26-річний капітан Олександр Скрипка — кадровий офіцер, командир танкової роти у складі 72-ї бригади.

Чоловік вижив після обстрілу «Градами» під Зеленопіллям 11 липня. Того дня, за офіційними даними, загинуло 19 військових і було поранено 93. Свідки називають більші цифри.

За тиждень до нашої розмови Скрипці видалили малу гомілкову кістку. Олександр сподівається знайти гроші на лікування за кордоном: тоді, можливо, все-таки зможе ходити, як раніше.

Скрипка розмовляє тихо й дуже культурно:

— Ні, ви мене не втомлюєте. Навпаки, що більше я з кимось, то більше відволікаюся від болю.

— 10 липня я отримав наказ знятися з блокпоста, де стояв, і супроводжувати колону. Їхали дуже повільно. Коли через 15 годин доїхали до Зеленопілля, нас вишикували в три шеренги. Це ну... настільки неправильно!.. Ну, але ми ж туди приїхали всього на дві години, тільки поповнити боєприпаси й паливо.

Але тільки-но заїхала остання машина нашої колони — почався обстріл. Стріляли точно. Нас чекали, щоб знищити максимум техніки. Тим більше, нас поставили в кучу. То єсть, хароша цель. Карочє, такі справи. Прямим текстом можна сказати, що хтось здав.

Найстрашніше, що я бачив у житті, це коли закінчився обстріл. Обгоріла техніка, обгорілі тіла — навіть не тіла, а шматки тіл.

— Нас, командирів, відкликали порішати про боєприпаси і паливо. І тільки я відійшов від танка — почалося.

Перший вибух був — як від мене до отого зданія (20—30 метрів. — Авт.). Бачу — переді мною хтось тікає. В окоп пригає. А ми йшли між машин. Я пригаю під машину. І тільки хочу залізти глибше — другим вибухом мені осколок прямо в ногу.

Сознаніє я зразу не потєряв. Зразу таке ощущєніє, наче кип’ятком ногу облили повністю. У мене отут рана 25 на 10 сантиметрів. І ще багато малих осколків.

Скільки длівся обстрєл, я не знаю, бо потім почали взриватися боєкомплекти в наших машинах. Одна взірвалась, по цепочкє — третя, четверта... Я не знаю, скільки я там лежав. Потім хтось мене замітив, слава богу, витащили з-під тієї машини.

Знаєте, коли такі рани — знеболювальне майже не помагає. Я ще під машиною собі сам вколов. Я ж просив знеболююче. Люди біля мене сначала не давали — боялись, може їх поранить. Потом дали два. Я вколов, але не сильно помагає, скажем так. Та даже і щас не кожне знеболююче помагає. Через раз. Як каже доктор, там є чому боліти.

— Я старався не тєрять сознаніє, але помню тільки періодично. На БТРі мене транспортували в якусь заброшену ферму. З ферми на грузовій машині до місця, де вертольот міг сісти. Харашо, шо були товаріщі з 72-ї бригади. В першому вертольоті, який забирав найтяжчих, уже не було місця. Слава богу, що мене туди впихнули.

У вертольоті я не міг просто лежати. Жгут мені наложили, нога розпухла, начала боліти. Може, я зробив неправильно, але жгут я розв’язав і ворочався. З останніх сил потім підняв руку — кажу, я тяжкий, втратив багато крові. Кажуть, прибув у лікарню майже без давлєнія.

— А взагалі солдати себе нормально показували. За весь час із нашої 72-ї тільки два чєловєка злякались. В том смислє, що сховалися в полі в бетонну трубу для зливу води й не виконували команди. А решта, в принципі, молодці.

Навіть у Зеленопіллі у мене механік с наводчіком сообразили — відігнали наш танчик плюс взяли на троси ще один танчик 24-ї бригади. Сохранили дві машини.

Якось ми виїжджали на бивший пост протівніка — поки обшук робили, внутрішні війська побачили щось і кричать: «Танки! Танки! Танки!» З кіпішом. Ну шо, ми зразу в танк, на те місце — оказалось, не танк, а прицеп із бочкою. Ну, здалеку схоже.

А взагалі кіпішу не дуже багато. Чим довше стоїш, тим більше привикаєш. В 10 часов вечора обстрєл — ну, бажають спокойної ночі. С утра обстрєл — ну, всьо понятно, це доброє утро.

— (Гмукає.) Тактика, яку я в училищі вчив, не допомагала. Ми вчилися ще по тактиці Другої світової війни. Зараз усе по-іншому. По-перше, в умовах міста. По-друге, ми воюємо на своїй території. Не можемо стріляти на винищення. Противник завжди прикривається цивільним населенням. Постійно прикривається.

Сучасні «американські» методи теж не підходять. Ну що таке метод американської війни? Спочатку розбомбити все вщент, а потім ввести війська, знаючи, що вже майже нікого нема — просто для зачистки. Ну, ми ж не можемо цього зробити, бо воюємо на своїй території. Що, своїх же і вбивати? Як мінімум, неправильно.

— З 12 червня по 10 липня ми місяць стояли на блокпості біля Маринівки, біля кордону. Сначала зайшли в магазін — і начинають на нас: «Та ви, “правосєкі”». Ну, я кажу (дуже спокійно): «Ви хоть раз бачили “Правий сєктор”?» — «Нє». Говорю: «І я не бачив». — «Ну ви ж оце, туда-сюда, вся Западна Україна...» Говорю: «Шо ви говорите? Такі ж самі люди, як і ви». — «А шо ж ето у вас одні повязкі, другіє». А у нас весь батальйон у британській формі: наша погана, а таку спонсори купили. От і потрібні пов’язки.

Люди різні. Одні місцеві проїжджають наш блокпост — і сепаратистам кажуть, де що. Інші нам так само все говорили. Де яка техніка стоїть, де що. Місцеві «працювали» нормально шо туда, шо туда.

А так, то чим довше ми стояли, тим краще до нас ставилися. Ми даже якось поле затушили. Получилось так, що сигнальна міна попала в пшеницю. Почало розгоратись кругом. То ми однією гусінню лівіше від вогня, притоптуючи пшеницю, щоб не горіла. А потім в обратну сторону. У мене ж механік-водітєль — на танку віртуоз. На гражданкє він комбайнер. Затушили все. Місцеві були нам, канєшно, вдячні.

— Стоячи в Маринівці, я даже дівчину собі знайшов. Я її даже називав: «сєпаратістка». Вона не обіжалась. Вапщє вона була ні за нас, ні за ДНР.

Вона поїхала з батьками в Шахтарськ, потім начали бомбить Шахтарськ — звідти вони виїхали в Бердянск. Ми кожен день спілкуємось. Але я не хочу, щоб вона сюди приїжджала. Я лучше сам виздоровію і приїду. Не хочу, щоб мене бачили в такому немощному вигляді.

Я хочу бути придатним до військової служби. Але чи буду — не знаю. Всі навчання резервістів пройшли через мене. Я вважаю, що це немаленький вклад у те, що резервісти непогано були підготовані. Скажемо так, я ще щось можу.