Як я був «терористом»
Ізюмський район Харківської області
Непросто поснідати, коли ти в наручниках, а очі й верхня частина голови замотані непрозорим скотчем. Але треба, і то швидко. Ти не знаєш, скільки ще тебе триматимуть. Всю ніч не спав, бо думав, що буде далі. В футболці було холодно, наручники муляли, а між очима, праве вухо й під ребрами зліва боліло.
— Принесіть документи й техніку «номера два», — підслуховуєш і відчуваєш водночас надію, що нарешті розібрались, і жах, що повториться вчорашнє.
— Номер два! — вигукує вартовий, але ти не ворушишся: ти ж не повинен підслуховувати й знати, що ти — «номер два».
Тебе зводять по сходах під руку. Судячи з голосів, сподіваєшся, що цього разу все буде добре. Тебе суворо вичитують:
— Скажіть усім, із ким ви там спілкуєтесь, щоб у зону АТО так просто не їхали. Тільки з конкретною метою, тільки в конкретне місце.
Цим і займемося. Скажемо всім. Бо потім я дізнався, що не перший і не єдиний.
«Ми молимо Бога...»
Як виявилось потім, подібне стається і зі спеціалізованими військовими кореспондентами. Комусь не дають працювати, когось б’ють за підозрою в роботі на ворога: Аркадій Бабченко, який потрапив на яму приблизно в той же час, — лише один із них. І теж не перший.
Як співатиме мені контррозвідник у масці між побоями, «а на войне, как на войне». Тому що там війна — хоча в Києві не хочуть вживати це слово, користуючись евфемізмом АТО.
Я не збирався на війну: все одно не відрізню БТР від БМП. Мене цікавили виключно соціальні аспекти. Настрої, особливо настрої мирного населення. За деякі з записаних цитат я потім вигріб окремих звіздюлін. Як-от «ми молимо Бога, щоб Донбас вистояв».
Бо люди в Ізюмі думають «по-різному», як не раз прокоментують посадові особи: це так м’яко кажуть, що далеко не всі підтримують українську владу.
Сланцевий жах
43-літній Анатолій зі Слов’янського району повертається з заробітків з Москви і вранці не може проїхати через закрите КПП.
— Мне бы только добраться. И будем с женой думать, что делать дальше. Куда мне деваться? Брать детей, жену и снова все начинать с нуля.
У нього троє дітей. Він десять років тому переїхав під Свято-гірськ із Донецька через екологічні причини. Анатолій, як колишній екологічний активіст, вважає, що «Слов’янськ повстав» через плани видобувати поруч сланцевий газ:
— Правда, потом сюда действительно несколько российских диверсантов пробралось, — каже він. — Но сначала все было из-за сланцевого газа. Протестовать еще при Януковиче начали.
— А при чем тут нынешняя власть? — я не розумію його логіку.
— Так они ж сказали: нам российский газ не нужен. А если здесь начнут добычу — по Донцу пластмасса потечет вместо воды, — переконує мене він.
Після початку АТО в Ізюмі з’явилися люди зі Слов’янська. За даними райдержадміністрації, таких у місті близько двохсот. Крім того, люди виїжджають самостійно й не звертаються по допомогу. Я бачив в електричці кількох, які їхали в село до родичів. Ще інші мають дачі вздовж Донця й переїхали туди. Проблем із виїздом зі Слов’янська для цивільних — практично нема: на КПП, як я був свідком, лише перевіряють документи й багаж.
У багатьох ізюмчан, з якими я говорив — є родичі в Слов’янську.
— А что нам о них думать, — відповідає 49-літній Юрій на моє запитання про ставлення до ДНР. — Мы такие же, как они.
— Вы с оружием не воюете, — заперечую.
— Это да, — чухає голову Юрій і замовкає.
Армія, як армія
Я запитую в Ізюмі знов і знову, як ставляться до армії. Негативно ставляться переважно люмпенізовані люди, інтелігентніші ж кажуть:
— А как к ней относиться? Армия, как армия. Это правительство мы не любим.
Попри нелюбов до Києва, агресії місцевого населення до солдатів на місцях практично не помітно. Їх переважно жаліють: «вони тут не з власної волі». Жінки називають солдатів «солдатики». За це записане слово мене потім теж окремо битимуть контррозвідники: вони вважатимуть його ознакою не ніжності, а сарказму.
