З плином марно витрачених важких годин, атмосфера роздратування й обурення в притихлому офісі ставала все помітнішою. Головною темою всіх розмов стала очевидна нерівноправність, яка виявлялася у привілейованому ставленні до «відомого» мера Тернбла порівняно зі ставленням до будь-якої іншої жертви другого класу. Бакстер підозрювала, що цей вироджений егалітаризм серед найбільш шовіністичних та вузьколобих людей, яких вона коли-небудь тільки знала, був викликаний радше їхньою зависокою думкою про себе, аніж прагненням справедливості, хоча й мусила визнати, що вони мали рацію.

Розгублена, Бакстер знову і знову поглядала на кімнату для допитів, майже сподіваючись на те, мовби мусить щось таки трапитися, хоча б задля того, щоб виправдати докладені зусилля. Самої лише паперової роботи, яка становила зовсім непривабливі дев’яносто відсотків роботи детектива, було більше, ніж людина могла виконати за один раз. Гурт поліціянтів, які повернулися з тринадцятигодинної зміни, зупинилися перед дошкою із зображенням моторошного створіння, яке Вульф причепив на стіні. Не маючи змоги піти додому, вони вимкнули світло в конференц-залі, намагаючись трохи відпочити перед початком наступної зміни.

Коли вже сьома людина попросила для себе особливого дозволу порушити ізоляцію, Сіммонсу увірвався терпець, і з того часу ніхто більше не насмілювався запитувати про це. У всіх були доволі вагомі причини, і він був більше ніж упевнений, що його рішучі дії матимуть негативний вплив, можливо, непоправний, у таких же важливих справах, але що він міг удіяти? Хотів би Сіммонс, щоб вони з мером Тернблом не були друзями, адже він був переконаний, що це йому ще вилізе боком, хоча рішення були б такими ж у будь-якому разі. За цією перевіркою міської поліції Лондона спостерігав увесь світ. Якщо вони виявлять слабкість, вразливість, нездатність запобігти вбивству, про яке їх попередили, наслідки будуть катастрофічними.

Неймовірно, але заступник комісара почувалася в його кабінеті як у себе вдома, тож він тимчасово перемістився за вільний стіл детектива Чемберса. Сіммонс думав про те, чи дійшли новини про вбивства до нього на Кариби і чи досвідчений детектив зміг би пролити якесь світло на химерний випадок, якби знаходився тут.

Бакстер провела ранок, відстежуючи власника квартири, де було знайдено тіло. Він вважав, що його помешкання займає пара молодят із новонародженим немовлям. Бакстер підозрювала, що вони стали частиною того тіла, і не хотіла навіть і думати про долю беззахисного маленького немовляти, хоча потім із полегшенням зітхнула, не знайшовши жодних записів про одружені пари, і зрозуміла, що та скупа інформація, якою поділився люб’язний власник, була вигаданою.

Коли вона передзвонила йому за годину ще раз, він визнав, що діяв приватно й узяв гроші готівкою, а передали їх йому через поштову скриньку. Ще він сказав, що викинув усі конверти і ніколи не зустрічався з квартирантом особисто, а потім благав не доповідати про незадекларовані доходи. Упевнена, що податкова служба зрештою-таки виведе його на чисту воду, і не маючи настрою додавати собі ще більше роботи, вона рушила далі, змарнувавши кілька годин, які привели у глухий кут.

З іншого боку, Едмундс перебував у піднесеному настрої, примостившись скраєчку біля Бакстер. Частково тому, що зважаючи на відсутність власного столу, тепер він сидів під потоком прохолодного повітря, яке струменіло з вентиляції на стелі, хоча важливішим було те, що він досяг значного успіху в нудному завданні, яке йому доручила Бакстер.

Едмундс мав з’ясувати, хто постачав їжу до в’язниці. Він швидко дізнався, що більшість страв готувалися на місці, однак після показового голодування у 2006 році компанія під назвою «Key Foods» розпочала постачати їм спеціалізовані страви для численних в’язнів-мусульман. Короткий дзвінок до в’язниці підтвердив, що Халід єдиний постійно отримував особливе меню без клітковини. Коли «Key Foods» визнали, що вони вже вирішують проблему зіпсованої їжі, оскільки отримали кілька скарг від тих, кого шпиталізували після споживання таких же страв, Едмундс мусив приховувати захват. Він чекав слушної миті, щоб вразити Бакстер своїми успіхами, адже її пошуки виявилися марними.

