Головний військовий клінічний госпіталь — здебільшого корпуси ще царської забудови, розкидані обабіч тінистої каштанової алеї. Нині тут 57 поранених на сході.

«Ходячі» поранені на лавочках під деревами спілкуються з родичами. Солдат на милицях, у синьо-білій смугастій майці і з наколкою парашута на плечі, стоїть із перев’язаною від стегна ногою. Зневажливо розповідає двом старшим чоловікам:

— А сейчас ниче, вкололи два обезболивающих.

Старші родичі курять і мовчать.

— Я лежу в палаті № 2, — каже по телефону Тарас Ковалик із добровольчого батальйону «Айдар». — Четвертий поверх, як заходите, від сходів ліворуч.

Тарас, родом з Тернополя, за професією — кухар. Працював офіціантом, але звільнився під час Майдану. Був одним із сотників 15-ї сотні Самооборони. Хотів вступити до 2-го батальйону Нацгвардії разом зі своїми — але не встиг: надто довго проходив медкомісію, щоб довести свою боєздатність.

— Кажуть, от у тебе родимки завеликі... Я плюнув на це все, сказав, о’кей, буде час — приїду займуся цим. Поїхав і почав шукати інші варіанти, яким чином можна поїхати на схід. Твої хлопці воюють — а сотник собі просто сидить.

І Тарас, дізнавшись про набір майданівців у батальйон «Айдар» — тоді він називався просто в/ч 0624, — у середині травня поїхав на Луганщину під Старобільськ, незважаючи на білий квиток. Пройшов місцеву медкомісію, а юридичні питання вирішив дооформити потім.

— Я так і не встиг вирішити всі ці питання, мене підстрелили, — засміявся Тарас.

Допомогу Тарасові, попри неясність із військовим квитком, надають без жодних проблем. У Тараса прострелені м’які частини ноги, пошкоджені судини та сухожилля. Коли підстрелили, спершу відчув тільки оніміння й лише потім побачив кров.

— Почав давати знаки... ну як, по факту це були крики, що поранений. Вколіть мені знеболююче, бо я не доїду. Якби я втратив свідомість, то ймовірність того, що мене б довезли, була б набагато менша. Особливо на БМП, я би просто злетів. Водій БМП не скидає швидкості, бо він знаходиться під вогнем. Заборонено зупинятись.

Тарасу на ходу вкололи знеболювальне, на блокпосту перев’язали, потім довезли з-під Щастя до Старобільська, де першу операцію провів хірург «Айдару»:

— Руслан. Йому самому кінчик носа відстрелили.

На запитання, що з пережитого було найважче, Тарас замислюється. Починає говорити — не про себе. Спершу збивчасто, а потім дедалі швидше він говорить про цивільних:

— У цьому найгірша трагедія... Війна — дуже брудна штука... Вискакує якийсь, вибачте, довбо**б... А хто знає, хто він? Кажеш йому. А воно все одно лізе... Бог суддя, і все одно... Якось розказували, в одного, і вроді цивільні номера машини, і машина без зброї — а ефка (граната Ф-1. — Авт.) в руці... А ти стоїш на блокпосту і знаєш, що це не просто твоє життя — за тобою батальйон... Я вважаю, що там місцеве населення все попереджено й вони мають змогу покинути ту територію, їм не перешкоджають... Їх можуть залякувати, але їм не перешкоджають. Досі з Луганська можна поїхати. На автобус чи поїзд — і проїхати геть. Я вважаю, що потрібно сказати, що: два дні, всьо, люди, ховайтеся в бомбосховищах, інакше ми не відповідаємо. І почати реально знищувати... Треба почесному ввести воєнний стан... І тоді — ти за замовчанням ворог.

Навіть якщо ти дитина. І тоді знімається відповідальність повністю моральна і юридична з військових... Хоча практично ми робимо все правильно. Ми робимо за законами воєнного часу... Ми діємо максимально лояльно. Ми нікого не чіпаємо, ми ніколи не стріляємо в сторону житлових будинків, ми, навпаки, стараємося відтягнути вогонь на себе, відійти вбік...

Тараса перепиняє прихід знайомої, яка занесла малини та смородини. Це його відволікає. Через кілька хвилин він повертає обличчя до мене, вже іронізуючи:

— А то люди вірять, що ми у Щасті стріляли в усіх чоловіків... Що ми якийсь елітний підрозділ... Люди вірять в це. Приходиш у Щастя, питаєш: «Що, реально відстрелювали?» Вони такі: «Ну що ви, дурні зовсім?» А питаєш: «А ви вірите, що у Слов’янську спец-снарядами стріляють і випалюють будинки?» — «У-у-у, віримо». Отакі люди, просто.

На каталці привозять худого чоловіка, у якого в плече та передпліччя встромлені металеві прути. Рука зафіксована металевою конструкцією. Передпліччя перемотане.

Чоловік швидко встає з каталки й піднімає брови, апелюючи до всіх присутніх:

— Сказали б мені з утра, що ні пить, ні їсти.

