«Карателі» на шкільних автобусах
Що розумієш на горі Карачун
Гойдалка з упирями
— Мне кажется, в этих качелях не будет победителей и побежденных, — каже колишній військовий, який супроводжує нас у Харкові. — А качели будут, пока «те», наверху, торгуются.
«Качелями» ветеран називає розгойдування насильства: того дня з «Градів» з боку Росії знов обстріляли українських військових.
Мій співрозмовник, великий усміхнений чоловік, служив миротворцем в Іраку за 677 доларів на місяць. На 2003 рік це здавалось йому великими грошима. А до того воював «в Ичкерии. Было и такое». В деталі не вдається.
— В России осталось куча упырей от прошлых воен. Теперь у Путина есть возможность очистить от них Россию. Мда. За счет жизней украинских военных.
Саме бажанням «очиститись від упирів за чужий рахунок» цей ветеран і пояснює випадки, коли російські прикордонники, запустивши «ополченців» для ДНР і ЛНР з боку Росії, при відступі не запускають їх назад у Росію:
— Даже под белыми флагами шли. Все равно русские по ним стреляют. Им эти упыри самим ни к чему.
Більше не куля в лоб
Ми веземо в кілька військових частин бронежилети, якими не забезпечила солдат держава.
За Ізюмом на трасі нас притискає до узбіччя довгий кортеж, який їде назустріч. Сирени. Стаємо на узбіччі. Стоїмо кілька хвилин. Понад десяток машин включно з каретою «швидкої допомоги».
Потім виявиться: кортеж із маячками, який усіх притис до узбіччя, був Яценюка. Той, вочевидь, відмовився від філософії «куля в лоб — то куля в лоб».
Проїхавши всі КПП за Ізюмом, ми вдягали бронежилети в посадці біля бічної дороги, від страху забули про це й поїхали далі не трасою, а цією бічною дорогою. Кілометрів сто їхали не в той бік.
— Так і прямо до сепаратистів приїхать можна, — нервово хихотів водій Олександр, коли ми виявили помилку.
А потім Олександру подзвонили з дому з Демидова, й він опісля багато курив.
Того дня в Демидові ховали танкіста, який загинув від залпового вогню під Зеленопіллям. Ховали в цинковій труні. Труну чомусь не запаяли. Через це біля труни вилися мухи.
Літо. Спека
Коли ми заблукали, поїхали в бік бойовиків і під бронежилетами спітніли від страху — найбільше вражала краса довкола. Соняшники. Цілі поля соняшників.
+30° або більше. На в’їзді до Слов’янська — озеро, на березі та в воді повно народу. Це якраз неподалік великого закинутого блокпоста Гіркіна.
А на горі Карачун, домінуючій висоті над Слов’янськом і Краматорськом — ніякої тіні. Намети на голому плато. Пряме сонце. Кілька солдатів стоять у черзі в машину-лазню. Інші перуть у коритах білизну. Артилерія розташована по периметру.
Нині тут стоїть 11-й батальйон «Київська Русь». Частина людей — добровольці, частина — мобілізовані резервісти. Практично всі — з Києва й Київської області.
Різні бійці батальйону, незалежно одні від одних, надто близько до серця сприймають пропаганду російських ЗМІ, які обізвали батальйон «карателями».
24-літній Віталик з Іванкова перший заговорює про це, зі смішком:
— Обізвали нас так, ще як ми в «Десні» на навчаннях були. А ми що, колись когось карали? Голови комусь відрізали, чи що?
Віталик — доброволець. У нього дві вищі освіти. Пішов, бо «комусь треба». Дружини й дітей не має.
— А як буде мир, подумаю і про сім’ю.
Віталик показує мені повалену телевежу. Неподалік телевежі — розриті могили з дерев’яними дощечками. Тут ховали загиблих у бою за Карачун солдатів, коли не було можливості вивезти тіла. Тепер солдатів перепоховали.
