Урятувати рядову Семенівку
День Незалежності України в місті-символі сепаратизму
«Чума на оба ваших дома»
Інтерсіті Київ—Дружківка (колишній Київ—Донецьк) їде практично прожній. Я зустрічаю свого давнього друга. Він із Краматорська. Батьки не тікали. Тільки-но в місто увійшла українська армія — друг повіз туди доньку.
— Конечно, все рады, что ДНР ушли, бо теперь не стреляют, — каже він про настрої своїх знайомих на звільнених територіях. — «Ополченцев» уже ненавидели — ждали, когда уйдут. Но и к Украине осталось много озлобления. Типа, «чума на оба ваших дома». Ну, это я образно. Но если бы была графа «против всех», многие бы так голосовали.
Мій друг поїхав до себе, а ми з фотографом зійшли у Слов’янську й одразу поїхали в мікрорайон (селище) Семенівка, де найбільші руйнування. Бо центр Слов’янська зруйновано хіба що місцями.
Слов’янськ напередодні Дня Незалежності України виявився пофарбованим у синьо-жовте. Поверх свіжої фарби на зупинках де-не-де ще свіжіші графіті «Л.С.Л.Б.» або «НАТО вон!» Деякі з біл-бордів «Спасибо украинской армии за освобождение Славянска» заляпані фарбою. Більшість висять чисті.
— Вас тоже покрасили? — каже по мобільному молода дівчина. — Ну, обалдеть.
На повороті на Семенівку повна жінка років сорока накидається на нас із фотографом майже з кулаками:
— А зачем вы приехали? Все ходите и ходите! Придут, поулыбаются, поснимают — а толку никакого! Что толку с вами общаться? Чем вы нам помогли?
Її звуть Лєна. Вона потім півдня водить нас Семенівкою.
— Ви вибачте, що я вас так обгавкала, — скаже вона потім українською.
«Зате жопи чисті»
Лєна водить нас із фотографом від одних до інших знайомих: на районі всі всіх знають. Практично в усіх від обстрілів постраждали будинки. У декого — розбомблені вщент. Багато людей не повернуться. Дехто, кому нікуди піти, живе з дірявими стінами та стелями, з целофаном замість вікон. Люди зі страхом чекають холодів. Котельня розбомблена, опалення нема, електрика така, що лампочки ще тягнуть, а електроприлади — ні.
Печальна Лідія Анатоліївна залишилася сама у двоповерховому будинку на кілька квартир.
— Сегодня вроде праздник, а у меня траур. Пустой дом, пустой двор.
У гуртожиток сім’я не переїжджає принаймні до холодів: місце проживання надали, але треба платити по 220 гривень з людини, а у неї в сім’ї п’ятеро. А працювали в психлікарні, яка розбомблена. Лишилися без роботи. Лідія Анатоліївна сподівається хоч на якесь чудо:
— Нам нужна помощь. Стройматериалами. Шифер, окна. Ну ладно окна. Но хоть крыша чтоб была. Вроде приезжали какие-то активисты с Киева. Может, вернутся, а? Толковые были ребята.
Більшість селища нічого й не чула ні про активістів, ні про серйозну допомогу. Ми потрапили потім на «стихійний мітинг», де мешканці не знали, що ми журналісти:
— Приїжджали якісь німці, — саркастично розповідає одна з потерпілих жінок іншій. — Питали адреси. Прислали по пачці памперсів!
— Без хати, зате жопи чисті!
Між іншим, більш ніж половина жителів Семенівки розмовляє українською мовою чи суржиком.
«Саме страшне — це проволока»
Щоб подивитися на реакцію, одного разу я заявляю двом жінкам:
— Але дехто каже: «Чого їм допомагати, вони ж підтримували сепаратистів?»
Дві жінки за це ледь не зіштовхують мене з високого ґанку:
— Хто підтримував? Вони самі по собі, ми самі по собі!
