Андреа вибралася з таксі, опинившись у тіні Герон Тауер — третього за висотою лондонського хмарочоса. Вона підняла погляд на горішні поверхи, які закривали собою сонце. Асиметричні обриси непослідовно здіймалися вгору, а на самісінькій верхівці балансував височенний нестійкий металевий шпиль, відчайдушно утримуючись за свій статус найвищого, однак жертвуючи естетикою, а ще, як здавалося, структурною цілісністю.

Для відділу новин не знайшлося б кращого місця.

Андреа зайшла до величезної приймальні та за звичкою попрямувала до ескалаторів, зарікшись ані ногою не ступати в жоден із шести прозорих ліфтів, якими на шаленій швидкості нетерплячі бізнесмени поверталися до своїх столів. Спокійно піднявшись із першого поверху, де розташовувався вестибюль, позаду реєстратури вона помітила величезний вбудований акваріум. Бездоганних працівників, очевидно, зовсім не тривожило те, що 70 000-літрову частину океану в тій ніші утримував лише тонкий шар акрилу.

Дивлячись на яскравий цвіт паростків коралів та миролюбну рибку, яка то з’являлася, то знову зникала у теплій воді, Андреа думала про свою нову пристрасть — скуба-дайвінг. Майже спіткнувшись, коли рухомі сходи безцеремонно виштовхнули її на поверх, жінка позбулася своїх приємних роздумів.

О третій ночі їй зателефонували з дорученням поїхати на місце злочину. Зрештою, таки зв’язавшись із Вульфом, щоб особисто передати йому тривожний конверт, який Андреа знайшла на своїй таці з поштою, вона разом зі своїм оператором упродовж іще чотирьох годин залишалася біля Нового Скотленд-Ярда, отримавши розпорядження кожні півгодини записувати оновлення для прямого ефіру. А це означало неодноразове перефразування тієї ж самої інформації, щоб вона здавалася новою, навіть попри те, що це ніяк не конкретизувало ситуацію, хоча на тротуарі перед зачиненими дверима головного управління поліції розгорталася помітна активність.

Після випуску об 11 ранку Андреа зателефонував її головний редактор Елайджа Рейд і сказав повертатися додому та кілька годин відпочити. Вона наполегливо запротестувала. Андреа не збиралася відмовлятися від своїх слів, коли заявляла про свою впевненість, що цей випадок стане найбільшою сенсацією після вбивств «Палія» (особливо, зважаючи на те, що знала про вміст конверта, хоча ще й не поділилася цими тривожними застереженнями з босом). Зрештою Елайджа таки переконав її, присягнувшись, що відразу ж зателефонує, якщо з’явиться хоча б найменший натяк на якісь події.

Це була приємна півгодинна прогулянка під сонцем, уздовж земель палацу та повз Белґрейв-сквер Ґарден, а потім назад до Найтсбрідж і триповерхового вікторіанського будинку, в якому вона мешкала разом зі своїм нареченим та його дев’ятирічною донькою. Андреа зачинила масивні, справжні старовинні вхідні двері та відразу ж попрямувала нагору до обставленої зі смаком спальні на горішньому поверсі.

Вона зашторила вікна й у напівтемряві повністю одягнена лягла поверх ковдр. Андреа потяглася до сумочки, відшукала мобільник й увімкнула будильник. А потім витягла файл із фотокопіями всього, що вона передала Вульфу, й, заплющивши очі, міцно притиснула телефон до грудей, чітко усвідомлюючи їхню надзвичайну важливість для поліції, для приречених людей зі списку… та для неї самої.

Більше аніж півтори години вона марно намагалася заснути, розглядаючи високу стелю та вітіюваті оздоблення навколо люстри, зважуючи моральні та законні аспекти того, щоб поділитися речовими доказами з Елайджею. Вона не сумнівалася, що хай би там що, а він точно безсоромно виставив би всі дванадцять фотографій перед усім світом. Тактовне попередження, що «деяких глядачів наступні зображення можуть занадто стурбувати» лише роздратувало б людську ненаситну хворобливу допитливість. Вона похмуро подумала про те, чи побачили б їх родини ще не ідентифікованих жертв і чи зачарували б та одночасно відштовхнули б її якимось чином знайомі частини тіл.