Юрій Шелест, керівник апарату Ізюмської райдержадміністрації, підкреслює: коли оголосили про потребу допомогти армії — люди принесли багато їжі й одягу:
— Просто тих, хто проросійські — більше видно, вони вважають за потрібне висловитись, — каже мені він. — А проукраїнські люди більше роблять, ніж говорять.
Самих солдатів у місті було мало. Один із тих, з ким вийшло поговорити, просив знову згадати про відому тему 95-ї житомирської бригади десантників: мовляв, за документами вони перебувають на навчанні — а по факту тут, на передовій. І гинуть. Того дня загинуло ще двоє.
Серед інших, із ким я встиг поговорити до затримання, настрій бойовий. Стверджували, що досі не зачистили місто лише тому, що не було чіткого наказу. «Але там Чечня», — казав один з десантників-контрактників. На прохання уточнити сказав: «Ну, там є чеченці. І взагалі...»
Не всі бойові. Один просив назвати його прізвище, бо він давно мав бути комісований, у нього маленька дитина — двох років нема. Я дивився на нього, й хотілося плакати від безсилля: він думає, що я можу йому хоч чимось допомогти?
«Правосєки» в погонах
Вранці КПП було закрите, і я встиг обійти весь Ізюм. Інтерв’ю в райдержадміністрації, vox populi на вулицях. Побував навіть на вході в найцікавішу частину — в місті пустили чутку, що там «Правий сектор». Попри «секретність», усе місто знає, де розташовані підрозділи українських сил. Мене провели прямо до спорткомплексу за заростями кущів у глибині парку.
Звісно, «Правий сектор» виявився брехнею. Там стояли полтавські міліціонери — звичайні оперативники та ППСники. Ввечері вони часом виходять у парк, у майках і капцях, п’ють пиво, жують сємки. Багато хто підкачаний і з короткою стрижкою. В Києві таких, не розбираючись, записали б у «тітушки», ну а тут — «правосєки».
Солдатики — народ дружний
КПП відкрили, але автобус на потрібне село так і не пустили. Село спеціально не називаю, хоча на місцях все одно всі все знають. Поїхав на таксі. Думаю наївно: поспілкуюсь із селянами, потім ще раз — учетверте — подзвоню прес-секретарю, підійду до КПП табору, поговорю з солдатами, потім посплю — і назад.
Наївно маю номер телефона сільського голови, сільський голова мене селить. Лишаю речі у хазяйки. Говорю з селянами.
Цікаве ставлення до армії. З одного боку, крім, власне, голови, селяни проти того, щоб тут стояли солдати. У них діти в дитсадку (між іншим, обладнаному пластиковими вікнами за спільною програмою Євросоюзу та ООН), а поряд тепер постійно стріляють. У багатьох, знову-таки, родичі у Слов’янську й районі. З іншого боку — солдатам, знов-таки, носили їжу в перші тяжкі часи. Дівчата й розлучені жінки з солдатами фліртують.
— Ты смотри, — застерігає одна жінка іншу, розлучену. — А то солдатики — народ дружный. Один слезает, другой залезает.
Та сміється в кулак. Ввечері у неї побачення на каву.
— К тебе? — питає подруга.
— Нет, на кофе вон там, — показує на сільмаг. — На кофе, все по-честному.
Навпроти сільради — звісно, сільський магазин. І там на терасі є солдати. Звісно, йду до солдатів. Чого мені боятись? У мене паспорт із західноукраїнською пропискою і журналістське посвідчення, я на «правильному» боці. Я поселився через голову сільради — найбільшу місцеву владу. Я попереджав прес-секретаря, що приїду в село, і не отримав заперечень. «Працюйте за власною програмою, тільки не потрапляйте в незрозумілі ситуації, як такі-то і ще отакі-то», — сказав мені він. «Не знаю, про що це він, — подумав я тоді, — але я ж нікуди не лізу».
Не всі солдати в сільмагу виявляються такими, як належить солдатам. Дехто нетверезий. «На щастя, всі без зброї», — доповідатиме потім старший патруля. Мене патруль загріб разом із солдатами прямо біля магазину як «незрозумілого». Солдати зараз, як заявить мені командир, котрого я не бачитиму через замотані очі, перебувають під трибуналом за порушення дисципліни у воєнній обстановці. Бо обстановка воєнна. В нудні години, які я провів в Ізюмі, у Слов’янську й навколо нього гинули люди, про що я тоді не знав.