— А що ти зробиш, коли приходять люди з автоматами?
Практично весь мікрорайон тепер стверджує, що з бойовиками навіть не спілкувались:
— Кто их поддерживал, тот был уже среди них, когда в Семенов-ку пришли. Ну, здороваешься, если знакомый. А большинство — сами по себе. Мы ни за что пострадали. Я убежала в первый же день, как стрелять начали.
Семенівка постраждала від обстрілів, бо у психлікарні та школі базувалися сепаратисти. Лєна веде нас у розбомблений дитсадок по сусідству. Вона працювала тут медсестрою.
— Надо ж было назвать детсад «Белочка», — каже вона. — Вызываем как-то такси, говорим: «Пожалуйста, машину к “Белочке”». — «А где это?» — «Та возле психбольницы». Там положили трубку.
Потім вона веде нас із фотографом у психлікарню. Теоретично тут розміновано, але йти за Лєною страшно. Пів-Семенівки розповідає історію, як у психлікарню, яка вважалася розмінованою, приїхала бригада електриків. Один зробив необережний рух — йому відірвало руку.
— По обочинах ми взагалі боїмося ходить. Там ніхто не розміновував. Саме страшне — це проволока, — підбадьорює нас Лєна, вкотре перескакуючи з мови на мову. — Моя подруга пішла нащипати корму попугаю. Зачепила ногою. Добре, воно розтягувалось. Вона акуратно зняла, визвала саперів. Шість мін!
Розповідаючи нам про це, Лєна веде всередину психлікарні. Двері без ручок, але Лєна вміло відчиняє їх імпровізованою відмичкою.
Ми ходимо по дитячому відділенню психлікарні. Малюнки та іграшки на тлі розвалених стін.
«Скажемо так, наші»
— Ті бандіти отам засіли, й не викуриш їх, — згадує стара баба Маша. — Вони по армії, армія по них. Ну і нас зацепило.
— А помагає вам хто?
— Сама роблю... Кошка он не хоче помагать, — показує баба Маша на хвостату подругу.
Інша стара, усміхнена баба Ліда, ходить по подвір’ю в теплих шкарпетках, без взуття, і показує свої вибиті вікна.
— Приходила якась комісія, заміряли — та й пошли. Ніхто не помагає, ніхто.
Не тікали під час обстрілів переважно дуже старі люди. Наступний, до кого ми приходимо додому, — Тихон Борисович.
У «дєдушки» (він називає себе так) єдиний золотий зуб, і «дєдуш-ка» постійно сміється. «Дєдушка» життєрадісний: йому лише вибило кілька шибок. Якось міна упала прямо біля подвір’я, але не розірвалась.
— А чо я буду тікать, мені й так умирати скоро, — каже 82-річ-ний Тихон Борисович і сміється. — Ми з бабою написали список телефонів, — показує він. — І каждий раз, як лізли в подвал, клали записку: «Ми в підвалі» — і список, кому звонить, якщо нас будуть відкопувать, — йому і це здається дуже смішним. — А шо? Я двє войни пережив. Отєчєственну і цю. Тільки в Отєчєствєнну всьо понятно було...
Я думав, «дєдушка» почне говорити про політику, але він — про тактику:
— Там бомбили, а потім шла пєхота в наступлєніє. А тут одні бо-о-омблять, другі бо-о-о-омблять. А потом ніхто нікого не трогає. Зачєм бомбить тогда? Только разрушеніє.
Тихон Борисович називає бойовиків: «скажемо так, терористи», українську армію: «скажемо так, наші»:
— І шо інтересно. Єслі сначала, скажемо так, терористів і под-держував хтось — то потім отношеніє перемінилось і всі їх стали нєнавідєть. Тому що ну не вийшло у тебе — ну, смирись і одойди, не муч людей.
«Морський бій. А-5? Мимо!»