Того ранку десятки журналістів стояли пліч-о-пліч біля одного й того ж уже заяложеного фону, щоб розповісти точнісінько одне і те ж, і всі вони змагалися за увагу розпещеної глядацької публіки. Той факт, що Андреа контактувала безпосередньо із убивцею, точно вивів би їх на рівень «BBC» та «Sky News», які, без сумніву, показали б фото за лічені хвилини після того, як вони вийшли б у ефір. Проте вона точно знала, як домогтися того, щоб кожний телевізор у країні зосередився лише на ній:

1. Приманка: — Андреа повідомила б загалу, що контактувала з новим серійним убивцею, який з’явився у місті.

2. Підігрівання інтересу: — по черзі вони оприлюднили б кожну фотографію, описавши, що на ній зображено і зробивши божевільні припущення, щоб спровокувати уяву легковірних глядачів. Можливо, вони навіть змогли б відшукати колишнього детектива, приватного слідчого, чи й автора детективних романів, які б погодилися поділитися своєю думкою у спробі пролити світло на цю справу.

3. Обіцянка: — Андреа розповіла б про те, що до купи фотографій додавався ще й рукописний перелік, у якому було детально названо імена майбутніх жертв убивці та точні дати, коли вони мали померти. «І все стане відомо вже за п’ять хвилин», — пообіцяла б вона (достатньо довго, щоб ці слова розлетілися всією планетою, однак надто мало для того, щоб поліція перервала їхню трансляцію).

4. Викриття: — спостерігаючи разом із цілим світом, вона б перерахувала імена і дати, з драматичною паузою перед кожним новим ім’ям, як це роблять судді на телевізійних талант-шоу, обираючи фіналістів. Вона замислилася, чи барабанний бій — це вже не занадто.

Андреа ненавиділа себе навіть за саму думку про це. Існувала велика ймовірність того, що поліція ще не зв’язалася з обраними людьми, які, без сумніву, мали право дізнатися про свою неминучу долю хоча б трохи раніше за решту світу. Плюс до цього, її б заарештували, хоча раніше це ніколи не зупиняло Елайджу. Навіть за той короткий час, відколи Андреа працювала на каналі, вона бачила, як він руйнує людські життя самими лише здогадками, оперує подробицями реальних розслідувань, які отримував доволі сумнівним шляхом, та як його вже двічі викликали до суду за приховування речових доказів і спробу підкупити поліціянта.

Полишивши марні спроби заснути, вона сіла на ліжку, не так відпочивши, як окресливши план дій. Вона використає фотографії. Це створить їй проблеми, однак користь для кар’єри значно переважатиме спричинені незручності. А список вона триматиме у секреті. Так буде правильно. Андреа відчула гордість за саму себе, за те, що й досі бореться зі зростаючим тиском, щоб не стати такою ж безжальною та згубною, як і її бос.

Вона дійшла до коридору, який вів до відділу новин. Навіть на цій посередній висоті Андреа підсвідомо трималася якомога ближче до стіни й намагалася не дивитися на дахи будинків на Камомайл-стрит. Коли вона зайшла до офіса, то, як і завжди, зіткнулася з безупинним хвилюванням, яке тривало 24 години на добу. Елайджа насолоджувався хаосом: люди кричали одне на одного, телефони постійно дзвонили, зі стелі звисали численні плазмові екрани, хоча вимкнений звук замінювали субтитри. Андреа знала, що за кілька хвилин звикне й агресивне оточення стане не більше ніж фоновим шумом.

Відділ новин займав десятий та одинадцятий рівні. Плити, які розділяли їх, прибрали, щоб створити зручний двоповерховий простір. Пропрацювавши чимало років на регіональних каналах, Андреа вважала таке рішення зайвим і марним, бо це була вже майже пародія на відділ новин. Усе, що їй було потрібно, — це стіл, комп’ютер і телефон.

