї в Українi в «постгетьманську» катерининську еру (друга половина 60-х — перша половина 90-х рокiв XVIII ст.) великий вплив мали можновладнi масони князь i генерал Репнiн i генерал Глєбов.

Князь Микола Васильович Репнiн (1734–1801 рр.), родич лiдера масонiв Микити Панiна, ще у 1759 р. (як капiтан росiйської армiї) був вiдряджений на французьку службу, де приєднався до масонства. Репнiн спiлкувався з європейськими розенкрейцерами та членами берлiнської ложi «Трьох глобусiв», служив полковником у короля Прусiї та масона Фрiдриха Великого. Повернувшись на Батькiвщину, Репнiн тривалий час був членом масонської ложi Iвана Лопухiна. У 1760 р. Репнiн стає полковником у корпусi генерала-масона графа Чернишова, i за його пiдтримки Репнiн вже через рiк стає генералом. У 1763 р. Репнiн — посол у Речi Посполитiй, сприяє обранню на престол Речi Посполитої масона короля Станiслава-Августа Понятовського. Особливу увагу вiн придiляв захисту православного населення в Речi Посполитiй.

Генерал Микола Репнiн був учасником усiх росiйсько-турецьких воєн, штурму Очакова, Килiї, Iзмаїла, командував корпусом в Уманi у 1784 р. В серединi 80-х рокiв вiн тимчасово покинув службу та виїхав до Iталiї, де особисто познайомився з Сен-Мартеном, пiсля чого пiдтримував iз ним тривале листування. Пiсля повернення до Росiйської iмперiї вiн став командувачем частини росiйської армiї, що називалась «Українською армiєю» i була розташована в Молдовi. Пiд час вiдсутностi командувача всiєї росiйської армiї Потьомкiна Репнiн керував усiма частинами, якi воювали проти Османської iмперiї… У 1789 р., коли почалися гонiння на масонiв, Микола Репнiн був вiдсторонений вiд командування i «виведений» з росiйської армiї як «масонський змовник», але з початком царювання Павла Першого став генерал-фельдмаршалом. Пiд час «другого гонiння» на масонiв у 1798 р. Репнiна знову звiльнили з усiх посад.

Київський генерал-губернатор Iван Федорович Глєбов, вiдомий меценат просвiтництва i Києво-Могилянської академiї, скорiше за все, також був масоном. I. Ф. Глєбов служив генерал-поручиком при iмператрицi Єлизаветi Петрiвнi, а при Петрi Третьому став генерал-аншефом. У 1767–1768 рр. Глєбов був головноначальствующим у Петербурзi. Його син Федiр Глєбов, у 1751 р. вiдряджений як iнженерний офiцер на будiвництво фортецi Єлисаветграда, а невдовзi став головою Шведської масонської ложi та генерал-аншефом. Ще один син Глєбова, Олександр, займав вищi посади у Росiйськiй iмперiї (у 1762–1772, 1786–1787 рр. був в опалi), переклав з французької мови книгу «Шлях мислити про безсмертя душi» Ж.-Б.-К. Делiля де ла Саля.

Катерининська епоха була перiодом становлення масонiв «за народженням» — синiв екс-гетьмана України й одного з найбагатших людей iмперiї Кирила Розумовського. Сини Кирила Розумовського ще в юностi стали масонами i продовжили шлях батька з реформування держави.

Старший син — граф Олексiй Кирилович Розумовський (1748–1822 рр.) виховувався масоном I. Шуваловим. Коли Олексiю виповнилося 16 рокiв, його за указом батька вiдправили разом iз братами на навчання до Англiї. В «туманному Альбiонi» вiн стає масоном, знайомиться з видатним мислителем i масонським «напiвбогом» Сен-Мартеном. Повернувшись з Європи, Олексiй у 1771 р. поступив до петербурзької масонської ложi «Досконалого Союзу» англiйської системи, де Майстром ложi був англiєць Джон Кейлi. Разом iз своїм батьком Олексiй Розумовський у серединi 70-х рокiв XVIII ст. був членом ложi «Трьох муз» у Петербурзi (ложа англiйської системи, Майстер ложi I. Єлагiн). У подальшому Олексiй Розумовський стає членом «капiтулу Фенiкс», який управляв масонським рухом у Росiйськiй iмперiї, був членом капiтулу Суворого нагляду системи тамплiєрiв I. Штарка, перебував пiд впливом де Менстра (1754–1821 рр.) — iталiйського фiлософа-мiстика, письменника, масона, учня Сен-Мартена. Де Менстра зображували як крайнього реакцiонера, фанатичного католика та роялiста, але насправдi вiн був потайним iлюмiнатом i християнсько-масонським теософом. Протягом сiмнадцяти рокiв жив у Петербурзi як сардинський посол при дворi Олександра Першого i мав значний вплив на масонiв Схiдної Європи.

Олексiй Розумовський — один iз видатних людей свого часу. За катерининської епохи вiн зумiв стати таємним радником, сенатором, попечителем Московського унiверситету, членом Головного правлiння училищ, президентом Товариства випробувачiв природи, попечителем Вiльного товариства любителiв словесностi. В епоху Олександра Першого вiн був мiнiстром народної освiти (1810–1816 рр.), сприяв створенню мережi початкових шкiл i гiмназiй. Олексiй Розумовський зiбрав найбiльшу бiблiотеку у Росiйськiй iмперiї з природознавства, створив ботанiчний сад. З 1818 р. Олексiй Розумовський жив в своєму маєтку Почеп Чернiгiвської губернiї i був Почесним членом Харкiвського унiверситету. Своє захоплення масонством Олексiй Розумовський не втратив i в зрiлому вiцi. У 1806–1809 рр. вiн вiдвiдує московську ложу «До мертвої голови» (Майстра ложi I. Поздєєва), а пiзнiше стає вiце-президентом Росiйського бiблiйського товариства (в тi роки товариством опiкувалися масони).

Петро Кирилович Розумовський (1751–1823 рр.) з 1765 р. подорожував Європою, довго жив в Англiї, де долучається до масонства. Лише у 1769 р., повернувшись до Петербурга, вiн поступив на росiйську вiйськову службу. В 1780 р. Петро Розумовський стає генералом, а у 1794 р. виїздить до Захiдної Європи, повертається в iмперiю лише пiсля смертi Катерини Другої, коли на престол зiйшов новий iмператор — Павло Перший, який присвоїв йому ранг дiйсного таємного радника.

Третiй син гетьмана — Андрiй Кирилович Розумовський (1752–1836 рр.), граф з 1814 р., свiтлiйший князь з 1815 р. Можливо, в юностi, коли вiн ще служив на росiйському флотi, Андрiй Розумовський став членом масонського ордену. З 1772 р. для Андрiя Розумовського починається придворна служба, «особливий вплив» вiн мав на цесаревича Павла Петровича. Цей факт турбував Катерину Другу i вона вiдправила Андрiя Розумовського росiйським посланцем в Неаполiтанське королiвство (служив у Неаполi у 1777–1784 рр.), потiм йому настала черга стати послом у Швецiї (1786–1788 рр.). Там вiн налагодив дружнi стосунки з королем Швецiї — вождем мiсцевого масонства Густавом III (потенцiйним супротивником Росiйської iмперiї), що викликало в iмператрицi велике хвилювання та пiдозру. Його вiдправляють послом до Австрiї (1790–1799 рр.).

Чудовий скрипаль, Андрiй Розумовський став приятелем Гайдна, Моцарта i Бетховена (Бетховен присвятив А. Розумовському три струннi квартети, опус 59, а також п'яту i шосту симфонiї).

У 1787 р. в листi до Г. Потьомкiна Андрiй Розумовський повiдомляв: «Хотiв було я вiдправити до Вас першого пiанiста й одного з кращих композиторiв у Нiмеччинi — Моцарта. Вiн незадоволений своїм становищем тут i з задоволенням здiйснив би цю подорож». Але Вольфгангу Амадею Моцарту, якому обiцяли в Українi мiсце професора консерваторiї та диригента оркестру, приїхати до Єкатеринослава завадила хвороба, пiд час якої вiн написав «Чарiвну флейту». Новий Росiйський iмператор Павло Перший, побоюючись «проавстрiйських настроїв» посла, наказав Андрiю Розумовському залишити Вiдень i переїхати у «заслання» в український Батурин. Але Олександр Перший вiдразу пiсля свого сходження на престол знову призначив Андрiя Розумовського послом до Вiдня (1801–1807 рр.). Пiсля пiдписання Тильзитського миру А. Розумовський вийшов у вiдставку. До самої смертi вiн жив у Вiднi, вiдзначившись на дипломатичному теренi як керiвник росiйської делегацiї на Вiденському Конгресi.

Лев Кирилович Розумовський (1757–1818 рр.), який навчався з братами за кордоном — в Англiї, Нiмеччинi та Швейцарiї, також поступив до масонського ордену. З 1782 р. Лев Розумовський вступає на вiйськову службу i незабаром стає полковником.