Наприкінці довгої розмови Тихон Борисович підморгує:
— Але коли кажуть, що, скажемо так, наші не іспользують «Гради» — то брехня. По Семьйоновці три раза стріляли. Я бивший міномьотчик, так от, із міномьотів таким залпом не удариш. Уже невозможно щитать удари: отак: бах-бах-бах-бах-бах. — Тихон Борисович весело сміється.
Багато хто в Семенівці лише після довгої розмови визнає, що стріляла по них таки українська армія, хоча провокували бойовики, які першими стріляли по позиціях армії на Карачуні та красноли-манському повороті.
— Я понимаю, армии дали квадрат, они и бомбят. Но мирному населению от этого не легче, — каже Лєна. — И почему такие сильные промахи? Почему не было никакой разведки? Да приди ты под видом мирного жителя. У нас спроси. А то это напоминало морской бой.
Лєна показує розвалений будинок за 300 метрів від психлікарні й повторює:
— Морской бой. «А-5! По-о-опал?» — «Ми-и-имо!» А вот это? Это же вообще Же-9!
«Одні нас захищали, інші нас визволяли»
На вулиці Лисичанській — одному з епіцентрів руйнувань — під вечір збирається мітинг. Люди почули, що має приїхати «якийсь депутат». При тому, що новина передається з уст в уста й не всі її встигли почути, людей приходить від сотні до двохсот. Це стільки ж, скільки вранці було на ході на честь Дня Незалежності, наприклад.
Серед місцевих, що постраждали від обстрілів, кілька родин турків, які давно живуть у Семенівці.
Люди, прийшовши на зустріч із «депутатом», примарно сподіваються хоч на якусь допомогу — як Лідія Анатоліївна сподівалася, що «повернуться активісти з Києва».
Прибуває на джипі такий собі Вадим Анатолійович Придворов, директор котельно-механічного заводу.
— Городу выделяются средства, однако работу горсовета блокируют вот те, которые раскрашивают город в сине-желтый, — каже він.
Виявляється, Придворов приїхав не допомагати, а щоб йому допомогли. Він хоче стати секретарем міськради — фактичним в. о. мера на час арешту Нелі Штепи — й хоче, щоб у вівторок мешканці «допомогли розблокувати міськраду».
В натовпі починається те, що в інтернеті називається «срач у коментах». І ось тут, коли ніхто не знає, що ми журналісти, я бачу справжній рівень озлоблення людей, яким не допомагають.
— Одні нас «захищали», другі нас «визволяли»! — кричить одна з жінок. — Тепер третій нам «помагає»!
— Очєрєдний, хоче заработать на нашому горі!
— Пообіщають і поїдуть!
— Опять «ополченцы» придут и опять нас бить начнут!
— Корочє, ти поняла, — тихо каже одна жінка іншій. — Восста-навлюєм свої хати самі...
«Ось мой враг!»
По дорозі з Семенівки в центр ми знайомимось із психологом Оксаною. Вона місцева, але розмовляє не як мешканці Семенівки, а дуже літературною українською мовою. Як і можна було припускати, це людина, яка перейшла на українську з принципу. Оксана вживає, наприклад, такі слова як «долілиць».
— Мені тут гидко. Я себе тут більше не бачу! — каже Оксана.
Попри те що настрої у Слов’янську в останні місяці помінялись, Оксана згадує, як була змушена тікати в часи, коли містом заправляв Стрєлков.
— Почалося з того, що в автобусі я починала сперечатись — і от уже весь автобус проти мене. До смішного доходило, коли якась жінка, яка сама трьох слів російською зв’язати не може, показує на мене пальцем і каже: «Ось мой враг!»
— Але ж тепер це змінилося.
— Тепер міжчасів’я. І чим ми його заповнимо, незрозуміло. Але я вже не маю сили працювати для цих людей.
Оксана вважає, що хоча нині люди на площі святкують День Незалежності, вони не є такими вже переконаними патріотами.