Нового головного редактора переманили з компрометуючої американської програми новин, яка суперечливо розкривала поширене корупційне загнивання у кількох відомих брендах і компаніях. Із собою він приніс цілу купу зверхніх американізмів, вправ на створення команди та стимулювання бойового духу, які дедалі більше і більше нав’язував незмінно стриманим працівникам-англійцям.

Андреа сіла на свій неоново-жовтий (наукові дослідження встановили прямий зв’язок між продуктивністю праці та яскравими кольорами) ергономічний стілець навпроти автомата «Ben & Jerry’s» і відразу ж перевірила тацю з поштою, чи не було там іще повідомлень від убивці. Вона витягла із сумочки папку й уже готова була піднятися сходами до кабінету Елайджі, аж раптом люди почали залишати свої робочі місця і збиратися перед найбільшим телеекраном.

Андреа помітила, що Елайджа теж вийшов зі свого кабінету, щоб подивитися з балкона, схрестивши при цьому руки на грудях. Його погляд ковзнув униз до неї, а потім, не зацікавившись, повернувся до екрана. І гадки не маючи про те, що відбувається, вона підвелася й підійшла до натовпу, який невпинно збільшувався.

— Увімкніть звук! — закричав хтось.

Раптом на екрані з’явився вже знайомий знак Нового Скотленд-Ярда, й Андреа впізнала фірмове наближення у м’якому фокусі свого оператора Рорі, який знімав прекрасну репортерку-блондинку, вбрану в літню сукню із зовсім недоречним глибоким декольте. Десь попереду почулося присвистування. Ізабель Плат працювала на каналі чотири місяці. Коли її взяли на роботу, Андреа думала, що це образа для професії: дати дурній, захопленій косметикою двадцятирічній дівчині посаду лише на основі вміння читати вголос, однак тепер відчула загрозу для себе і своєї кар’єри.

Ізабель життєрадісно розповідала їм, що речник поліції «об.. бов..’язково» зробить заяву, в той час як більшу частину екрана займав виставлений неозброєному погляду бюст, і Андреа стало цікаво, чому Рорі взагалі переймається тим, щоб тримати в кадрі її голову. Вона відчула, як підступають сльози, й розуміла, що Елайджа спостерігає за її реакцією. Андреа зумисне зосередилася на екрані, відкинувши бажання відвернутися чи вийти з кімнати, відмовляючи йому в такому задоволенні. Це вже не вперше головний редактор надзвичайно недооцінював її. Вона розуміла його мотиви: у гонитві за рейтингами від найгучнішої історії за весь рік, чому б не поставити перед камерою модель як маленький додатковий стимул? Її не здивувало б, навіть якби на завершення Ізабель з’явилася б у кадрі топлес.

Неймовірну звістку про передчасну смерть мера Тернбла, поки той перебував у головному управлінні поліції на зустрічі з питань модернізації, Андреа заледве почула, оскільки її колеги почали важко дихати й відповідно лаятися. Вона займалася тим, щоб спрямувати жалість до себе у гнів. Вона не буде спокійно дивитися, як її відсторонюють від її ж історії. Андреа відвернулася від екрана, не чекаючи, щоб почути, що груди Ізабель зробили із враженою юрбою репортерів, підлетіла до свого столу, взяла папку і попрямувала сходами до Елайджі. Він, очевидно, чекав цього, тому спокійно зайшов до свого кабінету, залишивши двері відчиненими.

Елайджа кричав і лаявся впродовж майже п’яти хвилин. Його розлютило те, що Андреа цілісінький день тримала при собі таку сенсаційну історію. Сім разів він сказав їй, що її звільнено, тричі назвав словом на літеру «п» і виштовхав із кабінету свою помічницю, коли та зайшла перевірити, чи все гаразд.

Андреа терпляче чекала, доки він закінчить. Для неї така його передбачувана реакція була майже такою ж кумедною, як і те, що чим більше він розпалювався, тим більше до його сумнівного нью-йоркського акценту впліталося південної розтягнутої вимови. Він був самозакоханим типом. Ходив до спортзалу дорогою на роботу і коли повертався додому, а ще постійно носив замалі сорочки, щоби підкреслити ступінь своєї одержимості. Попри те, що йому було вже за сорок, у волоссі не було ані сліду сивини, натомість, бездоганна шевелюра неприродно золотистого волосся була акуратно зализана назад. Деякі жінки в офісі вважали його неймовірним красунчиком, яскравим представником альфа-самців. Для Андреа він був лише комічно бридким. Вона чекала, поки його показова демонстрація переваги затихне.