Вiн воював пiд керiвництвом О. В. Суворова та М. В. Репнiна, брав участь у штурмi Iзмаїла. У 1790 р. йому присвоєно генеральський чин, вiн стає командиром Малоросiйського гренадерського полку, живе в Українi. У 1796 р. Лев Розумовський вийшов у вiдставку та присвятив свiй час подорожам Захiдною Європою, а також науковим дослiдженням, став почесним членом Товариства дослiдникiв природи. На початку ХIХ ст. Лев Кирилович вiдомий як член ложi «Єлизавети до доброчесностi».

П'ятий син гетьмана — граф Григорiй Кирилович Розумовський (1759–1837 рр.) — також був масоном. Проте його вплив на подiї в Українi та Росiї був мiнiмальним, оскiльки бiльшу частину життя вiн прожив в Австрiйськiй iмперiї. Вiн присвятив себе науцi, став почесним членом Росiйської Академiї наук i багатьох європейських наукових товариств.

Молодший син гетьмана — граф Iван Кирилович Розумовський (1761–1802 рр.) не отримав такої чудової європейської освiти, як його старшi брати, а пов'язав своє життя з воєнною кар'єрою. У 1782 р. вiн розпочав службу у штабi свого батька, був призначений при ньому флiгель-ад'ютантом, брав участь у походах проти польських вiйськ у 1782–1783 рр. У 1785 р. батько вiдправив Iвана Кириловича за кордон для отримання кращої освiти. Там вiн вступив до масонства, але, звикнувши до розгульного життя, мало звертав уваги на навчанння та масонську «премудрiсть». Невдовзi його вiдiзвали з-за кордону. У 1788 р. вiн вже перебував при штабi Г. Потьомкiна, брав участь у захопленнi Бендер, у штурмi Iзмаїлу. У 1789 р. Iвану Розумовському присвоїли чин полковника та призначили у Малоросiйський гренадерський полк. У 1792–1794 рр. Iван Розумовський перебував на лiкуваннi за кордоном, а у 1796 р. звiльнений iз служби.

Ведучи мову про дiтей гетьмана Розумовського, не можна не згадати про масона Михайла Iвановича Ковалинського, який став вихователем дiтей Кирила Розумовського, разом iз ними їздив за кордон i навчався в Страсбурзькому унiверситетi. Ковалинський походив з роду українських козакiв i першу освiту здобув у Харкiвському колегiумi та Київськiй академiї, став учнем i другом фiлософа Григорiя Савовича Сковороди, автором творiв про життя Сковороди, творцем «сковороднянського мiфу» про iдеального фiлософа (типовий масонський iдеал). До 1769 р. Ковалинський викладав у Харкiвському колегiумi, але потiм переїхав до Петербурга, де неочiкувано зробив швидку кар'єру — став прокурором Воєнної колегiї, правителем канцелярiї Г. Потьомкiна. У 1801–1803 рр. Михайло Ковалинський служив куратором Московського унiверситету i започаткував «масонiзацiю» цього навчального закладу.

Масонство Григорiя Савовича Сковороди (1722–1794 рр.) — видатного українського фiлософа, мiстика, поета, музиканта, якого називали «росiйським Сократом», не встановлене, але i не спростоване. На користь версiї про належнiсть до ордену свiдчать його твори, пронизанi масонськими iдеями «будiвництва» — вдосконалення людини та суспiльства, пошуками релiгiї «любовi i доброчесностi», «свiтла духу». Сковорода стверджував, що Бiблiя є найдосконалiшим i наймудрiшим джерелом, вона — аптека, сповнена божою премудрiстю для лiкування душевного миру, не зцiленого нiякими земними лiками. Своїми вчителями Сковорода (як i масони) вважав не тiльки Пiфагора та Платона, а й нiмецьких мiстикiв. У дусi розенкрейцерiвських псевдонiмiв Сковорода любив називати себе «Григорiєм Вар-Саввою», тобто «Сином Покою». Сковорода майже 20 рокiв навчався в Києво-Могилянськiй академiї, був пiвчим i регентом iмператорської капели у Петербурзi (1741–1743 рр.). У 1745–1750 рр. Сковорода подорожував Європою як перекладач мiсiї генерала Ф. Вишневського: вiдвiдав Угорщину, Польщу, Нiмеччину, Iталiю, Австрiю (можливо став розенкрейцером у Вiднi). Згодом вiдвiдав Москву, близько шести рокiв учителював у маєтку помiщика греко-українсько-нiмецького походження Томари на Полтавщинi.

У 1759 р. Сковорода переїздить до Харкова для викладання поетики в мiсцевому Колегiумi. Але, вiдмовившись вiд високого церковного сану та постригу, вiн накликає на себе гнiв єпископа й iде з Колегiуму. Вiдмовився Сковорода i вiд запрошення харкiвського губернатора Щербинiна перейти на державну службу. У 1768 р. Сковорода вiдновив свою викладацьку дiяльнiсть у Харкiвському колегiумi, але його курс лекцiй з богослов'я викликає невдоволення єпископа Бiлгородського. У 1769 р. Сковорода покинув Колегiум i став мандрiвним фiлософом. У багатьох мiсцях, де вiн був, виникають гуртки його послiдовникiв — у Липцях, Гусинцi, Бабаях, Харковi, Бiлгородi… Подорожуючи Лiвобережною Україною, вiн зупиняється у можновладних друзiв-помiщикiв (масонiв): у Каразiна в Кручику, у Захаржевського у Великому Бурлуцi, у Капнiстiв у Великiй Обухiвцi. Сковорода пiдготував коло просвiтителiв-меценатiв, якi поставили собi за мету вiдкриття першого унiверситету в Українi.

Г. Данилевський писав, що на вiдкриття Харкiвського унiверситету велику суму дали учнi та друзi Г. Сковороди.

Спадщина Григорiя Сковороди була вшанована та пропагована в масонських колах (уперше його твори опублiкованi у 1798 р. i 1806 р. масонами М. Антоновським i А. Лобзiним. Рукописна спадщина його збережена завдяки масону М. Ковалинському; його iменем названа одна з масонських лож.

Василь Томара — майбутнiй сенатор Росiйської iмперiї, росiйський посланець у Стамбулi, який оформив антифранцузький союз Росiї та Туреччини (1798–1803 рр.), був одним iз перших учнiв Сковороди, а де Местр у своїх «Санкт-Петербурзьких вечорах» опише Томару як видатного столичного «мартинiста».

До таємної ложi Розумовського, можливо, входили полтавськi дворяни брати Капнiсти. Їх предок Стомателло Капнiсiс — грек з острова Занте, що належав республiцi Венецiя, отримав вiд дожа Венецiї графський титул, але у Росiйськiй iмперiї титул не був визнаний. Покинувши Середземномор'я, рiд Капнiсiс-Капнiст переселився в Гетьманщину. Петро Васильович Капнiст ще у 1775 роцi покинув росiйську вiйськову службу, щоб понад 20 рокiв (з перервами) жити в Голландiї, Францiї й Англiї. В Англiї вiн став масоном, республiканцем, вивiз з Англiї дружину-англiйку. Повернувшись на Батькiвщину, в своєму маєтку в Хорольському повiтi Петро Капнiст запровадив «республiку», полегшивши становище своїх крiпосних.

Його брат, Василь Васильович Капнiст, найближчий друг Василя Томари, також вийшов у вiдставку пiсля нетривалої вiйськової служби у Петербурзi, але замiсть поїздки за кордон повернувся в Україну, де був обраний предводителем дворянства Миргородського повiту, а незабаром (у 29 рокiв) i Київським губернським предводителем дворянства. Василь Капнiст заявляє про себе як про талановитого поета. Вiн спiлкувався з масонами, пропагуючи iдеї Сковороди. Друзями Капнiста були найвидатнiшi масони iмперiї: видатний поет Гаврило Державiн, граф Олексiй Кирилович Розумовський, князь Репнiн, Трощинський, князь Цертелєв.

Василь Капнiст став одним iз творцiв росiйської лiтератури, членом «Вiльного Товариства любителiв словесностi, наук i мистецтв», мав зв'язки з композитором Дмитром Бортнянським (масоном). До дружньої плеяди лiтераторiв, де видiлявся Капнiст, тодi належало багато масонiв: байкар Iван Хемнiцер (росiйський консул у Смирнi), поет Iполит Богданович, лiтератор Олександр Храповицький (чиновник Колегiї закордонних справ, колишнiй генерал-авдитор-лейтенант у штабi Кирила Розумовського). Про масонськi переконання В. Капнiста свiдчить те, що вiн був захоплений iдеями американської революцiї, а також те, що його скандальний твiр «Ода на рабство» написаний як протест у зв'язку з указом Катерини Другої про заборону вiльного переходу селян Лiвобережної України i лiквiдацiєю автономiї Гетьманщини. У 1788 р. Василь Капнiст подає Катеринi Другiй проект вiдродження козацьких полкiв в Українi, проте його демарш залишається без вiдповiдi…

Капнiст був своїм у «вищому свiтi» столицi (його приймали у графа А. Безбородька, графа А. Воронцова, князя А. В'яземського…), що можна пояснити тiльки його масонським впливом. Значну пiдтримку мав Капнiст i вiд фельдмаршала, iмперського намiсника в Українi графа Рум'янцева-Задунайського (лiдер опозицiї Катеринi Другiй).

