Інтелігенція у бліндажі
«Я — тривожна натура», — іронізує Геннадій Корнєв. Він називає себе «інтелігентом в окулярах» й чимось нагадує персонажів Вуді Аллена. Корнєв — стипендіат Фулбрайта, працював у компаніях РоскеЛоок та «Київстар». У нього двоє дітей: дівчинці 4, хлопчику півроку. Корнєв пішов на фронт добровольцем через три місяці після народження молодшого. Розповідає про все без пафосу. Про «піджаків» з мікрохвильовками замість тактики, про солдатів-дітей, невинних алкоголіків, мишей-диверсантів, страх змій.
Проектний менеджер, стипендіат фулбрайта
Під час «тієї» ще революції, у 2004 році, я вчився в КІМО (робить «козу» пальцями), все як треба. А давніше знав Сергія Лещен-ка. Якось зустрілися, Лещенко каже: «Це Притула». А я не знав, хто це. «Редактор Української правди». — «О, класно. А можна я буду вас перекладать на англійську?» У мене тоді якраз була теорія і практика перекладу.
На стипендію Фулбрайта я потрапив у 2008-му, з третьої спроби. Вони сказали: «Та йди вже, щоб тільки ти знову до нас не приходив». Вчився у Вашинґтоні на юриста-патентознавця. Потім у «Покетбуку» очолював департамент контенту. А в «Київстарі» два роки, менеджер проектів. Найбільш помітний мій проект — «Магазин розумного контенту». Були й інші, але це моя улюблена дитина. Це перший в Україні електронний книжковий проект, який окупився.
Умреш — приб'ю!
Мене чіпонув отой пост «Фенікса», Юрія Бірюкова: «Ви всі кричите, що потрібна ротація — а ротувати нема ким». Ну, і я думаю, що аби до нас ніхто не пхався — нам треба, як Ізраїль. Щоб усі, тупо всі відслужили. Причому не рік — не треба цього дебілізму. Два місяці відслужи на блокпосту. Просто щоб ти зрозумів. Якщо кожен у віці від 18 до 60 так відслужить — хер взагалі сюди хтось полізе.
Діти? Що, мало загинуло пацанів, у яких були діти? Чим я відмінніший? Тим, що живу на Лютеранській? Жінка у мене взагалі з Макіївки. Ну, вона була не в захваті й вважала мене ідіотом, але вона ніколи не ниє.
Розумієш, донедавна було три типи «донецьких». Перший — «реальні пацани». Це як Ахметов до минулого року. Другий тип донецьких — я їх називаю «януковичі». Пацани, які ніфіга не реальні пацани, але намагаються всім довести, що вони реальні пацани. Звідси всі ці дачі-фігачі, золоті унітази. Третій тип — донецькі, на яких тримається світ. Це «естети териконів». Люди, які пройшли і реальних пацанів, і януковичів, і при цьому не втратили людське обличчя. От така моя дружина. «Хочеш — їдь. Умреш — приб’ю!»
Все й пішло дуже швидко. «Оп-оп, я їду. Оп-оп, я в АТО». — «В якому АТО?»
Нафіга нам «піджак»?
Я приїхав у Миколаїв, хотів у легендарну 79-ту бригаду, «Фенікс».
Я ж закінчив військову кафедру — я молодший лейтенант. Якби не це — мене взяли б у «Фенікс». А так кажуть: «Нафіга нам потрібен «піджак»?» «Піджак» — це офіцер, який не служив. Я, карочє. Купили мікрохвильовку викладачу тактики, який півроку зачитував нам статут чогось-там. Оце й уся військова кафедра.
Хоча мій військовий фах — військовий переклад — я дуже любив. Часто був єдиний з групи на парі.
«Та й де ти бачив десантників в окулярах? Ну ладно, очкастих ще б узяли, — кажуть, — але «піджак» не потрібен. Рядовим ми б тебе взяли — але не можемо, бо українське законодавство забороняє брати офіцера рядовим».
Та й то я думаю — може, взяли би й офіцера рядовим. Були такі випадки. Але мені подивилися в очі: «Ти готовий померти?» А я ж хитро зроблений: прямо не скажу, що не готовий. Кажу: «Я готовий жити».
Вони: «Ну, ясно». А там люди готові померти. Є такий тип — воїни.
Є інший дужжже класний варіант
Слухай далі!