Санітарки щось винувато кажуть і виходять.

Худий чоловік знизує плечима. У нього світлі очі.

Це Микола Боровин, 43-літній сільський фельдшер з Тростя-нецького району Вінниччини. Йому мали робити чергову операцію на роздробленому передпліччі, але не попередили, щоб не їв. Тепер треба чекати: поки що не можна робити наркоз.

Миколу разом із кількома знайомими фельдшерами з району призвали на початку квітня. Він сержант запасу. Показує радянський військовий квиток: демобілізувався в 1991 році.

З бази в Житомирі вінницьких фельдшерів спершу відправили до військових у Генічеськ на Херсонщину — тоді саме боялися вторгнення росіян з боку Криму.

— А вже потім звідти, колонами, стали відправляти на Донбас.

Микола щойно потрапив у Донецьку область — і колона, в якій він їхав, потрапила в засідку під селом Крива Лука Краснолиманського району. Це за 15 кілометрів від Слов’янська.

— Я одного замотати вспів. Замотав ногу, дивлюсь, треба мотати ще й руку. Ті тоді вже не стріляли. Вони довго не стріляють. Нападуть, постріляли. Наші почали відстрілюватись — ті й притихли. Я перев’язую раненого, і тут одиночний — фах! І всьо, повисла.

Микола киває на поранену руку. Він обережно притримує поранене передпліччя кистю здорової руки.

— І вже кістки стирчать. Кричу: «Женька! Йди мотай уже мені!»

Микола легко усміхається.

— Хуже всього (скоріш за все), снайпер. Бо одиночним... І так здалеку, щоб обидві кістки перебити, з автомата... — Він із сумнівом хитає головою.

Микола, перев’язуючи пораненого, був із лікарською сумкою, з намальованим на ній хрестом. І Микола, і Тарас вважають, що снайперам бойовиків окремо доплачують за виведення зі строю медиків і офіцерів. Тарас каже, що в «Айдарі» через це медики й офіцери ходять у бій без розпізнавальних знаків.

— Солдатам дають по одному буторфанолу, — Микола хитає головою. — Це наркотик слабенький, ефект не дуже. Мені два зразу вкололи, я кричу: давайте ще третій.

Микола втікав сам, пригинаючись і ховаючись за БТР. Всередині БТРів везли більш тяжко поранених, а зверху — вбитого, якого Микола послідовно називає інакше:

— Двохсотий.

І «трьохсотих» (поранених), і «двохсотого», відступивши з-під обстрілу, відправили вертольотом у тил, а звідти Миколу іншим вертольотом повезли в Харків, де зробили першу операцію.

— В операційну я пішком ішов. Ще б час, і я би без руки лишився. Або якби на сантиметр вище, щоб локтьовий сустав зачепило.

Микола розповідає про все, крім «двохсотого», з легкою усмішкою. Якщо у Тараса Ковалика відчувається гнів на супротивника, у Миколи Боровина важко помітити бодай роздратування чи на тих, хто стріляв у нього, чи на будь-кого іншого:

— Слава богу, що вернувся, — тільки й каже він.

Через годину приходить жінка-терапевт. Слухає дихання:

— Так, товарищ сержант, вы сколько курите?

— Пачки півтори в день, — усміхається Микола.

Терапевт хитає головою з осудом. Виходить. Микола лягає на здорову руку і пробує читати детектив Гарднера «Таинственная блондинка». Заходить санітарка. Дає Миколі й Тарасові по персику. Потім приносить компот.

— Мені ж не можна пить і їсти, — каже Микола. — А то знов чотири часа чекать. А то утром тільки перев’язку робили.

— Як? Без наркозу?

— Так мені ж дали промедол. В вену. Середньої дії. Мені щас можна в руку лізти, — киває він на роздроблене передпліччя. — Я нічого не відчую.

Це для перев’язки. Для операції потрібен повний наркоз. Треба чекати ще трохи.

— Брат обіцяв приїхати, — розповідає, чекаючи, Микола. — Може, син. Але син ніколи в Києві не був, а тут попробуй розберись. А ще вроді завтра приїдуть провідати круті родичі, — Микола знижує голос і розповідає про чоловіка двоюрідної, здається, сестри. Це чиновник, який переходить з одного міністерства в інше.

— А жінка до вас приїжджала?

— Як вона приїде? — з легкою усмішкою хитає головою Микола. — Хазяйство. Дві корови, свині...

Його перебиває молодий невисокий хірург, що заходить в палату:

— Ну что, пойдем потихоньку?

— Простинь взяти?

Хірург не встигає відповісти, бо фельдшер Микола вирішує сам:

— Ну, назад же на каталці буду. То краще взяти.

Тарас Ковалик, який сидить унизу на лавочці з гостем-одно-класником, розповідає мені про фельдшера Миколу:

— Дивний чоловік. Мучиться вночі, не дає себе обезболюючим вколоти. Стогне.