Інспектор на поверсі у «Key Foods» пояснив, що страви, які доставляють у в’язниці, лікарні та школи рано-вранці, готують уночі. Едмундс попросив його скласти перелік працівників, які працювали тієї ночі, та підготувати відео з камери спостереження до їхнього приїзду завтра. Однак щойно він підняв слухавку, щоби зв’язатися ще з двома компаніями, які повідомили про подібні скарги, упевнений, що вже знає невтішний діагноз споживачів та невеселий результат, як раптом хтось поплескав його по плечу.

— Вибач, друзяко, шеф просить тебе змінити Годжа біля дверей. Він мені для дечого потрібен, — сказав спітнілий чоловік, заплющивши очі від потоку прохолодного повітря.

Із невиразного вибачення Едмундс запідозрив, що насправді цей чоловік просто рятував друга від нуднющого завдання аж до вечора стовбичити біля дверей. Шукаючи підтримки, він глянув на Бакстер, однак вона лише зневажливо махнула йому рукою, відпускаючи. Едмундс поклав слухавку й без особливого захвату пішов змінити чоловіка, який стояв біля дверей кімнати для допитів.

Едмундс переніс вагу з однієї ноги на іншу і схилився на двері, які охороняв уже майже п’ятдесят хвилин. Тепер, коли розум був незайнятий, його наздогнало недосипання, а, зважаючи на виснаження, спокійна атмосфера приглушених розмов, клацання клавіш клавіатури та гудіння фотокопіювального приладу слугували йому своєрідною колисковою. У хлопця злипалися очі. Він схилив обважнілу голову на двері та відчув себе вичавленим, немов лимон, аж раптом ізсередини кімнати долинув тихий голос.

— Політика — кумедна гра.

Вульф аж підстрибнув від несподіваного, проте, очевидно, обміркованого випаду. Двоє чоловіків упродовж п’яти годин сиділи в цілковитій тиші. Вульф відклав на стіл папери, які читав до цього, й чекав, поки мер продовжить, хоча той натомість уважно роздивлявся власні ноги. Пауза переросла в ніякову тишу, і Вульф задумався про те, чи мер узагалі усвідомив, що промовив це вголос. Він знову нерішуче потягнувся за паперами, коли раптом мер нарешті продовжив свою думку:

— Ти хочеш творити добро, однак не можеш, якщо тільки не маєш влади. Без голосів тобі не втримати цієї влади, а здобути їх можна тільки задовольнивши загал. Однак у такому разі, інколи для задоволення загалу доводиться пожертвувати великим добром, якого ти й хотів досягти. Політика — кумедна гра.

Вульф і гадки не мав, якою мала бути відповідь на цю химерну перлину мудрості, тож замислено чекав, поки мер або продовжить, або заткнеться.

— Вульфе, не прикидайся, що я тобі подобаюся.

— Гаразд, — трохи зашвидко відповів Вульф.

— Це перетворює те, що ти робиш сьогодні для мене, на дещо принизливе.

— Я виконую свою роботу.

— Як і я. Я хочу, щоб ти це знав. Громадська думка була не надто прихильною до вас, тому я й не став на твій бік.

Вульф відчув, що фраза «не став на твій бік» здавалася трохи коротшою, коли виголошувалася у невблаганній тираді вироку — безсоромному підживленні спраглих апетитів утомленої від корупції громадськості та наполегливому зображенні Вульфа символом аморальності, ціллю, в яку моралісти нарешті могли вилити свій гнів.

Осідлавши хвилю невичерпної громадської підтримки проти розгублених сил столичної поліції, мер відкрив плани щодо своєї новаторської політики у проблемі поліції та злочинності. У захопливій промові до численної аудиторії своїх перів мер неодноразово наголошував на тому, що Вульфа мають покарати з дотриманням усієї суворості закону, щоразу повторюючи вже відомий слоган «поліція для поліції».