А в Миколаєві дуже круті військкоматівці. Проактивні. Ну, не потрапив я в 79-ку — і слава богу. Бо потрапиш ти в якісь Піски й будеш там командувати взводом, бо рядовим ти не можеш. Ну і куди мені командувати — очкарику з мікрохвильовкою замість тактики?
В результаті я кажу військкоматівцям: «Розподіляйте нас кудись». — «Харашо. Є 72-га бригада, тоже нормальний варіант». Але 72-га сказала: «Нафіга нам воєнний пєрєводчик, нам потрібен артилерист. Тут і так усі знають мову ворога».
Тоді військкоматівці й кажуть: «Ладно! Є ще один варіант — дужжже класний варіант! 19-й батальйон тероборони». Приїхали ми — і там зразу було зрозуміло, що нас візьмуть, ха-ха.
Щас я тобі розкажу, яка була учєбка
У військкоматі це був я і ще один хлопець, програміст. Його рідні досі не знають, що він в АТО.
Ми з програмістом познайомилися рано-вранці на вокзалі. Він єдиний сидів там по-воєнному струнко. Бо ж поїзд приїжджає дуже зручно — о п’ятій ранку. А військкомат відкривається о восьмій. От я три години й кантувався на вокзалі. Бачу — сидить чувак у берцах, але при цьому по погляду видно, що він іще явно ніде не був. Дуже інтелігентний. Я зразу зрозумів, що він теж у 79-ку. Підходжу: «Ти в “Фенікс”?» — «Так». — «Ну давай разом».
Так разом ми три місяці й відслужили в 19-ці. Він безбашенний. Каже: «А ми ще толком і не повоювали. Можна на ротацію й не йти». — «Це ти дітей не маєш, тому так кажеш». — «Ну, так».
Отже, 30 серпня ми потрапили в військову частину, а вже 4 вересня потрапили в бойові дії. Учєбка? Щас я тобі розкажу, яка була учєбка!
Словом, приїхали ми з програмістом у частину, і нам кажуть: «Ну, є позиція психолога — це для капітанів. А для лейтенантів — коректувальник і авіанавідник. Хто з вас буде коректувальником, а хто авіанавідником?». (Сміється.) Авіанавідником, кажуть, мажорніше. Ну, ми з програмістом кинули на камінь-ножиці-папір — я виграв і став авіанавідником.
Що робить авіанавідник? Теоретично — це тєма з Афганістана, коли летить вертоліт, ти коректуєш йому з землі, як йому влучити по цілях або забрати поранених. По авіарації. «Курс 240, погода така-то, ваша ціль — танки в укритті, відпрацюєте — відхід вправо». Ну, це в теорії.
А на практиці — це просто запасний офіцер на випадок, якщо уб’ють командира взводу. Який з мене командир взводу? А який з мене авіанавідник? Давай з цього почнемо.
Я ж думав, нас хоч трохи повчать. Замкомбата: «Канєєєєшна! У вас буде два тижні навчання, потім тиждень бойового злагодження...»
По факту, ми поїхали в АТО за два дні. Вранці ми прийшли до ЗКБ, заступника командира батальйону: «Ну шо, коли буде учьо-ба?» — «Яка, б**дь, учьоба! Завтра, с**и, п**ете в АТО!» — «Стоп, так ви ж казали...» — «Мало що я казав!» Коротше, все вони знали від початку. У них був недокомпект — вони й вирішили доукомплектуватись.
Ці люди — як діти
Про армію і алкоголь — це жопа. Жопа постійна. Зараз я тобі розкажу.
Ми їхали три дні. Виїхали 2 вересня, приїхали 4 вересня. З усього ешелону — тобто з усього батальйону — не бухало одне наше купе. Один спецназівець, один десантник, байкер, брат байкера, я і програміст.
Тепер всі обсирають армію — але чому ці люди так бухають?
Добровольці в батальйоні були в основному офіцери — ну, крім байкера, він сержант. Але це сержант, який вартує десятьох офіцерів.
Солдати ж — призовники. Мене-от не призвали. А призивають — кого? Це Миколаїв, і у нас було три типи людей. Оператори сємєчних пресів; маршруточники й водії; і комбайнери. Власне, ось ці комбайнери в посадках нас із тобою й захищають.
Ці люди — як діти. Ось ці комбайнери й оператори пресів... Так, особливо оператори пресів. Сідають біля вогнища: «Ой, розкажи нам ще щось про Сан-Франциско». Як діти, розкажи нам ще одну казочку. «І що, ти справді був у кварталі геїв? Ого, і шо там — настоящіє гомікі?» Діти, я ж кажу.