Рум'янцев демонстративно висловлював приязнь до українських автономiстiв, до української мови, дружив з А. Безбородько i П. Завадовським. Граф Рум'янцев був ворогом Потьомкiна, який домагався вiд iмператрицi вiдставки Рум'янцева вiд керiвництва вищою адмiнiстрацiєю України. Навеснi 1791 р. Василь Капнiст їде до Берлiна з тим, щоб добитися допомоги пруського уряду у звiльненнi України з-пiд росiйського ярма. Гонiння на масонiв у Росiйськiй iмперiї тодi були в повному розпалi… В Берлiнi Капнiст подав лист-прохання пруському кабiнет-мiнiстру графу Герцбергу. В листi були такi рядки: «…доведенi до надзвичайного вiдчаю тиранiєю росiйського уряду, зокрема князя Потьомкiна, хотiли б знати, чи можуть вони, в разi вiйни (Прусiї з Росiєю) розраховувати на протекцiю пруського короля, коли вони спробують скинути росiйське ярмо».

З початком царювання Павла Першого Василь Капнiст повертається на державну службу. Вiн був «зарахований до театральної дирекцiї та призначений на посаду з розгляду п'єс». На початку 1801 р. Капнiст iде у вiдставку в ранзi статського радника i повертається на Полтавщину, де його обирають генеральним суддею Полтавського генерального суду. У 1812–1818 рр. Капнiст служить при iмперському Департаментi народної освiти у Петербурзi, але у 1918 р. знову повертається в Україну, де стає Полтавським губернським предводителем дворянства. Його сини Iван i Олексiй, очевидно, продовжили масонський шлях свого батька. Ними опiкувався князь Репнiн. Олексiй Капнiст був близьким до декабристiв i приятелював з Тарасом Шевченком.

Масоном був представник гетьманської шляхти Василь Xаненко, який здобув освiту у Петербурзькому та Кiльському унiверситетах. У 1752–1762 рр. В. Ханенко служив капiтаном гольштайнського корпусу, флiгель-ад'ютантом iмператора Петра Третього. Пiсля загибелi iмператора, у 1762 р., вiн залишив вiйськову службу й оселився у своєму маєтку в Гетьманщинi пiд Стародубом. Цей маєток йому подарував гетьман Кирило Розумовський. Молодший брат Iван Xаненко спочатку був бунчуковим товаришем гетьманського вiйська, з часом став флiгель-ад'ютантом графа П. Рум'янцева. У 1783 р. I. Ханенко залишив вiйськову службу, став уїзним предводителем дворянства.

Старший син Iвана — Олександр Xаненко, очевидно, також масон; на початку ХIХ ст. служив секретарем росiйського посольства в Лондонi пiд керiвництвом масона С. Воронцова.

Генiальний масон з «малоросiйських нiжинських мiщан» Семен Юхимович Десницький став першим професором Московського унiверситету «з росiян». У 1761 р., пiсля закiнчення фiлософського факультету Московського унiверситету, С. Десницького вiдправили «для завершення освiти» до Шотландiї. В унiверситетi Глазго вiн слухав лекцiї з юриспруденцiї, математики, хiмiї, iсторiї; отримав там ступiнь доктора права та звання почесного громадянина. Молодий студент, прослухавши курс моральної фiлософiї Адама Смiта i курс громадянського права у Дж. Мiллара, назавжди став шанувальником їх лiберальних поглядiв. У Шотландiї С. Десницький вступив до масонського ордену. У 1768 р. С. Десницький став викладати в Московському унiверситетi римське право, а потiм i росiйське законознавство (залишив професорську службу у 1787 р.).

С. Десницький уперше став читати лекцiї росiйською мовою та започаткував викладання у Росiї англiйської мови.

Десницький був прихильником розвитку просвiти, обстоював введення загальної освiти. У 1768 р. С. Десницький активно працював у Комiсiї iз створення проекту нового законодавства, яка була скликана за велiнням iмператрицi Катерини Другої. Вiн пiдготував особистий проект перетворень державного устрою Росiї, в якому пропагував англiйськi закони. Десницький уперше у Росiї висунув принцип подiлу влади. Десницький, хоч i не обмежував монарха у здiйсненнi законодавчої влади, все ж виступав за змiцнення органу народного представництва — сенату, члени якого повиннi користуватися рiвними правами й обстоювати суспiльнi iнтереси. Вiн вимагав незалежностi та незмiнностi суддiв, рiвностi всiх перед судом, введення суду присяжних, мiсцевого самоуправлiння тощо. Одночасно з С. Десницьким у гiмназiї при Московському унiверситетi навчалися майбутнi лiдери масонського руху у Росiйськiй iмперiї М. I. Новиков i Д. I. Фонвiзiн.

Масони пiдтримували першi кроки ще одного Десницького — Матвiя Михайловича, який у 1818–1821 рр. був митрополитом Новгородським i Петербурзьким. Коли вiн навчався в Московському унiверситетi, члени масонського Дружнього вченого товариства готували його на посаду Чернiгiвського архiєпископа. М. М. Десницький став не лише розенкрейцером, а й одним iз найосвiченiших iєрархiв того часу — член Академiї наук, Товариства росiйської словесностi, автор багатьох духовних книг, вiце-президент Бiблiйського товариства (докладно про це товариство — в четвертому роздiлi).

Письменник, перекладач i фiлософ українського походження Володимир Золотницький (iз оточення Розумовських) став масоном ще на початку 60-х рокiв XVIII ст. У 1781–1784 рр. Золотницький обiймав посаду Новоросiйського прокурора. Перша книга В. Золотницького «Стан людського життя» (1763 р.) була присвячена Олексiю Розумовському, остання книга — «Настанови сину» (1796 р.) — стала початком книгодрукування в мiстi Миколаєвi.

Класиком росiйської лiтератури «катерининського столiття» став «виходець з Малоросiї«(з полтавської шляхти) масон Iполит Федорович Богданович, автор знаменитої поеми «Душенька» (1783 р.), численних iдилiй i пасторалей, голова Державного архiву старих справ. У Москвi I. Богданович «потрапив на очi» збирачу талановитої молодi масону М. Хераскову, який влаштував юнака в унiверситетську гiмназiю, а потiм — в унiверситет. Ще в унiверситетськi роки, на початку 60-х рокiв XVIII ст., Богданович став масоном; його прийняли перекладачем у штат лiдера масонства генерала М. Панiна, а потiм i в Колегiю iноземних справ.

I. Богданович редагував журнал «Петербурзький вiсник» i газету «С.-Петербурзькi вiдомостi». Богданович був церемонiймейстером масонської ложi «Дев'яти Муз», до якої входив i колишнiй гетьман К. Г. Розумовський.

Фiлософ i письменник Павло Сохацький (син священика з Полтавщини) навчався в Київськiй академiї та Московськiй фiлантропiчнiй семiнарiї, де став масоном i учнем М. Новикова, спiвробiтником його журналiв «Вечiрня зоря», «Покоящийся трудолюбец». Сохацький працював викладачем i екстраординарним професором у Московськiй гiмназiї, ординарним професором фiлософiї та древньої словесностi в унiверситетi, його обрали секретарем унiверситетської ради, секретарем Товариства iсторiї та древностей росiйських. З 1805 р. вiн першим в iмперiї почав читати курс логiки. Сохацький видавав декiлька журналiв i альманахiв — «Полiтичний журнал», «Мiнерва», «Новини росiйської лiтератури», «Iппокрена».

Одним iз найперших масонських центрiв в Українi стало невелике мiстечко Єлисаветград, куди у 1764 р. перевели на службу ад'ютанта вбитого iмператора Олексiя Петровича Мельгунова. Пiсля повалення Петра Третього Мельгунова заарештували, але потiм вiдправили в «почесне заслання» — вiн став генерал-губернатором (головним командиром) Новоросiйської губернiї. Серед перших його нововведень було заснування в Єлисаветградi друкарнi «для тиснення духовних i свiтських книг». Масона В. Черткова Мельгунов забрав iз столицi в Єлисаветград обер-комендантом фортецi та завiдувачем друкарнею. У 1765 р. центр Новоросiї перенесли до Кременчука. Туди ж з Єлисаветграду перенесли i друкарню.

У другiй половинi 70-х рокiв XVIII ст. в маєтку Поповка Сумського повiту сформувався близький до масонського руху лiтературний (парамасонський) гурток «Академiя» А. Палицина (помiщика-лiтератора й архiтектора). Членом «Академiї«були письменники — брати Байкови, А. Станевич, архiтектори М. Алферов i В. Ярославський, художники А. Кардашевський i М. Ушинський.

У 70-80-х роках XVIII ст. i до 1822 р. масонство було особливо популярним серед офiцерiв i генералiв армiї та флоту Росiйської iмперiї. В масонських ложах перебували офiцери гвардiї, армiї та флоту, навiть адмiрали С. Грейг, М. Мордвинов, А. Шишков, П. Пустошкiн.