Вульф пригадав майже комічну переміну поглядів після другого арешту Наґіба Халіда. Він не забув, як цей чоловік, усе ще використовуючи його як «хлопчика з обкладинок», із гордістю оприлюднив свою стратегію подолання нерівноправності в галузі охорони здоров’я, тоді як «нашим найкращим і найхоробрішим», а також цілому Лондону були доступні препаскудні лікарні, які не відповідали жодним вимогам.

Під керівництвом харизматичної та незвично популярної публічної особи, прибічники мера аплодували та покірно збиралися разом під час його маніпуляцій. Ті ж віддані голоси, які вимагали крові Вульфа, тепер агітували за його відновлення, а один, відсталий, однак пристрасний, опитуваний, навіть пішов на телебачення, щоб вимагати одночасно і того, й іншого.

Безперечно, без впливу мера та його хрестового походу, який так гарно висвітлювали у пресі, щоб реабілітувати одного із «зламаних героїв», Вульф і досі був би за ґратами, проте вони обоє знали, що Вульф нічого йому не винен.

Вульф підтримував мертву тишу, побоюючись того, що може сказати, щойно відкриє рота.

— Ти вчинив правильно, до речі, — пишномовно продовжив мер, очевидно помітивши різку зміну настрою Вульфа. — Між продажністю та відчаєм існує різниця. Тепер я це бачу. Особисто мені хотілося б, щоб ти вбив того покидька в залі суду. Остання дівчинка, котру він спалив, була такого ж віку, як і моя донечка.

Упродовж кількох годин напруженої тиші дихання мера заспокоїлося, однак тривала розмова звела нанівець усе його покращення. З невиразним металевим звуком, коли осад ліків потерся об стінки флакона, він струсонув блакитний інгалятор. Цей звук не став для нього несподіванкою, адже відколи він зайшов до кімнати для допитів, то перевищив свою тижневу дозу сальбутамолу. Він невимушено прийняв ще одну та затримав коштовний подих так довго, як тільки міг.

— Мені так давно хотілося тобі сказати, — промовив мер. — Що це ніколи не було чимось особистим. Я просто виконував…

— Вашу роботу, ага, — з гіркотою закінчив Вульф. — Я розумію. Ми всі просто виконували свою роботу: преса, адвокати, герой, котрий зламав мені зап’ясток і відволік від Халіда. Я розумію.

Мер кивнув. Він не мав наміру докучати Вульфу, але від висловлення цих думок йому стало краще. Попри теперішнє не найкраще становище, він відчув, як із його плечей упав тягар, якого йому довелося носити надто довго. Мер відкрив свій портфель й витягнув пачку цигарок.

— Не заперечуєш?

Вульф, не вірячи своїм очам, витріщився на чоловіка, який важко дихав:

— Ви, мабуть, жартуєте.

— У всіх нас є свої пороки, — зухвало відповів мер.

Його зверхність підсилювало оте майже вибачення, і тепер, коли він більше не відчував себе в боргу перед Вульфом, внутрішня напруга трохи спала.

— Якщо ви очікуєте від мене, що я пробуду під замком у цій кімнаті ще одинадцять годин, то я очікую від вас, що ви не сперечатиметеся. Одна зараз, одна за вечерею, і все.

Вульф уже готовий був заперечити, але мер нахабно затиснув цигарку в зубах, клацнув запальничкою і, прикриваючи полум’я долонею від подуву кондиціонера, підніс вогонь до обличчя.

Якусь мить двоє чоловіків дивилися один на одного і жоден із них не міг зрозуміти того, що почало відбуватися. Вульф спостерігав за тим, як полум’я перекидається від цигарки до відкритого рота мера і миттєво поширюється костюмом і всією нижньою частиною його обличчя. Мер глибоко вдихнув і закричав, пекельне полум’я проникало слідом за його диханням, заповнюючи ніс і рот, і проникаючи у легені.

— Допоможіть! — вигукнув Вульф, діставшись до чоловіка, який мовчки горів заживо. — Мені потрібна допомога!