Бухають? Але ці солдати — герої. Так, бухають. Але що їм іще робити? Якщо людина каже: «Краще здохнути, ніж жити в такій країні, з такими п***сами». І це вони кажуть про президента, уряд, генштаб, про всіх. Вони ненавидять Київ. Недолюблюють захід, бо начебто західні батальйони ротували вчасно, а людей з півдня невчасно, бо вони не «свої». Я не кажу, що це правда, — я тобі їхні міфи розказую.
І от ти комбайнер. Чи оператор пресів. По-перше, вони бухають і по гражданкє. Якщо у тебе безнадьога, ти працюєш, як віл, а отримуєш півтори штуки гривень — понятно, що ти забухаєш. А тут тебе відірвали від дружини — ніхто тобі мізки не чистить. Ти хочеш розслабитись. Тебе кожного дня можуть вбить. На тебе всі забили — починаючи від командування твого батальйону, закінчуючи Міністерством оборони. Нам за весь час від держави видали тільки автомати — і потім, після скандалу, броники. Це окрема історія.
«План К»
Правда, боєприпасів дають неміряно. Згущонки-тушонки теж неміряно. З хавчиком проблем не було — а з рештою величезні. У мене хоч ситуація, що я можу поволати на «Фейсбуку» — й волонтери підмучували нам, що треба. І тепловізор, і дальноміри. Хіба що БТР не підмучували.
В усіх повільно їде дах. Уяви собі, раз на тиждень тобі кажуть: на наступному тижні ми тебе ротуємо.
Поки ми там стояли — «сепарів» три рази ротували. Спершу були чеченки. Ці пуляють на кілометри вліво і вправо — і їм пофіг, влучать вони в цивільних чи ні. Потім були російські військові. Ці стріляли точно. У нас п’ятеро загинуло, поки я служив — по всіх чітко попали російські військові. А потім їх ротували на оцих ростовських волонтерів — вони, дурні, пішки на нас поперли, наші їх поклали.
А нашим все обіцяють ротацію, але відкладають. Дах у солдат і їде. Й у тебе самого їде дах. Якщо у тебе підлеглі набухані, ти як офіцер ідеш по посадці й розумієш: якщо зараз попруть «сепари», то єдине, що тебе врятує — це «план К».
Що таке «план К»? К — значить кукурудза. Коли був перший дощ і всі конкретно набухались, ми розробили план, як п’ять трєзвєнніков відійдуть у кукурудзу, протримають оборону, скільки можна, і потім звалять у сусідню бригаду.
А отак наша армія і тримається. Думаєш, російська армія не така? Я думаю, Russian army is overrated. Така ж клоака, тільки більша і з ядерною зброєю.
Але ці солдати, хоч і бухають — це герої, що лишилися. Розумієш, у нас злиняло 60% батальйону. Ми взагалі перші півтора місяці були там нелегально. За паперами ми були на якомусь там полігоні Широкий Лан. Стандартна тема. А 60% написали рапорт: «Не хочемо служити в АТО». Здали зброю і звалили. Їх тепер **е прокуратура, звісно — але обов’язково напиши, що я їх абсолютно не засуджую. Люди мали повне право проголосувати ногами проти дебілів, які їх відправили зачищати Тельманове без броників.
Нам видали броники централізовано аж через декілька днів після того, як ми постояли під обстрілами. Мужики сказали: «Або ми прямо зараз зй**ємо звідси, або нам видають броники». Навіть не так. «Ми згортаємося, спочатку фігачимо штаб — а тоді йдемо на Миколаїв».
У нас був переломний момент, коли військових інженерів бездумно кинули за лінію фронту. У нашій сучасній армії є таке дебільне явище: ось у них у штабі на карті намальовано, що тут лінія фронту. А те, що по факту «сепари» давно пройшли на 15 кілометрів углиб нашої території, окопані, встановили міномети — нікого не гребе. І нас хотіли поставити саме в таку ділянку.
Ротний відмовився — його ледь не відправили під трибунал. «Ладно, харашо». Його лякали тим, що військові інженери сидять на ваших позиціях, їдять ковбасу — а ви боягузи, не хочете їхати. Він каже: «Ну там нем-м-ма військових інженерів, не може бути». — «Ні є, і завтра ми вам ще пришлемо». — «Ну харашо». Завтра він їде на місце — по дорозі їх зустрічають. Дванадцять інженерів зникли безвісти.