У 1772 р. вiдкрили похiдну вiйськову ложу «Марса» в частинах росiйської армiї, якi перебували в Ясах у Молдовi (в ходi росiйсько-турецької вiйни). Вiйськову ложу «Мiнерва», що iснувала всього пiвроку, у 1774 р., пiд час росiйсько-турецької вiйни в мiстечку Садогура (Садгора — передмiстя Чернiвцiв), очолив господар Садгори барон П. Гартенберг i польськi масони Ф. Комстадiус та I. Штокман, якi обслуговували монетний двiр. Ця ложа залежала вiд польської ложi «Доброчесного Сармата» та росiйського Союзу єлагiнських лож. Наприкiнцi 1774 р. пiсля укладення миру

з Туреччиною, коли Буковина вiдiйшла до Австрiї, а росiйськi вiйська пiшли з Карпат, ложу закрили. Проте у 1775 р. вона вiдновила свою роботу пiд керiвництвом купця Дьоринга, але вже без участi росiйських офiцерiв.

У 1776 р. у Криму (в Олександрiвськiй фортецi) iснувала масонська ложа (яка, можливо, мала назву «Марс») при Кримському корпусi росiйських вiйськ. Саме в цю ложу було посвячено вiдомого росiйського масона та розенкрейцера Iвана Петровича Тургенєва. З 1779 р. похiдна вiйськова ложа «Марс» вiдновлює свою роботу у фортецi Кiнбурн (сучасна Херсонська область). Ця ложа працювала в союзi «Великої Нацiональної ложi»; Майстром Стiльця був командувач армiєю князь М. В. Репнiн. За iншими вiдомостями, в Кiнбурнi працювала ложа «Вiйськовий союз», що пiдпорядковувалася «капiтулу Фенiкс».

У 1785–1786 рр. вiйськова ложа «Марс» працювала в Кременчуку (Кременчук з 1765 р. — центр Новоросiйської губернiї, залишався «столицею» великого краю до 1789 р., у 1784–1789 рр. був «столицею» Катеринославського намiсництва) i пiдпорядковувалася Союзу єлагiнських масонських лож. Майстром Стiльця ложi став генерал П. Мелiссiно (автор окремої лицарської тамплiєрської системи масонства). Тодi ж, у 1785 р., у Кременчуку було органiзовано ложу «Добрий пастор».

Ще одна похiдна вiйськова ложа «Мiнерва» (1784–1792 рр.) органiзована у 1784 р. в мiстечку Немирiв на Подiллi з офiцерiв Української армiї (частина росiйської армiї, що дiяла на «турецькому» фронтi на Подiллi та в Молдавiї), але у 1785 р. ложа та її члени перебазувалися до Кременчука. У 1787 р. туди прибув i вiдомий нiмецький мандрiвник i лiкар А. Меллер, який взяв участь у роботi ложi. Ложа «Мiнерва» працювала у вищих теоретичних розенкрейцерських ступенях. Її творцями були Iван Федорович Бiлоусов (Бiлоусович) та Iван Володимирович Лопухiн (останнiй керував ложею з Москви як начальствующий Директорiї розенкрейцерiв). Iван Федорович Бiлоусов — лицар-розенкрейцер, колезький асесор не тiльки створював масонський рух у Кременчуку — пiд опiкою I. Бiлоусова у 1785 р. утворили ложу в Харковi, яку очолив розенкрейцер М. Дяков.

Майстром Стiльця ложi «Мiнерва» став генерал Олексiй Петрович Фролов-Багреєв. Секретарем ложi був граф Олександр Петрович Тормасов (на той час — полковник, командир кiнного полку, а з 1791 р. — генерал; у 1803–1806 рр. — київський вiйськовий генерал-губернатор, у 1812 р. — командувач Захiдною армiєю, найближчий помiчник М. I. Кутузова; у 1813 р. — тимчасовий головком росiйської армiї; з 1816 р. — граф i московський вiйськовий генерал-губернатор). Першим Наглядачем ложi «Мiнерва» був Iван Замятiн, Секретарем — Федiр Самарiн… Другим Наглядачем ложi був Данило Самойлович (1744–1805 рр., справжнє прiзвище — Сущинський), який народився в сiм'ї сiльського українського священика. Данило Самойлович широко вiдомий як основоположник епiдемiологiї у Росiйськiй iмперiї, доктор медицини та член дванадцяти академiй. Закiнчивши Чернiгiвський колегiум i Київську академiю, Самойлович потрапляє в число тридцяти студентiв, яких професор I. А. Полетика вiдiбрав в Українi для зарахування лiкарськими учнями Петербурзького госпiталю. Ще тодi Данило здружився з Н. Максимовичем-Амбодиком (майбутнiм масоном) i ця дружба тривала все його життя.

У 1767–1771 рр. Самойлович перебував у вiйськах Рум'янцева i брав участь у походах проти туркiв у 1771–1774 рр. За власним бажанням як лiкар Самойлович працював у «чумних» госпiталях Москви. У 1776–1780 рр. Самойлович навчався медицинi в Страсбурзькому та Лейденському унiверситетах, де i був введений до масонського кола. У 1779 р. Самойлович вже має 7-й ступiнь масонської посвяти. У 1780 р. Самойлович захищає та публiкує свою дисертацiю, а пiсля отримання вченого ступеня i до 1783 р. подорожує Захiдною Європою (Австрiя, Голландiя, Нiмеччина, Англiя). Проте думки його пов'язанi з рiдною Україною, де почалася епiдемiя чуми. Повернувшись на Батькiвщину, Самойлович вiдправився на лiквiдацiю чуми в Херсонi, Миколаєвi, Кременчуку.

У 1784 р. у Херсонi та Миколаєвi Самойлович влаштував карантини, iзолював хворих i швидко лiквiдував епiдемiю, врятувавши тисячi людей i цiлi райони вiд епiдемiї чуми. У 1785 р. чума ще раз спiткала Пiвдень України i Самойлович знову органiзував боротьбу з епiдемiєю. У 1783–1787 рр. вiн проводить науковi дослiдження з епiдемiологiї, робить першi щеплення проти чуми у Росiйськiй iмперiї. Так, всесвiтню славу Самойловичу принесли його роботи про чуму. Його називали «героєм чумним», «найвидатнiшим благодiйником людства», «Гiпократом». Вiн отримує посаду губернського лiкаря Катеринославського намiсництва i Таврiйської областi та золоту медаль вiд iмператора Австрiї Йосипа II за боротьбу з епiдемiєю.

Колезький радник i масонський майстер, який мав вищий розенкрейцерський теоретичний ступiнь, Самойлович придiляв увагу i просвiтництву. Вiн активно «вербує«в медичному середовищi нових адептiв масонства, створює в Херсонi «Науковi медичнi збори» (першу медичну громадську органiзацiю в iмперiї), клопочеться про вiдкриття унiверситету в Катеринославi, де сподiвається очолити медичний факультет. У 1787 р. Самойловича направили органiзовувати допомогу пораненим у районi Кiнбурзької коси, де йшли жорстокi бої з турками. Iснує легенда, що пiд час вiдбиття турецького десанту Самойлович винiс з поля бою пораненого Суворова i врятував йому життя, вилiкувавши полководця вiд смертельної рани. У 1788–1790 рр. Самойлович займається органiзацiєю карантинної справи в Катеринославi й Очаковi, вiдкриває Вiтовський госпiталь пiд Херсоном i знову бореться з чумою у Причорномор'ї. У 1793 р. Самойловича призначають головним лiкарем Приморських карантинiв (Пiвнiчне Причорномор'я). На цiй посадi вiн органiзував боротьбу з епiдемiєю чуми в Феодосiї й Одесi. У 1800–1805 рр. Самойлович працює iнспектором (керiвником) Чорноморської лiкарської управи. Вiн поселяється в Миколаєвi, довго живе в Херсонi, Очаковi, Одесi, Севастополi, iнспектуючи стан лiкарської справи в цих портах i на вiйськовому Чорноморському флотi. У Миколаєвi Самойлович видає класичну працю з питань чуми.

Дуже важливу роль у поширеннi масонства у Росiйськiй iмперiї у 30-80-тi рр. XVIII ст. вiдiгравали iноземцi, перш за все англiйцi, французи, iталiйцi, голландцi, нiмцi, швейцарцi. Саме вихiдцi з цих країн, опинившись у далеких краях на сходi Європи, не тiльки об'єднувались у масонськi корпорацiї, а й намагалися залучити до них мiсцеву елiту.

Багато масонiв, якi прибували у Росiйську iмперiю, були фiлантропами та мiсiонерами. Одним iз них був англiйський лiкар-гуманiст i розенкрейцер, публiцист i громадський дiяч Джон Говард. Говард боровся з чумою в Європi, створював в Англiї лiкарнi, будинки для пристарiлих i бiдних, боровся за права ув'язнених, за полiпшення умов у тюрмах. Його виступи в англiйському парламентi сприяли проведенню тюремної реформи в Англiї.