«Журналісти — це жирні зелені мухи»
Військовий патруль забрав мене в машину «за компанію» з солдатами. Командир патруля спершу думав вигнати мене, тоді передумав — забрав документи й посадив знов у машину. Я записав це в плюс нашій армії: справді, як це — не перевірити?
На КПП забрали фотоапарат і телефон. Теж логічно. Зав’язали очі й повели. Теж логічно: щоб не бачив, як розташований табір. Я сказав, де зупинився і якому з прес-секретарів дзвонив. Думаю, зараз перевірять і виведуть назад. В рюкзаку, який залишив для безпеки (щоб не думали, що там зброя) є додаткові посвідчення спілки журналістів та військовий квиток. Все так легко перевірити.
Чомусь місце, куди мене привели, серед знаючих називається «яма», хоча це було підвищення. Схоже, машина. І чую, що крім мене в ній є ще хтось. Дихає. Мене попередили:
— Не розмовляти, а то буде застосовано фізичну силу.
Коли мене вивели і вперше вдарили, я навіть не зрозумів.
— У меня гибнут ребята! — пояснив мені голос.
В наметі мені розв’язують очі. Навпроти — люди в масках, з автоматами, ножами. Починається допит. Дивна гра: з одного боку, не вірять, що я журналіст, і питають, хто мене завербував. З іншого — окремо б’ють за журналістику.
— Это журналисты виноваты, что гибнут мои ребята. Знаешь, как это происходит? Появляются идейные, как ты, и начинают раскачивать страну, — як потім виявиться, це про Майдан. — И журналисты. Если бы не журналисты, ничего этого бы не было. Это из-за тебя гибнут мои ребята.
Все звідкись знайомо: щоб виправдати жорстокість, тебе роблять особисто винним.
Це не все. Щоб виправдати її, людину треба дегуманізувати (за розумні слова мене теж окремо битимуть). Дегуманізувати — значить зробити «не-людиною».
— Знаешь, есть такая жирная зеленая муха. Говорят, она чует труп за сорок километров. И журналисты такие. У меня как только гибнут ребята, так сразу появляются журналисты. Ты сюда приехал делать имя на смерти моих ребят. Ты сначала сделай что-то для страны, а потом начинай писать.
Які закони?
В якийсь момент, лежачи на землі після того, як мене збили з ящика ударом берца в живіт, я таки запитав:
— Ви ж працюєте на українську державу. Тут що, закони не діють?
— Какие законы? Тут наших ребят убивают!
І водночас не залишає відчуття, що все відбувається за інструкціями. Просто це інструкції воєнного часу замість мирних законів. Просто нам не кажуть, що тут війна: її називають АТО.
Б’ють без садизму, дозовано і так, щоб нічого не зламати: по вухах, по животу, по вилицях, по шиї. Все інше — залякування. Лякають відрізанням вух, відрізанням сосків. Стріляють над вухом. Змушують за три секунди відповісти, «хто тебе завербував», із дулом пістолета в роті.
І ти все розповідаєш. Якби було що — розповів би все. І про ФСБ розповів би, і про ГРУ розповів би. Пройшлися по біографії, й виявилося: можливо, я працюю не на Росію, а на ЦРУ. Як-як називалась та книжка Едварда Саїда, яку ти переклав на західний грант? Ах, «Гуманізм і демократична критика»? Окремий удар за «гуманізм» і окремий за «демократичну».
Коли тобі приставляють до потилиці дуло автомата й питають, якої ти релігії, ти розумієш, що найгірше для країни сталося з нами за останні півроку. Знецінення людського життя. Якщо смерть Нігояна чи Вербицького викликала хвилі обурення, то тепер — одним більше, одним менше...
В якийсь момент тобі здається, що логічним продовженням буде справді застрелити тебе й вивезти на той бік: мовляв, це зробили сепаратисти. Після побоїв це навіть не страшно, скоріше образливо. І в голові тільки чубчик дворічного сина — і фраза «ні за х** собачий». Образливо навіть не за себе, а за рідних: тобі буде вже все одно, а їм — ні.
Спасибі, що армія
Дружина знайшла у мене в імейлі контакти всіх прес-секре-тарів і вийшла-таки на того, з яким спілкувався я. Поки мене погрожували «передати тепер десантникам», прес-секретар уже заспокоював дружину: «Не переживайте, він не в терористів, а в армії».
