Розділ 11
Вівторок, 1 липня, 2014 [16.20]
Фінлі заснув за кермом авто на зовнішній смузі шосе. Однак це не було таким катастрофічним, як могло би здатися, адже вони вже більше сорока хвилин стояли в заторі. Дощ барабанив так сильно, що легко заглушав його хропіння, і здавалося, що по тонкому металу вдаряє не вода, а камінці. Від очисників на лобовому склі вже давно майже не було користі, а це вочевидь означало, що вони затримаються ще більше.
Намагаючись зберегти анонімність, вони скористалися резервним авто, на якому вдало проїхали простісінько повз пресу, коли репортери відступали, щоб сховатися від раптової зливи. Навіть, якби в них і були сирени, Вульф і Фінлі все одно опинилися б у пастці на зовнішній лінії чотирисмугового шосе, оскільки навколо виднівся лише транспорт, котрий застряг у безнадійному заторі. Їм би нізащо не вдалося дістатися до запасної аварійної смуги, марної та недосяжної в десяти метрах від них.
Вульф зателефонував Вокеру — старшому інспектору відділення поліції Сауттола. Той відразу вразив Вульфа своєю освіченістю та розумінням. Коли до них прийшов Рана, Вокер обшукав його та помістив до камери попереднього утримання, а біля дверей приставив одного зі своїх поліціянтів. Він запевнив Вульфа, що лише четверо людей, включно з ним, знають, що Рана знаходиться в будівлі. Він змусив їх присягнутися дотримуватися секретності і не розповідати нічого навіть колегам. На прохання Вульфа, Вокер зачинив відділення через запах газу внаслідок вигаданого витоку і дав вказівки своїм поліціянтам провести час перерви в інших відділках. Попри затримку, Вульф був задоволений, що Рана опинився в надійних руках.
Зрештою, п’ять транспортних засобів, що зіткнулися, таки прибрали вбік, щоби знуджені авто мали змогу розважитися, просочуючись крізь смугу з лівого боку. До Сауттола Вульф і Фінлі дісталися із запізненням майже на годину. Коли вони вибиралися з авто, темним небом прокотилися перші перекоти грому. Вже увімкнули вуличні ліхтарі, і світло від них відбивалося на верхівках парасольок квапливих перехожих та потоках води, які затоплювали стічні канави й обганяли транспорт на переповненому шосе.
Упродовж тих десяти секунд, що знадобилися Вульфу та Фінлі, щоб перебігти від авто до входу у відділок, вони змокли до нитки. Старший інспектор впустив їх усередину, а потім знову квапливо зачинив за ними двері. Він був десь такого ж віку, що й Фінлі, і гордовито продемонстрував їм знайому форму. Він мав надто віддалену лінію росту волосся, однак це личило йому так, що здавалося, немовби він зумисно прагнув стати лисим. Він із теплотою привітав їх, а потім провів до кімнати відпочинку, де запропонував кожному гарячого напою.
— Тож, джентльмени, які маєте плани на Рана? — запитав Вокер.
Він адресував це запитання Фінлі, очевидно, таким чином висловлюючи повагу до старшого, адже добре знав, що про зустріч домовлявся Вульф.
— Служба захисту громадян не дуже любить розголошувати свої домовленості, — сказав Фінлі, промоклим рукавом витираючи краплі дощу з обличчя. — Вони й з місця не зрушать, доки не зможуть гарантувати йому безпеку.
— Тоді я передаю це у ваші, значно вміліші, руки, — сказав Вокер. — Будь ласка, почувайтеся як удома.
— Я б хотів поговорити з ним, — сказав Вульф, коли Вокер розвернувся, щоб вийти з кімнати.
На те, щоб відповісти, йому знадобився якийсь час. Можливо, для своєї відповіді він шукав найменш образливі слова.
— Детективе Вульфе, зараз ви дуже відомі, — почав він.
Вульф не був упевнений, до чого той хилив.
— Хоча, з усією повагою, для вас це вже не вперше, чи не так?
— Що ви маєте на увазі?
— Маю на увазі, коли містер Рана зайшов сьогодні до приймальні, то був дуже схвильований. Він хотів триматися подалі від дружини та дітей, і зважаючи на обставини, це цілком зрозуміло. А потім він втратив над собою контроль і почав оплакувати смерть брата.