У 1781 р. Говард прибув до Росiйської iмперiї для вивчення мiсцевих госпiталiв i тюрем, у 1789 р. вiн вивчав на пiвднi України «способи утримання солдатiв i вiйськовополонених», боровся з епiдемiями. На пiвдень України на боротьбу з епiдемiями Джона Говарда залучив лiкар-розенкрейцер Данило Самойлович. Говард дослiджував вiйськовi госпiталi в районi Очакова та Херсону, намагався домогтися вiд уряду полегшення долi солдатiв i вiйськовополонених. У Херсонi пiд час епiдемiї тифу Говард вiдвiдує лiкарнi та тюрми, за свiй кошт лiкує хворих, доглядає за помираючими. У сiчнi 1790 р. вiн заразився i помер. Поховали Говарда поблизу Херсона на хуторi його приятеля Дофiне. Вiце-адмiрал i масон Мордвинов спорудив на могилi Говарда пам'ятник. З часом, за пiдтримки генерал-губернатора Новоросiї М. С. Воронцова, на могилi Говарда споруджено гранiтний обелiск з написом: «Робив iнших здоровими. Жив для iнших». У Лондонi Говарду встановлено пам'ятник поблизу Собору Святого Павла. Iснує легенда, що закохана в Говарда графиня Потоцька (дружина корiнного пiдкоморiя Вiнцента Потоцького) наказала своїм слугам викрасти тiло Говарда i перезаховати його в парку свого маєтку в селi Ковалiвка на Подiллi, а також спорудити над його могилою пам'ятник iз зображенням пелiкана (символ масонiв-розенкрейцерiв). Вiдомий соцiолог Бентан зазначав, що Говард «жив ангелом i помер мучеником».

Були серед заїжджих на українськi землi масонiв не тiльки фiлантропи, а й захисники своєї нової Вiтчизни. У 80-тi роки XVIII ст. набув собi славу великого «чорноморського» флотоводця шотландець за походженням i американець за громадянством Джон Поль Джонс — «Чорний Корсар» (1747–1792 рр.). У 1775 р. вiн, будучи офiцером англiйського флоту, з iдейних мiркувань дезертирує й оселяється в Пiвнiчнiй Америцi. Джонс став учасником американської революцiї у Сполучених Штатах, пiд час якої вперше пiдняв прапор революцiї «Старс енд страйпс» на вiйськовому суднi нової держави. Джонс захопив понад 70 англiйських суден, навiв жах на узбережжя Великобританiї. Вiн висадив десант у порт Уайтхейвен i пiдпалив там усi суда. Джонса було оголошено особистим ворогом англiйського короля Георга i за зраду коронi його засуджено до смертної кари. У 1781 р. Конгрес США привселюдно висловив йому подяку за заслуги перед американським народом у боротьбi за незалежнiсть i наказав випустити на його честь золоту медаль.

Невдовзi Джонса призначили, як найхоробрiшого з американських морякiв, командиром фрегату «Америка», першим капiтаном Штатiв.

Але у 1788 р., отримавши особисте запрошення Катерини Другої, капiтан Джонс несподiвано переходить на службу у Росiйську iмперiю. Вiн став командуючим Днiпровської гребної вiйськової флотилiї в чинi контр-адмiрала (в росiйських документах значився i як Павло Жонес, i як Пауль Iонс). На аудiєнцiї в iмператрицi капiтан Джонс подарував Катеринi Другiй тексти Конституцiї США та Декларацiю незалежностi, що було викликом царственiй особi. У тому самому роцi Джонс, як командир ескадри росiйського флоту, розгромив турецький флот поблизу Очакова (турецький флот — 63 судна, росiйський — 14). Є данi, що Джонса урочисто прийняли до кола запорожцiв. Олександр Суворов (масон вищих ступенiв), пiд чиє безпосереднє командування був направлений Джон Поль Джонс, зустрiне його як доброго знайомого. В Києвi Джонс зустрiчається з молодим генералом-масоном Михайлом Кутузовим. Проте вже у 1790 р. Джона Поля позбавили чину та вислали з Росiйської iмперiї (за вигаданий карний злочин), щоб вiн помер у революцiйному Парижi. Його життя описали Джеймс Фенiмор Купер, Герман Мелвiлл, Редьярд Кiплiнг, Валентин Пiкуль.

Олександр Дюма-батько робить Поля Джонса героєм багатьох своїх творiв («Капiтан Поль» та iн.). Дюма пише, що капiтан мав елiксир безсмертя, що вiн одночасно мiг бути молодим i старим, мiг до невпiзнання змiнювати свою подобу. Вiдомо, що Джонс отримав «Масонське Свiтло» в ложi «Кiлвiннiнг Святий Бернард» № 122 Великої Ложi Шотландiї у 1770 р. i близько дружив з графом Калiостро, Бенджамiном Франклiном, генералом Лафаєтом.

У кременчуцькiй ложi «Мiнерва» у 1786 р. перебував ще один iз майбутнiх «великих» — Вiктор Павлович Кочубей (1768–1834 рр.), племiнник А. Безбородька, масон (очевидно, розенкрейцер) з 1785 р., учень М. Новикова. Вiктор Кочубей (тодi ще пiдпоручик, ад'ютант Г. Потьомкiна) на той час ще й не мрiяв про гучну славу дипломата. У 1787–1791 рр. вiн навчався в Англiї, Францiї, Швейцарiї, пiсля чого його призначили головою росiйського посольства у Стамбулi. Пiд керiвництвом масонського «гуру» i фiлософа Семена Гамалiї, В. Кочубей працював у теоретичних градусах масонства, в орденi розенкрейцерiв, у масонськiй ложi «Гарпократа» у Петербурзi. Пiзнiше вiн дослужився до вiце-канцлера iмперiї, дiйсного таємного радника, титула графа. У 1797 р. Кочубей подав Павлу Першому записку, в якiй вказав на недолiки облаштування пiвденних околиць Росiї, що викликало його немилiсть i вiддалення (у 1799 р. його звiльнили iз служби i вiн змушений був виїхати до свого полтавського маєтку Диканька).

З початком царювання iмператора Олександра Першого Вiктор Кочубей став його найближчим радником, членом Державної Ради, сенатором, мiнiстром внутрiшнiх справ iмперiї (1802–1807 рр., 1819–1825 рр.). При новому iмператорi Миколi Першому В. Кочубей не сходить з владного «Олiмпу». З 1827 р. вiн голова Державної Ради i Кабiнету мiнiстрiв, з 1831 р. — князь. В. Кочубей, як i бiльшiсть масонiв того часу, був пристрасним прихильником науки, почесним членом Харкiвського унiверситету, Академiї наук, Товариства дослiдникiв природи тощо, вiце-президентом Бiблiйського товариства. В масонствi «легально» вiн залишався до заборони ордену у 1822 р., але i потiм, будучи мiнiстром внутрiшнiх справ, надавав таємнi послуги з конспiрацiї масонського руху.

У кременчуцькiй масонськiй ложi тимчасово перебував архiтектор i масон Iван Старов, який розробляв у мiстi план майбутньої столицi Пiвденного краю — Катеринослава (1784 р.). Iван Старов, який став одним iз засновникiв класицизму в росiйськiй архiтектурi, закiнчив гiмназiю при новому Московському унiверситетi, вступив до Академiї мистецтв, а у 1762 р. на кошти I. Шувалова на шiсть рокiв виїхав до Францiї та Iталiї для вивчення «славнiйших старожитностей». План Катеринослава, розроблений архiтектором I. Старовим, був явно масонським — в основу планування було покладено два великi перехрещенi трикутники, якi складалися з двох

подвiйних трикутникiв, що формували два райони. Трикутники мали трапецiєподiбнi площi по кутах i шiсть круглих площин у центрi, вiд яких розходилися трьома променями вулицi.

У другiй половинi 80-х рокiв мiсцевi масони мрiяли про створення iдеального нового «мiста на холмi», сподiваючись, що таким мiстом може стати Катеринослав, де планувалося створення унiверситету, художньої академiї, консерваторiї (мiсцем розташування майбутньої музичної академiї обрали гору як символ масонства, а до її керiвництва запрошували Моцарта).

Масон вищих ступенiв Йоганн-Якiв Бебер — обрусiлий нiмець, надвiрний радник i професор бiологiї, подорожуючи Україною, вiдвiдав Катеринослав, що почав будуватися, i там залишився. Ставши директором училищ Катеринославської губернiї (1792–1795 рр.) вiн обстоював iдею створення в Катеринославi унiверситету та педагогiчного iнституту. Проте всiм масонським планам стосовно Катеринослава не судилося втiлитися у життя. «Катеринославський проект», який зазнав фiаско, змiнив проект «Одеський»…

Про масонiв Харкова «катерининської епохи» вiдомо дуже мало. В Харковi масонська шотландська ложа «Щиросердя» працювала з 1782 р. (можливо роботи її продовжувалися до 1790 р.). Ця ложа перебувала пiд керiвництвом московської ложi шотландської системи «Трьох знамен», в якiй Майстром Стiльця був вiдомий розенкрейцер Iван Шварц. Можливо, на основi цiєї московської ложi у 1785 р. в Харковi було створено ще одну розенкрейцерiвську ложу теоретичного градуса (скорiше за все пiд тiєю самою назвою «Щиросердя»).