Рука мера сіпалася, і Вульф ухопився за неї, не впевнений у тому, що саме мусить робити. До кімнати увірвався Едмундс і завмер у дверях із відвислою щелепою, коли мер жахливо гортанно закашляв, укриваючи ліву руку Вульфа пінистою кров’ю та рідким полум’ям. На якусь мить Вульф відпустив руку мера, яка сіпалася в судомах, і вона його боляче вдарила по обличчю, а рукав сорочки загорівся. Вульф розумів, що якби тільки йому вдалося підійти досить близько, щоб затиснути мерові рота й носа, то від нестачі кисню, полум’я відразу ж загасло б.

Коли засигналила пожежна тривога, Едмундс квапливо вибіг у коридор. Увесь офіс зірвався на ноги, спостерігаючи, як він знімає зі стіни вогнегасника. Він бачив, як Сіммонс біжить до них поміж столами. Едмундс знову забіг до кімнати для допитів. Обприскувачі пожежної безпеки вже увімкнулися, проте від них було більше шкоди, аніж користі: кожного разу, коли рот мера наповнювався водою, чоловік у паніці розбризкував її кімнатою, поширюючи полум’я ще далі, так неначе буквально дихав вогнем. Коли Едмундс підняв ковдру та накинув її на них обох, Вульф усе ще намагався притиснути мера до підлоги, тому всі троє впали додолу.

До кімнати увірвався Сіммонс і завмер від огиди, коли Едмундс прибрав ковдру з понівеченого тіла, яке колись було його вродливим другом. А усвідомивши, що повітря, яке він вдихає, просочене запахом паленої плоті, почав затискати рота рукою. Коли Сіммонс відступив, усередину кімнати забігли ще двоє поліціянтів. Один із них накинув ще одну ковдру на руку Вульфа, яка й досі палала, а Едмундс намагався намацати на шиї мера пульс і прислухався до дихання з обгорілого рота.

— Пульсу немає! — вигукнув він, не впевнений у тому, чи був хтось у кімнаті.

Коли Едмундс розривав на грудях мера сорочку від Савіля Роу, вона просто розсипалася в його руках. Хлопець почав виконувати непрямий масаж серця, стежачи за часом, проте кожного разу, коли він натискав на грудну клітину, із понівеченого горла виривалася кров та обгорілі тканини. Перше, чого він навчився під час триденного курсу першої допомоги на роботі, — це ази: без дихальних шляхів будь-який непрямий масаж серця не зміг би його врятувати. Едмундс поступово зупинився та сповз на мокру підлогу. Він підняв погляд на Сіммонса, який стояв просто біля дверей.

— Мені шкода, сер.

Із мокрого волосся Едмундса стікала вода і струмочками сповзала по обличчю. Він заплющив очі, намагаючись пояснити абсурдні події попередніх двох із половиною хвилин. Десь іздалеку до нього долинали звуки сирен, які наближалися до будівлі.

Сіммонс ступив до кімнати. Коли він глянув на обгоріле тіло свого друга, вираз його обличчя був незрозумілим. Примусивши себе відвести погляд від жахливого видовища, яке, він знав, переслідуватиме його решту життя, Сіммонс перевів свою увагу на Вульфа, який сидів на колінах, обережно підтримуючи обпечену руку. Сіммонс схопив його за сорочку та підняв на ноги, а потім притиснув до стіни, шокувавши своїм учинком усіх присутніх.

— Ти мав захищати його! — крізь сльози на очах вигукнув Сіммонс, із кожним словом ударяючи Вульфом об стіну. — Ти мав стежити за ним!

Едмундс звівся на ноги ще до того, як хтось інший устиг зреагувати, і схопив свого шефа за руку. Вслід за ним двоє поліціянтів і Бакстер, яка щойно з’явилася у дверях, відірвали Сіммонса від Вульфа і вивели його з кімнати. Вони зачинили за собою двері, щоб зберегти місце злочину, залишивши Вульфа наодинці із жахливим трупом.

Вульф повільно сповз по стіні та сів, скрутившись у кутку. Шокований, він помацав потилицю і розгублено розглядав кров на пальцях. Його оточували десятки крихітних масляних вогників, які й досі моторошно палали на поверхні води по підлозі, як оті японські водяні ліхтарики, що проводжали духів у царство мертвих. Схиливши голову на стіну, він спостерігав за цими вогниками, які тремтіли під невблаганним потоком, дозволяючи холодній воді очистити закривавлені руки.