Поряд, на центральній площі, великий натовп, який прийшов святкувати День Незалежності.
Ленін, одягнений у синьо-жовту хустку. Люди з синіми й жовтими кульками. Сцену, де виступають колективи самодіяльності, охороняють українські військові. До них підходять деякі слов’янці і просять сфотографуватись разом. Багато дітей.
Багато видно і молоді, яка просто прийшла «посвяткувати».
«Скоты ненавидят логику»
— Многие из тех, кто сейчас на площади, — это аморфные, — вважає Віктор. — Если бы мы вошли в состав России, они праздновали бы День России.
Віктор каже про більшість людей те саме, що раніше проук-раїнська Оксана, але Віктор із протилежного «табору». Він — прихильник ДНР. Зустрітись із ним вийшло через наявність спільних друзів і в напівконспіративній обстановці.
— Давай только так, — починає розмову Віктор. — Я доверяю нашему Ване, значит, я доверяю тебе.
— А есть причины бояться?
— Моих друзей уже забирали с мешком на голове.
Віктор сподівається на повернення «ополченців» — він думає, що це можливо:
— Есть такие строки: «И даже когда отступаем, это мы идем вперед».
Сам Віктор не пішов в «ополчення» тому, що він інвалід. Віктор каже, що проДНРівських поглядів досі дотримується половина його знайомих — але інша половина або, як він каже, «амофрні», або «за Украину». Віктор толерантний і каже: «ополченцы против армии», «ДНР против правительства». Жодного разу не вживає слів «хунта», «карателі» — не відчувається нетерпимості й у його риториці й інтонаціях загалом.
Водночас зі сподіванням на повернення «ополченців» Віктор виступає за припинення вогню й за переговори.
— А с кем?
— Как с кем? Захарченко.
Я навіть не відразу розумію, що йдеться про чергового «лідера» ДНР.
— Может, с Путиным лучше?
— С Путиным Порошенко и так будет говорить. В Минске.
Віктор розмовляє дуже спокійно. Це людина з вищою освітою, він часто цитує філософів і каже, що погляди свої будує строго логічно.
— Есть такая притча: Аристотель, придумав законы логики, на радостях принес в жертву богам сто быков. И с тех пор скоты ненавидят логику.
Віктор цим нагадує мені знайомого, який теж постійно посилається на логіку, але при цьому дотримується протилежних із Віктором поглядів. Адже логіка виходить із базових припущень. Наприклад, Віктор знає, що серед «ополченців», які воюють на Донбасі, є серби-монархісти, але не бачить у цьому нічого поганого:
— Ну, ведь если мы исходим из единства русского мира...
Справді, питання лише в тому, з яких засад виходити.
Тим часом «аморфне», тобто мирне населення продовжує — хто святкувати День Незалежності, а хто просто святкувати.
Пізно ввечері на вокзал в’їжджають понад десяток машин, які сильно сигналять. Стікається натовп. Хтось тиснеться до стін. Дехто відверто нервує. Якісь люди хаотично бігають. Какофонія клаксонів. Менти, які щойно були тут, розчинилися за білими колонами вокзалу.
Хто це? «Скажемо так, терористи»? Чи «скажемо так, наші?»
На кожній машині по букві. Машини сигналять. Тривожно.
«Б У Д...» — Будуємо?
«Б У Д Ь М О... Е...» — Будьмо єдині?
В’їжджає решта машин із рештою букв — і всі розслабляються й сміються.
«Будь моей женой».
— Мі-мі-мі! — каже мені фотограф.
Артем Чапай, Insider
26 серпня 2014
Параллельно в Донецке в День Независимости Украины прошел «антипарад», на котором по центру города провели колонну украинских военнопленных. Этот «антипарад» описан, в частности, в репортаже Тимофея Антипова «Антипарад в Донецке: где теперь нормальные люди?» (theinsider.ua, 28 августа 2014)