Бо вони все ж якось перевірили мене, хоча стверджували, що «ніхто мене не знає». Навіть у найгірші моменти я був радий, що це — армія. Можливо, працював стокгольмський синдром: я майже любив головного в масці, який мене допитував, у ті моменти, коли ми для перепочинку співали українські народні пісні. Можливо, я навіть в найгірші моменти розумів: тут дисципліна й рішення про мою долю прийматиме не виведений з рівноваги автоматник, а якийсь утомлений генерал. Я був радий і досі радий, що це була армія, а не якийсь самодіяльний загін.
Я підписав документ, що не маю претензій до дій службовців АТО. Й хоча я підписував його під дулом автомата — я справді не маю претензій до конкретних дій конкретних службовців.
Бо знову ж розумію: усе відбувалося за інструкціями, які нині діють замість закону. Просто ми, «цивільні салабони» (як мене назвали), не усвідомлюємо, наскільки війна відрізняється від миру — в тому числі для «мирного» населення. Навіть якщо цю війну називають АТО.
«Журналіст» — це все-таки привілейований статус. Мене було дуже легко перевірити. Мене відпустили через ніч. «Номер перший», який дихав у камері поруч, там уже довго. Я не знаю, хто він і за що він там: я боявся дізнатися зайве про іншу людину, щоб з мене не вибили цю інформацію. Знаю лише, що «номер перший» піднімав і тримав переді мною відро для сечі, щоб я торкнувся пальцями краю відра, щоб зміг влучити з зав’язаними очима і зв’язаними руками.
Інші люди
— Ти що думаєш, усі терористи ходять з автоматами і в кирза-ках? — саркастично питали мене під час допиту.
До того як стати «військовополоненим» і після, я спілкувався з цивільними, що повтікали зі Слов’янська та Слов’янського району. Інших — підслуховував. Між собою вони часто називають терористів зі Слов’янська — «патріотами». Це інформація для роздумів про те, чому армії буде тяжко повністю зачистити регіон від терористів. А я думаю про те, що відбувається під час допиту таких цивільних, якщо вони потрапляють під допит. Як їм довести, що вони — не терористи?
З іншого боку: солдати української армії, які постійно ризикують життям. У голосах рядових, які водили й охороняли мене, відчувалося співчуття. А з іншими я спілкувався до затримання. У когось «бойовий дух» високий. Багато хто зі старших — заявляли мені контррозвідники — прийшли тому, що їх покликали командири рот. А хтось називає своє прізвище і каже, що давно демобілізований, а тут його знову призвали, й він уже був у «цій Чечні» під Слов’янськом і більше не хоче.
Коли я дивлюся нині на сонечко, все здається таким далеким і нереальним.
Найважче усвідомлювати: те, що сталось зі мною — хоч і найгірше в моєму особисто житті (не так побої, як погрози «повільною смертю» і т. п.), але це — тільки малесенький епізод із хепі-ендом на тлі того, що відбувається загалом. З багатьма людьми, в тому числі цивільними, невинними, відбуваються і продовжать відбуватися значно гірші речі.
Я ніяк не можу оформити все у стрункий текст. Цивільні біженці, що підтримують терористів. До скількох цивільних жертв може призвести зачистка? Контррозвідники, які кажуть, що винні в усьому — Майдан і журналісти. Випадкові люди, які потрапляють у полон. Є ж сотні людей у полоні терористів — і, впевнений, у полоні терористів значно гірше. Непередбачуваніше.
Й усе це погрожує стати систематичним.
Ті, хто думає, що знає правильний вихід, просто нічого не розуміє. В якийсь момент між побоями я просто сидів, дивився у брезентову стінку військового намету й бурмотів: «Не можу повірити. Не можу повірити». Я не можу повірити, що це відбувається в Україні.
Я пробую, пробую — й ніяк не можу оформити все у стрункий текст, як умів раніше. Я тільки у тисячу разів глибше зрозумів одне стародавнє побажання:
Мир вам.
Артем Чапай, Insider 6 червня 2014
В начале лета развернулись бои между украинской армией и боевиками за контроль над российско-украинской границей. К 5 июня боевикам удалось захватить целый ряд украинских погранпунктов: станицу Луганская, Краснодон, Бирюково, Свердловск, Дьяково, Червонопартизанск, Должанский и Красную Могилу.
