Амбали з цепурами
Хтос' тото колотит'
У двадцятих числах липня на Західній Україні перекривали дороги, збирались у селах і райцентрах — начебто «проти мобілізації». Бунтували передусім дружини й матері.
Наприклад, на Прикарпатті перекривали дороги на Івано-Франківськ у Богородчанському й Калуському районах. У Брошнів-Осаді рознесли медкомісію. У місцевій пресі були повідомлення про спалення мобілізаційних списків у селах і інших районів — скажімо, на території сіл, що належать до Яремчанської міськради.
Звісно, повсюдність протестів породила й конспірологічні теорії.
— Хтос’ тото колотит’, — заявив мені літній селянин із Надвірнянського району.
Те саме думає й голова Надвірнянської райдержадміністрації Михайло Іваночко.
— Але це моя думка, а не офіційна, — кілька разів повторює він. — Складається враження, що певні спецслужби підривають мобілізацію. Суто моя думка така: це робиться, щоб показати світу, що «бандерівці» бояться.
У Надвірнянському районі й самій Надвірній протести були порівняно слабші. Щоб заспокоїти людей, 41-річний Михайло Іва-ночко, а за ним кільканадцять депутатів райради пройшли медичну комісію. Щоб подати приклад. Поки що це їх ні до чого не зобов’язало.
Під усевидющим оком Путіна
Я проїхався й поспілкувався з людьми та представниками місцевої влади в десятку населених пунктів різних районів, де повідомляли про найбільші протести.
Навіть люди, які самі брали в них участь, ставляться до протестів або іронічно, або сором’язливо.
Перша причина — вони трішки помилилися. Прийняли повістки на медкомісію за бойові повістки.
А інша причина — тут же всі патріоти, а їхні протести показали аж по російському телебаченню. Найбільшого розголосу як по українському телебаченню, так і по російському набув протест у Богородчанах. Тут перекривали дорогу й пікетували райраду і райдержадміністрацію. Як пише місцева газета, це був найбільший протест із часів ще Помаранчевої революції.
Заступник голови Богородчанської райради Петро Варшавський спершу заявляв, що не має часу приділити мені увагу, а потім говорив близько години.
— Журналісти так усе розтиражували, — каже він. — А інформація потрапляє куди? Самі знаєте! Сфабриковано було прекрасно.
І в той самий день пішло по російських каналах.
Він ніби ображений, що «розкрутили» саме Богородчанський протест. У сусідній Надвірній теж були.
— Якщо Іваночко вам каже, що в них усе спокійно — це його справа, — каже Варшавський.
Варшавський заперечує і звинувачення, що на медкомісії викликають лише «простих людей». Самому Варшавському вже 61 рік, а от його 27-річний син медкомісію пройшов.
На відміну від голови Надвірнянської РДА, голова Богородчанської РДА не може піти у військкомат: Ярослава Гоголь — жінка.
Амбали з цепурами
Якщо спершу щось і навіювало на конспірологічний лад — то це поширеність архетипу «донецького амбала, який приїхав сюди на курорт, а ми за нього там маємо гинути». Виглядало як «інформаційне вкидання». В усіх випадках місцевий мешканець «випадково підслухав» розмову донецьких.
Питаючи про мотиви протестів, я очікував почути соціальні — мовляв, призивають простих людей, а не владу. Ні, про це ніхто не говорить. Якщо не першим, то обов’язково другим ділом заговорюють про біженців.
— Пошуміли й розійшлися, знаєте, як ото наші люди. Та й то переважно жінки, — іронізують вусаті чоловіки в гірському селі Микуличин поблизу Яремчі. — Але я вам скажу, чому були протести.
І він розповідає про донецького амбала, який приїхав під виглядом біженця у Ворохту на курорт.
— Із цепурою на два пальці, — показує чоловік собі на шиї.
Потім я чув про цих архетипних біженців-амбалів по всіх селах, в які приїжджав, — і від простих людей, і від представників місцевої влади.
Біженець-амбал завжди живе в сусідньому населеному пункті. Якщо це Яремча — він у Делятині. Якщо це Микуличин — він на курорті у Ворохті. Якщо Брошнів-Осада, де розгромили медкомісію, то біженець на курорті в Моршині. Якщо Богородчани — він під Гутою.
Іваночко, голова Надвірнянської РДА: «Звісно, люди обурені: донецькі тут бухають, зачіпаються до наших дівчат».
Варшавський, заступник голови Богородчанської райради: «І є підстави: є запис донецьких чоловіків у кафе в Івано-Франківську. “Єдь сюда, «бандьори» хорошо прінімают”».
Оксана, село Кривець: «І от вони кажуть один одному: диви, які хати здорові — ми будемо тут жити».
Баба Маруся, село Маркова: «Вони (хто — не може сказати. — Авт.) хочут Західну Україну винищити, а сюди переселити людей зі сходу».
Одноногий чоловік Міша, Брошнів-Осада: «Ми їх по доброті прийняли, а вони кажуть: «бандєри» — лохі. А ми не лохи».
Цікаво, що ніхто особисто цих донецьких амбалів не бачив. Варшавський розповів, що в Богородчанському районі всього 11 сімей біженців, серед них лише троє чоловіків і то пенсійного віку.
У селищі Солотвин я спілкувався з Вітою з Луганська, яка 11 років тому вийшла заміж за місцевого й живе у Франківській області. Вона теж повторює чутки про донецьких амбалів, але потім переключається на жалість до біженців. До неї самої приїхали біженці-родичі. Амбалів серед них немає. У селищі вона бачила одного дідуся з Донецька.