Отруйні ягоди війни
З гори відкривається чудовий вид на Слов’янськ і Краматорськ. На горі Карачун розумієш: якби армія була карателями, то могла звідси хоч зрівняти обидва міста з землею. Обидва — як на долоні. Вночі, казали солдати, особливо гарно. Вночі вже знову все світиться.
— А з тих кущів, — Віталик показує вниз по схилу, — досі стріляють. І ходять усякі. Сигнальні ракети вічно спрацьовують. Особливо вночі.
— А зараз — це наші ходять отам між кущами? — я непокоюсь і відходжу від краю прірви.
— Зараз наші. Сапери. Тут стільки всякого...
Через кілька хвилин до Віталика підходить один із саперів і показує те, що має в руках:
— Если не знать, как собирать — можно остаться без того, чем собираешь. — Сапер гмукає: — Ядовитые ягоды войны.
Уявляєш, як дітям?
— А уявляєш, як дітям? Ми, як малі були, любили то на яблуню, то в малину залізти. А тут попробуй залізь кудись. Хто знає, де розтяжки? — каже чоловік із позивним Карась.
Карасю 34 роки, в цивільному житті охоронець. Із Василькова.
— Я хочу, щоб моя дитина не боялась вийти погуляти з друзями. А ти подивись, як тут.
Карась прийшов у військкомат добровольцем, але попросив, щоб його взяли як мобілізованого. Це, бодай теоретично, дає більші гарантії:
— Якщо, не дай бог... — Карась спльовує через плече, — то родині компенсація.
Карась, як і Віталик, заговорює про «карателів». Якщо Віталик казав мені, що жодного разу на блокпостах не чув поганого слова від місцевих — то Карась стверджує:
— Різні є люди. Хтось нормальний. Але приходять іноді на блокпост провокатори. Всякого наслухаєшся. Дуже образливі слова. Але навіть якщо тобі в обличчя плюнуть — ти не солдат, якщо піддався на провокацію. Ніколи — ніколи не можна навіть спрямовувати зброю в бік мирного населення.
Карась — далеко не єдиний тут — каже про «провокації сепаратистів», але справжнім ворогом вважає Росію.
В ті дні — тільки й розмов, що про «Гради» з боку російського кордону.
Сам подивись на цих «карателів»!
— Ніколи не думав, що свою молодість проведу на полігоні. Война, сама настояща война, — каже Дизель.
Дизелю 24 роки, він слюсар і токар з Трипілля. Дитині 2 роки 4 місяці. Дизеля призвали.
— Спершу казали: 45 днів. Але, судя по разговорах, нема ким нас замінити.
Дизель із Карасем, доповнюючи один одного, розповідають про забезпечення. Бронежилети, форма — є, але все не завдяки державі чи військкоматам, а через волонтерів і спонсорів. Через це форма, звісно, в усіх різна.
Зампотилу був схожий на героя вестерна, наприклад.
— Більше допомагають люди, а не держава, — каже Карась. — Волонтери. Тільки нада, щоб привозили індивідуально. А то... — він хмикає, — губиться.
Комусь бронежилет купили роботодавці. Комусь — місцева влада. Комусь — скидалися всім селом.
Але, на відміну від бронежилетів чи ось генераторів або приладів нічного бачення, військову техніку для батальйону спонсори й волонтери купити не можуть.
— Які «карателі»? Ти подивись на цих «карателів»! — іронізує Дизель. — У нас колгоспна техніка. Чи он, глянь: шкільні автобуси.
Справді, автобуси — як не шкільний, то службовий «пазик», машини — ГАЗони.
— Броні мало, — каже Дизель. — І то як не один, то інший заглохне. Чи закипить. Встидно дивитись. Сьогодні Яценюк приїжджав. Жалко, я не застав. Хотів йому поставити пару питань.
Як і Яценюк, ми не хотіли кулю в лоб, тож назад поїхали до настання пітьми.
Артем Чапай, Insider
18 липня 2014
20 июля появляется сообщение о том, что Игорь Стрелков сложил с себя обязанности «министра обороны» ДНР и уехал из Донецка. Его место занимает тренер из Федерации дзюдо Донецкой области, подполковник Владимир Кононов с позывным Царь.