— Розумію, — сказав Вульф, тепер усвідомивши міркування Вокера: він про все знав.
Вульфа це трохи роздратувало, однак він розумів, що старший інспектор просто виконував свою роботу.
— До усіх цих подій я ніколи не зустрічався, ба навіть не чув про Віджая Рана. Мене хвилює лише одне — зберегти йому життя, і я б сказав, що якщо комусь-таки й потрібен захист під час цієї зустрічі, то це мені.
— Тоді ви не заперечуватимете, якщо я буду присутній упродовж усього допиту в’язня? — сказав Вокер.
— Так я точно почуватимуся в більшій безпеці, — легковажно промовив Вульф.
Вокер провів їх углиб будівлі, до камери, де вже терпляче чекало троє, обізнаних із ситуацією, поліціянтів. Старший інспектор представив Вульфа та Фінлі кожному з них, а потім попросив одного поліціянта залишитися охороняти відчинені двері до камери Рана.
— Ми помістили його в самому кінці, якнайдалі від решти наших гостей, — сказав Вокер Вульфу.
Двері важко розчинилися, і вони побачили відкритий поцвілий унітаз і блакитний матрац і подушку, які лежали на дерев’яній лавці, звичній для камер попереднього утримання. Рана сидів обхопивши голову руками, усе ще одягнутий у водонепроникний анорак. Коли Вокер повільно підійшов до в’язня, позаду голосно клацнув замок.
— Містере Рана, ці двоє поліціянтів мають повноваження…
Рана підняв погляд, і його налиті кров’ю очі втупились у Вульфа. Він зістрибнув із лавки й кинувся вперед. Вокер устиг перехопити його за одну руку, а Фінлі — за другу. Вони потягли його назад до лавки, поки Рана в цей час верещав:
— Ах ти ж покидьок! Ах ти ж покидьок!
Двоє досвідчених поліціянтів легко впоралися з Рана, який водночас був і низького зросту, і значно програвав у вазі. Його пихате велике обличчя вкривала щетина кількох днів. Здавалося, він поступився і почав плакати в подушку. Вокер і Фінлі обережно відпустили Рана, і чоловік знову сів на лавку. Поступово атмосфера заспокоїлася.
— Мої співчуття з приводу вашого брата, — глузливо всміхнувся Вульф.
Оскаженілий погляд Рана знову втупився в детектива.
— Він був ще тим шматком лайна.
— Ах ти ж покидьок! — знову заверещав Рана, і Вокер та Фінлі силоміць всадили його на лавку.
— Що за чорт, Натане, — жалібно застогнав Фінлі, коли випадковий удар коліном влучив йому в пах.
— Більше так не роби, Вульфе, — розгнівано випалив Вокер, — інакше наступного разу я не намагатимуся зупинити його.
Вульф підняв руки, перепрошуючи, і відійшов на кілька кроків, щоб схилитися на стіну.
Щойно Рана знову заспокоївся, Фінлі пояснив йому ситуацію: що їм удалося зберегти новини про його місцеперебування між кількома обраними, що вони чекають розпоряджень від Служби захисту громадян, що він неодмінно буде в безпеці і що здатися — це було правильним рішенням. Як їх і вчили, щойно вони надали Рана достатньо інформації, щоб завоювати його довіру, Фінлі непомітно перейшов до опитування. Він запитав, чи знає Рана когось зі списку, прізвища тих, хто міг бажати йому зла, будь-які нещодавні телефонні дзвінки чи незвичайні випадки.
— Чи можу я поставити кілька запитань про вашого брата? — запитав Фінлі, і Вульф чи не вперше бачив, щоб його друг говорив так ввічливо.
Він напрочуд обережно зачепив тему, яка, а вони це вже знали напевно, була його слабким місцем. Вульф стежив за тим, щоб дивитися лише на підлогу, аби не спровокувати його.
— Для чого? — запитав Рана.
— Бо нам потрібно знайти зв’язок між прізвищами у списку з тими жертвами, яких ми вже… маємо, — обережно пояснив Фінлі.
Вульф закотив очі.
— Добре, — сказав Рана.