Серед масонiв харкiвських лож вiдомi Майстер Стiльця дворянин Микола Олексiйович Дяков i його брати — гвардiйськi офiцери Петро та Семен (сини обер-прокурора Сенату). Чоловiками сестер Дякових були впливовi масони В. Капнiст i Г. Державiн. Микола Дяков був не тiльки пiдполковником росiйської армiї, а й композитором, музикантом, членом «Дружнього вченого товариства». Наприкiнцi XVIII ст. його призначили Московським губернським прокурором.

У 1784 р. Микола Дяков вже був масоном 4-го ступеня i Першим Наглядачем у московськiй ложi «Сфiнкс» берлiнської системи, членом Директорiї теоретичного градуса ордену Розенкрейцерiв. У 1806–1809 рр. вiн був членом теоретичної ложi «До мертвої голови», у 1815–1821 рр. — головним наглядачем московської ложi «Теоретичного градуса», ритором ложi вищих ступенiв «Фенiкс».

У масонських ложах теоретичних градусiв Росiйської iмперiї перебувало багато вихiдцiв з України: Нестор Максимович-Амбодик i Михайло Антоновський, Антон Прокопович-Антонський i Семен Гамалiя… В розенкрейцерiвських ступенях перебував i вiдомий медик, вихiдець з України А. Звiряка (медичний iнспектор Чорноморського флоту).

Нестор Максимович-Амбодик (син священика з Полтавщини) був основоположником наукового акушерства у Росiйськiй iмперiї, вченим-енциклопедистом, просвiтителем, ботанiком i першим фiтотерапевтом. Нестор Максимович — вiдомий гострослов, псевдонiм свiй «Амбодик» вiн утворив вiд латинського «двiчi скажи». Вiн закiнчив Київську академiю, навчався у медичнiй школi морського госпiталю Петербурга, а у 1770 р. його направили на навчання до Страсбурзького унiверситету, де у 1775 р. вiн захистив докторську дисертацiю, пiсля чого знайомився з лiкарською справою Нiмеччини. У Страсбурзi вiн став масоном, а вже у Росiї отримав 4-й ступiнь масонства. На Батькiвщину Максимович повернувся

у 1776 р., але вже у 1777 р. знову «за височайшим повелiнням» виїхав за кордон для поглиблення знань з акушерської справи. У 1781 р. його призначилио професором Петербурзької школи акушерства. Н. Максимович-Амбодик написав перший в iмперiї посiбник з педiатрiї. У 1780–1781 рр. Н. Максимович-Амбодик був секретарем масонської ложi «Нептун».

Михайло Iванович Антоновський (Антонський) — український шляхтич родом з Борзни. Вiн закiнчив Київську академiю i Московський унiверситет, пiсля чого став секретарем масона графа Iвана Чернишова, секретарем Адмiралтейств — колегiї та командувача флотом, пiзнiше — бiблiотекарем Iмператорської публiчної бiблiотеки. Вiн автор «Iсторiї про Малу Росiю» i багатьох лiтературних праць. У масонствi ймовiрно з 1783 р.

Антон Антонович Антонський-Прокопович (український шляхтич з Прилук) також закiнчив Київську академiю i Московський унiверситет, де слухав лекцiї на фiлософському та медичному факультетах, став масоном очевидно на початку 80-х рокiв XVIII ст. (у 1783 р. вже мав ступiнь розенкрейцера). У 1784 р. разом iз Семеном Гамалiєю вiн заснував унiверситетську ложу розенкрейцерiв «Гермеса» в Москвi. У 1787 р. його призначили секретарем при кураторi, масонi I. Мелiссiно. Вiн отримав посаду вчителя в Шляхетному пансiонi, де викладав натуральну iсторiю, а пiзнiше став директором унiверситетського ботанiчного саду. Потiм, у рiзнi часи, Антонський-Прокопович був ординарним професором, цензором унiверситетської друкарнi, членом Цензурного комiтету, секретарем Товариства любителiв росiйської ученостi, членом Академiї наук. У 1803–1818 рр. Антонський-Прокопович керував кафедрою мiнералогiї, а у 1807–1817 рр. служив проректором Московського унiверситету, деканом фiзико-математичного факультету. У 1818–1826 рр. заслужений професор i дiйсний статський радник Антонський-Прокопович був ректором Московського унiверситету, у 1819 р. став органiзатором Товариства сiльського господарства.

Як письменник Антонський-Прокопович працював у журналах, якi видавав М. Новиков. У 1788–1789 рр. Антонський-Прокопович — редактор журналу «Магазин натуральної iсторiї«, у 1791–1793 рр. — «Читання для смаку, розуму та вiдчуттiв».

Iдеологом масонського ордену, розенкрейцером вищих ступенiв, оригiнальним фiлософом-мiстиком був полтавчанин Семен Iванович Гамалiя — випускник Петербурзької академiї, управитель канцелярiї графа С. Чернишова, друг М. Новикова. Семен Гамалiя належав до ложi «Гармонiя», був головою московської ложi «Девкалiон» i масонської ложi у мiстi Тула. Основним його iнтересом була публiкацiя герметичних текстiв росiйською мовою, переклади фiлософа Бьоме. С. Гамалiя вiв аскетичне життя, днi проводив за медитацiєю та читанням Бiблiї. Сучасники називали його «божою людиною». Пiсля смертi I. Шварца у 1784 р. вiн фактично iдейно керував росiйським орденом розенкрейцерiв.

Майже 50 вiдсоткiв учених Росiйської Академiї наук i професорiв Московського унiверситету у 80-х роках XVIII ст. були масонами (масони Академiї: I. Єлагiн, М. Щербатов, I. Мелiссiно, В. Баженов, I. Голенищев-Кутузов, А. Наришкiн, Я. Шрейдер, I. Шувалов…). «Вiльний каменяр» очолював Академiю мистецтв.

Кращi художники (до речi, українського походження) — Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Могилянський, П. Сохацький — також були членами ордену.

Засновник i перший куратор Московського унiверситету генерал-ад'ютант i розенкрейцер Iван Шувалов «налагодив виробництво» не лише чудових учених i педагогiв, а й розенкрейцерiв, вiдправляючи молодих людей для вдосконалення знань за кордон, а пiсля їх повернення надаючи їм професорськi кафедри в унiверситетi (приклад iз С. Десницьким).

I. Шувалов i сам у 1763–1777 рр. жив за кордоном, де налагодив зв'язки з науковою масонською елiтою. За iнiцiативою Шувалова у 1757 р. створюється Академiя мистецтв, робиться перший росiйський переклад «Iлiади». Особливо опiкувався Шувалов художниками, поетами, вченими (Ломоносов, Бортнянський, Державiн…).

Масоном i автором вiдомого масонського гiмну «Коль славен наш Господь в Сионе» був драматург, поет i письменник М. Херасков — директор (1763–1780 рр.) i куратор (1778–1802 рр.) Московського унiверситету. Михайло Херасков запросив до спiвпрацi видавця та масонського просвiтителя Миколу Новикова i вiддав йому в оренду унiверситетську друкарню (1779 р.), в якiй пiд керiвництвом масонiв друкували журнали: «Магазин натуральної iсторiї, фiзики та хiмiї«, «Економiчний магазин», «Трудолюбець», «Сiльський житель», «Дитяче читання для серця та розуму» та iн. Сучасник згадував: «До Новикова мало було книжок для загального читання: вони були рiдкiстю… «Дитяче читання» було мало не найкращою книгою з усiх, що видавалися для дiтей у Росiї«. Для розширення видавничої дiяльностi заснували Дружнє друкарське товариство, яке займалося не лише друкуванням книг, а й вихованням юнацтва, матерiальною пiдтримкою бiдних студентiв.

У Схiдну Європу за допомогою «новиковського кола», прийшли Гомер, Демосфен, Цицерон, Шекспiр, Свiфт, Сервантес, Стерн, Расiн, Корнель, Дiдро, Лесинг, Мольєр, Шеридан, Руссо, Вольтер, Гольдонi, Мiльтон, Бомарше та iн. За 10 рокiв М. Новиков видав близько 600 найменувань книг!

Виданi М. Новиковим книги духовно-релiгiйного та повчально-морального напряму (блаженного Августина, Я. Бьоме, I. Масона, присвяченi масонству тощо) сформували в середовищi iнтелiгенцiї, що зароджувалась, атмосферу мiстичного пошуку. М. Новиков опублiкував декiлька коментарiв до робiт Якова Бьоме в журналi «Вечiрня Зоря», а в журналi «Гаманець» вiн уперше почав критикувати атеїзм i аморалiзм просвiтительської фiлософiї, iдеї «природної чистоти людини, її природної схильностi до добра та рiвностi». Масони обстоювали необхiднiсть вiри в Бога та твердої влади. На вiдмiну вiд популярного на той час Руссо, масони вважали, що освiта не псує натуру людини, а, навпаки, виправляє її; що людина вiд природи недосконала i лише просвiта, невпинна, постiйна робота над собою може перебороти цю споконвiчну злу природу; боротьба за перебудову неморального суспiльства не має сенсу; суспiльний лад змiниться сам собою з розвитком просвiти. Масони вважали, що кожна людина егоїстична за природою i тому повинна привчати себе до альтруїзму.