Частина потім пробралась у штаб через хащі та посадки. Злі та стомлені. Але декілька так і зникло безвісти: чи вбиті, чи у полоні.
Фейсбук і Босх проти алкоголізму
Звичайно, алкоголізм робить багато горя. А хто солдатів проконтролює? Всі офіцери так само бухають. Як контролювати алкоголізм? Та треба дбати про людей! У нас не було, наприклад, психолога.
Мене рятував Фейсбук і Босх. Мені часом кричать уже: «Ей, очкарик! Іди сюди, забухай з нами!» А я сиджу і строчу у Фейсбук. Це така терапія. О, вже п’ять лайків — о, уже сто лайків. Може, тому я й не збухався.
Я взагалі мнітєльний. У мене навіть галюцинації були. Якось сидимо на посту, і бачу — стоять три російських десантника й хитаються. Так ніби танцюють. І от годину стою — і годину вони хитаються. Мені товариш каже: «Гєна, тебе глючить! Нема там десантників. Це дерева». І я розумію, що не будуть три десантника годину танцювати, якщо вони тільки не з не кордебалету Борі Моісєєва. А мозок все одно дає сигнали, що це російські десантники.
Про таких мнітєльних — мені потім товариш історію розповів. Був у нього під Мар’їнкою один мнітєльний. Вночі чує скрегіт, і по рації: «Ай, заряджають!» — «Заспокойся, це «сепари» залізо на металобрухт п**дять». — «Ні, заряджають!» — «От побачиш, і завтра будуть заряджати, і післязавтра». Отаке десь у мене ставлення до того, що відбувається. Донбас хочуть здати на металобрухт. Все, що б могло годувати мільйони людей, здають на брухт, не думаючи про майбутнє. І наше діло — не дозволити цього.
Я оце постійно жартую. Це така захисна реакція. От коли вже не жартується — тоді їде дах. Потрібна терапія.
Дуже люблю цей фільм, знаєш — «Залягти на дно у Брюґґе». Пам’ятаєш, вони там картини Босха роздивляються? Я скачав собі «Сад земних насолод» в офігенному розширенні.
Сидиш у бліндажі під обстрілом — і роздивляєшся, скільки там вершників. Критику качав з . (Сміється.) Йде обстріл, а ти психуєш, що скачування РББ обірвалось.
Ми з жінкою хочемо в Брюґґе з’їздити разом із дітьми, коли це все закінчиться — але їй після десяти відкритих шенгенів Бельґія відмовила у візі. Може, тому, що вона з Макіївки.
Тут немає змії
В армії нема поняття «холодно». Є «свіжо», «дуже свіжо» і «піпєц як свіжо».
Мені гріх скаржитися. «Київстар» регулярно відправляв мені все, що треба. І я спав у бліндажі, так склалося. Туди ж поклали картоплю, цибулю — бо це був найближчий бліндаж до кухні. Цибуля відганяє комах, спати легше.
А більшість спали в посадці у дешевих туристичних наметах. В літніх наметах. Один матрац під себе, вкриваєшся кількома ковдрами — а щоб було тепліше, згори ще одним матрацом.
А ще — миші. Вони скрізь. Є дві стратегії. У програміста була стратегія: він усіх валив мишоловками. Я вирішив, що треба навпаки: хай найсильніші миші відіжмуть район, вириють уже за раз усе, що їм треба — й більше мене не будуть турбувати.
Так і сталося. Найсильніші миші віджали район, тримали його — й інших мишей не пускали. Трохи собі лазили. Якщо вже сильно нагліли — я ганяв їх штик-ножем.
Бо коли миша над тобою просто бігає — то над тобою сипеться. А якщо вона риє нірку — то на тебе може отака брила землі впасти. Я часто спав у касці. А то спиш, і на тебе БУДУХ! Ти спросоння: «А-а-а, нападають!»
Миші — таке. Я боюся змій. Коли ліз у бліндаж, завжди казав собі: «Тут немає змії». І так в усьому. Коли я був на дальньому дозорі — це ти сидиш із напарником поперед усіх і не стріляєш, а тільки по рації повідомляєш про пересування та кількість. Якось почався бій, прийшли наші підрозділи — одні по одних фі-гачать, і «сепари» підстрілюють. Мене не видно ні тим, ні іншим.
Отут я і всрався. Кулі літають в усі боки, а ти сидиш на тому дальньому і повторюєш, як мантру: «Тут немає змії, тут немає змії, тут немає змії... Я не загину, не потраплю в полон, я повернуся живий». І повернувся.