— Коли ви востаннє контактували із своїм братом?
— 2004… 2005? — невпевнено відповів Віджай.
— То це означає, що на судовому слуханні ви не були присутні?
— Ні. Не був.
— Чому? — запитав Вульф, заговоривши вперше за останні п’ять хвилин.
Вокер підійшов, щоб схопити Рана, проте чоловік не виказував спроб поворухнутися, але й на запитання не відповів.
— Це ж якою має бути людина, щоб не знайти хоча б одного дня і не прийти на судове слухання до власного брата? — продовжив Вульф, не звертаючи уваги на погляди Вокера та Фінлі. — А я скажу тобі: таке може зробити тільки той, хто вже знає правду, кому вже відомо, що його брат винен.
Рана не відповідав.
— Саме тому ти вже давно змінив ім’я. Ти знав, що він збирався робити, і не хотів, щоб це хоч якось тебе стосувалося.
— Я ніколи не знав, що він збирався…
— Ти знав, — закричав Вульф, — і нічого не зробив. Скільки років твоїй маленькій дівчинці?
— Вульфе! — вигукнув Вокер.
— Скільки? — знову закричав Вульф.
— Тринадцять, — промимрив Рана.
— Мене б не здивувало, якби до цього часу твій брат спалив би живцем твою дочку, якби я не зупинив його. Вона знала його і, мабуть, довіряла. Як гадаєш, він довго зміг би опиратися такій спокусі?
— Припини! — закричав Рана, закриваючи вуха руками, як дитина. — Прошу, припини.
— Ти, Віджаю Халіде, у боргу переді мною, — випалив Вульф.
Він грюкнув дверима камери, залишаючи Фінлі та Вокера розбиратися із в’язнем, який лише скиглив.
***
О 19.05 Вульф отримав телефонного дзвінка з повідомленням, що хтось приїде за ними щонайпізніше о 22.30. Служба захисту громадян усе ще домовлялася зі спеціально навченими працівниками, а, зважаючи на загрозу життю Рана, ще й шукала укриття. Вульф переповів новини Вокеру та його поліціянтам, і вони навіть не приховували, що він уже давно вичерпав їхню гостинність.
Утомлений від злісних поглядів, Вульф вирішив дістати чогось поїсти для них із Фінлі та в’язня (задля перестороги він проінструктував Вокера не годувати Рана). Він великодушно запропонував купити картоплі всім, але не тому, що відчував, що чимось їм завинив, а тому, що не був упевнений, що його впустять назад із пустими руками.
Вульф одягнув промокле пальто, й один із поліціянтів притримав для нього двері. Очевидно, товстий метал приглушував звуки грози знадвору. Вульф вибіг на порожню вулицю, намагаючись виграти час у міні-цунамі, яке заливало тротуар кожного разу, коли через глибокі потоки проїжджало авто. Він знайшов магазин, де продавали їжу швидкого приготування, і ступив усередину на слизьку брудну підлогу. Коли він зачинив за собою двері, відгородившись від шуму зливи, то зрозумів, що в нього дзвонить телефон.
— Вульф, — відповів він.
— Привіт, Натане, це Елізабет Тейт, — промовив буркотливий голос.
— Ліз, чим я можу допомогти?
Елізабет Тейт була досвідченим адвокатом і часто працювала консультантом за сумісництвом у кількох центральних поліційних відділках Лондона. Вона працювала вже майже тридцять років — перша лінія захисту непідготовлених заарештованих (від п’яниць до вбивць), єдиний голос підтримки для відособлених і збентежених. Хоча час від часу між ними і траплялися непорозуміння, Елізабет подобалася Вульфу.
Там, де інші адвокати безсоромно брехали, не задля добробуту свого, безперечно, винного підзахисного, а щоб захистити власне еgо, Елізабет захищала б їх, доки на цьому наполягав би закон, не більше. Кілька разів, коли вони не знаходили спільної мови, це траплялося тому, що вона щиро вірила в невинність свого клієнта і під тиском тих обставин могла дозволити собі боротися так грубо і пристрасно, як тільки борються найкращі.
— Упевнена, що зараз ти охороняєш містера Віджая Рана, — сказала вона.
— Дві сосиски в тісті та картоплю, будь ласка, — замовляв хтось на задньому фоні.