I. Лопухiн у своїх «Записках» писав, що «Дух Христов, долженствует быть истинною жизнью человека — в духе чистой любви к Богу и ближнему, которое есть единственный источник совершенной добродетели». Масони Росiйської iмперiї висували свою «теорiю iстинного самопiзнання» стверджуючи, що «основне мiсце наших подвигiв знаходиться всерединi нас».

Масони усвiдомлювали себе глибоко вiруючими, християнськими людьми.

Вони дотримувалися церковних обрядiв, слiдували настановам церкви, проте вважали, що моральна сутнiсть релiгiї вище її догматичного боку. Масонство можна розглядати i як одну з внутрiшньохристиянських течiй, спрямованих на оновлення церкви, на особисте духовне вiдродження, переконання в можливостi досягнення людиною довершеного стану, набуття «благодатi» незалежно вiд посередництва церкви.

«Катерининська iнтелiгенцiя» бiльш як на 50 вiдсоткiв складалася з орденських братiв-»каменярiв». У масонських Храмах можна було побачити письменникiв I. Сафоновича та М. Петровського, поета Ф. Козельського, композитора Д. Бортнянського, вчених А. Рубановського, Я. Дубянського, М. Багрянського… Розенкрейцери Москви, Петербурга, Харкова, Кременчука розглядали масонство як силу «емансипацiї людей», силу, що здатна впливати на суспiльство, виправляти його недолiки, виховувати «нову Людину». Виховання та навчання масони вважали основним засобом перетворення закостенiлого та «ветхого» суспiльства Росiйської iмперiї.

Масони стали iнiцiювати створення «культурних осередкiв», у яких як в «очищувальному горнилi» пройшов би «алхiмiчний» процес трансмутацiї — формування «справжнього золота» — нового типу особистостi, нових стосункiв мiж людьми. «Росiйське масонство XVIII — початку XIX ст. вiдiграло важливу роль у духовнiй мобiлiзацiї творчих сил Росiї«(В. В. Зеньковський. Iсторiя росiйської фiлософiї).

Особливу увагу масони того часу придiляли створенню навчальних закладiв, формуванню лiтератури, поширенню книжкової культури. Друкарнi й унiверситети, церкви та театри, бiблiотеки, громадськi органiзацiї, лiцеї, музеї були в центрi масонської дiяльностi. Сама структура унiверситетiв пропонувала масонське розумiння триади «свобода — рiвнiсть — братерство». Кожен юнак, вступивши до унiверситету, ставав рiвним iншим студентам. Не тiльки студент-дворянин, а й студент «з рiзночинцiв» в унiверситетi отримували шпагу — «символ особистої гiдностi» та свободи. У 70-80-тi роки XVIII ст. у Росiї пройшла небачена (та майже непомiчена iсториками) «культурна революцiя». Фактично масонське коло сформувало росiйського iнтелiгента. На думку протоiєрея В. Зеньковського, в росiйському масонствi формувалися всi основнi ознаки майбутньої «передової«iнтелiгенцiї; на першому мiсцi тут стояв примат моралi й усвiдомлення обов'язку служити суспiльству, тобто практичний iдеалiзм. М. Бердяєв вважав, що в масонствi вiдбулася формацiя росiйської культурної душi, вона давала аскетичну дисциплiну душi, виробляла моральний iдеал особистостi. Православ'я, звичайно, мало бiльш глибокий вплив на душi росiйських людей, але в масонствi формувалися культурнi душi петровської епохи, якi протиставлялися деспотизму влади й обскурантизму. Вплив масонства зумовив i пробудження фiлософської думки у 30-тi роки, хоча в самому масонствi оригiнальних iдей не було… Масонство було у XVIII ст. єдиним духовно-громадським рухом. Кращi росiйськi люди були масонами.

Масони не тiльки виконували мiсiю долучення росiйського суспiльства до захiдно-європейської культури, а й заснували в Москвi Фiлологiчну семiнарiю для пiдготовки вчителiв, вiдкрили два народнi училища для бiдних, органiзували лiкарню та школу. Бiднякам роздавали хлiб i грошi, школам i семiнарiям безкоштовно надсилали книги. Масони допомогли бiднякам у 1787 р., коли у Росiйськiй iмперiї лютував голод, i у 1783–1786 рр., коли на пiвднi iмперiї лютувала чума.

Разом iз тим орден цiкавила не тiльки «влада над розумами», а й влада свiтська. Iсторик Г. Вернадський писав, що у другiй половинi 70-х — першiй половинi 80-х рокiв XVIII ст. з одинадцяти членiв Iмператорської Ради четверо були масонами, з тридцяти одного камергера двору одинадцять були масонами (гофмейстер I. Єлагiн — лiдер масонерiї). В керiвництвi Сенату, в бiльшостi колегiй-мiнiстерств (Iноземних справ, Адмiралтейської, Медичної, Камер-колегiї, Ревiзiон-колегiї, Камерц-колегiї, Берг-колегiї) масони становили вiд 20 до 35 вiдсоткiв. Навiть на чолi полiцiї у 1777 р. став масон Д. Волков. Масони очолили також ряд губернiй, на них припадало майже 20 вiдсоткiв вищого чиновництва Росiйської iмперiї та вищого командування росiйської армiї.

На початку 1761 р. було пiдвищено в шотландськi Майстри третього градуса масонства пiдполковника Олександра Васильовича Суворова (майбутнього генералiсимуса), який ранiше (очевидно наприкiнцi 50-х рокiв XVIII ст.) пройшов два попереднi ступенi масонства. У подальшому його кар'єра розвивалася за участi масона i генерала Петра Панiна.

Полковник росiйської армiї Михайло Iларiонович Голенищев-Кутузов (майбутнiй головком росiйської армiї та переможець армiї Наполеона) був залучений до таїнств ордену масонiв у 1779 р. в Регенсбурзi в ложi «До Трьох Ключiв».

Вiн увiйшов також до лож Франкфурта та Берлiна, став розенкрейцером i отримав орденське iм'я «Зеленiючий лавр». Михайло Голенищев-Кутузов усе життя був вiдданий масонськiй iдеї, розглядав свою боротьбу проти Наполеона як «мiстичну мiсiю здолання корсиканця» — «антипапи» масонського свiту.

Масони — чиновники, вiйськовi, лiтератори, банкiри та купцi були основою як росiйських, так i українських лож. Масонство на цей час поширювалося, як правило, серед дворянства, проте проникало i в купецьке середовище, мало прихильникiв серед православного духовенства. Зарубiжнi джерела вказували, що у 1780–1790 рр. у Росiйськiй iмперiї iснувало 145 масонських лож, проте документально пiдтверджується iснування лише близько 70. Це зумовлювалося тим, що традицiйно масони не афiшували себе i документи про iснування лож нерiдко знищувались.

Для прийому в ложi Росiйської iмперiї у XVIII ст. необхiдно було мати родовiд, який би пiдтверджував благороднiсть походження; при цьому той, хто вступав до ложi, не мiг мати предками iудеїв, йому мало бути не менше 25 рокiв. Пiд час допуску в ложi рiзних ступенiв дотримувалися майнового й освiтнього цензiв — «ложi каменярiв були зачиненi для чернi». Масони трактували свободу як «дар Божий, що становить велич людини». «Вiльний муж є людина, яка визнає Бога, закони i самого себе за єдиних володарiв своєї волi». Маючи найтiснiшi зв'язки з владою, масони все ж змогли зберегти свою iнтелектуальну та духовну незалежнiсть вiд неї. Маючи на метi опонувати владi, висувати альтернативнi проекти розвитку суспiльства, впливати на росiйського громадянина, формувати громадську думку; масонськi ложi створювали культурнi та соцiальнi центри.

Катерина Друга хизувалася своєю «дружбою» з модними французькими просвiтителями, а масони висмiювали та критикували наївнiсть Руссо, мiзантропiю Вольтера. Масон О. Лабзiн писав: «…ложное Просвещение, пролившееся всюду, есть та река, которая стремится поглотить Истину, хотящую породить нам мужественное чадо и бегущую для того из градов в пустыни и степи». Такi iдеї автономiї особистостi дуже непокоїли Катерину. З масонськими ложами пов'язують першi органiзацiйнi форми самодiяльностi суспiльства. Вони створили загальноiмперську громадську органiзацiю, яка висувала полiтичнi завдання та могла стати полiтичним конкурентом.