Виникає підозра, що було повідомлення у ЗМІ, яке всіх пройняло, але спроба знайти першоджерело чуток призводить до нескінченної рекурсії.
Так, багато місцевих ЗМІ передрукували ідентичні повідомлення з посиланням на пост письменниці Ірени Карпи, яку важко запідозрити в роботі на спецслужби, а Ірена Карпа, своєю чергою, посилається на маму, яка щось від когось чула. Тобто чутка шириться давно.
Або цей архетип просто показує настрої населення, або при-карпатці та мешканці інших регіонів тільки те й роблять, що випадково підслуховують однакові слова донецьких амбалів — то в Моршині, то у Ворохті, то в Івано-Франківську.
Нахабні біженці є лише приводом. Тому що поїздка по різних місцях показує просте співвідношення: там, де роздавали найбільше повісток без пояснень, були найбільші протести.
Виглядало як загальна мобілізація
— Виглядало як загальна мобілізація, — сором’язливо, опустивши голову, каже працівниця бухгалтерії сільради села Маркова Богородчанського району.
— Ше сего нам бракувало, — сказала кучерява секретар сільради, дізнавшись, що приїхав журналіст.
— А що, на Маркову прийшла скарга? — питає працівниця бухгалтерії.
Село Маркова — одне з ініціаторів протесту в Богородчанському районі. «Ви вже й там були? А ви знаєте, що з Маркової на медкомісії не прийшов ЖОДЕН?» — питав мене в Богородчанах Петро Варшавський.
Населення Маркової — 3 тисячі осіб. Як стверджують у сільраді, в село прийшло 800 повісток.
— Мені що, у мене сина нема, а зять помер, царство йому небесне, — хреститься баба Маруся. — А в сусідки двоє синів і двоє зятів. І кожному прийшла повістка. То є велика капара (лихо. — Авт.).
Повістки за наказом військкомату представники сільради носили від хати до хати. Більшої частини чоловіків у селі все одно нема, всі на заробітках, зате про повістки почули всі жінки.
— Ще всі й не рознесли, а вже натовп був під сільрадою, — каже працівниця бухгалтерії. — Нікого чужого в селі не було! То все наші! Знаєте, як ото баби? Що не зрозуміли, то додумали.
Повістки були не призивні, а лише на медкомісію. Але жінки, розповідають у Марковій, злякалися, що всіх чоловіків, які ще лишилися в селі, можуть «забрати вночі» й село лишиться без чоловіків узагалі. От вони й збунтувалися, не розібравшись.
Подібна ситуація була в інших селах. Протести піднялись у перші ж години після того, як від хати до хати, всім поголовно, почали носити повістки.
— А то розказують, що тут діяла ФСБ, — обурюється Марія Романівна Стасюк, голова сільради Студінки Калуського району.
Марія Стасюк показує мені повістки, але не дозволяє сфотографувати. Це маленькі пожовклі папірці без слова «повістка» чи будь-якого іншого заголовка. Підписуватися треба під фразою «З забороною виїзду з місця проживання ознайомлений». Звісно, це лякає, а усні пояснення посильних сільради мало чим заспокоюють.
Протести у Студінці не були масовішими, ніж в інших місцях, — просто сталося так, що в когось були знайомі в обласній пресі, а тому протести набули розголосу.
— Ви краще поїдьте у Бондарів, там дорогу перекривали, просто це преса менше висвітлила, — переводить стрілки Марія Стасюк. — А щодо спецслужб, то не працює тут ніяка ФСБ, а працює мама і жінка.
Нічого вони не зірвали
У Микуличині Яремчанської міськради чоловіки казали:
— А медкомісії як прийшли, так і пішли...
У Брошнів-Осаді, де розігнали медкомісію, влаштовану прямо в сільраді, вусатий чоловік Сашко й одноногий Міша пояснюють обурення населення.
— Призначили оце нам місцевих фельдшерок, — каже Сашко. — Значить, одна сліпа тебе дивиться...
— А друга глуха тебе слухає, — підхоплює Міша.
Голова сільради Студінки розповідає, як на зборах у голови рай-держадміністрації всі були проти масової роздачі повісток.
— Казали їм: ви можете прийняти по сто чоловіків за день — от і висилайте по сто повісток за раз.
Але військкомати вирішили нахрапом провести медогляд всіх селян за раз. Найгірше — повістки переважно роздавали у вихідні 19 та 20 липня — в цей час іще не було навіть указу президента про часткову мобілізацію. Тому всі й обурились.
У Калусько-Рожнятівському об’єднаному військкоматі усміхнений майор, який чомусь відмовився назватися, теж не визнає помилки. Думає, в кожному конкретному випадку винен кожен конкретний голова сільради.
У Студінці місцеві мешканці вважали, що «головиха не дала повістки своїм родичам», хоча сама Стасюк казала мені, що дала повістку і своєму синові, хоча той пожежник-рятувальник і має бути звільнений від служби.
— А у Брошневі? Там теж голова замішаний, — каже майор.
У військкоматі не визнають своєї помилки. Але надто вже одноманітно «замішані голови сільрад» по всьому регіону.
— А те, що кажуть, що протести зірвали нашу роботу, — неправда. Людям приходять повістки, люди проходять медкомісії.
Не визнавши публічно помилки, військкомати таки змінили тактику. І якщо раніше говорили про «розгоряння істерики» на Західній Україні, нині «істерика» вляглася так само швидко, як і розгорілась.
Військкомати пробували провести медогляди в один захід, зачепили цим усіх водночас — і миттєво спалахнули протести.
Тепер військкомати надсилають повістки потрохи тут і потрохи там. Протести й затихли.
Артем Чапай, Insider
1 серпня 2014