Вульф прикрив мікрофона й обмірковував відповідь.
— Я не знаю, з чого ти..
— Годі ламати комедію. Його дружина телефонувала мені, — сказала Елізабет. — Я представляла його минулого року.
— За ухилення від сплати податків?
— Без коментарів.
— За ухилення від сплати податків.
— Я вже говорила із Сіммонсом, і він погодився дозволити мені зустрітися з клієнтом сьогодні ввечері.
— Категорично ні.
— Тобі процитувати Закон про збір доказів у кримінальних справах? Я щойно двадцять хвилин розмовляла з твоїм босом. Містер Рана не тільки під твоїм захистом, а й під арештом за злочин. Ми обоє знаємо, що все, що він скаже тобі чи будь-кому іншому впродовж наступних двох днів потім, під час розгляду його справи в суді, можна використати проти нього.
— Ні.
— Я погодилася на повний обшук, ну, і звісно ж, дотримуватимуся будь-яких рекомендацій, які ти вважатимеш за потрібне дати на місці.
— Ні.
Елізабет зітхнула.
— Поговори із Сіммонсом та передзвони мені, — промовила вона й поклала слухавку.
***
— Як швидко ти зможеш сюди дістатися? — зателефонувавши Елізабет, пробурмотів Вульф і кинув до рота останнього шматочка відсирілої картоплі.
Цілих десять хвилин вони із Сіммонсом сперечалися, хоча наївно було сподіватися, що комісар, який боявся судового позову, закриє очі на відмову ув’язненому у праві на юридичну пораду стосовно злочину, який вони й досі мали намір йому інкримінувати. Сіммонс, передбачивши, що Вульф може не підкоритися його наказу, нагадав йому про їхню розмову суботнього вечора. Він ще раз наголосив, що будь-якої миті може відсторонити Вульфа. А ще вказав, що відмова Рана в адвокатові може стати підґрунтям порушення справи проти самого Вульфа, тобто Вульф врятував би життя злочинця лише для того, щоб зрештою дозволити йому вийти сухим із води.
Вульф неохоче зателефонував Елізабет.
— Мені потрібно закінчити справи у Брентфорді, а потім на зворотному шляху ще заїхати до Ілінґу. Повинна встигнути до десятої.
— Просто чудово. Його перевезуть о пів на одинадцяту.
— Я приїду.
Почулося різке гуркотіння грому, а потім у камері тимчасового утримання зникло світло. За кілька хвилин темряву осяяло потойбічне аварійне освітлення. В’язень в одній із найближчих камер почав ритмічно стукати у двері. Глухий стукіт наповнив простір тісного коридору, неначе війна барабанів, і тривав, поки за стінами бушувала приглушена гроза. Вульф скочив на ноги й поклав слухавку.
Він зрозумів, що в нього тремтить рука, і спробував проігнорувати причину — це був його нічний кошмар, ті безкінечні ночі під охороною, коли він прислухався до невгамовних криків, котрі наповнювали лабіринти коридорів, марний спротив відчайдушних тіл, які билися в нерухомі двері. Він зачекав якийсь час, щоб опанувати себе, а потім засунув руку в кишеню.
— Я хочу перевірити Рана, — вигукнув він поліціянтам за станцією опрацювання даних.
Разом із Вокером вони пройшлися темним коридором, а наполегливі удари вже вийшли на крещендо. Поліціянт, який охороняв камеру Рана, квапливо відчинив двері. Усередині камера була оповита темрявою, крізь яку ледь пробивалося світло з коридору.
— Містере Рана, — погукав Вокер. — Містере Рана?
Позаду нього з’явився Фінлі з ліхтариком у руках. Він провів променем світла по кімнаті, а потім освітив нерухоме тіло на лавці.
— Лайно, — сказав Вульф, забіг у темряву й перевернув Рана на спину. Притиснувши два пальці до чоловікової шиї, він шукав ритми пульсу.
Рана розплющив тремтливі очі й коротко скрикнув, адже ще хвилину тому мирно спав. Вульф полегшено зітхнув, а Фінлі вийшов у коридор. З виразу обличчя Вокера можна було прочитати його думки: до 22.30 ще довго.