У 1780–1785 рр. iмператриця Катерина Друга почала боротися iз масонським впливом, який набував сили в iмперiї, вбачала в ньому загрозу монархiчнiй системi. Масонство потрапило «пiд пiдозру». У 1780 р. заборонена дiяльнiсть масонського «капiтулу Фенiкс», проте його роботи «пiдпiльно» продовжувались… Iмператриця намагалася «розгромити» масонство в iмперiї шляхом висмiювання вчення та ритуалу ордену. Катерина написала три комедiї, спрямованi проти масонiв: «Обманщик», «Спокушений», «Шаман Сибiрський». Вона намагалася довести, що масонськi «зборища» — це збiговисько божевiльних. З її «легкої ручки» в росiйськiй мовi з'явилося гостре слiвце «фармазон» (спотворене «франкмасон»), а масонiв-мартинiстiв вона називала «мартишками». Проте до кiнця 80-х рокiв XVIII ст. у зв'язку iз зростанням масонського впливу, становище в iмперiї могло вийти з-пiд монаршого контролю…

У 1779 р. Швецiя оголошується дев'ятою провiнцiєю масонства з приєднанням до неї всiєї Росiї. Це викликає обурення у Катерини Другої. Вона закриває всi ложi шведського спрямування у Петербурзi. Брати Гагарiни зникають iз столицi i з'являються в Москвi для заснування тих самих лож, але подалi вiд двору.

В епоху росiйсько-турецької вiйни 1787–1791 рр. пруськi розенкрейцери намагалися через мережу своїх лож у Росiї впливати на полiтику iмперiї. Свої сподiвання вони пов'язували iз спадкоємцем престолу Павлом Петровичем. Микита Панiн прагнув до створення блоку «пiвнiчного акорду» — союзу Росiї, Прусiї, Швецiї та Польщi. Разом з тим пруськi розенкрейцери намагалися створити антиросiйський воєнний блок Прусiї, Польщi, Туреччини та Швецiї. Такий блок мiг зруйнувати не тiльки мiць Росiйської iмперiї, а й саму iмперiю. Пiсля смертi у 1786 р. iмператора Фрiдриха II, коли на престол зiйшов його спадкоємець Фрiдрих Вiльгельм II, орден Розенкрейцерiв став реальною полiтичною силою у Прусiї. Тодi ж Катерина Друга знову почала пiдозрювати розенкрейцерiв у протидержавнiй дiяльностi «на користь Прусiї«i масонським Циркуляром була зупинена будь-яка їх активнiсть до особливого розпорядження. Союз єлагiнських лож припинив роботу у зв'язку з переслiдуванням масонiв шведської системи.

Розправа над письменником Олександром Радiщевим, автором книги «Подорож з Петербурга до Москви», рикошетом вдарила по ордену. До О. Радiщева були застосованi статтi Уложення про змову та зраду, а вирок письменнику у 1790 р. передбачав страту. Чи був Радiщев масоном — невiдомо, але вiн був близький до масонських кiл, друкувався в новиковських журналах, а крамольну «Подорож з Петербурга до Москви» присвятив своєму другу — масону М. Кутузову. Катерина Друга заявляла, що Радiщев «мартинiст». Вона була занепокоєна початком революцiї у Францiї, гучною справою змовникiв-iлюмiнатiв у Нiмеччинi, таємничим убивством короля Швецiї Густава III (березень 1792 р.).

Першого серпня 1792 р. вийшов указ Катерини Другої про заборону масонства. Тодi ж лiдери масонiв Новиков, Багрянський, Кукольник, Невзоров, Кречетов були заарештованi, князi Трубецькой i Лопухiн засланi в їх маєтки. Деякi впливовi московськi масони виїхали в свої маєтки; Репнiна вiдiслали в «почесне заслання» — генерал-губернатором до Риги, Храповицького вiддалили вiд двору.

Граф Панiн потрапив до полiтичної iзоляцiї, i навiть майбутнiй iмператор Павло зважився вiдвiдати свого наставника лише перед смертю Панiна.

Слiдство над М. Новиковим проводилося пiд особистим наглядом iмператрицi. Її цiкавили зв'язки розенкрейцерiв з їх берлiнськими братами; зв'язки iз спадкоємцем престолу Павлом; роль князя Репнiна в таємному товариствi… В ходi слiдства з'ясувалося, що М. Новиков вiдправляв до Берлiна звiти про масонську дiяльнiсть у Москвi, пiдтримував зв'язок iз спадкоємцем престолу Павлом. Недарма iмператриця сказала про М. Новикова: «Мартинiст гiрше Пугачова».

Росiйське масонство, розгромлене Катериною Другою, декiлька рокiв перебувало у мовчаннi та бездiяльностi. Ложi прийшли в занепад i були закритi, друкарня при Московському унiверситетi — розгромлена, частина книг — спалена… Iмператриця наказала спалити всю релiгiйно-моральну лiтературу, крiм атеїстичних творiв енциклопедистiв. Проте орден зберiг свої основнi кадри й органiзацiю…

У 1796 р. Павло Перший став iмператором i масони, якi перебували в немилостi, були прощенi та повернулися «до двору». Заарештованих масонiв помилували та звiльнили з-пiд варти. Радiщева повернули з сибiрського заслання. Фактично новий iмператор дозволив (iз застереженнями) дiяльнiсть масонських лож i капiтулiв в iмперiї. Павло Перший залучив до управлiння iмперiєю лiдерiв масонiв: братiв Куракiних, Репнiна, Плещеєва, Долгорукого, Гагарiна, Лопухiна, Тургенєва… Пiд час своєї коронацiї у 1797 р. Павло Перший зустрiвся з Досточтимим Майстром ложi «Три Шпаги» професором Христiаном-Фрiдрихом Маттеї й обiцяв йому скасувати указ Катерини Другої про заборону масонських лож. Слiд зазначити, що Павло виховувався пiд значним впливом масонства. Його вихователями були граф Микита Панiн (Великий Намiсний Майстер Великої Ложi) i Дмитро Фонвiзiн (Секретар Великої Ложi). Найближчими друзями спадкоємця були князь Олександр Куракiн (який перебував у ложi «Рiвнiсть» i мав звання Великого Наглядача Шведської системи масонства) i «спадкоємний» масон Андрiй Розумовський. Є припущення, що Павла Петровича прийняли у 1776 р. до ложi мiста Фрiдрихсфельд, а у 1782 р. — до ложi тамплiєрiв у Вiднi.

У 80-х роках XVIII ст. двiр цесаревича Павла Петровича перетворився на справжнє «масонське гнiздо», в якому були «вiльнi каменярi»: поет I. Богданович, композитор Д. Бортнянський, архiтектор В. Баженов. Бiблiотекарем цесаревича став нiмецький масон Фрiдрих Максимiлiан Клiнгер, друг Гете… Масонство зробило ставку на цесаревича у своїй боротьбi за владу з його матiр'ю. Масони розраховували на Павла i планували створити у Росiї масонську органiзацiю за зразком Швецiї або Англiї, де керiвником ордену був монарх. За допомогою нового iмператора сподiвалися провести широкi реформи у Росiї (ввести Конституцiю, полегшити стан крiпосних, створити унiверситети). Можливо, Павло намагався використати масонський вплив у боротьбi проти Катерини i її фаворитiв. Проте масонський трiумф не був тривалим. У тому ж 1797 р. Павло Перший, який потрапив пiд вплив католикiв-єзуїтiв i мальтiйських лицарiв, видає указ, що приписував застосовувати катерининський закон про заборону масонських лож «со всевозможной строгостью».

З початку 1798 р. Павло Перший став системно вiдсторонювати масонiв iз найвiдповiдальнiших постiв, а у 1799 р. видав нову заборону на дiяльнiсть в iмперiї масонських лож. Голiцин, Кочубей, Завадовський, Лопухiн, Репнiн, Васильєв були витiсненi з найближчого оточення Павла, вiдстороненi вiд вищих армiйських i державних постiв. Представник масонського клану Воронцових Семен Романович Воронцов був вiдсторонений вiд обов'язкiв росiйського посла в Англiї.

Недовiрливий Павло Перший став пiдозрювати масонiв у замаху на його монархiчну владу. Прийняття Павлом титулу гросмейстера Мальтiйського ордену (71-го Великого магiстра Мальтiйського ордену) послужило поштовхом до його остаточного розриву з масонством. До 1799 р. у Павла змiцнiли симпатiї до римсько-католицької церкви, вiн став сприяти утвердженню в Росiйськiй iмперiї єзуїтського ордену, який волiв залишатися таємним i виступав у тiнi Мальтiйського ордену.

Iсторик П. Милюков назвав масонство «толстовством» XVIII ст. У Росiйськiй iмперiї воно стало першою iдеалiстичною фiлософiєю, що поширювалася в широких громадських колах i сприяло процесу формування прошарку iнтелiгенцiї.

На думку Сергiя Єфремова, дослiдники росiйського масонства справедливо зазначають, що з масонства на росiйському грунтi сформувалася перша органiзацiя iнтелiгенцiї. Це була перша спроба створити будь-яку iдеологiю, провести вiдповiдну їй практичну роботу.