— У цих фотографій паскудна якість, їх заледве можна використати, — випалив він, приховуючи своє захоплення, коли розклав їх на столі.

— Так і є. Вони лише для тебе, — спокійно відповіла Андреа. — Високоякісні копії збережені на карті пам’яті.

— Де вона? — наполегливо запитав він, а коли Андреа не відповіла, підняв на неї погляд і промовив:

— Гарна дівчинка, а ти швидко вчишся.

Хоч Андреа нічого не могла вдіяти з обурливою зверхністю, однак відчула певну гордість, почувши його зовсім не приязний комплімент. Щойно вони перейшли на інше поле для гри — дві акули тепер кружляли навколо шматка м’яса.

— Оригінали в поліції? — запитав він.

— Так.

— Вульф?

Розлучення Андреа зі славнозвісним детективом аж надто цікавило Елайджу. Скандал навколо «Палія» був однаково важливим для висвітлення у новинах по всій Атлантиці. Він усміхнувся.

— Тоді нас не можна звинуватити у приховуванні речових доказів, чи не так? Віднеси фото графікам. Ти можеш зберегти собі роботу.

Андреа це застало зненацька. Безперечно, Елайджа розумів, що її метою було не зберегти за собою робоче місце, а заявити права на історію. Напевно, він щось зрозумів із виразу її обличчя, оскільки тепер уїдливо посміхався.

— Не поводься так, неначе п’яна. Свою роботу ти виконала, це все. Там уже Ізабель. Вона проведе репортаж.

Андреа відчула, що очі вже знайомо почало поколювати, і відчайдушно намагалася це приховати, тому відволікла свій мозок контрнаступом:

— Тоді я просто…

— Просто що? Звільнишся? Віднесеш фото кудись іще? — засміявся він. — Готовий посперечатися, що карта пам’яті, якою ти скористалася, належить компанії. Якщо я запідозрю, що ти намагаєшся піти, маючи при собі поцуплену власність, то матиму повне право наказати охороні обшукати тебе.

Андреа згадала маленький чорний прямокутник між карткою «Starbucks» та реєстраційними картками «PADI» у своїй сумочці. Вони знайдуть її за лічені секунди. Однак потім усвідомила, що має в рукаві ще один козир.

— Є список, — випалила вона перш ніж її совість змогла цьому завадити, — наступних жертв вбивці.

— Маячня.

Андреа витягла з кишені зім’яту фотокопію й обережно розпрямила її так, щоб видно було лише перший рядок.

Мер Реймонд Едґар Тернбл — субота, 28 червня.

Елайджа зиркнув на сірувату роздруківку, яку Андреа тримала так, щоб він не міг до неї дотягнутися. Він бачив, як вона йшла від телевізора до свого столу, а потім прямісінько до його кабінету. У неї не було можливості підробити фотокопію.

— У мене є ще п’ять імен і дати біля них. І присягаюся, якщо ти спробуєш забрати в мене цей аркуш, я його проковтну.

Відчуваючи, що вона говорила більш аніж серйозно, Елайджа повернувся до свого крісла і радісно посміхнувся, так, наче вони нарешті досягли завершення запеклого бою в настільній грі.

— Чого ти хочеш?

— Свою історію.

— Гаразд.

— Можеш залишити Ізабель стовбичити там і марнувати свій час. Я зроблю репортаж зі студії.

— Ти польовий репортер.

— Можеш сказати Роберту і Гелен, що вони нам сьогодні не потрібні. Мені знадобиться вся програма.

Хвилина вагання.

— Вважай, що вже зроблено. Щось іще?

— Так. Замкни всі двері, доки я не закінчу, й не відчиняй їх нікому. Ми не можемо дозволити заарештувати мене, доки я не розповім усього.