Місцеві — різні бувають
Місцеві? Все сильно змінилося ближче до зими. До нас приїжджає мужик на старенькому «жигульонку». І тут стою я, в окулярах. По мені не скажеш, що я бойовик «Правого сектора». Хоча насправді-то бойовики «Правого сектора» — часто саме такі (сміється). Але ж для місцевого — я не його демон. І каже мені: «У мене «ополченці» хотіли взяти дві тисячі гривень, бо ж якщо ти виїжджаєш за межі ДНР — ти зрадник і маєш платити податок».
Місцеві — різні бувають. Наприклад, у селі поруч не любили військових — бо в них половина «сепари». Тому що це Тель-манівський район. А далі буквально 5 кілометрів — інше село, це вже Волноваський район. То там ти приїжджаєш, і місцеві тобі кричать «Слава Україні!» бо сприймають нас як захисників, а не «карателей».
Ну і ми здружилися. Зі згущонкою й тушонкою у нас проблем не було. Тому ми частину віддавали місцевим. Інколи кажуть, воєнні жирують — але ж це наша безпека. Якщо ти привіз і дав дитині тушонку — малоймовірно, що її батьки вночі розстріляють тебе з міномета.
А то з одного села нас розстрілювали прямо. І що ти зробиш? Він дістав з погреба міномет і шмальнув по тобі — а ти не можеш у відповідь шмальнути, бо ж ти армія, а не бойовик. Ти не шмаляєш по цивільних. І місцеві опініон-лідери — продавщиці у магазині, вчительки, трактористи — переважно знають, що українська армія намагається по цивільних не шмаляти.
Знову ж, і українська армія українській армії — рознь. Місцеві розповідали дуже неприємні історії про те, як перед нами поводились Нацгвардія й наші ж армійці. Але в миколаївському батальйоні зовсім інші — треба розуміти психотип. Це комбайнер. Він собі тихо нап’ється — ну, максимум, піде в поле покричить, як він ненавидить Порошенка і свого комбата.
Когнітивний дисонанс
Взагалі миколаївці тут цікаві. З одного боку, всі україномовні, а з іншого — всі розмовляють і російською. Багато хто по дефолту спілкувався українською, але належав до обох культур. Маршруточник їде і слухає Мішу Шуфутінського. Моя мама з Миколаївської області, й мені було цікаво послужити якраз із такими людьми. З івано-франківцями, скажімо, все більш зрозуміло.
Дніпропетровськ — теж цікаві люди. Ось такі миколаївські чи дніпропетровські солдати створюють когнітивний дисонанс у місцевих, які чекають хунту «карателей» і «правосеков». А тут до них приїжджає хлопець, який їде по селу й у своїй «таблетці» слухає Мішу Шуфутінского.
«Таблетка»? Ну це радянський міні-бус, санітарна машина. Їх дуже всі люблять, бо вони найвитриваліші. У нас же не було справжньої бронетехніки. Тільки бронемаршрутка з армованої фанери, як ми казали, і бронетаблетка «Антилопа Гну». Причому вона реально фартова. Коли обстрілювали інженерів — куля пройшла наскрізь усю машину, але не зачепила ні водія, ні пасажирів.
Так-от. Їде миколаївський по донецькому селу і слухає у своїй бронетаблетці Мішу Шуфутінського — от у місцевих і когнітивний дисонанс? Яка між нами різниця? І яка це нафіг хунта?
Знову проектний менеджер — тепер в армії
Я й тепер служу. Звичайно, я ж мобілізований — куди я дінусь? Просто тепер я служу з дев’ятої до шостої під Києвом. Я не можу розповідати, де саме служу. Скажемо так — я проектний менеджер армії.
Це значно цікавіше, ніж стерегти посадку. Бо давай по-чесному: що ми робили ці три місяці під Тельмановим? Ми стерегли посадку. Але кажу тобі, саме оці комбайнери, які стережуть посадки по всьому периметру, — виграють війну. Це вони, ну нехай і п’ють, нас із тобою захищають.
Я продовжую служити. Нині це більш інтелектуальна робота. Нині це проектний менеджмент, а не «посадочний» менеджмент. Але я вважаю, що це — правильний шлях. Спочатку треба відслужити з усіма — бо як ти можеш менеджити проекти для людей, про яких ти нічого не знаєш?
Записав: Артем Чапай, Insider
5 грудня 2014
